“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026
Бувають хвилини,
коли чую як росте коріння.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
(П.Сорока)
Писати спогади про людину, якої вже немає серед нас, дуже відповідальна річ. Можна з впевненістю стверджувати, що той, про кого розповідаєш, був не зовсім таким, яким його згадують, бо ми фіксуємо зустрічі з ним в якийсь певний час, при певних обставинах, в певних ситуаціях, з різним настроєм, при різному душевному стані, а тому беруть сумніви: чи таким насправді був Петро Сорока, яким я його змалюю з пам’яті. Мабуть, що не таким. Для того, щоб показати хоч малу долю правдивого Петра Сороки, треба зібрати сотні спогадів і навіть тоді лише ледь-ледь засвітиться він справжній. Та й то… Бо ніхто не може достеменно знати людину крім неї самої. Тож треба читати його «Денники» і його листи, там Петро найправдивіше розповів про самого себе. Там просвічується вся його душа: десь ніжна, романтична і добра, десь принципова і безкомпромісна, інколи авантюрна і міфотворча. О, Петро був ще тим міфотворцем! Колись світові відкриються усі таємниці, які він зашифрував у своїх Денниках! Його знаменита Лісничівка, його блукання по лісових нетрях зі своїм собакою, його купання в лісовому озері… Він усе це так уміло втаємничив, огорнув міфами, що зараз уже ніхто не розгадає, де реальність, а де Петрова вигадка, якщо на те не буде воля Божа… і воля Петрової дружини Галі. Він був усяким: і таким, і таким, і таким – як і кожна людина. Певно, оголену, найвідвертішу правду про самого себе Петро нотував у своєму потаємному щоденнику, який писав не для читача. Він казав мені про той щоденник. Я запитував: навіщо він його пише, якщо того ніхто не читатиме? Для себе, казав, пишу, щоб краще пізнати себе! Чи хоч хтось із нас віддавав скільки сили й часу на те, щоб зрозуміти самого себе, як це робив Петро? Для нього не було нічого важливішого в житті як пізнання Бога і своєї душі. Був глибоко віруючою людиною і в той же час в його творах звучали відверті язичницькі мотиви, описував природу так, ніби молився до сонця, до дерева, дощу…
Писав мені весною 2016 року в електронному листі:
«Василю, я передзвоню і ми поговоримо про прозу життя.
А тепер трішки поезії.
«Симфонія…»
На переломі нового дня памолодь тиші. Діткливої, хисткої і невтишної. Щойно пройшов дощ, котяться небом важкі, збиті у кім’я хмаровища і, здається, що в дерев і трав склеплені повіки.
Ліс охмурений і наструнчений. Мгліє легкий туманець чи опара. Та ось-ось визирне сонце, про що говорять, майже кричать небеса, і все живе очікує на ту благословенну щасливу мить.
Досить дощу, грязької сирості, сумного заціпеніння, набридливої стужі, розбехтаних стежок і громом прибитих трав.
Ніде анічичирк, усе уклякло, завмерло, скостеніло, ніби боїться сполохати сонце чи розгнівати його.
І ось сталося. З-поза неба, з високих піднебесь, з пройми розірваних хмар вихопився промінець – побігущий, легкий, золотий – і упав на землю. Ні, не просто упав – дзвінко, цвьохко, переможно ударив в неї і саме в те місце, що відповіло йому таким же лунким, захватним, розлитим подзвінням.
І враз ожила, стрепенулася, заяріла околишність. Меркнули в густі нетрі ворушкі тумани і набридлива сирість.
Сонце! Сонце! – затамовуючи дихання, нечутно кричить все живе.
Золота сурма! Ярий клич! Тридзвіння радості!
Незречиме, вселенське дійство!
Ясновісне повернення до життя».
Не знаю тому причини, але Петро дуже швидко, з першого ж знайомства, став мені найближчим другом, людиною, без якої тепер немає частинки мене. Це дуже дивно, бо я бачився з ним всього кілька разів у житті. Може, тричі. Але крім тих коротких зустрічей були щирі листи і довгі телефонні розмови. Якраз у листах та розмовах ми пізнавали один одного.
Ми були різними, в дечому до протилежности, але це не заважало нашій дружбі. Петро був непримиримим християнином, щиро вірував, ходив до церкви, молився, причащався. У мене ж свої стосунки з Богом, я не вірю у людські вигадки. Я дитя природи, мені Різдво Сонця 23 грудня ближче і зрозуміліше, аніж придумане людьми Різдво Христове. Ми багато говорили про це, але ці наші розбіжності ніколи не давали приводу до серйозних суперечок чи непорозумінь. Релігія, віра, життя і смерть були наріжними темами у нашому спілкуванні.
