Закінчення. Початок у чч.8 –
10
Сумне й трагічне
в долі Миколи Лукаша було і те, що, свідомо
взявши на себе гріх, 21 український письменник ганебно проголосували за
виключення геніального обранця української мови зі Спілки письменників. А
тогочасні «живі класики» радянського соціалістичного реалізму (Олесь Гончар,
Микола Бажан, Михайло Стельмах, Петро Панч і Леонід Новиченко) «через поважні
причини» умили руки, як Пілат на судилищі над Христом, і не прийшли на
письменницьке збіговисько, тим самим разом із усіма письменниками-колаборантами
засудили Миколу Лукаша на розп’яття «українською» радянською колоніальною
владою.
2006 року до хору
глумильників світлої пам’яті незабутнього Українця Миколи Лукаша долучилися
директор Державного спеціалізованого видавництва художньої літератури «Дніпро»
Володимир Войтович і тодішній головний, а тепер уже «почесний» редактор цього
видавництва, нинішній перший заступник голови НСПУ Василь Шкляр, який фактично
вкрав переклад М. Лукаша «Декамерона» Джованні Боккаччо, що доказово викрили у
своїх високофахових та нищівних відгуках і дослідженнях відомі перекладачі,
літературознавці – лавреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Леонід
Череватенко і добре знаний в Україні та далеко за її межами науковець, багатолітній співробітник
Секретаріату ООН Сергій Ів. Ткаченко, автор численних наукових статей і
публікацій з проблем перекладознавства, надрукованих у вітчизняних та іноземних
виданнях і виголошених англійською мовою на міжнародних конференціях ООН з
проблем мови й політики. «Очевидно, перед нами не переклад, – відзначає Л.
Череватенко, – а перекрад, до того ж цинічно перекручений. Літературне
мародерство. Діяння, що його визначають у кримінальному кодексі як привласнення
інтелектуальної власності. Кажучи простіше – крадіжка».
Відчуваючи
загрозу національній школі українського художнього перекладу, 22 учасники
Міжнародної науково-практичної конференції «Григорій Кочур і український
переклад» (27-29 жовтня 2003 р., Київ), одностайно засудили практику проведення
неприпустимих експериментів над світовою класикою, зокрема над творами Джованні
Бокаччо й Панаса Мирного, до якої задумали вдатися очільники державного
видавництва «Дніпро» В. Войтович і В. Шкляр з метою перетворення вершинних
творів національних літератур світу на дешеві дайджести. У зверненнях до
тодішнього голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України І.С.
Чижа академік НАНУ Іван Дзюба, академік
АН ВШУ Олександр Чередниченко та багато інших добре відомих у нашій державі
науковців, перекладознавців, письменників і перекладачів світової художньої
літератури назвали «практику втручання у літературні твори класиків вітчизняної
та зарубіжної літератури неприпустимою, а перетворення її на дайджести –
ганебною акцією в галузі української культури» і просили Держкомітет
телебачення та радіомовлення України зробити все можливе, щоб утримати
«новаторів» державної видавничої справи від ініціатив, які, на їхнє глибоке
переконання, зашкодять культурному іміджу нашої держави, спотворять викладання
літератури в школах і вищих навчальних закладах України. Але це волання до високих державних достойників виявилося самотнім
гласом у державно-бюрократичній пустелі Україні, воно анітрохи не спинило
директора колись шанованого й солідного, а тепер «осучасненого» державного
видавництва «Дніпро» Войтовича, який зробив усе можливе, щоб запустити у світ
запропоновану Шклярем «українську версію» «Декамерону» Д. Бокаччо на противагу
автентичному Лукашевому перекладу цього вершинного твору світової класичної
літератури, опублікованого 2006 р. у Видавничому центрі «Просвіта».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Такий з дозволу
сказати перекладацький метод, – резюмує в своєму аналітичному й ґрунтовному
дослідженні Сергій Ів. Ткаченко, – не
має нічого спільного з розробленою
передовою перекладознавчою думкою теорією реалістичного перекладу.
