Продовження. Початок в ч.ч. 8-9
Прекрасні знавці українського слова Микола Лукаш і Григорій
Кочур були для нас кумирами й беззаперечними авторитетами. Як вищий ступінь
перекладацтва в Україні ми сприймали збірку поезій видатного французького
імпресіоніста й символіста, віртуоза віршованого слова Поля Верлена «Лірика»,
опубліковану 1968 року в серії «Перлини світової лірики» в перекладах Максима
Рильського, Миколи Лукаша і Григорія Кочура. Для нас, молодих перекладачів,
особливо цінними й повчальними були в цій книжці різні способи перетлумачення
чужомовної поезії в паралельно поданих у цій книжці перекладах Рильського і
Лукаша, Лукаша і Кочура. Висока художня вартість і неймовірна складність
пересотворення «Осінньої пісні» П. Верлена спричинили множинність
перекладацьких варіантів цього шедевру світової поезії: на сьогодні існує
щонайменше 14 українських версій, серед яких максимально наближені змістом і
формою до першотвору майстерні переклади М. Лукаша і Г. Кочура відзначаються
неповторною музичністю й ліричністю:
Лукаш
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ячать хлипкі
Хрипкі скрипки
Листопада…
Їх тужний хлип
У серця глиб
Просто пада.
Від їх плачу
Я весь тремчу
І ридаю,
Як дні ясні,
Немов у сні,
Пригадаю.
Кудись іду
У даль бліду,
З гір в долину,
Мов жовклий лист
Під вітру свист –
В безвість лину.
Кочур
Неголосні
Млосні пісні
Струн осінніх
Серце тобі
Топлять в журбі,
В голосіннях.
Бліду, коли
Чую з імли –
Б’є годинник:
Линуть думки
В давні роки
Мрій дитинних.
Вийду надвір –
Вихровий вир
В полі млистім
Крутить, жене,
Носить мене
З жовклим листям.
Іншого разу, провідуючи в Ірпені Лукашевого побратима
Григорія Порфировича Кочура, я висловив йому нашу з братом Сергієм радість і
щемке захоплення віршами іспанського поета Федеріка Гарсія Лорки в перекладах
Миколи Олексійовича, особливо нам подобалися незвично відтворені жвавою говіркою
Карпат «Шість поезій по-галісійськи» і «Циганський баладник». Ці поезії глибоко
вразили наші юні душі. Нам здавалося, що Лорка, так віртуозно відтворений
Миколою Лукашем, пронісся Україною,
поневоленою комуністичним тоталітарним режимом, свіжим і навальним андалузьким
буревієм у тодішній затхлій атмосфері тотального контролю душ, і ми сприймали
це як тріумф та новітню звитягу відродженої української стихії.
– А от Микола Бажан каже, що це більше Федькович, аніж
Лорка.
– Певен, що шановний поет помиляється, – відстоюю наші юначі
спостереження і враження від Лукашевого перекладу в розмові з Григорієм
Порфировичем, – адже, орієнтуючись на фольклорний принцип, Микола Лукаш справді
сказав досі незнане в українському перекладацтві нове слово, автентично відтворивши
по-українськи лірику андалузького самородка. Знаєте, Григорію Порфировичу,
мені видається, що Миколі Платоновичу
варто щиро позаздрити Миколі Олексійовичу: хоч як би там було, а Лорка,
пересотворений М. Лукашем, таки чарівно звучить
нашою мовою!
Якось навесні я зустрів Миколу Олексійовича біля входу до
видавництва художньої літератури «Дніпро». Гортаючи нового грубезного словника,
він сидів прямо на холодних кам’яних східцях і скрушно похитував головою.
З’ясувалося: до того словника укладачі чомусь не включили назву однієї рослини,
що водиться в Україні. Отак ревно боронив Микола Олексійович рідну мову, назву
кожної билини й створіння на нашій землі, кожне українське слово!
Неймовірно, але Лукаш в одній особі виконав роботу за цілу
академію українських красних мистецтв і наук, за потужний і дієвий
науково-практичний інститут з оборони й прославлення української мови, явивши
своїй Батьківщині вершинні здобутки світової літератури, унікальні словники
українських фразеологізмів, раритетів української мови і величезну лексичну
картотеку, видання яких уважав своїм позачерговим завданням.
