Від прагнення добра і чистоти

19 січня виповнилося б 79 Віталію Колодію – відомому українському поетові, прозаїку, драматургу, авторові кількох десятків видань, зокрема: «Диспут» (книга поем,2007), «Ангел на камені» (книга віршів, 2008), «Зоря над прірвою» (книга прози, 2008), «З вогню і квітів» (книга перекладів, 2008), «Перо в облозі часу» (книга публіцистики, 2009), «Слова осипалися з літа» (книга у відсвіті жнив, 2013), «Неопалима висота» (2011), «У світлотінях летючої миті: афоризми і максими буднів» (2014)

Оксана Колодій,

кандидат філологічних наук

 

 

Це назва батькового вінка сонетів. Це також основний життєвий принцип, дотримуватися якого намагався як у часи злетів, так і в пору найгіркіших втрат. А це було ой як нелегко – без батька (помер, зранений і хворий, невдовзі по війні), з голодної і холодної хатки-землянки піднятися до суспільних висот (був головним редактором республіканського видавництва «Маяк» в Одесі, засновником і директором Музею буковинської діаспори, багато років очолював чернівецьку письменницьку організацію), сягнути за видиму грань обожнюваної ним Поезії.

Доводилося невдачам наступати на хребти, звіряти напругу на громи. Щоби встояти, ствердитися в ненависті й любові, не сховатися в рятівній брехні і молитися тільки доброті.

Пильно стежачи за одвічним диспутом добра і зла, світла і темряви, Віталій Колодій ніколи не плутав мовних партій. Ні в житті реальному, ні в художньому просторі. І не тільки завдяки вродженому чуттю (музика його поезій бездоганна): чистоту – людських стосунків, помислів і дій – цінував понад усе. Остерігався густої пелени бруду і пилу – неминучих наслідків життєвого плину. Особливо переймався чистотою сумління, метафоричні вияви чого завважуємо то як чисту совість снігів, болісну мрію, де владарює чистота, то як гостей – перегірклий сумнів і відчай, – що питатимуть, якої я віри був і за що маю хліб, то як звіряння-пораду плисти і відчалювати до себе.

Для В.Колодія – і письменника, і особистості – завжди важило, чи прагне людина пізнати, де істина, а де від неї тінь, наскільки зважає на голос Бога в собі і чи, врешті, зважить.

 

Ти в дорозі. У невпиннім русі.

Через терни випадає йти.

Впевненість твоя – це ще не успіх.

В сумнівах – ти ближче до мети.

 

Знав, як важко зостатися людиною. Намагався бути невпольованим.

Один із поважних літературознавців, даючи оцінку драматичній поемі «Мелетій Смотрицький», між іншим порадив автору дещо змінити сюжетну лінію, «осучаснити» твір. Мовляв, добровільно прийнявши унію, головний герой міг стати провидцем цивілізаційного поступу, який давно вже асоціюється з Ватиканом. Щоправда, для цього він мусив зректися власної (батьківської) віри. Звісно, існують і такі життєві та художні метаморфози. Якби ж то персонаж наважився взяти індульгенцію у власної совісті. Не дозволяв собі цього і автор.

І ще: дехто полюбляє доколупуватися достеменності художньо осмислених фактів або точності в зображенні історичних постатей там, де визначальні все ж письменницькі інтенції. Саме тому, наприклад, у Колодія Мелетій Смотрицький, на відміну від його прототипу, зрікається свого зречення. Його останні слова – Не всує сущий ти, народе страдний – засвідчують визрілість переконань. Та й заключна фраза твору – Ще диспут не скінчився – сказана не всує…

Є просто чесність. А є патологічна чесність. Остання, кажуть, відрізняла С.Руданського, В.Симоненка, В.Стуса. Не оминула ця «патологія» й В.Колодія. Визнавав лише один закон – прожий на чеснім хлібі. В Одесі обіймав престижні посади в обласній «Чорноморській комуні», в республіканському «Маяку». Отримував пропозиції, від яких мало хто б відмовився. Міг би, зокрема, відповідно опрацювавши і ввівши до плану, видавати книги «вдячним» авторам, яких було б чимало. Гидував такими заробітками, навіть при безгрошів’ї: «Ми не злодії. Хочемо спати спокійно».

Натомість, коли міг допомогти комусь, робив це, не розраховуючи на вдячність. У нашій одеській квартирі частенько подовгу гостювали його чернівецькі знайомі, чиїсь діти, племінники. Гостинно приймали й друзів з Угорщини, Болгарії, Молдови.

Давній батьків приятель С.Пушик пригадує, як молодий журналіст, тоді завідувач відділу культури «Радянської Буковини», Віталій Колодій доброзичливо привітав юного композитора В.Івасюка, який приніс до редакції свою пісню. Вперше видрукувана на шпальтах цієї обласної газети, «Червона рута» пішла у тисячі інших видань.

