Василь Стус. Сходження

292

До роковин загибелі Василя Стуса (4 вересня 1985 р.)
побачила світ книжка спогадів «Василь Стус. Поет і громадянин»

«Василь Стус: Поет і Громадянин» (Упоряд. В. Овсієнко. – К.:
ТОВ «Видавництво «Кліо», – 2013. – С. 684 с., іл.).

За останні десятиліття ми стали свідками цілого зорепаду спогадів,
листів, щоденників шістдесятників. Окрім історичної, документальної, художньої,
вони мають безсумнівну духовну цінність.

 Серед них були вагомі видання,
присвячені Василю Стусу. Книга «Василь Стус: Поет і Громадянин» – це погляд на
життя і творчість Поета і Громадянина в наукових статтях, документах та
спогадах семидесяти чотирьох людей. «Оприлюднення запечатаної правди» – словами
із статті Івана Дзюби можна охарактеризувати її сутність.

Упорядник Василь Овсієнко – співкамерник Василя Стуса. Після свого
звільнення двадцять п’ять років тому почав збирати спогади про поета,
публікуючи їх в пресі та виголошуючи на радіо. У 2000 році вийшла його книга в
двох томах «Світло людей», у якій спомини про Василя Стуса займають вагоме
місце. «Ми дбали, щоб спогади охопили все життя Василя Стуса», – зазначає
Василь Овсієнко. Цілісна хронологічна канва оповідей дає можливість побачити
все життя поета і вирізнити ті риси, які були в ньому від початку – його
«всепричетність» в контексті «національного сирітства», самостійність,
людяність і увиразнення їх в його поставі прямостояння.

Ми бачимо дитинство Василя, що незважаючи на тяжкі повоєнні
роки, голод, смерть двох дітей в родині, пройшло в любові. Пронизливі тексти
його Мами Ївги Яківни та сестри Марії про спрагу до знань, коли він
шестирічним, без відома батьків, почав ходити до школи і став першим учнем.
Дізнаємось про лагідну родину Стусів, взаємну приязнь один до одного і до
людей. Однокурсник Борис Дорошенко згадує, як весело і затишно було там, любили
співати, батьки, хоч жили скромно, не шкодували гроші на книги – «то були
золоті, найкращі роки Стусів». Донька Данила Шумука, яка відвідала батьків
Василя, писала: «Я тобі навіть передати не можу, що це за люди, це святі люди!
У їхній хаті сам Бог живе! Такої любові, такої поваги і співчутливості одне до
одного я ніде не бачила». Можна сказати, що це хвилинне враження, але Данило
Шумук, на запитання про початок та причини його дисидентства, почув несподівану
відповідь: «Я над тим ніколи не думав. Мабуть, з колиски». «Стус оповів, що
батьки були дуже релігійними, по-справжньому релігійними і жили по-божому між
собою і між людьми. На комуністів батьки дивилися, як на великих грішників. Оце
все передалося і йому». Це важливі тексти для розуміння його безкомпромісності,
загостреного почуття справедливості, власної гідності, яке з роками набуло
почуття відповідальності перед Україною: «…Я чую прокляття віків, чую
бездіяльний свій гріх перед землею, перед народом, перед Історією» (лист до
Андрія Малишка 1962 року).

Київський період описаний друзями–шістдесятниками. Тексти Н.
та Л. Світличних, М. Коцюбинської, Р. Корогодського, Г. Дворка, Є. Сверстюка,
Б. та Р. Довганів, Л. Танюка – дорогоцінні фрагменти яскравого вітража 60-х
років. В багатьох спогадах описано пам’ятний день 4 вересня 1965 року, прем’єра
фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», коли Іван Дзюба і В’ячеслав
Чорновіл виступили із повідомленням про арешти. Василь Стус приєднався до
них,  згадав тридцять сьомий рік. Мабуть,
саме тут початок його біографії, його сходження. Михайлина Коцюбинська, яка
взяла його під руку, відчула тремтіння – цей виступ дався йому нелегко.

 Про усвідомлення ним
свого вибору пише письменник Юрій Покальчук, який мешкав разом у гуртожитку.
Він оповідав Василю настанову свого батька, аспіранта в Миколи Зерова, що не
треба гинути героїчно, треба вижити і робити культуру. «От ти і йди цим шляхом,
ти вже тримайся, а я – не можу інакше… я знаю, що за мною одного разу прийдуть
і заарештують, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її прожити саме ось так!
Розумієш, мушу!» , – говорив Василь з поглядом, спрямованим десь увись, у
позасвіт, у позапростір».

