9 жовтня 2010 року виповнилось 167
років з дня написання Тарасом Шевченком його знаменитої поезії «Розрита
могила». Історія її написання відома, певно, кожному більш-менш ознайомленому з
біографією і творчістю поета. Восени 1843 року 29-річний Шевченко приїздить з
Петербурга на «Вкраїну милу», не тільки вільною людиною і богемним художником,
а й відомим українським поетом, автором буремного «Кобзаря» та поеми
«Гайдамаки». Приїздить у Київ з потаємною надією влаштуватися тут на роботу.
Поселяється у знаменитому нині будиночку на «Козиному болоті», зустрічається з
М. Максимовичем, П. Кулішем. Згодом відвідує на Полтавщині Євгена Гребінку, у
альманасі «Ластівка» якого друкував свої вірші, в т.ч. і «На вічну пам’ять Котляревському».
Певний час гостить у Рєпніних в Яготині, де, зворушений теплим прийомом
інтелігентного княжого роду, пише свою романтичну поему «Тризна», замішану на
біблійних аналогіях, і присвячує її закоханій у нього княжні Варварі.
Безперечно, з’ява дивовижного поета-маляра, та ще й кріпака, викликає у
місцевого знудьгованого на периферії панства бурхливий ажіотаж. Шевченко –
бажаний гість у кожному маєтку. Однак Тарас Григорович, мандруючи Київщиною,
Переяславщиною, Полтавщиною, вкритими козацькими могилами, не тільки цікавився
славною старовиною, а й сучасним, не таким вже й славним життям закріпаченого
українського люду. І це не легенда, що він зі слів селян про ставлення до них
пана вирішував, іти до нього в гості чи ні. Рід березанського пана Платона
Лукашевича славився своїм українським патріотизмом, гордився тим, що у їхнього
прадіда, поміщика Якима Лукашевича 1753 року гостював сам мандрівний філософ
Григорій Сковорода. Та й сам Платон Лукашевич непогано грав роль доброго батька
своїх кріпаків. На це й купився Шевченко. Гостюючи в Лукашевича, він час від
часу навідувався в Яготин до Рєпніних, дорогою милуючись чудовою природою та
золотою осінню, цим «світом тихим, краєм милим», як він напише небавом у вірші
«Розрита могила», коли одного дня побачить, як на полях пана Лукашевича солдати
розкопують одну з козацьких могил. «Чого вони там шукали?» – зойкне душа поета.
Яких скарбів? Чи просто рівняли із землею навіть спогад про минулу славу
України? Радше, це було саме так, адже археологічні розкопки у цих краях
відкривач трипільської культури Вікентій Хвойка, чех за походженням, почне
тільки через 30 років після смерті Шевченка. Отож гнів молодого Тараса
Григоровича мав підстави. Можемо здогадуватися, що на цю тему запальний поет не
тільки мав бесіду із Рєпніними, і тим більше з Платоном Лукашевичем, а й читав
їм свою спопеляючу інвективу проти російського царизму і його українських
пахолків, якою буквально вибухнув, поза всіляким сумнівом.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…
Можна лише уявити реакцію
консервативно-полохливого поміщицького «сословія», коли з Тарасових вуст лунали
ці надзвичайні за силою слова, якщо нас і сьогодні вражає могуть історичного
узагальнення зовсім молодого Поета. Як, власне, і перша неофіційна оцінка
військово-державницької політики Богдана Хмельницького.
Не дивно, що поезія «Розрита могила» була
заборонена і в царській Росії, і довший час – в Радянськім Союзі. З цих причин
ніхто з дослідників життя і творчості Тараса Григоровича, знаючи, що цей твір
був написаний у волосному містечку Березань, на ту пору Переяславського повіту
Полтавської губернії, не брав собі до голови, де та могила насправді була, і чи
зостався бодай слід по ній. І либонь ми й досі собі б гадали та шукали ліниво,
якби не взялася за цю святу справу далекого 1968 року молода ще тоді вчителька
історії Березанської школи №1 Галина Лаврентіївна Рих. Як нині бачимо, на свій
страх і ризик, просвітлена якоюсь вищою метою, проста сільська вчителька
спохватилась вчасно. Ще живі були старожили, які пам’ятали розповіді своїх
дідів-очевидців про ту легендарну «розриту могилу», та й про те, як Шевченко,
обурений жорстоким ставленням Лукашевича до кріпаків, покинув його маєток. А
один із сільських патріархів навіть місце вказав «розритої могили», у полях за
Березанню, нині між лісосмугою і залізницею. А вже в наші дні незалежні козаки
Березанської сотні на чолі з сотником Михайлом Ніколенком та отаманом Василем Середенком
насипали високий курган, встановили на нім хрест, а в підніжжі – пам’ятний
знак-камінь, на якому вибито, що саме тут 9 жовтня 1843 року у душі Поета
спалахнули перші строфи полум’яної інвективи «Розрита могила». Звичайно,
чинилися ці добрі справи за підтримки міського голови Березані Олексія Пікала
та його команди.
