«Відчайдушно станеш над собою»: Богдан Рубчак

519

…Проте
поезія Богдана Рубчака далеко не замкнена в просторі апокаліптичних видінь і
осудів. Його життєсвіт, як ми вже бачили на прикладі збірки „Камінний сад”,
набагато ширший своїми чуттєвими і душевними вимірами.

І
в „Променистій зраді” це бачимо. Дуже своєрідна Рубчакова інтимна лірика, яку
власне інтимною можна назвати з великим допуском умовності. Наприклад, цикл
„пейзажних” віршів („Зрозуміння осені”, „Листопад”, „Грудень”) є, власне,
поетичною транспозицією картини 
внутрішніх інтелектуальних і моральних колізій  в картину метафоризованих природних процесів.

Як
уже говорилося, нездійсненній  потребі
абсолютного усамітнення протидіє потреба абсолютного споріднення душ – також чи
не нездійсненна, але не безнадійна, інтенційно продуктивна. Складну
психоемоційну органіку такого споріднення відтворює диптих „З зеленого зошита”,
де панує апофеоз кохання (наче з „Пісні пісень”, тільки в сучасній стилістиці тієї
ж таки риторичної гіперболіки), а  кохана
бачиться  прямо-таки в парадоксально-пан­теїстичних
барвах:

 

На твоїм обличчі насіння щастя

непорочний травень світле посіяв –

у твоїм обличчі, де росте всесвіт,

буде рости мій дім.

…………………………………………………………..

Вже кружать-дрижать у крові
одвічних

птахів розкрилля:

тобі відкриває чапля тайну свого
обличчя,

суховії тебе зодягнуть, ливні
настелють

покрівлю,

сплетеш із жмурів cиню долю дня.

 

Так
само пристрасне звернення до коханої – і 
в „Спомині про місяць”. Це, власне, невелика поема мозаїчної структури –
уривиста, часом спазматична мова, високої образної насиченості,  про екстази, чуттєві барви кохання як єднання
двох, про небезепеку вигасання його під очужливою дією часу:

 

Ще будемо вдвох глядіти у плеса
рік 

і в плеса наших сердець,

поки нас не протне

холодна
свідомість безсилля наших зусиль –

поки не зрозуміємо,

що все вже нам умерло.

 

І тоді попрощаємося

ніяковим, трохи розгубленим
усміхом,

і підемо одне від одного –

чужинці.

 

Але
так не має статися. „Ні, ще не час”. Патетичний голос ліричного героя раз-у-раз
заклинає: будь зі мною! Люби мене! Цей схвильований рефрен стає
структурувальним стрижнем мозаїки поетичних реплік, як заклинання „Вір мені” у
згадуваному раніше однойменному вірші.

 

Коли

у зіницях моїх зів’януть дзеркала
вже,

коли почорніють дерева моїх долонь

коли

з чола мого впаде овоч останній,

і осінь сивощі вщепить у скроні
мої –

 

будь зо мною тоді.

 

Будь зо мною тоді,

коли за очима останеться тільки

великий порожній білий місяць –

і більш нічого.

 

Тоді

мене

люби.

 

 Місяць тут 
не просто космічний свідок чи учасник цієї конкретної „біографії”
кохання, з яким   звіряються, до якого
апелюють. Навіть більше, ніж зводник закоханих. Він мовби творець їхнього
кохання. Навіть коли „в місячному сяйві// розпливаються   тіні // нашого минулого”, навіть коли його
самого немає, діє його сакральна сила  –
„піднімеш на долонях // мощі місяця // до моїх уст, я сцілую їх, // і вони
запалять білий // вогонь у моїй душі”.   

Магія
місяця пронизує всю поему.

 

Місяць

промінням своїм

перемінює світ, немов очі дитини.

