Ми бо (не віриш?)
в мистецтві перекладу
перші на світі.
Рильський і Кочур,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
і Зеров, і
Клен,
і Лукаш –
бездоганні.
Ігор Качуровський
Миколу
Олексійовича Лукаша, інтелектуала світового зразка, видатного діяча української
культури, славетного перекладача, блискучого знавця української та майже двох
десятків іноземних мов, високоосвіченого літературознавця, чільного
лексикографа-енциклопедиста й ориґінального поета, я вперше побачив у
київській книгарні письменників «Сяйво» восени 1967 року. А відбулося це
пам’ятне знайомство через мого улюбленого викладача Київського держуніверситету
ім. Т.Г. Шевченка, добре знаного в тодішніх інтелектуальних колах
республіканської столиці французького літературознавця і перекладача
українського походження Еміля Крюбу, родом із м. Ярославля Перемишльського
воєводства в Польщі. Під доброзичливим впливом Е. Крюби в мене й прокинувся
хист до поетичного художнього перекладу
під час навчання на відділку перекладачів факультету іноземних мов Київського
університету. Чоловік європейської культури, професор української мови в Національному
інституті східних мов і цивілізацій Сорбонни, він у 1963-68 рр. викладав у
нашій Alma mater французьку мову й літературу та теорію й практику перекладу і
водночас досліджував творчість М. Коцюбинського і Лесі Українки. Я захоплювався
не лише його глибинними знаннями французької історії, літератури й цивілізації,
а й українознавчими науковими інтересами нашого професора.
Спочатку на
лекціях Е. Крюби завжди сидів (звичайно, за дорученням червоного
університетського парткому, вірно слугуючи «ленінській партії») один
доморощений викладач французької мови: дотепний і жартівливий громадянин
Франції мав природну й зухвалу звичку кепкувати з багатьох безглуздостей
радянського способу життя, тому дуже пильний таваріщ нерідко обривав його, аби
молоді українські студенти (які поголовно були комсомольцями, а дехто вже встиг
стати й комуністом), не дай Боже, могли засумніватися в отих сумнівних
«перевагах».
Спеціалізуючись у
французькій мові під орудою університетських філологів, того ж таки Е. Крюби,
який, знаючи про мою схильність до
віршування, заохотив мене до перекладу поетичного доробку метра
французької поезії Артюра Рембо, я почав сповна віддаватися перекладацькій творчості, поглиблюючи власне
розуміння високого мистецтва перекладу. Більше того, професор Крюба залучив
мене й до роботи над Антологією французької поезії ХХ століття, яку він спільно
з дуаєном українських тлумачів Григорієм
Кочуром готував до видання у видавництві «Радянський письменник». Незабаром я
переклав низку віршів Макса Жакоба і Луї Араґона, і мої переклади були схвалені
обома упорядниками антології. Отоді й порадив мені Eміль Крюба піти до
легендарної книгарні «Сяйво» і особисто познайомитися з найкращими, на його
думку, українськими перекладачами Григорієм Кочуром і Миколою Лукашем. Оскільки
студентству завжди були притаманні допитливість і схильність до критичного
сприйняття дійсності, то, пам’ятаю, я запитав свого професора й наставника, чи
є слабкі сторони в перекладацькій діяльності двох корифеїв українського
художнього перекладу.
На моє запитання
Е. Крюба відповів, що, загалом майстерно перекладаючи вірші іноземних авторів,
Григорій Кочур, на жаль, часом пояснює, розпрозорює складні й затемнені місця в
оригіналі, чого робити, мовляв, не слід, бо від цього втрачається сама
чарівність поезії. А Микола Лукаш наскільки вільний в інтерпретації першотвору,
що його блискучі переклади нерідко звучать краще, ніж ориґінал, хоча цим вони
віддаленіші від нього і скорше наближаються до першокласних переспівів.
– А ви самі
візьміть Лукашевий переклад поезії «Соловей» Поля Верлена, – порадив мені
професор, – порівняйте його з першотвором і це дозволить вам розкрити його
новаторські шукання й творчу лабораторію:
Спогади сумні, спомини непрохані,
Налетіли ви, мов пташки сполохані,
І обсіли вмить з гомоном і гамором
Серця кожну віть – а воно ж то явором
Дивиться в затон Жаль-ріки глибокої,
Що кудись біжить у примарнім спокої…
Насамкінець Еміль
Крюба наголосив, що, загалом досягаючи органічності українського звучання,
подвижницька діяльність обох метрів художнього перекладу безперечно підпорядкована
одній і тій самій благородній меті подальшого збагачення й розвитку української
мови, літератури й культури.
