У Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки протягом останніх трьох років регулярно з’являються постановки за творами українських класиків. Нині в афіші театру представлена творчість Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Миколи Куліша, Олександра Довженка. Нещодавно Івана Уривський поставив тут виставу «Земля» за однойменною повістю Ольги Кобилянської, а Микола Бабин виставу «Зоря. Початок» за п’єсою Михайла Старицького «Талан».
Що є земля для кожного з нас?
Народження, перші кроки, дотик матері, захищеність, любов, відкриття нових світів, становлення роду. Раптом в один момент, за одвічним законом історії людства, з’являється той, хто хоче відібрати землю. А з нею – життя і його сенс… Земля – це пристрасть, через яку розпочинаються війни, але ж вона й живить людський рід, визначає людську самість. Ми – ніщо без своєї землі, бо ми і є саме оцей прадідний Ґрунт.
З’єднане одним геном, сказане одним звуком – слово земля українською та žẽmė литовською – інспірувало поєднання двох проєктів. Виставу «Žẽmė» українського режисера Івана Уривського, поставлену на початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну у Національному Каунаському драматичному театрі, та прем’єру «Землі» Івана на Батьківщині ‒ у Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки, як діалог двох країн, двох культур, пов’язаних одним устремлінням до Свободи.
Ольга Кобилянська, «ікона українського модернізму», свідомо зробила назвою свого найголовнішого твору коротке й водночас безмежне слово ЗЕМЛЯ, ніби передбачивши вселенську трагедію – Першу світову війну.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ця історія могла статися будь-де і будь з ким, адже натура людини не надто змінилася від часів її сотворіння. І ми, що живемо у третьому тисячолітті, розуміємо, що в кожному з нас закладені зерна добра і водночас – зла та ненависті. Проте, які паростки вони дадуть – залежить від нашого вибору.
– Маю певний список творів, які хотів поставити ще з університетських часів. Серед них – повість Ольги Кобилянської «Земля», – зізнався режисер-постановник, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Іван Уривський. – Досить довго йшов до цієї постановки. Текст дуже складний, то того ж це проза. Думав, настільки ця історія театральна.
Спершу поставили цю виставу у Литві. Я запропонував директору Каунаського театру кілька текстів і ми разом обрали саме «Землю». Це дуже хороша література, а я люблю творчість Кобилянської.
У литовській версії ми адаптували текст, бо вистава йде литовською мовою. А в українській версії взяли все те, що написала Ольга Кобилянська. Ми нічого не дописували, це оригінальний текст.
Вистави схожі, але вони різні. Тому, що різна мова, відрізняються деякі сцени. Звісно, для нас, українців, ця історія зрозуміліша.
Завжди є історія, яку ми розповідаємо. Ця разу саме ця історія. Що з цього вийшло – висновок робити глядачеві. Комусь сподобається, комусь ні. Це вже емоції різних людей. Звісно, я маю і свою думку, та не можу нею ділитися. Це вже мої внутрішні відчуття.
Під час роботи над кожною виставою виникають певні складнощі. Це можуть бути складнощі як технічні, так і пов’язані з грою акторів, побудовою історії. Цього разу мені було складно, бо це проза. Треба було зробити інсценізацію. Можливо при її написанні вдалося не все так, як би я того хотів.
Повість була написана понад 100 років тому. Зараз інший час, але він багато в чому схожий. Можна знайти чимало паралелей. У центрі історії сім’я, а це завжди актуально.
Хотів перевести сюжет трішки в іншу площину. Свого часу директор Каунаського театру мене запитав: «Що у вас всі тексти про село?» Дійсно, у нас багато таких текстів. А мені хотілося зробити більш універсальну історію. Так, там дійсно звучить тема села, але щось подібне могло б відбутися будь-де. Це багатошарова історія, яка дає багато метафор та емоцій.
