Відбулись Десяті Затуливітрівські читання

Ой і високе ж небо над бучаками!

…І безмежно високий духовний світ «стривоженого серця»
козака-поета Володимира Затуливітра, серця, у якому зав’язався корінь
української культури і наснажив поета 
«підняти цілину часу, але так, щоб корінь… не підрізати». Справді, –
«Страшна мета поезії (й завдання)»! Меті цій присвятив Володимир Затуливітер
своє життя. Тому така велика притягальна сила його мужньої поезії і так
намагнічена аура Бучаків, де завершилось його життя. Ми щороку їдемо сюди
вклонитися могилі Поета, наснажитись його творчістю на добрі справи, поповнити
свої духовні сили, озброївшись словом мистця.

А сонце, здається, ще ніколи не було таким щедрим, як цього
липневого дня, дня Святого Володимира. Так палко воно нас вітає отут, на
Козацькому шпилі над Дніпром, де далечінь води і неба вбирає очі. Притулишся
щокою до розімлілого дубового брусу хреста і не бачиш пишних свіжісіньких
троянд на могилі, прив’ялих розквітлих соняхів і чорнобривців, а ніби бачиш у
небі усміхнений лик. Подивіться, Володимире Івановичу, які шановані гості зібралися
сьогодні до Вас, як цвітуть вишиванки, одягнені задля Десятих Затуливітрівських
читань, як далеко розноситься луна від дзвону ведійської чаші. Дзвоном тим
розбуджена бандура кобзаря Миколи Мошика починає своє тихе рокотання і не
змовкає до кінця свята, тихо, рідно, делікатно, в повну силу звучать лише думи
на слова Володимира Затуливітра.

А веде сьогодні вперше Затуливітрівські читання голова
Київської організації Національної спілки письменників України Михайло
Сидоржевський. (Найперше, – як там відбулися? – пролунало в телефоні наступного
дня від Петра Петровича Засенка, постійного ведучого Затуливітрівських читань.
– Добре, дуже добре! Видужуйте, Петре Петровичу!). На своїй землі вітають
гостей очільник Канівського районного відділу культури Михайло Труш та відділу
освіти і науки Наталка Чуприна. 

Покладаю на могилу чималий стос газет зі статтями про
творчість поета. Тут і розвідка академіка Івана Дзюби, опублікована в
«Літературній Україні» саме в день Дев’ятих читань «Волію плями – не правопис ліній»,
що за півроку переросла у вагоме дослідження творчості, яке ми з нетерпінням
чекаємо побачити у книжці, і стаття «Зостатись у слові» професора Національного
університету Анатолія Мойсієнка, і спогади голови Національної спілки
письменників України Віктора Баранова, і багато інших. Немало і нових
публікацій прози та віршів із творчої спадщини поета. Звітую про діяльність
Фонду за рік. Розповідаю про літературні вечори, присвячені дню пам’яті та дню
народин поета, про виставку із фондів музею Володимира Затуливітра у
Національному музеї літератури.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Кандидат філологічних наук Юлія Мендель додає свій
автореферат «Натурфілософська металогія лірики Володимира Затуливітра в
контексті поезії 1970-1990 рр.» та сюжет, знятий нею для новин ІСТV про поета.
Її керівник, професор Національного університету Юрій Ковалів не лише дав
високу оцінку творчості поета, а й пояснив, чому поет не хотів вписуватись у
постімперський соціум, не хотів полювати посади й зарібки, а втік у Бучаки, де
«лиш воля й простір». Поступком цим, козацьким, він став на охороні
українського красного письма, адже для нього – «у творчості головне не талант,
– а совість».

Вибачте за відступ, але мені хочеться навести дещо із
виступів на захисті дисертації.

Аспірантка Ю. В. Мендель: …В. Затуливітер торкається
проблеми національного нігілізму, звиродніння українців в умовах
посттоталітарного існування, втрати того деміургічного начала, яке, вірив, було
ознакою українства. Виживши у всіх лихоліттях ХХ ст., народ позбувся того
творчого елементу, який дозволяє самоідентифікуватися. У посмертних збірках
«Четвертий із триптиха» та «Чаша жертовна», що з’явилися друком у 2000-ні роки,
поет не бачить духу опору своєї нації, картає за пристосовницькі інтонації:

«Язиками й тілами прищаві/ і зневірені в значенні слів,/ не
тяжким поколінням в прощанні/ ми діждалися вимерлих сіл./ Ми діждались, чого й
голодухи/ докоситися з нас не могли:/ здичавіли, осліпли, оглухли/ ми на вуха
запалих могил.» …Поезія В. Затуливітра має ті позиції, які взагалі українська
поезія до 60-х років втратила, а в 60-х роках не могла повністю проявитися.
Затуливітер говорить про втрату того енергійного начала, і мені здається, що це
дуже важливо, тому що пристосовницькі інтонації, до яких звик український
народ, рідко проявляються з таким великим осудом в поезії і в літературі. Тобто
наша література, мені здається, більш схильна до скніння, до жаління, до
просіння допомоги. Володимир Затуливітер чітко ставить питання на тому, що ми
повинні звернутися до нашого минулого, відродити, поставити основні акценти: це
наша генетична пам’ять, самоідентифікуватися, зрозуміти хто ми є, відродити
наше деміургічне начало і зрозуміти наше творче коріння, і власне відчути себе
українцями.