В одній зі своїх
публікацій Василь Шкляр «без зайвої скромності» зазначає, що в кожній його
книжці є «драматургія, і саме кінодраматургія». Так, ця
драматургія-кінодраматургія, судячи принаймні з його інтерпретаційної версії
«Декамерону», має всі ознаки
порнографічного фільму: короткі, нашвидкуруч прокручувані в режимі fast
forward сюжетні скрепи і переходи
(динамічні епізоди), з найдетальнішим описом статевої анатомії героїв і героїнь і смакуванням вигадливої
технології трахання.
Аналіз роботи
Василя Шкляра можна продовжувати й далі, однак гадаю, що й сказаного вже
досить, аби сформулювати деякі висновки, а саме:
1) запропонована
Василем Шклярем «українська версія» «Декамерону» Джованні Боккаччо не може
вважатися його перекладом, бо створена вона не в результаті перекладання
першотвору, а шляхом свавільного переказу вже існуючого перекладу Миколи
Лукаша, фактично його перекраду;
2) попри
голослівні заяви Василя Шкляра, його твориво ніяк не може вважатися
«інтерпретацією» шедевру світового письменства», бо воно фактично спотворює і
перебріхує ориґінал, наділяючи його такими одіозними рисами, які йому абсолютно
не властиві;
3) запропонований
Василем Шклярем свавільний варіант українського «Декамерону» не передає його
«духу, колориту і краси», як декларує в анотації до книги Василь Шкляр,
оскільки презентує твір італійського автора у різко викривленому і суб’єктивно
тенденційному світлі.
Час покаже, чи
захистять честь, гідність та інтелектуальну власність Джованні Бокаччо, Миколи
Лукаша та інших великих європейських письменників наша Національна експертна
комісія з питань захисту суспільної моралі, Департамент інтелектуальної
власності Міністерства освіти і науки України, Італійський інститут культури в
Києві, міжнародні інституції з питань авторських прав та захисту
інтелектуальної власності від зазіхань знахабнілих «бізнесменів» і цинічних
перекрадачів, бульварні творива яких кодують сучасну українську молодь у
координатах вульгарності й пошлятини.
«Нинішня
українська художня книжкова продукція, – переконливо стверджує в «Порталі
Українця» від 6 січня 2009 р. голова Київської організації НСПУ Віктор Баранов,
– розтікається двома основними руслами або течіями: суцільна комерція, попса і
власне література (як колись казали – красне письменство). Представники першої
течії повністю висмоктують свої «проекти» з пальця (або нафантазовують, або
компілюють), а письменники в класичному розумінні цього слова базують свої
твори на власній душі, тобто на власному життєвому досвіді, суспільних реаліях,
підсилених уявою».
Це стосується і
сучасної перекладної літератури. Тотальна духовна й моральна криза в
українському суспільстві не оминула й перекладацтва. Не можна не погодитися зі
знаним культурологом і перекладачем Лесем Герасимчуком, що в Україні до
світової класики «cьогодні, на жаль, ставляться, як і до поточної продукції з
нашвидкуруч римованих рядків. Так, якби Шекспір і справді писав такі сонети,
які ми бачимо в інтерпретаціях Георгія Пилипенка в гучно розрекламованій книжці
Вільям Шекспір. «Sonnets. Сонети. Сонеты» (тримовне видання, Київ–Ірпінь,
Перун, 2005), то лишився б автор серед перших зірок четвертої величини свого
часу, та й годі. Ви розгортаєте книжку і вже в першому сонеті в оригіналі
читаєте одне, а в перекладі – зовсім інше. Часом беззмістовно зліплені слова
переходять у невимушений волапюк у коді:
Пожалуй світ, а зробиш навпаки, –
Тебе поцінять тільки хробаки.
Pity the word? Or else this glutton be,
To eat the world’s due, by the grave and thee».
Закінчення у наступному числі
ФОТО: У 1964 році у видавництві «Дніпро»
надруковано «Декамерон» Дж. Боккаччо в перекладі М. Лукаша з передмовою Г.
Кочура (ілюстрації – І. Хотинок).