…………………………………………………

Немов очі дитини

місяць

ядра речей знаходить…

 

Місяць
у всьому, і все йому належить – „холодному місяцю”. Не палкому сонцю? Місяць
знає все, він  проникає туди, куди несила
сонцеві, він горітиме в усі пори року. „Місяць 
– альфа. Місяць – омега”.  Він –
вічний маєстат. Не знаю, чи є в світовій поезії ще один такий акафіст
місяцеві… Але важливіше інше: ті переживання зв’язку між людьми й феноменами
життєсвіту, що їх „інспірує” і освячує місячне сяйво… (Цікаво, що в пізнішій,
1968 року, статті про Патрицію Килину – про неї ще буде мова далі, – Богдан
Рубчак  спеціально зупиняється на символі
місяця в її творах: „Місяць має так багато символічних імплікацій, так багато
відношень до мітичних світів, що він сам собою „насичений” складними
значеннєво-чуттєвими можливостями”. Це безпосередньо відноситься й до
„місячних” мотивів у поезії Богдана Рубчака, хоч вони в нього охоплюють ширший
і складніший спектр світопочування). 

…Це,
звісно, не всі теми й мотиви збірки „Промениста зрада”. Однак скажемо ще про
триптих „Поетові”. В ньому Богдан Рубчак зустрічається з Богданом Ігорем
Антоничем.

 

Відображення свої

ти дотиком
дитинним  лишав на живих речах:

на липі,

на бджолі,

на ласкавих лисицях,

і вони казали тобі, хто ти.

 

Я знаю:

ти був добрий,

такий, як Божі речі,

такий, як ті,

що їх мордують рибалки й
дроворуби,

такий, яких люблять діти,

такий,

як посли з Золотомор’я.

 

Це
той Антонич, який близький Рубчакові. І ще близький тим, що „знав, як бути
самотнім”. Бо щоночі „слухав // таємні розмови // доброзичливих Співучасників”.
Хто ці Співучасники?

(Про
Антонича  Рубчак ще окремо писатиме,
згадає по нього і в статті про Патрицію Килину). …Нині наші поети часто
звертаються до Антонича, кожен бачить свого. Рубчак побачив свого Антонича
понад півстоліття тому…

…Наступна  збірка Богдана Рубчака – „Дівчині без країни”
(1963) – показала, на мій погляд, деякі нові риси його поетики, чи, власне,
увиразнення раніше явлених.

Маю
на увазі очевиднішу віртуозність звукогри, римування, експресію ритміки,
активізацію дієслова та епітета (в попередніх збірках Рубчак здавався більше
„іменниковим” поетом). Якоюсь мірою це відповідало більшій тематичній  розвільненості,  пом’як­шенню екзис­тенційної суворості
письма, ширшому входженню в нього феноменів живої, а не лише „кам’яної”
природи. Заголовний вірш збірки – „Дівчині без країни” – може асоціюватися з
мотивом закиненості людини української еміграції в чужий світ (як-от у
оповіданні „Вечір з життя Ірини”, про яке далі). Але швидше це і взагалі –
багато оркестрований мотив незакоріненості, сумирної перелітності,  неозначеності особистості, ненабуття власного
життя  серед вітрів чужого – за всієї
чутливості до його викликів, до його випробувань.

 

Добра сестро птахів,

дівчино без спогаду,

щоночі дивишся

крізь снів
чужих каламуть, щоранку дивишся

крізь вій золоту погоду,

як у
майстернях сердець приготовляють зиму.

 

Доля
її – доля багатьох, може – покоління. Може – і самого речника, який з нею
посередньо солідаризуєтся.

 

Дівчино без дороги,

мандрівнице без дому,

захмарені болем

наші полудні бліді.

Що ж розкажеш про нас

по мандруванні довгому,

коли ввійдеш,  одна,

у свій опромінений дім?

 

„Опромінений
дім” – це, звісно ж, наша остання адреса, де тільки й досягається повнота
самотності (синтаксично підкреслене „одна”) – суто „рубчаківський” оксюморон:
як „камінний сад”, як „промениста зрада”, як „зим тепло”, як „льодове літо”, як
„віроломна віра” або „чорна любов” (Каїнова), як „блискавка ласки” і ще багато
чого в багатьох віршах. Тут же короткий елегійний пасаж пливе так  стрімко, що приблизні, звуково віддалені рими
не стримують його плину, легко „намацуючи” одна одну…   

Або
у „Вітряному Ікарі” – мотив пристрасті окрилення, що його Рубчак багатоманітно
озвучував, – як тут повнозвуко  (і
многозвуко)  відтворено опертя вітрові,
вібрування напруженої завислості між землею і небом!  Такого ж Ікара ще ніхто не відчував!

