Закінчення. Початок у чч.8 – 11
Сумними й закономірними результатами
свавільного поводження з першоджерелами світової класики стали, на превеликий
жаль, і «Гамлет» В. Шекспіра в перекладі Юрія Андруховича (Київ, видавництво
«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2008), і «Вибрані твори» Вільяма Батлера Єйтса (Київ,
видавництво «Юніверс», 2004), і вірші для дітей Моріса Карема у слабеньких
інтерпретаціях-відсебеньках Володимира Каденка (Київ, видавництво «Грані-Т»,
2008). Ось візьмімо вірш «Дивний олівець» з книжки «Блакитне й біле»,
опублікований цим видавництвом. Одразу привертає увагу, що в оригіналі 14
рядків, у перекладі їх 19. Розрослася й поезія «Качки»: в першотворі 13 рядків,
а в перекладі – 15. Чому? Особливо прикро виглядає перероблений на власний
копил початкуючого тлумача хрестоматійний вірш Карема «Моє кошеня» (С. 44-45):
тут і образний лад порушено, і віршований розмір не той, і кількість складів не
та. Одне слово, лише після ґрунтовної переробки можна було б видавати книжечку
дитячих віршів «Блакитне й біле» М. Карема у серії «Дитяча іронічна поезія»,
започаткованій видавництвом «Грані-Т». А в такому сирому й непривабливому
вигляді ми б ніколи видавати її не зважилися, бо діти все-одно збагнуть, що
йдеться про неприховане фальшування поетичної спадщини одного з найбільших
класиків європейської дитячої поезії і з гіркою іронією ставитимуться до таких
недолугих перекладів.
Усі ці наші перекладацькі «здобутки» й
недоладності пояснюються лише тим, що
сьогодні багато українських видавництв рідко
залучають до копіткої перекладацької праці визнаних майстрів художнього
перекладу і фахових редакторів, котрі володіють тонкощами цього високого
мистецтва, а користуються послугами дешевих, амбітних і випадкових дрібних
ремісників-заробітчан, геть не обізнаних з
теорією та практикою реалістичного перекладу і дуже далеких од розуміння
відповідального покликання інтерпретаторів світової літератури. І, що особливо
недопустимо, новопосталі видавництва ніколи не запрошують досвідчених і
шанованих рецензентів (чільних науковців і перекладознавців) до видавничої
праці, цим самим відкривши широку дорогу низькопробній халтурі. А висока якість
перекладу сама по собі ніколи не з’являється. Бо ж, як стверджував Сервантес,
одвіку так ведеться: нікчемне те, що дешево дається.
Прикро й те, що 18 грудня 2009 р. на
сесії Кролевецької міської Ради народних
депутатів місцеві депутати не підтримали подання ані Кролевецької районної держадміністрації,
ані колективу райбібліотеки щодо надання цій бібліотеці імені Миколи Лукаша,
попри те, що 90-ліття від дня його народження відзначалося на високому
державному рівні в усій Україні. Зрозуміло, що до такої великої людини,
дарованої нам самим Богом, вони значною мірою не доросли.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У тоталітарному радянському суспільстві
Миколу Лукаша разом з його літературним побратимом Григорієм Кочуром було
піддано принизливій зневазі, цькуванню й гонінням і майже на 14 років відлучено
від друку й літературного процесу. Їх злочинно переслідували. І найбільше
потерпав Микола Лукаш. Його позбавили права на лікування, на пенсію, він
залишився без шеляга в кишені. З пекучої
скрути виручали лише незрадливі друзі та віддані шанувальники його
таланту. Створивши навколо двох геніїв українського художнього перекладу
гнітючу атмосферу цілковитого замовчування, колоніальна радянська влада далі
знущалася з Лукаша, примушувала його глибоко страждати, намагаючись зламати
духовно. Йому підступно порадили влаштуватися перекладачем у Торговельній
палаті, де всі переклади, як відомо, здійснювалися лише «общєпонятной»
російською мовою.