У батька чимало учнів серед журналістів, письменників, з якими працював у заснованих ним газетах «Буковинське віче», «Літературно-мистецька Буковина». Досі вдячно згадують «уроки» Колодія зі шліфування професійної майстерності, клопотання перед місцевою владою про поліпшення їхніх житлових умов.

В.Колодій народився на Водохрестя. Не знаю, чи завдяки втручанню небес (воно рідко буває таким своєчасним і біблійно-однозначним), чи внаслідок виснажливої праці при пошуках потрібного смислового акцентування, промовистої деталі, відчутої серцем метафори, але написане Колодієм таки має божественну силу справжнього мистецтва – уможливлює катарсис, очищення, своєрідну йорданську купель духа.

Чи можуть не розтривожити виписані з трепетною зворушливістю оповідання про хлопчика Миколку, підступно втопленого нібито бандерівцями, а насправді – за наказом енкавеесівця, щоб збурити ненависть селян до лісовиків? Або трагічний епізод, коли мати збирає в хустину синову кров, щоб поховати: аби не накликати на село ще більшого жаху, не виказала нелюдам, що серед трупів убитих партизан і її дитина… Чи є хоч один читач, чиє серце не стисне гнів Ярославни, яка покладанням меча перед мужем і його гостями заступає немовляті-синові майбутнє воїна? А зі склепінь дивиться Богоматір і ховає сина в хмарах білих…

Поет змальовує трагічні сторінки нашого далекого та близького минулого з глибинним ліризмом і драматичною напругою. І ми відчуваємо біль удовиці-матері, яка просить прощення в Господа за те, що не може проклясти сина-яничара, бо він рідний і єдиний. Переживаємо горе дівчинки, а відтак уже сивої жінки, яка все ще плаче побіля брами з написом каракулями «тато».

«Один словесний штрих, легенький доторк і – спалах! І ти або німієш, стримуючи сльозу співчуття, або гірко усвідомлюєш заслужену кару за скоєне зло, чи вдячно усміхаєшся автору за збережену віру в те, що не все важке, страшне, жорстоке, навіть мерзенне, яке трапляється з людиною на траверсах життєвих окопів, здатне спотворити її душу». Ця емоційна оцінка письменниці Тамари Севернюк почасти перегукується із заувагою Петра Осадчука. Він теж віддав належне автору за торжество моральних чеснот, зокрема в новелах «Мати», «Неопалима висота», де гранично виразно окреслені людські долі за трагічних обставин. Вони виявляються більш вартісними, ніж будь-які спокуси життя, і сильнішими за смерть.

Інша письменниця Ірина Полякова зауважила, що драматичні поеми «Смутен Галич», «Диспут» і «Юрій Федькович» за змістом – філософські, за написанням – лірико-епічні, за настроєм – світло-печальні, за сприйняттям – легкі, як дихання. І узагальнила: таке щасливе поєднання властиве великим майстрам.

В.Колодій ще змолоду відчував себе немов дорогою, по якій цокотять невпинно тривоги рідної землі. Згодом у феєричній мозаїці він подав (чи виболів?) лірично-філософську інтерпретацію історичної долі України, яка уявлялася йому нескінченною дорогою (така й назва), на вік людський – безмежною, на вік народу – крихітною, із крутими віражами, глибокими вибоїнами і підступними урвищами обабіч. Долати її важко, навіть читаючи…

Поетову стривоженість нинішнім і прийдешнім відчитуємо в роздумах про самопошуки людини й народу за різних часів та обставин, що нерідко сприймаються як застереження:

 

Якщо неправду правлять, а народ мовчить –

Біда народу.

Або як філософські сентенції:

Змиває берег вранішня ріка.

Вона за ніч повніша, ніж вечірня.

Вчорашній слід за хвилями втіка.

Кудись, де глибина уже безмірна.

Або як вислід-спостереження:

Це так сьогодні чи завжди:

По праведнім борінні,

Де мали б пожинать плоди, –

Визбирують каміння.

 

Подібні рядки сполоханими птахами б’ються до вікна нашої пильності. Проте в них немає відчаю. Серед грізних льодовиків чекання поет віднаходить проталинку-надію. Навіть у зблисках для когось вочевидь апокаліптичного передгроззя вміє розгледіти світлий Господній знак – усміхнену дитиною колиску. Бо вірить, що ніч не настане ніколи, якщо для неї серця не відкрили.

 

Постукають до тебе в темноті –

Відкриєш чи мовчатимеш як риба?

А глупоти чи лжі постане глиба –

Поборешся чи схочеш обійти?..