Микола Лукаш тричі висувався на здобуття Державної премії
ім. Т.Г. Шевченка: вперше 1966 року – «за переклад українською мовою книги
«Декамерон» Бокаччо»; вдруге – 1968
року; втретє – 1969 року: «За здійснення перекладу українською мовою «Фауста»
Й.В. Гете, «Декамерона»Д. Боккаччо, поезій Ф. Шіллера, Р. Бернса, П. Верлена».
«Чому ж не дали?» – бідкається голова Комісії НСПУ з творчої спадщини Миколи
Лукаша Леонід Череватенко і докопується до суті. – На комітетському офіційному
документі вдалося прочитати написаний олівцем і чомусь накреслений вертикально
напис: «Зняти. Спілка просить» .
На виконання Указу Президента України від 7 серпня 2009 року
№ 594/2009 «Про відзначення 90-річчя від дня народження Миколи Лукаша» та
Розпорядження Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 р. № 1394-р «Про
заходи щодо відзначення 90-річчя від дня народження Миколи Лукаша» 25 січня
2010 р. на зібранні творчого об’єднання перекладачів КО НСПУ (яке нараховує
близько сотні майстрів українського художнього перекладу з багатьох іноземних
мов) було одноголосно вирішено порушити перед Президентом України питання про
відзначення всього творчого й наукового доробку Миколи Лукаша Національною
премією України імені Т.Г. Шевченка (посмертно), а кошти від Шевченківської
премії спрямувати на видання творів цього видатного діяча української культури,
перекладача й лексикографа з метою пропагування його творчої і наукової
спадщини у найвіддаленіших містах і селах нашої держави і всього світу, де
проживають громадяни українського роду.
Під час презентації 1-го тому книги спогадів «Наш Лукаш», що
відбулася 10 грудня 2009 року в Кам’янець-Подільському національному
університеті ім. Івана Огієнка, одна студентка запитала мене, що було такого
трагічного в біографії Лукаша і чому її не розкривали. Я пояснював народженому
напередодні Незалежності українському студентству, що Микола Лукаш пережив свій
час. Своїм листом на захист Дзюби він висловив протест проти імперської
політики знищення української мови, проти вакханалії русифікації, що була
державною політикою тоталітарної
радянської влади. Така жертовність трапляється нечасто і до такої
самопожертви міг вдатися не кожен свідомий українець у тодішньому сонному
радянському суспільстві, заляканому компартійною та каральною всевидящою
кадебістською системою постійного стеження й приниження людини. Треба було мати
святу й велику душу, щоб відректися від свого шляхетного покликання, багатого
духовного життя і всього того прекрасного й дорогого, для чого ти так
самовіддано жив і творив!
Глибоко помиляються ті, хто вважає, що таким чином М. Лукаш
уподібнився Дон Кіхотові. Бо насправді це був відчайдушний, але по-своєму
мужній і героїчний вчинок, який закликав усіх патріотично налаштованих
українців вийти з імперського гіпнозу, вичавити з себе психологію радянського
раба, позбутися колоніальної меншовартості і стати на захист української
цивілізації, рідної мови і створеної нею багатющої культури з давньою традицією,
які диявольськими зусиллями царських жандармів і радянських колонізаторів було
загнано в меншинну резервацію.
Про лист Лукаша до ЦК компартії України із пропозицією
відсидіти за хворого Дзюбу його термін я спочатку дізнався не з газет, а від нашого
ректора (і єдиного викладача!) славетного «Ірпінського університету»
Григорія Кочура, до якого я завітав як
один із його численних студентів. Григорій Порфирович болісно переживав за
подальшу долю свого щирого друга й однодумця, усвідомлюючи, що тоталітарна
влада такого нікому не пробачає.
Його, фронтовика, колоніальна радянська влада не кинула за
ґрати, але й не помилувала. Адже «всемогутній» гаулейтер України В.В.
Щербицький, вірний служака совєтської імперії, це вам не Д.А. Кунаєв, котрий
зумів захистити перед Брежнєвим молодого казахського письменника і вченого
Олжаса Сулейменова від надуманих і висмоктаних з пальця звинувачень у
буржуазному націоналізмі, пантюркізмі, антирадянщині і навіть, чомусь,
сіонізмі, які нібито проявилися в праці останнього «АЗ і Я», оприлюдненій в
середині 70-х років минулого сторіччя.
Продовження в наступному числі