Серед цих спогадів, написаних вже після загибелі поета,
привертають увагу щоденники Леся Танюка, які він почав вести ще 1956 року. Вони
передають атмосферу 60-х років і враження, яке справляв Василь Стус: «Василь –
окрема імперія емоцій, джентльменство вроджене, неможливість схрону. Він весь –
«Іду на ви!» Вибору між правдою і творчістю для нього нема, «хай Бог нас
розсудить!» (23 серпня 1968 року). Прочитавши машинопис збірки Василя Стуса
«Круговерть», яку той дав на збереження, Лесь Танюк одним із перших зреагував
на поезії Василя Стуса як на «творення нової української аури – аури
модернізму».

У книзі є багато текстів як українців, так і євреїв, вірмен,
росіян, литовців, які відчули винятковість постаті Василя Стуса вже за його
життя.  Його одразу відзначив
політв’язень польських, німецьких і радянських таборів Данило Шумук, який
провів сорок два з половиною роки за гратами. Під час зустрічей з Василем
Стусом у Києві після звільнення він безпомилково виділив Василя Стуса і Аллу
Горську з середовища шістдесятників: «… вони не були ні шістдесятниками, ні
дисидентами, а носіями вічного, нескореного духу нашого народу. Звідки в нас
появилась така чиста душа, такий Великий поет?»

Одразу відзначив високий рівень поетичного таланту Василя
Стуса літератор з Ленінграду Михайло Хейфец, який спілкувався з ним в зоні.
Хейфец був ув’язнений за статтю до п’яти-томного видання Йосифа Бродського.
«Поряд зі мною геніальний поет», – сказав він Паруйру Айрікяну, засудженому за
членство в Національній партії Вірменії. І прочитав йому поезії Василя Стуса.
Той заплакав.

«В українській поезії тепер більшого нема…» – так назвав
свої спогади Михайло Хейфец, написані ще за життя поета 1983 року. Того ж року
вони були опубліковані українською і російською мовами у збірці «Українські
силюети» у видавництві «Сучасність» в Торонто. Він усвідомлював цінність
творчості Василя Стуса для культури, спеціально вивчив у таборі українську мову
і почав перекладати його поезії російською. Саме він і Василь Овсієнко багато
зробили для збереження та передачі на волю текстів Василя Стуса. Михайло Хейфец
порівнював Василя з Тарасом Шевченком, коли переконував табірне начальство
повернути конфісковані поезії та переклади.

Михайло Хейфец неодноразово чув про глибину людяності поета
з розповідей в’язнів (про заклик Василя Стуса вшанувати пам’ять померлого
литовця на перекличці, за що дістав покарання). Його детальні оповіді  та тонкі спостереження поглиблюють уявлення
про особливість  світовідчування поета,
його внутрішню чистоту. «Сидіти у в’язниці – для цього придатні люди простіші,
як я, наприклад, а джерело Божественних гармоній, Стус – його хотілося б
уберегти від подібного».

Про цілісність та благородство натури Василя Стуса, єдність
вчинків, думок і текстів відзначали різні люди у різні періоди його життя. В
книзі багато відомостей про Василя Стуса – людину – тонку, делікатну і
вразливу; і вони додають його образу тепла і світла. Роман Корогодський писав,
що це людина виключної внутрішньої зібраності і висоти, «людина нетутешня – і
все!». У розмові з слідчим він назвав Василя Стуса голубом, чим викликав вибух
гніву. Шляхетність поета справляла враження в літературному салоні перекладачки
Ірини Стешенко, вона говорила, що Василь Стус не селянський син, а певно,
позашлюбний син якогось князя. Преніжною людиною називає його письменниця з
Бразилії Віра Вовк.

Сяючими зблисками розсіяні у спогадах відомості про
внутрішнє життя Василя Стуса. «Стус, як і Шевченко,– пише Іван Дзюба, – веде
напружений діалог з Богом». «Господи, яке небо!» – почув голос Василя Стуса
Євген Сверстюк якраз на Великдень 27 квітня 1972 року в камері слідчого
ізолятора КДБ. «Господи, дякую!»,– прочитав дрібний почерк Василя Стуса,
видряпаний на стіні карцеру, Михайло Хейфец. «Він неодноразово підкреслював, що
був релігійним»,– писав співкамерник, російський письменник, монархіст Леонід
Бородін і уточнював, що ставлення Василя Стуса до християнства було складним.
Моральність була віросповіданням Стуса, джерелом його сили, – відзначав у
емоційних, сповнених любові споминах Рамзік Маркосян. Рита Довгань, яка
працювала разом з поетом у Києві, пише, що він «осяяв наше життя» (чоловік Рити
скульптор Борис Довгань виліпив голову поета). Коли у них був вільний момент,
вони йшли до Святої Софії – «Це був наш храм»». Промовистою є згадка дружини
Валентини Попелюх про скло на іконі Пресвятої Богородиці (зображення подарували
поету на роботі, а він зробив рамочку), яке тріснуло одразу, як Василя вивели
після першого обшуку 1972 року.