 

Автор відповів на ці питання і життям, і словом. Те, що він не міняв з нестями сумління й честі на зірки вигод, знали не лише найближчі, а й ті, для кого близькість Колодія була можливою, але небажаною. До останніх був вибачливий, хоч завжди важко переживав. Таким, вразливим, аж надто небайдужим, бачили його друзі, щирі приятелі. Бачили й ті, що друзями ніколи не були. Ці били прицільно – отруйною брехнею, щоб вразити найболючіше. Відомо ж: негідник найбільше зловтішається, звинувачуючи когось у власних гріхах. Тут просто зацитую П.Скунця:

 

Б’ють не слабших. Б’ють сильніших.

Всі удари – від нездар.

Б’є мізерія і тупість.

Заздрість. Жадібність. І страх.

 

Пригадую, як боляче татові було, коли йому давали відчути свою «небуковинськість». Бо народився не над Прутом, а над Південним Бугом і Синюхою на Миколаївщині. Але ж тут, у Чернівцях, він зустрів єдине на все життя кохання, майбутню дружину Ольгу. Тут народилися ми із сестрою. Тут здобув омріяну філологічну освіту, ступив на стежку журналістики. Чернівчанином у 30 років став членом НСПУ. Сюди повернувся у зрілому віці, щоб більше не залишати цю землю…

Хоча були заманливі пропозиції, як-от очолити одне із центральних київських видавництв. Хтось інший би, певно, погодився. Батько ж волів працювати на периферії, прекрасно усвідомлюючи, що справжня література не потребує жодного центрування, крім самозосередження. А ще через найлюбішу в світі панну (так назвав історичну баладу про Лук’яна Кобилицю) – Свободу, – ще більш неможливу у столичній круговерті.

Батькові щастило на добрих людей. Це і вчителька первомайської школи № 17 (тут училися й татові друзі, майбутній письменник Микола Вінграновський і художник Андрій Антонюк), яка дарувала хлопчині зошити (неабияка розкіш для сироти!), щоб тільки не пропускав уроки. І єврей-інтелігент, який порадив студентові одеського нафтового технікуму писати рідною мовою. І незабутній друг юності, з яким поставив собі за мету гармонійний розвиток – самовдосконалення і щоденні спортивні тренування. Хоча кілька днів перед стипендією, голодний, проводив лежачи, щоб зберегти сили. І столичний сумлінний рецензент на прізвище, співзвучне з ласкавою назвою російської річки (так тато згадував про світлої пам’яті В.Г.Дончика), який написав рятівний за радянських реалій схвальний відгук на драматичну поему «Диспут».

Був багатий на друзів, побратимів по перу і в Україні, і за її межами. Згадував про них у поезії та прозі, писав теплі спомини. Та й сам був гарним другом. Незрадливим. Просто порядним.

С.Пушик, Шевченківський лауреат, заслужений діяч мистецтв України, у книзі «Блискавиці б’ють у найвищі дерева» пригадує зустрічі з В.Колодієм на нелегких життєвих шляхах. Зокрема, добре пам’ятає дві закриті рецензії на свою поетичну збірку «Золотий Тік». Завдяки першій, позитивній, книгу 1971 р. видали, автора прийняли до Спілки, друга поставила на місце стукача-анонімника, «доброзичливого» землячка. Про те, що написав обидві Віталій Колодій, дізнався через десятки літ – дякував Василю Колодію зі Львова, той чемно промовчав.

Проливає С.Пушик також світло на події, пов’язані з арештом Тараса Мельничука. Знав їх достеменно, а про те, чого тоді знати не міг, довідався з кримінальної справи, коли готував передмову до творів друга. Розповів про 12 свідків, покликаних на суд до Івано-Франківська. Віталія Колодія, який теж виступав на горезвісному літературному вечорі, пізніше друкував Мельничукові вірші в газеті, «запросили» з Одеси. Тут додам: тато туди щойно перебрався, точніше, змушений був переїздити після «наїзду» місцевих партійців і «добрих людей», відповідного обговорення на письменницьких зборах. Пильному редактору з ужгородського видавництв (П.Скунць там іще, на жаль, не працював) не сподобався рукопис Колодія, а саме ідейне спрямування поеми «Мелетій Смотрицький». Автор, звісно, не розраховував на тривалі оплески, бо панегіриків не писав. Проте каятися не хотів принципово. Хоча дехто застерігав – інакше «заклюють». Отже, в Одесі ще висів, як кажуть, на волосинці. Ми з мамою жили в Чернівцях. Тоді, похмурого 1971-го, вона прибігла до прохідного поїзда, щоб побачитися і попрощатися з чоловіком хтозна на який час… Колодій Тараса Мельничука не «здав». Його потопили землячки.