 

Він вії підняв на вирій

і ринув у вітер виром,

забувши про крови вирок

в своїй віроломній вірі.

…………………………………….

Безумний! За вистріл вищий!

Не знаючи вітру вістер,

у свисті шукає вісти,

неначе той вітер – віщий.

 

Та
коли виходиться  з рівня античного міфу в
рівень нашого буденного поводження, – 
пафос спадає в іронію, римування стає легшим і вигадливішим, ритм
спокійнішим.

 

 Йому ж призначено виснути

 в бруднім бюрі, як і нам,

 а то захотів маніяк

 ніким недосягнене виснити.

…………………………………………..

Такому не можна викласти

Життя, як по чорній біль;

найкраще – як давній біль –

його із пам’яти виклясти.

 

Колись
Володимир Маяковський, великий віртуоз римування, у футуристськи-зухвалій  статті „Как делать стихи” показував, як рима
тягне риму, тим народжуючи думку й вірш. Щось такого маємо тут. До думки
йдеться на пуантах рим. Аж до гри в 
римування омонімами: біль з колористики і біль фізичний. Або ось у
„Розрив-траві”:

 

Віршам і снам не вір:

травур, та рев, та вир.

З варив розрив-трави скроплений
кожен вірш.  

……………………………………

Спатиме світ повік

там, де так довго спів,

і під теплом повік

світиком визрів спів.

 

Семантичне
і звукове згущення, нагнітання стискують пружину натхнення, збільшуючи її
енергію:

 

Раб – ти світи творив?

Кари пектиме карб:

лишиться лиш терпка

вірність розрив-трави.

 

Таке смислотворче звукочаклування, інколи винахідливе до
тяжкуватості, маємо не в одному вірші збірки („Грудневий день”: „…Не зніме з
брами дум зими замок…”; „Вечірній чай”: „Краще ж про зір узір// не говори:
краще, хай туга – звір, // хай розпач – вир. Буде твій плач – мій плащ// на
кручий крик. Важчий від зим тепла, // вітрів кори”). Рими ж інколи зчеплені
двома-трьома звуками (аскет – казки, самотности – розкотисті, беріз – зорі,
беріг – доріг, дощу – чуд, плащ – тепла, взамін – близінь, безум – сум, праліс
– спіралі), і це надає строфі додаткового напруження (навіть деякої інтриги
читання: не передбачиш „рикошетної” рими, а отже, й повороту думки).
„Іменниковий” поет Богдан Рубчак  („…і
стане спів дерев  ячанням віщиць,// а
вітру шепіт шамканням літавниці”; принагідно: тут блискуча складна рима, прямо
„від Маяковського” – літа в лиці – літавниці), – може дозволити собі і дієслівну
гру: „Спогади, здійснені болем,// вирують, тісняться, місяться,// а рейки
біліють полем, // блищать прощаннями місяця”; „в кімнаті завовкують сиві
гості”). Але особливо проникливі, відкривавчі, метафороємні його епітети: дощ
золотолезий; ріка теплотіла; Ікар крилоокий; тополі докір високий; камінні  жнива грому; самотність ясна; фосфоричне тіло
самотності; кончина виведе в ребрастий 
простір; трава кохаста химороді… (Це вже трохи ніби нагадує пізніші
нестримні мовні чудодійства Володимира Затуливітра: як єднає континенти
потенціал української мови!). 