Згадую. Гостював у Петра й Галі в їхньому чудовому будинку в селі Петриках під Тернополем. То була наша третя і остання зустріч. 2007 рік, Щевченківські свята на Тернопільщині. Спекота вигнала нас до лісу. Петро і Ліс – то окрема довга розмова. Інколи мені здавалося, що дерева проросли в його душі і птахи в тому гіллі повили гнізда.
«Слух у лісі загострюється і стає тонким, як у звіра. Вловлюю найменше шарудіння на віддалі десятка метрів, чую тонке повискування ховраха, чи ще тонший мишачий писк. І все надзвичайно хвилює мене: запах хвої, хрускіт сухих гілок під лапами вивірки, просіювання небесної блакиті між кронами дерев… Ніби ліс вимітає із душі той важкий намул, що нашаровувався там за довгі роки міського суєтного життя, і робив людину глухою й і черствою.
Бувають хвилини, коли чую як росте коріння, як десь у глибині лісу плаче хворе дерево, як шумлять під землею застудженими голосами підземні води…
А ще поіноді здається мені, що дерева святкують і переспівують небо. Стільки музики навколо. Дерева добрі тим, що нікому не роблять зла».
Тож, згадую, як поволі йшли утрьох притіненою лісовою дорогою; гущавина поглинула усі звуки крім щебету птахів та далекого стукоту дятла, і наша тиха, некваплива розмова теж ніби розчинялася в цьому мареві лісового безгоміння. Попереду вигулькнула з-поміж дерев невеличка лісова каплиця. Обличчя в Петра враз освітилося якимсь блаженним сяянням. Поки дійшли, устиг усе розповісти про ту капличку, а перед образами змовк і застиг у безмовній молитві, приклавши до губ стиснуті в долонях руки. Галя теж опустила очі, говорила з Богом. Я зупинився трохи осторонь, щоб не заважати молитві. І раптом Петро мовчки підійшов до мене, узяв під руку і підвів до каплиці. Навіть не підвів — підштовхнув. Я не противився… Так хотів Петро.
Згадую. Наша перша зустріч. Заочно ми вже були знайомі, а особисто зустрілися у Спілці письменників десь наприкінці дев’яностих чи на початку 2000 років. Не пам’ятаю яка подія привела Петра до Спілки, але він був тоді із малим сином. Підходить до мене приємний, високий, жилавий чоловік з вусиками, вітається: – Я Петро Сорока!
Так гарно стало на серці, ніби стрів рідну людину. А я ж його ніколи не бачив, лише телефонні дзвінки та листи. Пішли в Еней. Хотілося познайомити його з київськими письменниками. Сіли до столика, за яким Слава Медвідь, Женя Пашковський, Володя Цибулько і ще хтось, уже не пам’ятаю. Як загорілися очі в Петра. Він знав цих людей за їхніми книгами, але вперше так близько бачив. Не згадаю вже тих розмов, які велися тоді за чаркою, але дуже здивувало і вразило мене, наскільки глибоко Петро знав творчість кожного з них, як вільно підтримував балачки і як відверто й принципово відгукнувся про їхні тексти, особливо про авангардові із вкрапленням матючків вірші Цибулька. Я б так не зміг, не посмів би казати прямо в очі легендарному на той час поету, якого вперше бачу, своє негативне ставлення до його нецензурної лексики в поезії. Ця принциповість і безапеляційне відстоювання своїх переконань незважаючи на авторитети пізніше ми бачили чи не в кожному Петровому Деннику, де він аналізував сучасну українську літературу.
А до своєї творчості відносився ще відповідальніше, як до якогось священнодійства. Він не писав – він медитував, творив молитву, він сіяв літери на білий лист, як селянин пшеницю, з надією, що вони обов’язково зійдуть. Вишукував, виловлював кожне призабуте слово і відроджував його у своїх текстах, ніби окроплював живущою водою. Казав: «Я ловець слів і для мене важливо не про що я пишу, а як пишу».
Згадую. Петро прислав мені свої перші Денники «Перейняти у пам’яті», просив сказати свою думку. Він тоді тільки починав писати таку прозу і, як кожен справжній письменник, мав великі сумніви щодо своєї творчості, а тому розсилав свої книжки іншим письменникам, щоб отримати підтвердження, або заперечення його таланту.
- 01. 2002, м. Обухів
Доброго дня тобі, Петре!
Отримав від тебе книжечку й листівку, щиро дякую. Увечері читав те, що вдалося тобі перейняти у пам’яті. Покреслив олівцем усю книжку. Маю таку слабкість – читати книги з олівцем (певно, коли вони є моєю власністю), за що частенько перепадає від рідних, бо після мене читати їх з усякими помітками та таємними значками на полях не вельми приємно. Щоправда, останнім часом не так уже й часто я брався до олівця: чи книги хороші мені не потрапляли до рук, чи може постарів, менше став бачити мудрості в чужих писаннях, а більше в простому нехитрому житті… Але тут не витримав. Надзвичайно свіжі, іноді дивні думки. Десь сперечався з тобою, десь радів, що знайшов те, чого сам не міг виказати словами, а десь помічав на полях: «Пишеш, Петре, про Ісуса, а говорить в тобі душа язичницька!» … і дуже, дуже шкодував, що немає в нашій мові знаку здивування, знаку втіхи і тихої радости, яких би понаставляв на полях твоєї книги.
