«Вербовая дощечка, дощечка, Там стояла Насточка, Насточка»

446

Справді, настрій весняного погожого дня, в
який співається народом гаївка, передає роман Теодозії Зарівни «Вербовая
дощечка». Настрій гаївкових поминальних днів-пісень, коли згадують не тільки
померлих родичів, а й воскреслу в пам’яті історію України, її й досі пекучу
рану.

Складається враження, що авторці байдуже
до майбутніх зауважень критиків – вона пише про те, що допекло, виболіло, що не
дає ночами стулити заплакані очі. Трагічні долі українських героїнь (саме
героїнь, а не дійових осіб) виписано майстерно тонко, художньо виплекано. Ці
долі трьох жінок – Баби (її ім’я не згадується), Катрусі та Насті, котра, власне,
й веде мову, – виповідаються читачеві так просто і відверто, що часом почуваєш
себе священиком на сповіді. Тексти не надто відомих народних пісень, якими
пересипаний роман, ілюструють життя кожної жінки. Мені доводилося частенько
чути досить суперечливі думки: мовляв, життя одного роду, яке проходить в
однакових умовах, однаково прозаїчне, однаково схоже. Теодозія Зарівна
спростовує навіть натяки на такі судження: три українські жінки виросли в
одному селі, однаково нещасні в шлюбі, живуть між тих самих звичаїв з
надзвичайно дієвим законом «а-що-люди-скажуть». Однак!.. які вони різні, які
багаті кожна своєю окремою духовністю. Які сильні кожна своєю життєвою правдою!
Мова в кожної індивідуалізована, настрій свій.

У творі – і смуток, і радість; ліризм і
сарказм; поряд зі старими образами – мрійлива довіра до світу, в якому можна
тихо співати дуетом. Перлиною щирості здається цей роман Т.Зарівни серед моря
жахливих постмодерних новинок.    

І стилістично, і змістовно – твір «смакує»
українськими образами, порівняннями, мовою. Часто говорять, що мова
«Епізодичної пам’яті» Любові Голоти вишукана й багата. Мова Т.Зарівни не менш
художньо вартісна, справді дібрана.

Цікавий роман і своєю композицією: ліричні
спогади переплітаються з філософськими ремінісценціями, дитинство вривається в
сучасність. Епізоди книжки поєднані вміло, навіть попри те, що відбувається
швидкий перехід з поневірянь одного життя в інше.

Проза Теодозії Зарівни ліризована. Коли
змальовує Карпати, точно передає дух і атмосферу гір, ніби сама вселяється в
природу і змушує її діяти на сторінках свого роману. Виразно чуєш шелест
смереки і бачиш колір біластого неба серед високих гір.

«Вербовая дощечка» умовно трохи нагадує
детектив своїм ненав’язливим розплутуванням життєвого клубка Насті Братківської.
А почасти – новелу (своєю катарсистичною неочікуваною кінцівкою – листом від
батька, «героя» УПА, який, виявляється, зрадив не лише Настю та її матір, а й
свою Батьківщину). До речі, тут можна згадати й те, як авторка вміло грається
контрастами: «маленьке» життя Настиного батька подається на фоні незрівнянної
долі української жінки: патріотки, вірної своєму слову, ділу, своєму «мужу»,
дочці, матері.

Цим твором Т.Зарівна зачепила ще й поняття
історичної правди (діяльність УПА). У когось ця тема викликає щем у грудях, а
когось провокує на лайку. Авторка не моралізує, не виносить вироків. У тексті
немає ні політики, ні трагічного пафосу, як у романах Марії Матіос. Але є щось
таке, наче дотик до старого рубця на шкірі, – уже не болить, а сумний спогад
залишився.

Ще один спірний життєвий аспект порушує
Т.Зарівна: що є вірність, і де проходить межа між зрадою найдорожчим і зрадою
самому собі? Чи маєш право виправдовувати своє затишне життя турботою про
когось і чи мусиш виправдовувати?

Читаєш «Вербовую дощечку» і прочитуєш між
рядками щось таке непритворне, нефальшиве, що не дозволяє відкласти книжку в
бік, пообіцявши собі дочитати завтра.

 

м.
Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!