Важливо, що серед текстів є свідоцтва учасників
перепоховання Василя Стуса. Повернення трьох поетів-мучеників на Батьківщину
стало знаковою подією у боротьбі за Незалежність України. Ірина Калинець, яка
приїхала зі Львова для організації перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого і
Юрія Литвина в Київ 1989 року, згадувала слова священика отця Івана, який
служив панахиду і сказав, що треба тричі обнести навколо церкви – «А може, вони
будуть канонізовані». І домовини Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого
були обнесені довкола Покровської церкви. Того ж року відомий художник Віктор
Зарецький, чоловік Алли Горської, який добре знав і шанував Василя Стуса, в
одній з останніх робіт – «Василь Стус орач» у свій спосіб сакралізував його
образ – на одній із писанок, які розсипані в просторі, вміщено монограму поета
«ВС». Це одна з кращих робіт Віктора Зарецького, її зображення  в книзі подано разом із світлинами.

Книга виходить за межі суто біографічних відомостей про
життя поета-в’язня. Це нове осмислення постаті Василя Стуса. Серед споминів
вміщено глибокі статті про творчість Василя Стуса Михайлини Коцюбинської, Івана
Дзюби та Євгена Сверстюка, а також тексти-документи. Серед них звернення
всесвітньовідомого вченого, дисидента Андрія Сахарова до учасників Мадридської
наради для перевірки Гельсинських угод 
1980 року: «Я закликаю колег Василя Стуса – поетів і письменників у
всьому світі, моїх колег учених, Міжнародну амністію, всіх, кому дорога людська
гідність і справедливість, виступити на захист Стуса». Ми бачимо, що ще за
життя поета голос на його захист звучав у світі. Стаття Вахтанга Кіпіані «Стус
і Нобель: демістифікація міфів» проливає світло на інформацію про висунення
поета на здобуття Нобелівської премії – комітети на його представлення були
створені в українській діаспорі. На жаль, в українській діаспорі, і в Україні
сьогодні, не було практики належного представлення кандидата, а багаторічна
заформалізована традиція відбору Нобелівського комітету не сприяла швидкому
реагуванню на творчість талановитого, але маловідомого поета-в’язня.

Натомість якими промовистими є рядки з інавгураційної
лекції-промови Андрія Сахарова, який розділив цю почесну відзнаку з усіма
в’язнями сумління – серед багатьох імен людей різної національності є імена
Василя Стуса, Ірини та Ігоря Калинців, Євгена Сверстюка.

Ця книга не лише про Василя Стуса. З її текстів  проступають дивовижні історії різних людей.
Як писав Євген Сверстюк, «там зібрався в замерзлій імлі цвіт націй». Читати
їхні біографічні відомості не менш цікаво, ніж саму книгу. Після звільнення
вони продовжили діяльність за утвердження своїх ідеалів. (Іван Гель подав ідею
виходу Греко-Католицької Церкви з підпілля і очолив тривалу боротьбу за її
легалізацію. Народними депутатами національних парламентів стали В’ячеслав
Чорновіл, Ірина Калинець, Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, Микола Горбаль,
Баліс Гаяускас, Паруйр Айрікян. Євген Сверстюк став Президентом Українського
ПЕН-клубу, редактором релігійно-культурологічної газети «Наша віра», автором
десятка книг, лауреатом Національної премії ім. т. Шевченка. Михайло Хейфец
емігрував до Ізраїлю, серед виданих ним книг – «Книга щасливої людини» 2010
року. Семен Глузман обраний членом товариств психіатрів США, Великобританії,
Німеччини, він є директором створеного ним Українсько-Американського бюро
захисту прав людини. Василь Овсієнко працює в Харківській правозахисній групі,
бере участь у створенні Міжнародного словника дисидентів). Їхні зустріч в
таборах  – не випадковий сюжет життя. Це
спільнота однодумців, своєрідне братство поза часом і простором, сяюче сузір’я.
Відстоювання права на свою національну приналежність і гідність, права народу
мати свою державу для більшості з них було невід’ємною складовою їхньої оборони
загальнолюдських цінностей. Правда, платили за це дорого – ув’язненням,
здоров’ям, життям. Таких історій в Україні трагічного ХХ століття багато. Це ті
зерна самопосвяти, з яких проросла Незалежність України, вимріяна і вистраждана
в тюрмах і таборах. І тому це книга про сходження Василя Стуса і його побратимів
до вершин Духу.

Книга спогадів готувалась до 75-річчя Василя Стуса. Вона
вийшла за фінансової підтримки Фундації ім. І. Багряного (США) та ЗАТ
«Оболонь».

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!