Історія однієї сім’ї як мікромодель Всесвіту. Родинні конфлікти, драми, зрада і любов – вічні, адже супроводжують людство з початку його існування. Слово «земля» приховує безліч сенсів, і наша вистава – лише одна з можливих інтерпретацій».
Вистава тільки народилася. Актори шукають якихось моментів, їм потрібно її обіграти. Думаю, що через півроку вистава має дещо змінитися. Поки, що це лише перші проби.
Також ми мали можливість поспілкуватися з акторами, які задіяні у виставі.
Олександр Рудинський, заслужений артист України, виконавець ролі Сави:
– Така роль – це справжній подарунок долі, щастя її зіграти. Принаймні мені так здається, сьогодні я це відчув на власній шкірі.
Звісно, кожна роль складна. Під час показу вистави була повітряна тривога. Мені вона чимось навіть пішла на користь. За цей час пішов якийсь нерв. Другу частину вже було грати легше.
Прекрасно, що у виставі симбіоз акторів Театру Івана Франка і Театру Лесі Українки. Деякі актори стали для мене відкриттям, я їх не знав раніше. Анатолій Ященко – мій викладач, вчив мене професії, а тепер я вперше зміг вийти разом з ними на сцену. Граємо батька й сина.
Дякую за можливість взяти участь у цій виставі очільнику Театру Лесі Українки Кирилу Кашлікову та режисеру Іван Уривському.
Олександра Єна, народна артистка України, виконавиця ролі Матері:
– Мені дуже сподобався процес роботи над виставою, граю свою роль з великим задоволенням. Сподіваюся, що ця вистава сподобається і глядачам. У виставі йде мова про війну і землю. Минуло понад 100 років, але ми зовсім не змінилися. Такі самі, які були й тоді.
Анатолій Ященко, народний артист України, виконавець ролі Батька:
– Мені також сподобався процес, він був цікавим. Цікаво було працювати з Іваном Уривським, з молодими акторами. Тим паче, що двоє з них мої учні. Це наш перший спільний досвід роботи на сцені.
Серед тем, які піднімаються у виставі, мене особливо зачепила тема любові, якої так часто не вистачає дітям від їхніх батьків.
Думаю, що глядачеві, як і нам, акторам, треба отримати задоволення. Нам від того, що ми робимо, а глядачеві від того, що вони відчувають. Якщо буде такий взаємний перебіг емоцій, значить наша робота вдалася.
Андрій Коваленко, виконавець ролі Михайла:
– Спершу ми прочитали інсценування і повість Ольги Кобилянської. Після цього Іван Уривський сказав, що у мене буде одне з найскладніших завдань – зробити Михайла живим. Тому, що у повісті Ольги Кобилянської він надто ідеалізований. Треба було знайти у ньому життя і, головне, показати з чого починає і чим закінчує персонаж. Його смерть не випадкова.
У повісті Ольги Кобилянської є діалектизми. Нам треба було знайти значення деяких слів. Приміром, на початку батько говорить: «Я журюся, Саво». Для нас це слово означає сумую, а в творі – тривожуся.
А загалом ми намагалися осучаснити цю історію, аби вони була поза часом. Щоб вона була актуальною сьогодні. У цьому нам допомагають костюми та декорації.
***
Першу українську п’єсу «Талан» про життя акторів та українську інтелігенцію Михайло Старицький написав для Марії Заньковецької, сам зрежисував і зіграв у ній епізодичну роль.
Це історія про світ театру і про його зворотний бік: про акторську славу й залаштункові інтриги, покликання і марнославство, підступність і заздрість… І про талант, що дає сили й наснагу жити.
За 130 років свого існування одна з найкращих п’єс драматурга почала сприйматися крізь призму стереотипів. Режисер нової постановки, реалізованої у межах проєкту «Пошук», розриває ці стереотипні пута, вдивляючись у класичний твір очима сучасних українців. Наївній, затурканій героїні, звиклій підкорятися і «руки ламати», він дає шанс вибору: залишитися жертвою чи, нарешті, кинути виклик несправедливості?
