Вічник – шлях до вдосконалення душі

235

У червні минулого року в Житомирі, коли
відзначався день народження письменника Євгена Концевича, було започатковано
Міжнародну премію імені Євгена Концевича.

Житомиряни подали на присудження цієї премії
роман Мирослава Дочинця «Вічник. Сповідь на перевалі духу». Це нова література,
нова філософія – філософія мудрості й великої сили духу – це те, що є глибинно
закорінене в Україні і незнищенне.

Мирослав Дочинець живе в Мукачевому, на
Закарпатті. Член Національної Спілки письменників України, Асоціації
українських письменників, нагороджений золотим хрестом «Козацька слава» та
медаллю «За благодійність» Українською Православною Церквою. Автор 17 книжок,
лавреат чотирьох літературних премій.

А нещодавно в Житомирі, в обласній науковій
бібліотеці ім. Олега Ольжича, відбулась читацька конференція. В її роботі взяли
участь студенти і викладачі житомирських університетів, письменники і
художники, актори обласного музично-драматичного театру ім. Івана Кочерги, які
читали уривки з роману.

Людмила Концевич, дружина письменника,
підготувала виставку його творів і фотодокументів.

Подаємо фрагменти з деяких виступів, які
прозвучали на конференції.

«Вічник» Мирослава Дочинця має неповторний
аромат Природи – духмяної, квітучої, бунтівної і тривожної, живої як людська
душа. Перегортаючи сторінку за сторінкою, в своїй душі я відтворюю події
заново, заглиблююсь у безмежжя людського досвіду. Назва книги символічна –
Вічник – шлях до досконалості душі. «Всі гарні книги подібні в одному, писав Е.
Хемінгуей, – коли ви дочитаєте до кінця, вам здається, що це сталося з вами, і
так воно завжди залишиться з вами…». Безперечно залишиться: в порадах, в мудрих
настановах, а головне – залишиться світлий промінь, який завжди зігріє. Ця
книга світла, вона захищає і дає наснагу. І автор достойний звання Лицаря
нескореного духу.

Анастасія
Григор’єва
, режисер.

 

Є книги-потрясіння. Таким потрясінням душі
стала для мене книга Мирослава Дочинця «Вічник» – Книга з великої літери.
Прочитавши Книгу, я одразу ж повернулась до першої сторінки. Як той мандрівник
в пустелі знову і знову припадає до живильного джерела, так і я читала все
спочатку і читаю досі.

Я купила кілька книжок і подарувала своїм
друзям. Дивовижно, але ніде в книзі ви не відчуєте  особистого відношення автора до подій, це –
як документалістика.

Не відаючи, що в кінці книги є словник
діалектів, я доходила до змісту сама, і мені було радісно, що моє розуміння цих
характерних слів співпало зі словником, це ще більше зріднило мене з книгою,
хоч я пишу і розмовляю російською мовою. Я безмежно вдячна Великому майстру
слова і стилю за його велику працю. В Книзі 275 сторінок і кожна сторінка, як
псалом. І я впевнена, що шлях Вічника – це щедрий шлях по серцях і душах людей
– це апостольський шлях.

Людмила
Лашкул
, керівник літоб’єднання «Людмила».

 

На відміну від творів Василя Шкляра «Чорний
ворон» та Ліни Костенко «Записки самашедшого», герої яких то зникають, то потім
з’являються емігрантами-туристами, або ж навіть назвою диктуючи провінційність
та постійну сумнівність у своїх ідеалах, наш Вічник повертається у лоно
родоводу та вчить будувати затишок не на захмарних ілюзіях, а в обширах рідного
простору. Позиція твору Мирослава Дочинця в тому, щоб тисячолітні традиції та
знання генної пам’яті переходили із покоління в покоління.

«Це не просто опис виняткової долі незвичайної
людини. Це подарунок долі для того, хто запитує себе: «Хто я, звідки я, для
чого я? І куди я йду? Це письмо допоможе віднайти себе й укріпитись у великому
переході з нічого у щось» (Мирослав Дочинець).

Тримаймо здоровий глузд і поважаймо життя, за
нами голос предків!

Віталій
Правдицький
, художник.

 

Найбільшою педагогічною проблемою сучасності
маємо визнати відсутність у соціумі активнодіючого, зрозумілого і визнаного
більшістю українців виховного ідеалу. За двадцять років незалежності українці
так і не отримали відповіді на два прості запитання: «Хто ми є?» і «Куди
йдемо?». Це означає, що ми не маємо сьогодні ключових орієнтирів розвитку
людини і нації – Духу і Руху. Український народ продовжують «водити» Лебеді,
Раки і Щуки, а відтак кожен наш крок уперед завершується двома назад.              

Однак приємно відзначити, що на двадцятому
році «сліпого руху» суспільство стало поволі усвідомлювати безцільність такого
просування. Розуміння подібних проблем щонайперше рефлексує художня література.
Саме вона компенсує в суспільстві те, що не змогли сформулювати й довести до
свідомості пересічного українця науковці і можновладці. Таким викликом бездуховності
сучасного світу є книга Мирослава Дочинця «Вічник».

