Які вони, успішні автори сьогодення?
Сталося так, що сучасний автор, потрапивши в лабети
постмодерністської моди, зітнувся із спокусою швидкої популярности. А також
миттєвого письменницького успіху. Саме ці речі сприяли тому спрощенню, яке
зафіксовуємо у всіх культурницьких практиках сьогодення. Наприклад, у переході
від вербального до авдіо-формату презентації творчости. Зокрема в поезії це
експерименти, якими свого часу активно займався Сергій Жадан у співпраці з
гуртами «Lюк» і «Собаки в космосі», а також
Юрій Андрухович, який поєднав віршовану деклямацію з музикою на власному
диску «Andruxoїd». Ще раніше це саме практикував Юрій Покальчук у музичному
проєкті «Вогні великого міста» а також Віктор Неборак із своїми рок-оперними
текстами і «Неборак-рок-бендом». Що ж до історії культури, то задовго до
українських літераторів зручної згоди із
власним артистичним покликанням дійшли у далеких 1960-х такі легенди західної
культури, як Стюарт Саткліфф з «Бітлз», Джим Моррісон з «Дорз» і Борис Віан з
джазу. Насправді всі вони не були музикантами – лише поетами-романтиками,
просто бути музикантом під ту пору вважалося модним, ось і погодились на
пропозицію друзів очолити музичний гурт, з якого згодом мріяли повернутися в
літературу.
Майже те саме відбулось із вищезгаданими кумирами 90-х –
Жаданом та Андруховичем, які пізнали комунікативну вигоду естради, залишаючись
камерними поетами. Ну, а потім все взагалі заступив турнірний слем 2000-х років
– читання віршів перед випадковою публікою і не менш випадковим журі, що
замінило нашим поетам і тусівку, і літературу. Таким чином, те, що Вальтер
Беньямін називав «руйнуванням аури», в наських широтах виявилось всього лише
перманентним утвердженням прагматизму в літературі. Головним тут вважається не
ідеї зображуваних речей, а безпосередньо самі речі: аморальні для офіційних
інстанцій в літературі.
Отже, які вони, успішні автори сьогодення? При цьому не
питаємо клясично «з ким ви, майстри культури», бо більшість «успішних»
письменників нині так чи інакше прив’язані до тих чи інших партій, які
спонсорують їхній «успіх». Тому суперечка з приводу того, за якими критеріями
слід оцінювати сучасну літературу, може тривати лише в колі «неуспішних»
авторів, які просто не встигли на партійний бенкет. Ті самі двотисячники, як
бачимо, якщо не влаштовують слему і не беруть участь в «Останній барикаді»
Олеся Донія, то просто живуть, чи пак танцюють, склепавши книжку для жертовного
видавництва «Смолоскип» і отримавши за це на пиво. І лише
вісімдесятники-дев’яностики все ще вагаються з визначенням: життя чи
література? романтика чи прагматика? patria чи muerte? І навперебій заколисують
себе значущістю вибору, причому неоригінального.
Справді, щирі та успішні автори на кшталт Оксани Забужко,
Олеся Ульяненка чи Євгена Пашковського сформували у читацькій свідомості стійкі
мітологічні структури, згідно з якими: а) влада злочинна, б) всі довкола
воліють грошей, в) село, безперечно, переможе. Чималою мірою долучився до такої
мітотворчости згаданий кумир дев’яностиків Сергій Жадан, додавши ще й тему
загубленої комсомольської юности, втрати дому-традиції, себто вигнання з «моєї
зоряної УРСР». Утім, експлуатація цієї мітологеми сьогодні вже не продуктивна,
оскільки далеко на ностальгії не заїдеш. Хіба що до вічнозеленого сусідського
садка, де плач за минулим давно витворився на жанрову ознаку. І недаремно Жадан
значить, що його романи на зразок «Депеш Мод», видані у Москві, краще
виглядають (читаються) російською. Оскільки там суцільні діалоги-монологи, які
у Харкові чи Луганську-Ворошиловграді, про які пише Жадан, ведуться здебільшого
російською.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Таким нехитрим чином жанрово-еволюційний анархізм
дев’яностиків заповз до нового тисячоліття, де несподівано співпав з майданною
«революційністю» двотисячників. Тож нехай вже гормональну революцію у
прозі-поезії здійснив свого часу Жадан, але ж сьогодні багато хто пише під
нього. Хіба що на інші «революційні» теми, технічно недосконалі, зате
виправдані молодечим максималізмом. Проте наші видавці залюбки купуються на
таку бюрократично-вторинну «контрреволюційність» молодих. У поезії переважає
нашвидку зліплений верлібр, у прозі – репортаж з місця малозначущих подій.