Але здолати М. Лукаша
колонізаторам-можновладцям було не під силу. Гордий, непоступливий і незламний
Микола Лукаш відмовився від такої принизливої для нього пропозиції і стоїчно працював
на Україну, опановуючи чергову (японську) мову та перекладаючи «Дон Кіхота»
Сервантеса.
Лише з політичною відлигою та
горбачовською перебудовою Миколу Лукаша було «переприйнято» 1987 року до Спілки
письменників, присуджено літературну премію в галузі художнього перекладу ім.
М. Рильського. Це сталося в 1987–88 роках, коли його фізичні ресурси
вичерпувалися, а здоров’я підірвали роки поневірянь і духовної травми. 29
серпня 1989 року М. Лукаша не стало.
Микола Лукаш трохи не дожив до
Незалежності. Його геніальний талант звеличує Україну. Він направду виконав
свою історичну місію, вивівши рідну мову на неозорі простори європейської й
світової літератур. М. Лукаш здійснив величезний обсяг шляхетної праці в
обороні й прославленні українського слова, яке він майстерно розвинув для блискучих перекладів зі світового
письменства. Своїм перекладацьким і науковим доробком Микола Лукаш створював
якнайсприятливіші обставини для національного відродження, і з плином часу його
вага і присутність в українській культурі дедалі зростатиме, залежно від
інтелектуального розвитку й духовного піднесення українського народу.
«Після здобуття нашої державної
незалежності утвердження і захист культурної самобутності українців, нашої
етнічної серцевини, – дуже слушно підсумовує Роксолана Зорівчак, – не втратили
свого значення, а тим самим не втратив свого значення і художній переклад. Він
– у нових умовах – повинен бути на передньому плані боротьби за культуру, за
ментальність народу, за мову.
Не забуваймо, що наша нація – гетерогенна,
а не гомогенна. Не забуваймо також, чого нас навчила історія: якби чехи свого
часу віддали перевагу реалізму та прагматизму і відмовилися від ідеалістичного
задуму подолати німецьку культурну експансію, то вони не були б сьогодні тими,
ким вони є – тобто європейською нацією».
За конкретний зразок європейського
законодавства в царині сучасного мовного будівництва в Україні повинен правити
Закон «Про державну мову в Словацькій Республіці», нова редакція якого набрала
чинності 1 вересня 2009 року. «Cловацький досвід у сфері мовного будівництва, –
наголошує професор Любомир Белей, – важливий для України ще й тому, що
Словаччина здобула незалежність на рік
пізніше від України, а до того, як відомо, понад тисячу років перебувала у
складі Угорського Королівства, Габсбурзької імперії, Чехословаччини. Нині у
Словаччині на особливий статус претендує угорська меншина, до якої належить
майже кожен десятий громадянин Словаччини, та не всі представники якої у
захваті від статусу угорців як національної меншини». На відміну від чинного
українського Закону «Про мови…» словацький закон «Про державну мову…» містить
законодавчі регламентовані механізми контролю за його неухильним дотриманням і
визначає адміністративну і кримінальну відповідальність за порушення його
конкретних положень. Якщо порушники – юридичні або фізичні особи – не реагують
на попередження, на них накладають штраф у розмірі від 100 до 5000 євро.
Стягнені штрафи перераховують до державного бюджету. Показово, що Парламент
Словацької Республіки, ухваливши Закон «Про державну мову…», не просто переклав
відповідальність за забезпечення державного статусу словацької мови на уряд, а
й зобов’язав Міністерство культури цієї країни кожні два роки готувати звіт про
функціонування державної мови на теренах Словаччини.
А коли ж Україна дочекається справді
європейського мовного законодавства? Зрозуміло, що лише тоді, коли керівники
Української держави нарешті матимуть політичну волю і відповідатимуть
національним ідеалам України. Отоді-то й
постане єдина й могутня Українська держава, в якій пануватимуть історична,
соціальна й національна справедливість. Блажен, хто вірує…