Так вважає відома українська поетеса Лідія Повх з Ужгорода. Для неї література із самого дитинства стала справжнім філософським каменем, а її віршовані рядки уже впродовж майже п’яти десятиліть радують серце і душу юного читача, занурюють у вир роздумів про найважливіші питання буття, закликають до самопізнання та пошуку власних відповідей на вирішення непростих життєвих проблем. Саме через дитячу поезію вона намагається осягнути їх глибинну суть, прагне донести свої ідеї та збагнути сенс людського існування. Водночас творчість мисткині торкається вічних тем, що не втрачають актуальності з плином часу.
Добитися визнання, бути впізнаваним у сучасному глобальному світі прагне чи не кожен письменник, який творить для малечі. Та не кожному дано досягнути цих таїн. І писати, вважає Л. Повх, тебе не навчить ніхто ні в дитсадку, ні в школі, ні в університеті. Ні батько, ні мати, ні вчитель. До цього ти повинен прийти сам. Як це трапилося із дівчинкою із гірського верховинського села, яка почала нанизувати слово до слова ще у другому класі. І це прийшло, вважає вона, само собою…
А мені здається, що взятися за перо її спонукали казкові краєвиди гірського села, де: Гірлянди червоного перцю Сушаться на всіх ганках. Озивається птахом серцю Свіжість осіннього ранку. Світяться, достигають Важкі виноградні грона. Троянди цвітуть, облітають На трави, в росі холодні. Далеко там – гори сині. На горах – ліси чорні… Мала моя батьківщина – Єдина така, неповторна.
Малою своєю батьківщиною Лідія Повх вважає гірське село Кушницю, що на Іршавщині, де вона народилася 25 квітня 1961 року. Дитинство запам’яталось їй співом горлиць під вікнами, спілими яблуками, грушами і сливами в саду, домашнім хлібом, спеченим мамою у печі та глибочезними – аж по самі вікна – сліпучо-білими снігами (коли випадали сніги, здавалось, гори наче наближались – ніби йшли грітись до коминів). А ще -дотепер закарбувались в серці і душі дві гірські річки з кількома високими мостами. З меншою річкою, Лисичанкою, дітвора дружила. Там часто збиралися сільські хлопчики й дівчатка – влітку купалися, збирали квіти, забавлялися у футбол, а взимку грали хокей (не біда, що не було ковзанів, а за клюшку слугувала ліщинова палиця із загнутим кінцем).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Із Лідією Петрівною знаюся вже десятки літ. Щоразу під час зустрічі в місті над Ужем, за чашкою запашної кави залюбки розповідала про своє життя, дитинство, де у домі її бабусі звучали різні мови. Бабуся Олга (саме так її всі називали) – словачка, дід Йосип, чи то пак Йожі – угорець.”Сюди, крім родичів, – згадує вона,- заглядала чешка Дуйчакова, полька Завадська, румунка Леньовка, німецькомовна поетеса Ольга Рішаві…”
Отакої! Ольга Рішаві! А це вже цікаво… Можливо, спілкування з поетесою теж вплинуло творчість Лідії Повх? А не вплинути просто не могло, бо про поетесу добре знали на теренах Срібної Землі. Її вірші друкувалися на сторінках газет і журналів, виходили в антологіях і альманахах рідного краю. Творчий доробок О. Рішаві становить понад три сотні поезій та близько тридцять оповідань та казок. А в 1974 році на сторінках колективного збірника “Новоліття” окремим розділом з’явилася її поезія. То ж не знати про свою талановину землячку Лідія Повх просто не могла. А це додавало їй снаги і творчого пориву.
Та доля склалася так, що 1966 року батьки дівчинки переїхали жити в Горяни під Ужгородом. Це стало знаковою подією в житті майбутньої поетеси. Їх хата виходила вікнами на давній колодязь, із якого починається знаменитий роман Михайла Томчанія “Жменяки”. Ось що вона говорить про ті часи:
– Для мене Горяни гомонять голосами героїв цього письменника. Після Ольги Рішаві я мала ще один приклад для спостережень за тим, як перетікає життя у художнє слово, як воно там живе, хоч впізнаване, але інше.
У 1968 році вона пішла в перший клас. Навчалася добре. Учитися було цікаво. Кожен урок викликав позитивні емоції. Життя в школі було творчим, насиченим, неповторним та незабутнім. Водночас займалася в хорі, відвідувала гурток гри на мандоліні, була учасницею шкільних дійств. Багато часу віддавала читанню книг, особливо художньої літератури. До бібліотеки ходила як до храму. Батьки теж захоплювалися читанням. Вони насамперед полюбляли твори Михайла Томчанія і Федора Потушняка.
Якщо тепер батьки дарують малечі сучасні смартфони, велики, ноубуки, то тоді на день народження приносили книжки. Вони були бажаними і для маленької Лідії. Дотепер пам’ятає, із яким захопленням і задоволенням читала казки “Гора до неба”, “Дідо Всевідо”, а також казки Г. К. Андерсена.
А вже в другому класі сама почала писати вірші. Це її наразі настільки захопило, що й самій закортіло стати поетесою. Вона брала активну участь в різних конкурсах і олімпіадах, їздила на наради творчої шкільної молоді. Не часто таке буває: у юному віці мала можливість спілкуватися із такими метрами літератури як Іван Драч, Борис Олійник, Олесь Гончар. На заключному засіданні наради творчої шкільної молоді, яка проходила в Києві, читала вірш “Яблуневі сади”, за який Борис Олійник потис їй руку й гарно подякував за поетичні рядки.