Власне, дякуючи місцевій владі, і відбулося
9-те обласне літературно-мистецьке свято «Веселки над Київщиною», присвячене
«дню народження» поезії «Розрита могила». Почалося свято, як і годиться, із
святая святих міста – краєзнавчого народного музею на громадських засадах, який
народився з ініціативи і великої дослідницької праці уже згаданої подвижниці
Галини Рих, котра, незважаючи на свої 88 років, донині зостається директором і
душею цієї скарбниці пам’яті. Сьогодні музей – один з найбільших в Україні
закладів такого типу: на 500
кв. м площі виставлено понад 6 тисяч експонатів, які
розповідають про Березань з найдавніших часів і донині. І весь цей історичний
фактаж зібраний однією людиною. Слухаючи, як фахово, глибоко науково та ще й
артистично Галина Лаврентіївна веде екскурсію, подумалось, що духовні ресурси
цієї жінки ще не вичерпані. А тому, доки не пізно, у Березанський музей варто
було б возити музейних працівників з цілого світу, аби вчилися, як треба
шанувати рідну історію, як гордитися і страждати минулим. Бачили б ви, як
загорялися її очі при розповіді про ратну славу Березанської козацької сотні,
яка захищала 300 років від турецької навали одну з найбільших європейських столиць
– Відень, і як закипали в них сльози в експозиції, приуроченій Голодомору, який
став для вигодуваної козацьким вільним духом Березані страшною трагедією.
Гордістю пані Галини, та й всіх
березанців, є Шевченківський відділ, де експонуються факсимільне видання
«Розритої могили», документи і свідчення перебування Тараса Григоровича на
Березанщині, рушники бережанських вишивальниць з вишитими на них рядками його
поезій, та портрети Поета.
Учасники свята ніби теж причастилися
від світлого березового вогню Березані, сприяла тому й погода, і осяяні сонцем
барвисті краєвиди, широкі і чисті вулиці містечка, та особливо привітні люди
Березані, розумні діти, з якими учасникам свята – письменникам і композиторам
Київщини довелося зустрічатися. Нам з Василем Трубаєм та Володимиром Бубирем
випало щастя поспілкуватися з учнями ЗОШ №1, де колись викладала історію Галина
Рих, а нині нею керує її учень Ігор Плотніцький та його заступниця Людмила
Хмельницька.
Незабутнє враження справила поїздка до
«Розритої могили». Учасники свята разом із заступником міського голови Наталією
Іващенко, заввідділом культури Андрієм Шевелем, його заступницею Тамарою Дідик,
начальником відділу освіти Михайлом Слєпченком, козацьким сотником Михайлом
Ніколенком, отаманом Василем Середенком та іншими представниками громадськості
поклали квіти до пам’ятного знаку, а Галина Рих нагадала, за яких обставин була
написана «Розрита могила». Пом’янули і відважинх захисників Березані в роки
Другої світової – екіпаж бронепоїзда, меморіал якому знаходиться поряд з
меморіалом «Розрита могила».
Завершилося свято «Веселки над
Київщиною» великим літературно-мистецьким святом у будинку культури, в якому
взяли участь письменники: керівник Київської обласної організації НСПУ, прозаїк
Анатолі Гай, композитор Анатолій Кульчицький, поети Галина Гай, Володимир
Іванців, Тетяна Петровська, Геннадій Горовий, Павло Малєєв та ін., а також
місцеві літератори та артисти. До свята долучився і міський голова Олексій
Пікало, людина, палко закохана у рідну Березань, в її історію, і ревний
шанувальник літератури та мистецтва. Про ці захоплення міського голови ми
багато чули від жителів Березані, та й на власні очі бачили, починаючи хоча б з
того ж музею, який нещодавно якісь безбатченки хотіли підпалити, та, видно, сам
Тарас Григорович не дозволив відбутися цьому вандалізму.
…Про те, як міська громада на чолі із
владою рятувала, відновлювала кожен закіптюжений експонат, ремонтувала
приміщення, і в гранично стислі строки відродила музей буквально за тиждень до
167-ї річниці написання Шевченком «Розритої могили» і літературно-мистецького
свята «Веселки над Київщиною», можна написати багато. Мене ж над усе радує
незборима сила духу козацького березанців, громадянська позиція і державницьке
відчуття обов’язку перед минулим і майбутнім. Те, чого, на жаль, так мало нині
зосталося по наших містах і селах, та й людських душах. Може, тому так багато
розритих могил на нашій землі, і так мало веселок у нашому небі.
м.Київ.