Рубчакова
метафорика часом, сказати б, двоступенева, здвоєна: кожна складова вже і сама є
метафорою першого рівня: „промінь, що травень беріг// в крилах бджоли”; „наші
душі промінням не встелені”; „сонця стрункі заповіти”; „мітами втомлені губи”;
„зоряний звірокруг”… Така метафорика вводить поетичну думку в високу напругу
світопочування і самопізнання. Ось, наприклад, триптих „Три емблеми”. Перший
вірш триптиха – „Краєвид і обличчя”. Краєвид, звісно, не натуральний, а
фрагментарно згущений, екстремно пережитий і образно узагальнений у своїй
вписаності в рефлексію ліричного „я”: тополі зводять до неба руки в докорі
високім; білий спогад плаче над чорним виламом пісні; дзижчать на зливах глиці
серця і сонця дитинства, щоб прошуміти розгрішень потоком, – і в цю
метафоричну картину „місячним овочем впало твоє обличчя”. 

Друга
частина триптиха – „В останнім домі дзеркала” – вже цілком персоналізована,
сфокусована  на пошуку себе самого:

 

В кристальних хащах дзеркала

розбудиш звіра власного,

і з тебе він здере

лице останнє світу.

 

На нагім морі дзеркала

розгубиш часу гавані,

не знайдеш днів, ночей,

одчаю і надій.

 

В жаркій пустині дзеркала

не буде тіні дерева,

не буде навіть сну

твоїй ясній самотності.

 

Нарешті
третій вірш – „Відсутність” – звістує екзистенційну поразку: „Конечні двері//
не впустять ярих// пернатих звірів.// Безмежні очі// вже не заплачуть,// не
глянуть двічі. // Смертельне сонце// намарне палить// пустиню серця”.

Напружений,
аж спазматичний ритм так злютовує текст, що не помічаєш відсутності
римування…

Трохи
осібно стоїть у збірці „поема-гротеск”, за визначенням автора, „Лови на
однорога”, „написана під враженням середньовічних гобеленів у музеї „Манастирі”
в Нью-Йорку”.  Це чотири мінісюжети на
тему непозбутньої людської жадоби нищення „виродків”: інакшого, дивного,
незрозумілого, яке має згинути, забираючи з собою недоступні людині і лякущі
для неї світознання. І яка тут одностайність: король, „князі – митар і сутенер,
лицемір і махляр”, астрологи і ворожбити, книжники і простолюд. Одним набридли
„смажені відь­ми, єретик жарений”, хочеться різноманітнішого меню; у книжників
інтелектуальна мотивація від прогресу: „Хай на його смерті зацвіте висока
людська мисль!”; народ же, як завжди, 
святкує свою перемогу: „Співати будем, // пута забудем, // славу
здобудем!”  І всі гуртом „нав’ючили  злобою соколів і собак – // своєю злобою,
собою, – // і йдуть на однорога великою війною”. Отож – четвертий сюжет –
„Одноріг умирає”. Це майже епічна смерть серед гротеску, на очах людського
лицедійства, обставлена пишним ритуалом і „лживими словами”, – „і він почав
розуміти людей”. Їхню лживість, „їхнє страждання” (від марності  їхнього життя?)  і 
спрагу спустошення.

 

Там, де колись були квіти і звірі

стирчали чорні руїни дому.    

Там, де колись був грайливий                                             

                                              
фонтан, –

золою притрушений труп дотлівав.

 

…Наступна
збірка Богдана Рубчака звалася „Особисте Кліо” (1967). Вона знаменувала дальше
врізноманітнення мотивів і зображально-стилістичних засобів його поезії.
Відкривалася вона  нешанобливим (якщо
зважити  на авторитет адресата)
зверненням „До Кліо” – свого роду світоглядною декларацією: запереченням
остаточності людської історіографії, скороминущої на тлі геологічної глиби
Землі й „абсолютної історії”; 
ствердженням примату творчих (або руйнівних) сил буття над будь-якими
історичними воліннями й минущими 
накресленнями, над писаною історією:

 

А все-таки ти – тільки корч
гістерії,

Кліо. Злива на камінних плитах,

хвилинний скорпіон на сталактитах

анналах абсолютної історії.

 

Твій монумент, оплеканий,
оплаканий,

 розсиплеться на рінь столапим                                                       
                                        тропам.

Листва та комашня покриє трупом

прегордий герб, в крові крилатій

                                        
плеканий.     
…………………………………………………….