Відшукав я
Григорія Порфировича досить легко: після обов’язкового ритуального обходу всіх
київських (академічних, букіністичних і поетичних) книгарень, обтяжений новими
книжковими знахідками, що ледве вміщалися в його величезному портфелі, він
цього разу завітав до «Сяйва» у товаристві видатного дисидента Івана
Світличного, який, як потім з’ясувалося, вже знав про моє захоплення поетичним
перекладом і відразу запропонував мені підключитися й до перекладу пісень
французького шансоньє П.-Ж. Беранже для популярної тоді серед читацького загалу
серії «Перлини світової лірики». Отак з легкої руки мого професора я став чи не
наймолодшим завсідником «Сяйва», що при тодішній Червоноармійській, куди зі
свого студентського гуртожитку при Червонозоряній вулиці час од часу приносив
на розгляд І. Світличного нові інтерпретації поезій Беранже.
– Ми всі, – повідав мені Світличний про своїх колег,
українських літераторів, які переймалися нагальною потребою відтворювати рідною
мовою письменницькі здобутки світової літератури, – потрохи перекладаємо. Але
над нами всіма помітно вивищується Микола Лукаш. Бо так перекласти, як він
геніально витлумачив «Фауста» Гете чи «Декамерон» Боккаччо, з нас ніхто не
зумів би. Тепер рівного собі перекладача в Україні він не має.
І ось одного разу
Іван Олексійович несподівано відірвав свій погляд од моїх рукописів і голосно
промовив до незнайомого мені чоловіка, який неподалік од нас гортав книжку:
– Миколо! А оце
той самий студент-перекладач, про якого я тобі говорив. Як ти знаєш, він вдало
переклав вірші М. Жакоба і Л.Араґона, а сьогодні приніс свої свіжі переклади
пісень Беранже.
Крізь товстуваті
скельця окулярів на мене уважно поглянув кремезної статури чоловік у
благенькому піджачкові. Попри те, що зодягнений він був дуже просто, мене
відразу ж привабили добра усмішка й
лагідний погляд. Звичайно, я з нетерпінням чекав побачити легендарного Миколу
Лукаша, оскільки й заочно мене дивовижно
притягали велика духовна сила високого інтелекту й культури цього велета
українського красного письменства.
Приємно
схвильований увагою й добротою Миколи Олексійовича, я на його прохання
розповідав, що народився в лікарні містечка Баришівки (знаменитої «Болотяної
Лукрози», як свого часу жартома її латинізував Микола Зеров) на Київщині,
гадаючи, що таке повідомлення зацікавить видатного майстра українського слова
захожими туди в 20-і роки минулого віку незрівняними різьбярами-неокласиками
(самого ж Миколи Зерова, а також Юрія Клена й Павла Филиповича), які плекали
тут золоті сни відродженої України – культурної Еллади.
А він несподівано
поцікавився, чи бачив я або, може, й піднімався на Турову Кручу над Трубежем на
Баришівщині поблизу села Війтовці, про що йдеться в романтичному
оповіданні-ідилії Пантелеймона Куліша «Орися», для написання якої український
письменник використав сюжетний мотив шостої пісні Гомерової «Одіссеї».
Зізнаюсь, що попервах мене здивувало палке Лукашеве захоплення творчим доробком
Панька Куліша, тоді мені майже невідомого і забороненого тоталітарним
радянським режимом. Проте своїм доречним запитанням він закликав мене збагнути
неповторне Кулішеве новаторство, сприйняти культурний і перекладацький
світогляд цього прекрасного письменника й перекладача, який, переспівуючи та
перекладаючи ліричні вірші і балади Г. Гайне, Й. В. Гете, Ф. Шіллера, твори В.
Шекспіра, Дж. Байрона і Святе Письмо, використовував глибинні шари нашої
народної мови, розкошуючи в ній. І я зрозумів, як високо цінував Микола
Олексійович ориґінальну творчість і багате народне слово в перекладах
Пантелеймона Куліша, який був йому дуже близьким по духу.
м. Київ
Продовження у наступному
числі