Велет українського красного письменства

145

Продовження. Початок в ч.№14

Цікавився Микола Олексійович і тим, де мешкають мої батьки.
Я відповів, що проживають вони в райцентрі Ульяновці на Кіровоградщині
неподалік од Умані.

– А як раніше називалося це містечко? – питає Лукаш.

– Грушки.

– Це ж треба було так споганити таку гарну назву! –
приголомшив мене мій співбесідник своїм непомильним висновком щодо улюбленого
громила й боввана тоталітарного радянського суспільства Владіміра Лєніна.

– А знаєте, місцеві бабусі вже українізували нову назву
райцентру на свій кшталт – Гульянівка!

Проте мої підбадьорливі слова анітрохи не заспокоїли М.
Лукаша. Це вже значно пізніше я переконався, що цей лагідно-добродушний чоловік
був великим правдолюбом, надзвичайно сміливою і нескореною людиною, сповненою
письменницької честі й національної гідності, справжнім українським патріотом,
який усім своїм життям, дивовижною працездатністю й творчою діяльністю
послідовно боронив рідну мову, наші традиції, українську цивілізацію й
самобутність. Ще на світанку своєї унікальної перекладацької діяльності,
глибоко усвідомивши роль і місце української мови в європейському та світовому
контекстах, відчуваючи її колосальний потенціал та обурений видимою повзучою і
злочинною  русифікацією, Микола Лукаш
спільно з науковцями Андрієм Голубом і Василем Лобком підписав 6 квітня 1959 р.
звернення до Верховної Ради УРСР зі справедливою і законною вимогою запровадити
українську мову в усіх сферах життя українського народу. Адже, відповідно до
світових стандартів, українці, що становлять 77,8 % мешканців України, мають
абсолютне право на державність лише однієї мови – української, хоча для цього
досить і 70 %. 

«За «калібром» народу-носія мови, тобто за демографічною
потужністю, – стверджує всесвітньо відомий вчений-мовознавець, професор
Костянтин Тищенко, – ми нині на 26-му місці у світі з-поміж 2500 народів і мов
(неправда, що мов у світі 6000, адже навіть Біблія перекладена «лише» на 2017
мов, а вже ж Церква, погодьтеся, нагоди перекласти її на якомога більше мов
ніяк не оминула б). То виходить, що до кінця рангового списку мов, до
найменших, найдрібніших мовних спільнот після нас іще 90% мов народів світу.
Обабіч нас у списку на 25-му і 27-му місці – наші історичні суперники й
географічні сусіди – турки й поляки зі своїми мовами»).

Лаконічно обґрунтованій вимозі мужніх українських науковців
передувала розлога рецензія М. Лукаша на головну працю Інституту мовознавства
Академії Наук УРСР – перший том «Українсько-російського словника» (1953), в
якому він вказав на численні випадки зросійщення, насильницьку нівеляцію
лексики та штучне омертвлення стилістики української мови під тиском надуманого
штампування й наближення її до російської мови. 

«Усі свої зусилля, – зазначив Леонід Череватенко, – він
спрямував на те, щоб витворити соборну українську мову, де поєдналися б
тисячолітні набутки територіальних говірок і діалектів, мовні скарби всіх
теренів – як Правобережжя, так і Лівобережжя. І тут заслуги його неможливо
переоцінити: в доробкові Лукаша відбулася «мовна злука»; Східна Україна
поєдналася з Україною Західною, Центральна – з Південною, а також з близькою і
заокеанською діаспорами. Для  нього не
було слів «беззаконних», – всі вони законні – і «діалектні», і «обласні», і
«вульгаризми», і «просторіччя». Себто виконав він роботу загальнонаціональної
ваги». Це відбувалося переважно протягом відносно благополучного для Лукаша
найпліднішого творчого двадцятиліття від 1953 до 1973 року, коли, переклавши
«Фауста» Й.-В. Гете, «Мадам Боварі» Г. Флобера, «Декамерон» Дж. Бокаччо,
поетичні твори П. Верлена, Р. Бернса, Ф. Шіллера, Ю. Тувіма та багато іншого,
йому вдалося повернути до активного вжитку лексичні багатства рідної мови,
унікально синтезувати мовно-літера­турний досвід українських класиків ХІХ та
живомовні процеси другої половини ХХ віків, переконливо розкрити й утвердити
неповторну велич і красу українського слова. Впродовж цієї золотої доби
українського перекладацтва, коли перекладна література почала повносило входити
до національної культури, М. Лукаш, навчившись на тридцять четвертому році
життя особливої алхімії-чуття живої народної мови, цебто досконалості мовної
інтуїції, сміливо вводив до своїх інтерпретацій багатющу синоніміку української
мови, питому, але упосліджену й навмисне вилучену та заборонену колоніальною
радянською владою лексику й ідіоматичні вирази. Глибока ерудиція Миколи Лукаша,
його тонке знання української лексики і фразеології, на противагу псевдонародному
убозтву мови багатьох так званих українських радянських письменників, дозволили
видатному майстрові художнього слова створити надійний заслін виразному й
злочинному зросійщенню у 50-х роках минулого століття, планомірному й
цілеспрямованому знищенню української лексики, що на догоду колонізаторській
компартійній диктатурі запопадливо освятили й проповідували у своїх
псевдонаукових трактатах тогочасні грабарі української мови,
колабораціоністськи налаштовані українські акаде­міки-мовознавці на кшталт В.
Маланчука, І. Білодіда, В. Русанівського й М. Шамоти.