А ще згадався Іван Іов. Ми разом їздили до Канади. Згадалася давня мудрість: «Старих людей ображати не можна, бо, може статися, не встигнеш вибачитися…». Я міг би сказати йому живому багато більше добрих слів. Але не сказав, бо хіба ж думалось… він був ще зовсім молодим.
А ще пошкодував, що ніколи не вів і не веду щоденних записів…
Отаке натворив ти своєю книжкою.
Дай Боже спокою і свободи твоїй душі, Петре!
В.Трубай
Я допався до того Денника, як спраглий до води. То для мене була справжня, свіжа, не видумана проза. Списав олівцем геть усі його сторінки. Петрові ж відправив довгий, на кілька аркушів, лист зі своїми мудруваннями щодо його творчості. Я тоді мало знав Петра, а тому писав відверто, навіть зухвало, без сентиментів, не думаючи, що можу десь образити, поранити. Зараз згадую той Денник і шкодую про деякі свої помітки. Але нічого вже поправити не можу, бо тоді ж отримав від Петра швидку відповідь: лист, в якому він щиро дякував за мої відверті думки, і просив вислати йому той, списаний мною Денник. Натомість обіцяв вислати новий.
- 01. 2002, Петриківський ліс
Шановний Василю! Якщо буде можливо, надішли мені «Пам’яті навперейми» із своїми зауваженнями на берегах. Це мені вкрай потрібно, бо колись мрію зібрати усі денники за багато літ і видати однією книжкою. Звісно, так років через… надцять. Коли захочеш – надішлю чистий примірник, а цей поверни мені. Відборгую.
Був Гудзь у мене. Вийшла його книжка в Тернополі. Говорили про тебе і Юрко пообіцяв, що презентує тобі примірник, як буде в Києві.
Сердечно – Петро Сорока.
P.S. Василю! Почни вести денник (чи нічник) і я обіцяю, що опублікую його чи видам окремою книжкою. Подумай. Починається ера денників – не прогав! Щиро раджу. У тебе вийде унікальний денник – чую нюхом.
П. Сорока
Петро весь час спонукав мене до написання щоденників, вважав, що то є чи не найчесніша творчість, в якій, немов у дзеркалі, відбивається і сам письменник і та епоха, в якій він жив. На жаль, я щоденників не пишу. Лінуюся.
І думаю, наскільки ж Петро був дисциплінованим письменником, якщо міг чи не кожного дня записувати свої думки. І де вони в нього тільки бралися – посутні, мудрі, свіжі, оригінальні. Казав мені, що людина час від часу мусить сповідуватися, скидати зі своєї душі якісь гріхи, від того вона відчуває велику полегкість, очищується, ніби починає жити спочатку. Сам ходив до церкви: молився, причащався, сповідувався. Але казав, що сповідь перед самим собою, без свідків відвертіша й правдивіша. Тож сповідувався в Денниках. Перед собою, перед Богом і перед людьми. Той утаємничений денник, якщо Петро не заповів його спалити, колись буде безцінним скарбом у пізнанні Петра Сороки. Його Душі.
- 02. 2002, м. Обухів
Привіт, Петре! Навіть не знаю, що відповісти на твоє прохання надіслати денник із моїми помітками на полях. Чи правильно це буде? Адже писав їх виключно для себе, десь може образливо, десь саркастично, десь іронічно. Вони робилися не для читання стороннім оком. Тим паче твоїм. Мені здається, що то буде не гарно, щоб ти читав те все. Та й хіба ти зміниш свої переконання, прочитавши мої зауваги? Певно ж, ні!
Я, просто, подеколи не був згодний із твоєю філософією, тож і сперечався з тобою на берегах книги. А щодо пропозицій вести свій щоденник… Я лінивий, Петре. Дивуюся і заздрю, що у тебе вистачає терпіння і наполегливості це робити.
В.Трубай
Після цього зав’язалася наше листування, яке продовжувалася аж до того часу, коли з’явилася електронна пошта і користуватися рукописними листами пропала потреба. А жаль. Бо в цій інтернетній переписці немає душі.
А там був почерк Петра, були перекреслені, виправлені слова і можна було прослідкувати, як думала людина, як помилялася, сумнівалася… Але є й переваги – інтернетна переписка жвавіша, швидша… Можна миттєво обмінюватися думками.
Продовження буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.