– Все почалося з того, що я зателефонував очільнику театру Лесі Українки Кирилу Кашлікову. Було це трохи більше року тому, – пригадав режисер-постановник вистави «Зоря. Початок» Микола Бабин. – На той час я у Театрі корифеїв (м. Кропивницький) працював над проєктом «На хуторі Надія». Сказав Кирилу Григоровичу, що хочу як режисер взяти участь у проєкті Театру Лесі Українки «Пошук». Розповів про свій режисерський досвід. Він зв’язав мене з завідувачем літературно-драматичною частиною театру Борисом Куріциним, який опікується проєктом «Пошук».
Саме Борис Олександрович запропонував мені для постановки п’єсу Михайла Старицького «Талан». Зізнаюся, що до цього я не знав цього тексту взагалі. Спершу мене насторожило те, що головна героїня багато страждає, а в кінці помирає. Наступного дня перечитав п’єсу ще раз, враження від прочитаного вже були дещо інші. Після цього я склав для себе канву, написав інсценування. Скоротив персонажів – у Старицького їх більше двадцяти, а в мене вісім.
Відразу від початку роботи над виставою вже знав, що головна героїня не буде помирати. Вона має прогнати всю ворожу культуру і вороже налаштованих людей з театру. Це допомогла зробити пісня, з якої починався український театр «Віють вітри, віють буйні». Цю пісню під час свого дебюту на професійній сцені співала Марія Заньковецька, якій Старицький присвятив свою п’єсу «Талан». І в нас головна героїня не Лучицька, як у п’єсі, а таки Заньковецька.
Ми прагнули зробити такий світ, таку історію, де Заньковецька не є страдницею. Адже насправді вона була суперзіркою на яку рівнялися і хотіли грати з нею вистави. Їй заздрили.
У підборі акторів мені ніхто не допомагав (такими є умови проєкту «Пошук»). Я почав ходити на репетиції інших вистав, вивчав сайт театру. Допомогло й те, що таки частину трупи театру я вже знав до цього. Хтось погоджувався брати участь у моїй виставі, хто відмовлявся. Потрібно було зацікавити акторів.
Коли визначилися з виконавцями, почалися репетиції. По ходу репетиційного процесу вносив зміни у написану мною інсценізацію. Багато чого поскорочував. Вважаю, що у нас вийшла концентрована сценічна дія.
Свідомо змінив назву «Талан» на «Зоря. Початок» тому, що наша героїня зірка. В якійсь мірі це феміністична історія. Сьогодні маємо багато актрис – аналогів Марій Заньковецької. Героїня уособлює собою Україну, яка перемагає ворога. А так як це виставі про театр і головна героїня театральна актриса показуємо, що в Україні український театр перемагає театр російський. В українському просторі був великий сегмент російського театру. Ми проганяємо його українською піснею, з якої почався український театр. Проганяємо все російське з України. І тому початок. Початок України ми побачили і в Театрі Лесі Українки у 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення.
Тепер трішки про дійових осіб. Є такий персонаж Андрій Антипов (актор Петро Зузяк). Я його зліпив з двох героїв. Це прототип Суворіна, який не любив український театр, але коли побачив Заньковецьку в ролі Наймички, то був у захопленні. А ще є у п’єсі Юркович – характерний хитренький журналіст. Я об’єднав цих персонажів і зробив більш об’ємного Антипова. З одного боку він любить Заньковецьку, а з іншого це малорос, який не бачить себе в Україні. На жаль таких у нас багато і сьогодні. Вважаю, що вийшов досить цікавий образ людини, яка хоче поїхати до Росії і там побудувати своє життя.