Ну, а які, спитаймося, теми у сьогоднішніх «успішних»
авторів? Здебільшого це мандри. Причому як у туристичному, так і
заробітчанському форматі. У першому випадку – це журналістська проза, як у
«Подорожі на пуп Землі» Максима Кідрука, у другому – щоденникового кшталту
поради, де краще заробити, як у романі «Де мій брат?» Надії Мориквас, не
втрапити у сексуальне рабство, як у «Диких руських пані» Галини Ручай, або що
цікавого можна побачити в Малайзії, як у «Піці «Гімалаї» Ірени Карпи.
Як бачимо, переважає суцільне неробство – навіть у
«заробітчанській» темі, оскілки вона, повторюю, у наших авторів має суто
«туристичний» характер. У такий спосіб література вкотре займає належне їй
місце серед недільних розваг обивателя. «Література, за своєю природою, ще
абсолютно приналежна до розваг», – підтверджує Юрій Андрухович, а Сергій Жадан
додає: «Література не є чимось більшим за спорт чи прогноз погоди». Таким
чином, літератури про «справжнє» трудове життя, яка б відповідала потребам
читача не лише відпочинкового формату, в Україні немає. Можливо, це й добре, бо
донедавна література тільки те й робила, що «по-справжньому» виховувала і
наставляла. Тож нема в нас і «офісної» прози, оскільки цей сегмент урбаністичного
довкілля, по суті, не відображений у жодному з художніх форматів сьогодення. Ну
не треба менеджерам-селюкам, які за батьківські гроші придбали диплом
«міського» спеціаліста, своя власна, «профільна» література. Тим паче, що
Україна, за визначенням, – це сільська держава, тож звідки тут взятися такому
«міському» явищу, як «офісна культура»? Також немає пригодницької прози,
оскільки її треба вигадувати, а не списувати «з себе», як це робить Сергій
Жадан та його численні апологети на кшталт Сашка Ушкалова. Якщо існує історична
проза, то пригод там небагато, і це або родинні саги Марії Матіос і Оксани
Забужко, або «викривальні» епопеї на зразок романів Василя Шкляра і Леоніда
Кононовича, або щось на зразок «альтернативної» історії, яку слідом за «профільним»
Василем Кожелянко сьогодні намагається реалізувати у своїх творах самий лише
Володимир Даниленко на пару з Галиною Пагутяк.
Отже, від тусівки до літератури кроків таки багатенько, і
тому чи не краще залишатися у зручній, бо вічній гонитві за примарним
письменницьким щастям? Для молодих це означає зблиснути на хвильку, а потім
народити, як Карпа від заїжджого американського бізнесмена. Для старших –
зібрати колекцію хоч з пари-трійки власних «дрозофільних» думок (а не позичених
в ІБТ, як у випадку з нашими провінційними викладачами), а чи в філософів, яких
вивчав в університеті (як це трапляється з рештою дністрових авторів). А ще –
створити школу, або хоча б виплекати достойну зміну в особі одного-двох
учнів-послідовників. Зокрема в Андруховича такими літературними
дітьми-нащадками були Сергій Жадан, Любко Дереш і Андрій Любка. Ясно, що із
втратою колишньої спілчанської цілісности, на якій так зручно було почивати на
лаврах, багато хто з тодішнього комсомольського люду на зразок того ж
Андруховича чи Ірванця відчув компенсаторне бажання повернути затишний стан
нероздільного «успіху». Якщо не в самій реальності, то хоча б у власній уяві,
себто випавши з часу, але вже не в радянській утопії, а в утопії, скажімо,
австро-угорській, цісарсько-королівській. Словом, подалі від колективної
«тусівки» і поближче до «літератури».
м.Харків