Виступ голови Спілки письменників Росії Валерія Ганічева
Дорогі друзі!
У нас сьогодні не літературний вечір, не політичний мітинг,
не дружня сходка – в нас сьогодні Подія.
Так, у цьому світі, коли чимало речей на землі руйнується,
зникає, опускається додолу й втрачає цінність, тут зібралися люди, які
відзначають Подію: і літературну, і суспільну, і дружню, і братерську. Не все
узгоджено між нашими державами, а краще сказати, урядами, але без сумніву –
головна міць, що споконвіку єднає наші народи, закладена у душах наших народів,
у їхній історії, їхньому смутку та радощах.
Нещодавно ми відзначили День Перемоги. Це наша гордість,
великий сум, якого зазнали народи Росії, України та Білорусі. Саме вони на
своїх плечах винесли головний тягар перемоги над фашизмом, зазнали найбільших
жертв у війні.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не менш страшною була й громадянська війна, у якій
переплелися усі лінії людського та народного страждання. Треба було мати генія,
який би охопив її поглядом, розумом та почуттям, адже це стосувалося не лише
народів, держав, а й усього людства. І такого генія нам, людству, дала наша
земля і, звичайно, Господь.
У світі, в Росії з’явився Михайло Шолохов. Безумовно,
вражає: як ця молода людина могла вихлюпнути таку киплячу, образну, трепетну
книгу в народ, як зміг він пройти крізь роки й залишитися живим, як під
парасолею його таланту зміцнився той безстрашний реалізм, який один із
закордонних дослідників його творчості назвав навіть «лютим реалізмом»?
Певна річ, у нашому суспільному, людському, літературному
світі це викликало захоплення і несприйняття, замилування і заздрість. З боку
тих, хто перебував в еміграції, могла бути незгода з тим, що події відтворила
людина, яка не належала до їхнього табору; з боку прибічників світової
революції, серцем з якими був щирий, життєво активний герой Шолохова з
«Піднятої цілини» Нагульнов, здавалося, що Шолохов відійшов від магістральної
лінії суспільства, від революції, зробив центром тяжіння у романі простого
козака, його болючий вибір, його трагічне кохання.
Як пощастило Шолохову відійти від штампів революційної
перебудовчої епохи, від смертельно жагучої ностальгії, що охопила емігрантську
літературу? Ця загадка незрозуміла багатьом і лише вищими проявами долі, що
виходять згори, може мати пояснення.
Нобелівський
комітет, схиляючись перед світовим, суспільним та літературним світом, присудив
премію, як сказано у його рішенні, «За художню силу і чесність, з якою він у
своїй донській епопеї відтворив історичну епоху у житі російського народу».
Народ же віддав йому свої серця ще раніше. Я не припиняю
переповідати одну розмову, яка відбулася у моєї онуки з двома 90-річними
козачками біля могили Шолохова у його посмертний ювілей. З безпосередністю та
ширістю дитини вона запитала в них: «Бабусі, а ви самі читали «Тихий Дон»? Ті
відповіли: «А як же, дитинко, в нас, у козаків, є дві головні книги: «Біблія»
та «Тихий Дон». Це глибока народна уява про місце великого роману в їхньому
житті. Ми не відкриваємо сьогодні Америку, Шолохов і раніше перекладався на українську
мову, на розкішну, кольорову, співучу українську мову. Проте сьогодні це ще й
особливий знак нашого людського взаєморозуміння, знак історичної та спільної
дружби. Багато в чому це пояснюється й тим, що в Шолохова тече й добрий
струмінь української крові. Його мама в дитинстві прибула з Чернігівщини на
Дон.
Шолохов завжди любив Україну. Я пам’ятаю, як ми в Київському
університеті у 1954 році, в рік 300-річчя Переяславської Ради, із захопленням
дивилися на письменників нашого часу. Так, вони були світочами, зразками до
наслідування.
У президії в нас сиділи Сурков, Симонов, Грибачов, Софронов,
Сосюра, Тичина, Головко, Малишко. Ми у захопленні повертали голови, щоб побачити Шолохова.
Він у ті дні написав свою статтю-звернення до України,
сповнену щирої любові, й надрукував її в
«Радянській Україні».
Сьогоднішній переклад – це результат нашої спільної дружби з
Фондом культури України, який беззмінно очолює (не боюся нікого образити)
кращий, перший поет України, та Президентським фондом Кучми.