Слабохарактерний Марко Жалівницький (Валерій Гайфулін або Віталій Метерчук) теж кохає Заньковецьку, але не може наважитися освідчитись їй у любові. В одному зі своїх листів Старицький писав, що прототипом для цього образу став корифей українського театру Марко Кропивницький.
Юрія Котенка (Михайло Аугуст) я б назвав прототипом Карабаса Барабаса. Він усіх обманює, молодим актрисам дає ролі через ліжко. Він використовує Заньковецьку. Хоче заробити на ній гроші, але не поважає її талант, заздрить.
І четвертий чоловік, який її кохає, але залежить від своєї мами, це Антон Квітка (Юрій Кухаренко). Ми тут побачимо відалену аналогію з Чеховим, в якого були незрозумілі стосунки з Заньковецькою. Квітка слабохарактерний, не може розірвати з мамою ментальні зв’язки. Всі чотири чоловіки хочуть чогось від головної героїні.
Серед жіночих образів антагоністка Марії Катерина Квятковська (Софія Гущик), яка страшенно заздрить її успіху, славі. Вона плете інтриги, щоб забрати головні ролі собі. Таке саме і зараз можна побачити практично в кожному театрі.
Інша актриса цього театру, помічниця Заньковецької Маринка (Дар’я Овчаренко), яка любить Марка Жалівницького. В якийсь момент вона теж починає конфлікти з Заньковецькою. Тому, що головну героїню любить її коханий і це, відповідно, стає на заваді їхніх стосунків.
Ще є мама – Олена Квітка (Любов Солодова), яка теж заздрить Заньковецькій, бо та забрала увагу сина на себе. Також їй не подобається те, що Марія українська артистка. У п’єсі мама говорить російською мовою, але ми вирішили максимально обмежити російську в нашій виставі. Вона говорить у виставі українською, але в неї на грудях гергіївський хрест
І відповідно є головна героїня, яка потребує уваги, підтримки друзів, однак немає звідки їх взяти. Вона альтруїстка, працює для людей, а її просто використовують. Відповідно, Марія нещасна у цьому театрі. Бо тут її не люблять, не визнають, а лише використовують. В особистому плані вона теж не щаслива, бо Антон не може дати того, що їй треба. А щаслива вона лише з українським театром.
Я довірився художниці Стефанії Цап, яку особисто запросив до участі в проєкті. Вона сказала, що все має бути яскравим, з подразливим світлом. Мета – залучити до театру іншу публіку. Залучити того глядача, який розуміє, що життя зараз динамічніше, ніж було 15-20 років тому. А костюми задля економії взяли з підбору.
Герої пишуть на дошках крейдою ремарки з п’єси. Давно хотів використати цей прийом. Хотілося перевести театральну дію в нову мову. Давалося акторам це непросто, бо вони не звикли до нових форм і прийомів.
Для мене важливо, коли героїня української п’єси йде на тлі цих ремарок – «страждає», «плаче» мов Король Лір. Вона не йде через тужливу музику, а це чисто акторська робота Гелени Сергутіної. Вона дуже добре впоралася зі своїм завданням, вважаю її чудовою акторкою. Коли йде героїня українського сюжету, вона йде на тлі цих ремарок. Ця героїня в українській культурі страждає, плаче, ламає руки, вмирає. Мені була дуже важливою ця мізансцена.
Хореографиню Ірину Клименко я зміг переконати, що матеріал насправді дуже цікавий. Я пропонував музику і ми шукали разом. При цьому враховували, що це мікросцена і тут не можуть бути якісь пафосні рухи.
На сьогодні задоволений нашою роботою десь на 90 відсотків. Зокрема, треба ще попрацювати над ремарками. Досягти того, щоб актори на сцені створювали театральну мову.
Вже подав керівництву театру пропозиції щодо того, над чим ще хотів би попрацювати. Сподіваюся, що все складеться. Думаю зробити хорошу комедію на Новій сцені театру, в якій гратимуть вже інші актори.
Едуард Овчаренко
Фото з сайту театру.