Гніздом щурів, червивою державою

кольчуги стануть, корогви, корони,

і раті рани, перемоги руни

зрівняє цвіль байдужістю іржавою.

Зламай перо і меч на скельнім
епосі,

в музеї моху здай епохи, шати, –

бо плющу підступ, хащів хижі чоти

не переможеш ні в бою, ні в описі.

 

Цей
перший вірш  означив принаймні дві з
прикмет усієї збірки. Перша – це іронічне 
„перепрочитання” усталеного кодексу історичних і культурних уявлень: не
задля їхнього компрометування, а задля критичного осмислення в світлі нового
людського досвіду, задля вільнішої, нерутинної орієнтації в них. А друга
прикмета – це те, що немовби випливає з першої: вільне дихання вірша, що
особливо виражається в звуковій грі та в нескутості, збагаченості, часом
„зухвалій” свободі римування. Справді: 
гістерії– історії, оплаканий – плеканий, тропам – трупом, позолотою –
золатою, фігурах – горах, корони – руни, шати – чоти, епосі – описі, – ці
рими-новобранці, що так органічно вбудувалися в стрій вірша, – хіба вони не
відповідають атмосфері  пошукової думки,
точніше: хіба не беруть участі в її творенні, хіба не стимулюють її, не
штовхають на несподівані повороти, оберти? (А яка розкіш римування в інших
віршах збірки: чужчий – гущі, полинув – в глину, поплив – в пил, дотик –
темноти, учень – мучить, дзвін – звів, промінь – промін, залізний – слізьми,
прибій – прибіг, за гратами – заграти, оскома – аксіома, шовк – пішов, кашель –
клявіш, клекоти – кликати, паркет – карет, тьмава – гавань, стегон – стогін,
соконосних – соннокосих, плеса – перса, виніс – синім, пізні – пісні, хрест –
старе, обличчі – таємничім, саді – радість, і так без кінця.  Є, звичайно, в Рубчака і точні рими, і рими
банальні, але його стихія – це довільне „дистанційне” римування, розширення
ігрового поля рим, коли вони, мовби далекі й незнайомі між собою, самотужки знаходять
одні одних, вивільнюючи маневр думки). А енергія ритму робить їх не те що
прийнятними, але й ніби єдино можливими, доцільними. Знаходять одні одних не
лише рими, а й окремі лексеми своїм звуковим перегуком: „шалом шалвій, полоном
полину”;”без гераній горіння… грані…”

…Розмова
з Кліо продовжується циклом звертань до епізодів і постатей історії культури.
Вірш „Фавст” торкається однієї з центральних тем європейської культури,
багатоманітно обговореної в різних літературах, у тому числі й українській.
Гьотевська ідея вищості вічнозеленого дерева життя над сухою теорією
озвалася  у Богдана Рубчака тепераментно
і картинно, постаючи також і в ракурсі вітальності, в колізії повноти
особистого життєсвіту й марноти 
намислених  алхімій.

 

Миші, власті горища,

прогризли хутро старе.

Скарбами книга віща,

череп і срібний хрест.

 

Та заслабий карбункул,

циркуль і циферблят.

Глянь на квітневу бруньку:

більма питань горять.

 

Сповнений
сарказму мефістофельський монолог 
„бюргера крилатого” вціляє в фатальну слабину схоластичного високоумія:

 

Трудно жити, мосьпане?

Ти ж ніколи не жив!

Слово квітневоп’яне

не оживляло жил.

Тверезі хай п’ють трутизну,

ті, що розчинять світ,

що в тезах справляють тризну

над мітом розквітлих віт.

Їм залиш свої числа:

світ для них вже погиб,

над ними хворо нависла

хмара, схожа на гриб.

 

Шлях
від філософського каменя до атомного вибуху? 
І зверхня порада, може, мефістофельськи цинічна, може, сласно-зазивна,
але швидше безнадійна:

 

Кастрати шукають суті?

Не знайдуть. Єдина суть –

устами спивати в сутінь

з уст життєдайну росу. 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!