Тато не підводив навіть недрузів. Тим більше ніколи не дозволив би собі, наприклад, не прийти на засідання Шевченківського комітету, коли б вирішувалося питання бути чи не бути лауреатом письменнику, достойному цієї відзнаки. З ним, на жаль, могли повестися і так. І це теж до теми земляцтва…

Не знаю, яким був би одеський період, як і до та після нього, якби не підтримка Петра Осадчука, талановитого письменника, неперевершеного жартівника і справжнього татового друга.

 

Знаю: ще мене прикриють друзі,

Знаю: вже ціляють вороги.

 

Це про нього.

Одна з університетських колег якось звірилася: коли вперше, ще 12-літньою, побачила й почула Віталія Колодія, подумала – саме таким має бути письменник. Привітна, красива людина, яка вміє зацікавити будь-яку аудиторію, приємним довірчим голосом розповідаючи про те, чим живе сам, у що хоче залюбити інших.

Батька високо цінували за те, що все робив досконало. Таку мав вдачу. Інакше просто не міг – чи то порався в садку, у своїй літній робітні, писав власний твір чи працював з чиїмось. Був вимогливий до себе настільки, що біля нього, словами П.Скунця, «брутальність ніколи не приживеться». Тож цілком закономірно, що Володимир Солоухін, сучасний російський класик, назвав переклад свого вінка сонетів українським поетом «великолепным». Високомайстерними визнано переклади з абхазької, болгарської, вірменської, литовської, німецької, російської, румунської та угорської мов. Здійснений В.Колодієм переклад вершинного твору Міхая Емінеску «Лучаферул» його давній побратим по перу Мірча Лютик вважає найкращим серед інтерпретацій слов’янськими мовами, показовим прикладом генетичного перекладу. Удостоєний премій ім. М.Емінеску, Г.Вієру (Румунія, Молдова), Спілки письменників Молдови, «За переклади румунської літератури в зарубіжжі» (Бухарест). Нагороджений медаллю Президента Молдови.

Непересічність письменницького таланту засвідчує, зокрема, й уміння вести розмову з читачем щиро й ненав’язливо.

Біля хати білої, на ганку,

Там, де починали ми рости,

Підвелись навшпиньки наші ранки

Й дивляться, чи видко нам іти.

 

Незабутній П.Скунць, Шевченківський лауреат, перший батьків видавець («Зажинки» побачили світ у «Карпатах») і щирий друг, стверджував, що створене Колодієм вписалося б між найкращі твори, відзначені Національною премією ім. Т.Г.Шевченка. Новели він вважав принесеними з іншого світу, де жива душа, сонети – такими, що їх «хочеться читати при хиткому світлі свічки, коли дуже самотньо, а висповідатися нема перед ким». «Віталій Колодій – це та література, яка є власне літературою, не обслугою часу. З високою культурою письма і з вірою у високе людське призначення».

Знайомі зі словом В.Колодія літературознавці і письменники (П.Осадчук, Б.Мельничук, С.Пушик, М.Лютик, Т.Севернюк, С.Абрамович та ін.) неодмінно підкреслюють місткість його художнього образу, чітку виграненість добірним українським словом, виваженість на терезах мислі й емоції. Незаперечно відзначають авторську точність факту, художньої деталі, полемічну напругу зображуваного дійства, еристичну майстерність.

Наведу як приклад уривок із діалогу письменника і філософа Смотрицького з ідейним супротивником («Диспут»):

 

Отець Леонтій

Вони вгорі. Чого ж котити камінь.

Якщо на нас він упаде?

Максим (Мелетій)

Нехай

Зусилля убояться, що підносить

Цей камінь вгору. Отже, є нагода

Про віщу правду мовити. Брехня

В нас гнізда позвивала. Перетнімо

Хоча би до нащадків їй дорогу!

 

Акцентують увагу й на афористичності звучання Колодієвих поетичних рядків:

 

Душі всієї до останку рабство

Не сполоняє – суть її найкраща

Завжди від рабства вільна…

 

Письменницю з Харкова Ірину Глєбову «взяла за душу» образність і поетичність ідіостилю В.Колодія. Захопившись читанням, здолала мовний бар’єр, навіть гуцульська говірка здалася їй природною, своєю. «…для меня книга «Зоря над прірвою» стала как бы окном в тот мир, который умом воспринимался как свой, но в сердце был несколько отчужден. Теперь эти два восприятия слились в одно целое – родное, единое, понятное». Думаю, почути таке про свої твори мріє кожен митець.

…Пишу ці рядки – і тато поруч. Дає поради, як завжди, добрі й мудрі. Так хочу, що прислухалися й інші. І щоб почули. А ще хочеться снігу, глибокого, йорданно-чистого.

Залишити коментар