В тоталітарних умовах жорстокої цензури та брутальної брехні
Микола Лукаш обрав високий, несхибний і непростий шлях національної школи
українського художнього перекладу, яка, попри столітні переслідування, погроми,
гоніння й наступи на українське слово, є однією з найсильніших у світі. Саме
цією крутою й тернистою дорогою йшли видатні майстри українського художнього
перекладу Іван Франко, Леся Українка, Пантелеймон Куліш, Михайло Старицький,
Володимир Самійленко, Микола Зеров, Максим Рильський, Ірина Стешенко, Микола
Бажан, Борис Тен і Григорій Кочур, зводячи могутні аркодужні мости
літературного і цивілізаційного перевисання до народів і націй світу, єднання
української культури зі світовою.

…Якось я так розгомонівся з Миколою Олексійовичем, що й не
помітив, як разом із ним вийшов з книгарні «Сяйво», і ми попростували  до кінцевої зупинки на нинішній Європейській
площі, де Лукаш зазвичай сідав у 
тролейбус, щоб їхати далі до свого письменницького дому по вулиці
Суворова, яку нині український уряд, усвідомивши Лукашевий внесок у розбудову
вільної, незалежної й соборної України, ухвалив переназвати його іменем.

Стояла глибока й зимна осінь. Тому тоді я прийшов до
книгарні у куртці, прихопивши й беретку. А він, як завжди, був легко зодягнений
та простоволосий, і, зневажаючи холод та сердечно дякуючи на ходу усім
зустрічним молодицям, певне, йому добре знайомим, за вельми слушні поради
(мовляв, слід було б йому тепліше вдягнутися), захоплено розповідав мені про свою
тривалу працю над перекладом поезії Гійома Аполлінера. Я по-молодечому був
зачудований сподіяною роботою і ніяк не міг второпати, чому вже готова книжка
поетичних перлин славетного француза так надовго застрягла у видавництві
«Дніпро». Крига скресла лише 1984 року, коли у серії «Перлини світової лірики»
в перекладах М. Лукаша побачила світ збірка вибраних творів Г. Аполлінера, до
якої увійшла й знаменита «Відповідь запорожців турецькому султану». Вона, як
відомо, є аполлінерівським поетичним відтворенням нашого справжнього
дипломатичного документу часів Козацької держави. Пригадую, що того осіннього
пополудня я й розпитував Миколу Олексійовича, чи включив він цей шедевр до
своєї книжки перекладів. А коли відкрив ошатно видану книжечку, яка ще пахла свіжою
друкарською фарбою, то відразу ж відшукав гротескову відповідь запорозь­ких
козаків  турецькому султану Махмуду ІV і
сам собі продекламував Лукашів переклад:

Царя небесного харцизе

Високорогий сатано

Не годимося ми в
підлизи

Жери-но сам своє лайно

Воно нам в пельку не
полізе

 

Крамарю грецький
просмердівсь

Ти тюлькою на честь
ісламу

І палями обгородивсь

Швидка напала твою
маму

І ти в дрислинах
уродивсь

 

Подільський кате
струп’ям вкрило

Тобі все тіло мов
шпориш

Конячий зад свиняче
рило

Побережи дурний свій
гріш

На масті та святе
курило.

Цим непідробним рядкам у збірці передувала вельми популярна
й сьогодні у Франції «Альба, співана колись на Вербну», де, висловлюючись
сучасною термінологією, чітко проглядається наростаючий конфлікт між
християнською і мусульманською цивілізаціями. А мене ж особисто в альбі
приваблюють постаті наших щирих і непереможних українських запорожців, які ще
за сотні років до Карла Маркса організували республіку – Запорозьку Січ, яка,
за його ж словами, й була взірцем демократії. Вони весело й грізно постають у
цій вранішній пісні як ідеал незламності й вірності.

Продовження в наступному числі

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!