Професор Г. М. Штонь: …варто знати, що в житті таких
поетів, як покійний нині Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Василь Осадчий, у
всіх в житті був присутній феномен Затуливітра. Вони дослухалися до його
голосу, до його слова і до його соціальної поведінки. Це людина високої
культурософської порядності, це людина тонкої інтелігентності і модерного
інтелекту, інтелекту поетичного і духовно-поетичного… І сьогодні я подумав
про те, що в Шевченкові багато чого було 
того, що ми на сьогодні або не добачаємо, або не актуалізуємо, але як
поетичне єство народжене в одному  організмі
з Шевченком, актуалізував Володимир Затуливітер. Концептуалізації Затуливітра
ще чекають поглиблення, розширення. Є якась протестна, занадто криклива лірика,
яка має місце у нас і яка дуже чутна народом, і є та лірика, яка медитаційна,
якої ми не чуємо, а вона надзвичайно багато важить в оркестрі духовного нашого
буття. Який інструмент в цьому оркестрі належить саме Затуливітрові, я не
беруся визначити. Володимир Затуливітер належить до тих поетів, які між словом,
в тому числі і формою словесною, і змістом власного єства дистанцію максимально
скоротив. Більшість його віршів говорить про те, що мовить, грубо кажучи, його
душа. Це своєрідна лірика. Віддаємо належне поетові, діяльність якого, слово
якого, голос якого дуже багато важили для формування двох поетичних поколінь:
сімдесятників і метафористів.

Професор М. П. Ткачук: …лірику В. Затуливітра треба
відносити до камерної лірики, яку б я назвав аристократичною, витонченою, вона
настільки образна і в ній важливе значення має підтекст, образ, образ-символ,
який дає можливість поетові порушити філософські та метафізичні величини…

Вона говорить про те, що в ліриці 90-років «Четвертий із
триптиха» та «Чаша жертовна» рясніють біблійні образи, біблійні цитати, алюзії,
інтертекст. Це свідчить про те, що ця лірика Володимира Затуливітра належить до
метафізичної лірики, це така течія, такий струмінь є в українській ліриці, він
теж потужний. Для поета звернення до Бога – частина внутрішнього світу. Бог
більше не є досягненням цивілізації, але релігія існує в культурі, а культуру
Затуливітер переносить в природу. Виходить такий синтез концептів, що творить
лірику європейського рівня…

Даруємо книжки Володимира Затуливітра бібліотекам
Канівського району, і присутнім, а їх немало, і переходимо в садок на садибі
Поета.

Тут у прохолодному затінку виступила голова «Просвіти»
Черкаської області Олена Фещенко, розповівши, чому на всіх молодіжних конкурсах
і фестивалях звучать вірші Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Володимира
Затуливітра, Ліни Костенко, чому щорічно толокою прибирають місце поховання та
садибу Поета. Як завжди, всім було цікаво слухати виступи дітей із Черкас і
Бобрицької ЗОШ, Тамару Пальтову та Ганну Дерев’янко й канівських письменників
Віру Носенко і Миколу Шамрая. Щиро пораділи всі й теплому слову видавця,
редактора і журналіста Володимира Біленка, старшого друга Володимира Івановича
і співробітника у видавництві «Молодь» та «Дніпро». Гостей із Яблучного –
двоюрідного брата Миколу Коваленка та його дружину Надію просили приїздити
щороку і привозити, як от і сьогодні, школярів і вчителів із Володиної школи.

Сторінка «Незабутні» цього року була присвячена письменнику
Григорію Білоусу, який минулого року відлетів у Ирій. Ми ще пам’ятаємо його
виступи на Затуливітрівських читаннях, його дивовижні фотороботи і публікації
про В. Затуливітра. Вів сторінку черкаський письменник Володимир Ткаченко. Він
сказав, що літературний журнал Черкащини «Холодний яр», який так плекав
Григорій Павлович, живе, і розповів про матеріали щойно зверстаного свіжого
номеру, де, звісно ж, є і про Володимира Затуливітра.

Поет і очільник Сумського земляцтва Микола Гриценко
підкреслив необхідність співпраці земляцтва й фонду земляка. І справді, ми вже
відчули їхню підтримку, особливо від Великописарівського земляцтва, яке очолює
Олександра Баклан.

Суттєву підтримку ми маємо і від Національної спілки
письменників України та її Київської організації. Незабутні палкі виступи
прекрасних поеток Наталки Поклад та Раї Харитонової, цікаві виступи поетів
Василя Довжика, Івана Гайворона, Володимира Морданя, Сашка Сопронюка, режисера
і сценариста Івана-В’ячеслава Сергієнка.

Народна вишивальниця Людмила Клюй, авторка рушника
Володимира Затуливітра, виставила свої роботи і працювала під калиною над
черговою вишиванкою.

Як завжди, літературний музей Володимира Затуливітра (ми ще
маємо надію розгорнутися, але, на превеликий жаль, мабуть, не в Бучаках)
одержав цінні подарунки – книжки і картини від присутніх поетів та художників.

У ці дні українське телебачення показує документальний фільм
Галини Михайленко (ДТРК «Культура») «Озимий клин Володимира Затуливітра».
Українське радіо «Культура» в серпні поновить «Радіокнигу про Володимира
Затуливітра».

Фонд Володимира Затуливітра щиро дякує всім, хто допоміг
провести ювілейні Затуливітрівські читання, зокрема й усім журналістам, які
висвітлювали і, сподіваємось, іще розкажуть і покажуть Десяті Затуливітрівські
читання, і бажає всім творчих здобутків при доброму здоров’ї.