А з приводу кращого, як тут не згадати мого попередника на
посту голови Спілки письменників Росії Сергія Володимировича Михалкова, який ще
20 років тому, трохи заїкаючись, казав: «Якщо у Спілці письменників віддати
команду на перший-другий шикуйсь, то других номерів не буде – усі будуть
першими». Так і вважав кожний шануючий себе поет.
Сьогоднішня наша презентація, борони Боже, знову іноземне
слово, наше представлення – плід зусиль перекладача Володимира Середина,
секретаря Спілки письменників Росії, який багато років вчився у сільській школі
на Київщині та працював у газеті. Це результат його дворічної постійної, без
вихідних днів, праці, це результат редакторської роботи Володимира Прокопенка,
мого в минулому та й нині колеги.
Тридцять років тому я був директором видавництва «Молода
гвардія», Володя очолював видавництво «Молодь». Ми випускали спільні книги,
обмінювалися перекладами. Ми не можемо не сказати слів вдячності усім, хто
допомагав випускати цю книгу, презентувати її сьогодні. Зокрема й
Президентському фонду Леоніда Даниловича Кучми, та й йому самому. Ми дякуємо
поліграфістам, які випустили майже безнадійну за термінами книгу.
Полтавсько-київський діалект, що лежить в основі перекладу, дуже виразно
передає стиль Михайла Олександровича. Я чую це як випускник школи на
Миргородщині.
Багато років мені
щастило бути видавцем Михайла Олександровича в «Молодій гвардії». Вітаючи у
70-х роках маршала Жукова, я подарував йому свіжий том «Тихого Дону» з
ілюстраціями художника Реброва. Маршал Перемоги прийняв книгу, погладив її і
сказав: «улюблений письменник».
А як схилявся перед Шолоховим Юрій Гагарін? Пам’ятаю ту
велику зустріч-семінар молодих письменників у Вешенській у 1967 році. Юрій
схвильовано говорив: «Ти знаєш, я дуже хвилююсь». Я заспокоював його, хоча сам би
навряд чи відчував себе інакше.
Пам’ятаю ту
незабутню зустріч на майдані Вешенської станиці, де встановили помост. На нього
піднявся Шолохов та молоді письменники. Михайло Олександрович погладив свої
козацькі вуса й сказав: «Вешенці! (Не товариші чи панове.) До нас приїхав Юрій
Гагарін та письменники. Дамо їм слово». На майдані пролунало велелюдне «любо!»
й до мікрофону підійшов Юрій Гагарін. Майже годину говорив він, і майдан не
колихнувся. Він розповідав про космос, про корабель, про кольори землі, про
свої відчуття. А потім були гучні оплески. То була незабутня зустріч. А Михайло
Олександрович на другий день виступив про завдання письменника, про сенс його
праці, про землю. Не сказав жодного іноземного слова, продемонструвавши нам
приклад користування рідною мовою.
Коли я одного разу отримав двійку, то для мене це була
випадкова подія. Мама змусила мене переписати з першої до останньої сторінки
«Капітанську дочку» Пушкіна. Я тоді багато в чому зрозумів Пушкіна. А якщо б
вона змусила переписати «Тихий Дон»?.. Чесно кажучи, було б непогано, проте
навіть праця переписувача була б унікальною.
Пригадую, на тому семінарі був ваш відомий письменник Юрій
Мушкетик. Ми вийшли з ним на схил, внизу був Дон. І я побачив сльози у Юри. – В
чому справа? Щось тобі зле? – Та ні, я ж усе це знаю – Дон, степи з ковилою та
квітами, яри. Оце й було для нього та для нас «переписування», вияв у душі
сторінок «Тихого Дону».
Дорогі друзі! Я вітаю усіх нас із черговим перекладом на
українську мову «Тихого Дону», із виданням його тут, у Києві, й від імені
Міжнародного Шолоховського комітету разом із Андрієм Вікторовичем
Чорномирдіним, а також від Спілки письменників Росії передаю це видання. У ті
дні, коли наші керівники не завжди домовляються з деяких питань, я гадаю, що
діячі культури роблять цей крок дружби, вони надають великий твір вищої
соціальної безкомпромісної історичної правди, чесності й виразності образів
головних героїв, міцності мовного таланту, як символ духовного єднання наших
народів. Дякую за увагу.