Людмила
Єршова
, кандидат педагогічних наук.

 

У романі Мирослав Дочинець висловив свої думки
і вболівання за долю людей і землі, на якій ми з вами живемо, і звернувся до
сердець і душ кожного з нас.

«…Навчися видіти довкола все живе і тішитися
йому – травині, дереву, грибові, птиці, звіру, землі, небу. Вдивляйся в них
добрими очима і уважним серцем – і відкриються тобі такі знання, які не знайдеш
у книгах. І побачиш у них себе – упокореного і оновленого», бо природа може
спасти людину, прихистити її, бути милостивою до неї, а може дуже жорстоко
відповісти на ту ж жорстоку, бездумну і бездушну дію людини екологічними
катастрофами.

Це Книга-запитання до кожного з нас,
Книга-застереження, Книга-очищення.

Людмила
Журавська
, заввідділом Житомирського обласного
краєзнавчого музею.

 

Василь Іванович Фещенко сказав  гарну фразу: «Якби-то писателі писали на
камені, то може б менше всіляких  дурниць
понаписували». Але у  кожного явища дві
сторони і, як казав герой «Вічника», копійка має два боки, і треба
диференціювати – комусь писати на камені, а комусь таки на папері, щоб
з’явилась така книга, як «Вічник».  У
кожного з нас була така потужна чуттєва інтелектуальна робота під час
прочитання цієї книги, що хотілося поділитися, хотілося цих книжок пороздавати
всім. Хочеться, щоб ця книга дійшла до багатьох, хоча, повірте, не кожен
сприйме і не кожен зрозуміє, і це абсолютно природно – якби нам не здавалося,
що це все суще, що це всеохопне, ні, мабуть, до такого письма потрібно бути
готовим, духовно готовим. І як сказав Михайло Слабошпицький, це енергетичне
письмо. Ще він сказав, що це книга-ворожіння, що  засмоктує, заворожує, веде за собою. Коли я
читав, відчував те саме.  Мирослав
Дочинець назвав книгу сагою про велику любов, книгою про магію стихій, про
очуднення і оживлення всього сущого без поділу на живу і мертву природу, про
вічне, про осягнення закону Вічності.  В
інтерв’ю на запитання, кого він, можливо, брав до уваги, кого він наслідував,
М. Дочинець називав імена і М.Коцюбинського, й І. Багряного, і Григора
Тютюнника, і ще цілу низку імен видатних українських прозаїків. Коли я читав
книгу, у мене асоціативно виникали ці імена, тобто асоціація з приводу мови,
або з приводу змістових нюансів, акцентів. Це вело і до Багряного. Згадайте
його «Сад Гетсиманський», його «Тигролови» – хіба не той самий нескорений лицар
українського духу, тільки, зрозуміло, підхід інший і стилістика інша. Звичайно,
Мирослав Дочинець йшов своїм шляхом, і цей шлях не може бути абсолютно
оригінальним, тому що хтось вже був до нього. Можна проводити якісь паралелі,
але я хотів би відзначити, що надзвичайно вдало обрано в цьому випадку жанрову
специфіку – сповідь на перевалі духу, надзвичайно вдало обраний прийом
розповіді від першої особи, що дозволяє набагато потужніше відчути ефект
присутності. Ще хотів відзначити, що ми дуже часто і в літературі, і в житті,
стогнемо, плачемо. Зрозуміло, життя не легке, але вже цей плач, цей стогін
набридли. І ми знаємо, що життя неможливе без випробувань, – у випробуваннях
людина гартується, відповідно, гартується нація, гартується народ. Можливо, те,
що випало на долю українського народу, 
було також і на користь, во благо того, що ми збереглися, що ми існуємо,
що ми живемо, що ми протистоїмо тиску, що ми, може й не всі, але великою мірою
навчилися це робити. Ось, зокрема, про що ця книга. Тому що Вічник не корився,
Вічник, сповідуючи свою філософію, вчив, як протистояти, будь-яким шляхом,
будь-якими методами, протистояти злій долі, протистояти лиху і витримувати,
незважаючи ні на що. Мені часом це навіть нагадувало принцип дзюдо Дзигоро
Кано, який вигадав цю боротьбу, коли побачив, як гілка сакури гнеться під
снігом, але зрештою  скидає сніг і
випрямляється. Банально говорити, що ця книга про віру, надію, любов, і про
мудрість. Ці принципи, ці засади вели персонажа по життю; і як би ми
розрізняли, хоч як би ми відокремлювали художній образ від того, як воно могло
статися в житті, але коли ми читаємо, все абсолютно  видається правдоподібним. У багатьох виникає
бажання наслідувати прочитане, але не в усіх це вийде. Нам треба навчитися
відкриватися, навчитися вбирати. Тому, відкриваючи книгу, не забудьте
відкритися до неї.

Володимир
Білобровець
, викладач Житомирського педагогічного
університету імені І.Франка.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!