Вершник невгамовної хвилі

144

Таки на рвійній хвилі творить український поет Володимир
Невмитий. Його творчий доробок поповнила ще одна книжка «Втіхи на воді» (Одеса:
Астропринт, 2009).

Немає сумніву, Володимир Невмитий – з когорти авторів, які
сповідують радикальні літературні течії. Такого штибу поети формують власну
субкультуру, для них характерний лиш їм притаманний дискурс в поетичному
незмірі. Борони Боже, вони не цураються легітимованих традицій, ба навіть
студіюють класичний спадок, але, попри все, «випорпуються з прокрустового
ложа», торують окремішній шлях, гранять техніку віршування, обстоюють власний
стиль. І за цим всім – як долина з пригірка – раптом постає несподівана
філософія вишуканої поетичної культури:

тьму-тьменну слів

за мене мовлених колись і кимсь

знайдеш у книгозбірні та діброві

а думи

їх у форми паперові

не втиснути

Одвічний щем творця в пошуках свого Парнасу, свого місця, та
не під сонцем, а скоріше – під зорями, і абсолютно вмотивована рвійна
опозиційність до всього того, що було створене раніше. Інтервенція в незвідане
й приносить бажаний результат, передовсім – для вдумливого читача.

Незвичайна і, чого кривити душею, непоцінована належно його
творчість – це, фактично, своєрідне духовне омовіння перед тим, як стати на
поріг храму слова. (Зодчий будуватиме собор у собі все життя!). А на цьому
порозі хіба зрине думка про якусь там декларативність, чи деструктивність.
Жодного натяку на руйнацію класичних форм! Просто маємо красномовний приклад
того, як з невичерпного лексичного річища можна вихопити пригорщами бурштинові
злитки.

Нині без розділових знаків пише вся Європа. Враження
стрімкого руху по автобану без дорожніх знаків. Так написана «Велесова книга» і
«Слово о полку Ігоревім», «Слово Оріян до Ока Божого». Та в поета свій пунктир,
своя надмірно точна пунктуація без розділових знаків, своєрідна
абдикація-зречення, що полягає в органічній відсутності потреби пунктуації,
тобто інфузивних вприскувань розділових знаків у живлющу кровоносну систему
тіла вірша. В такий спосіб у кожнім творі виникає віртуальний абісаль,
своєрідна безодня ємності художнього матеріалу в невеликих за обсягом віршах.

Мелодику віршування насичують не тільки несподівані рими,
а  передусім  асонанси, анафори, паралелізми – вони й
увиразнюють мелодійний малюнок. І таке треба тільки вітати, адже мелодика
поезій автора стає доступно зрозумілою тільки у зв’язку з їхнім впорядковано
викладеним змістом, зміст же, у свою чергу, розкривається повніше завдяки
мелодиці.

Звісно, така технологія творчості може асоціюватися з
анормальними віршами, які згруповує анаколуф, але то інша справа, бо…

чому нектари цього літа прісні

затьмарив їх

палкий цілунок юнки

черпа палітра кольорів із пісні

маєм дива

виспівують малюнки

«Втіхи на воді» – з розряду 
синестезійної поезії, в якій 
автор поєднує різні, а інколи віддалені асоціації, відчуття,
переживання. Така поезія апелює до емоційної сфери, до підсвідомості, навіваючи
читачеві думки й переживання автора, прищеплюючи нам візії «мальовничої
музичності», синетичні відчуття, не перекреслюючи природних.

Особливо вдатні вірші сюжетні, де чітко вигранені  кульмінаційні шпанунгові піки, а також і
безсюжетні, з їхнім просто підсвідомим потоком чарівної музики поезії чи
поетичним потоком підсвідомості. Отже, у поета до цієї справи виявився свій
системний підхід, що спричинив з’яву власних системних образів. Митцю
притаманний окультизм слова, такі твори мають свій привабливий ангоб, свою
енергетично звабливу, витончену ауру.

Домінантою  «Втіх на
воді» є пошук опертя у нашому бентежному, розколошканому світі. Колись класик
сказав: «Нам спокій тільки сниться». Не знає передиху й непосидющий Володимир
Невмитий. І якраз шукаючи опертя, він відчув – 
час і пора!

завологі смарагди зіниць

ледве зриме дрижання дзвіниць

не полишать нізащо мене

 

тож напевно і не відрізнить

де межує небесне й земне

що єдна

    й що роз’єднує
вмить.

Альтернативи сьогодні цьому нема, бо тільки в єдності,
тільки в єднанні, шанобі й самоповазі ми станемо гордо усвідомлювати – хто ми є
насправді, в чому полягає наша місія і де шляхи нашого виживання. Об’єднувати,
консолідувати – це чи не надважке завдання для будь-кого, а для Володимира
Невмитого передусім, бо він цим займається безпосередньо,  перебуваючи в епіцентрі творчого процесу
нинішнього українського андеґраунду.

Володимир Невмитий – сповідник хронотопу, переконує нас у
тому, що віршована форма є складовою частиною простору і навпаки, що форма
твору тільки візуально налаштовує настрій читача, як найглибше сприймати
мистецький вислів, адже відкриття внутрішніх, прихованих естетичних вартостей
форми веде до світловиявів душі, до проблеми світла як чинника неминучого й
детермінованого, який рішуче впливає на якість поетичного твору.

Мистецька правда 
полягає ще й і в тому, що поетові дано від природи бачити кольорність
чуттів, всю веселкову гаму радості тільки ним 
пізнаного світу. Привабливим є й те, що творчі знахідки й відкриття
поета – то лишень мистецькі засоби, що необхідні для вираження краси почуттів.

Одначе треба бути свідомим із того, що, крім подібних
захоплень поезією Володимира Невмитого, можуть з’являтися і полярні спротиви
через відверте несприйняття такої новаторської поезії, але то вже – справа
смаку й не більше, бо творчість поета  не
вміщається в рамки якогось конкретно означеного напрямку в літературі. Поет
зріло демонструє найкращі свої творчі можливості, і все це не заради того, щоб
продемонструвати якусь там псевдомодерність, 
а щоб якнайоптимальніше, якнайліпше висловити свої мистецькі ідеї. Він
уникає в творах етнографічного побутовізму, але письмо через це не безлике, без
рис космополітизму, і являє собою найвищий філософсько-естетичний взірець
творчості, що живиться глибинним національним корінням – з розкішного
національного ґрунту.

У поезіях, наскрізь пройнятих жадобою щирої, поривчастої
творчості, весь час відчутне плекання нового, 
ще невідкритого. Такий процес просто не можна уявити за умови, якщо
автор не обізнаний зі строкатими авангардистськими  мистецькими напрямками, а саме:
експресіонізм, конструктивізм, імпресіонізм, футуризм, дадаїзм тощо – він все
перелопатив  і вийшов на рубіж
просвітлення власної душі, одсторонившись від натуралізму, якому в мистецтві
просто немає місця. Натомість – лірика:

ти доторкнешся

душею

блакитного тла

перемістишся

на відстань цілунку

до мене

й ніби ніколи

нікуди

деінде не йшла.

 

Дмитро ШУПТА,

лавреат міжнародної
літературної премії імені Григорія Сковороди

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!