Важливу роль у її долі відіграв і небезвідомий поет і книговидавець, лауреат Шевченківської премії Іван Малкович. Він редактор першої книжки Л. Повх “Йшла ворона по перону”, яка побачила світ у київському видавництві “Веселка” 1989 року. А рецензував її уже відомий поет Василь Герасим’юк.
Після одержання атестату про восьмирічну освіту продовжила навчання в Ужгородській середній школі №7, яку закінчила із золотою медаллю.
Потім був філологічний факультет Ужгородського державного університету. Ось що вона розповідає про студентські часи, якими вони були для неї, що найбільше запам’яталося:
– Зі світлом у душі згадую лекції професорів П.П. Чучки, М. П. Лакизи, В. Г. Чумака, Л. Г. Голомб, доцентів Н. В. Вигодованець, К. Й. Галаса, Т. М. Розумик, засідання літстудії під керуванням Василя Степановича Попа. На літстудії тоді були Андрій Дурунда, Петро Мідянка, Василь Кіш, Іван Ребрик, Василь Горват, Юрко Клованич….Інколи засідання тривало до півночі. Це була справжня школа творчого зростання, випробування молодих крил.
Після закінчення вузу працювала вчителем української мови і літератури в школах м. Ужгорода, викладала в Ужгородському природничо-гуманітарному коледжі, завідувала кафедрою суспільних дисциплін і української мови в Ужгородському державному інституті інформатики, економіки і права..Із 2004 року працює на викладацькій роботі у Закарпатському інституті післядипломної педагогічної освіти, де очолила кафедру педагогіки та психології. Кандидат педагогічних наук, доцент. Відмінник освіти України.
Кожна творча людина не просто пише для себе, а мріє про публікацію своїх творів, щоб вони не припадали пилюкою в шухляді, а були відомі широкому читацькому загалу. Так було і в Лідії Повх. Вона друкувалася в обласних та республіканських газетах, журналах “Малятко”, “Дружно вперед”(Пряшів),”Веселка” (Пряшів), “Соняшник”, “Веселка” (США), колективних збірниках “Дзвінке джерело”, “Відлуння”, “Вітрила”, “Улюблені вірші”, “Календарик-дошколярик”, “Золота осінь”, “Народний календар”, у читанці для малят “Медведик”, що виходила як додаток до газети “Новини Закарпаття”, у рубриці “Бешкетник, що періодично з’являлася на сторінках газети “Срібна земля”.
Література “переслідувала” Лідію Повх майже все життя. Навіть свою долю поєднала із випускником Московського літературного інституту Петром Ходаничем. Вони ніби змагаються між собою, правда, чоловік шукає себе в прозі ( він пише оповідання, повісті, романи, драматичні твори), а дружина залюблена в поезію. На теперішній час вона автор десятки книг. Серед них – “Цар Іван – з кукурудзи качан”, “Нумо гратися усі”, “Дражнилки”, “Гілка глоду”, “Політ на кулі”, “Дощі і сніги”, “Біла хата на горбку”, “Школярі – школярики”, “Секрети словоскладання”, “Канікули”, “Саламандра йде у мандри”, “Навздогін Вергілію”, “Як цуценя сніжинки ловило”, “Розкажи про все вітру”, “Наше місто превелике”, “Різьбив майстер колисочку”, “Крапля меду”, “Вірщі про школу”.
У доробку поетеси – твори для дітей, лірика, оповідання. У них постає світ сучасності і минулого в складних свідомісних та емоційних вимірах людини ХХІ століття. Сюжет часто побудований на конкретних фактах, подіях, явищах і торкається проблем сьогодення. У своїх прозових творах вона розкриває широку панораму життя простої людини в умовах сучасної України. Письменниця у простому, повсякденному віднаходить і відстоюж вічні цінності, зокрема інститут сім’ї, батьківства, пам’ять роду, ментальні особливості духовного світу людини.Провідні мотиви поезій – почуття патріотизму, обов’язку перед родом і народом, усвідомлення смислу життя, любов до рідного краю.
Про творчість Лідії Повх відгукувалося чимало відомих критиків. Серед них і кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Ужгородського національного університету Наталія Вигодованець. Вона називала поетесу майстром медитактивної філософської лірики. «Суєтності міського життя, – пише вона в нарисі про Л. Повх, – вона протиставляє глибинну змістовність відвічної звичаєвої каультури народу, красу рідного дому та взаємним у ньому. Для неї винятково багато важить пуант поезії, її вершина. Від міста поетеса втікає з родиною до батьківської хати, бо тільки там: «Нервозність, як сплетіння павука.// Наважившись, отак за раз обірвемо. // Там пахне день, як глечик молока. // Там мак зірок виклбовується півнями. // Там голос трав – правічні цвіркуни. // Там роду дух у черешневих віхолах… На найдорожчі в світі килими // Чебрець дідів – поїхали, поїхали!» («Гілка глоду»).
У іншій поезії «Там, де срібно цвітуть акації» міфера роду-дому поглиблюється, набираючи власного індивідуально-авторського голосу та мрії:
Стежка зворами заплітається,
Наче дух, вічний одуд – птах.
Там кущ глоду мені всміхається –
Голос роду в старих садах!
Освятитися урочистою
Музикою від віт –
І високою, і пречистою,
Як з престолу, зійти у світ…
(«Гілка глоду»).
Водночас Л. Повх – автор численних публікацій із педагогіки та методики викладання суспільних дисциплін, теоретичних засад вивчення дитячої літератури та мистецтва як засобів виховання, психологію творчості. Вона автор таких праць як”Виховні та дидактичні аспекти ментального в українській поезії для дітей”, “Уроки після школи: культура мовлення”, “Виховний потенціал дитячої літератури Закарпаття”, “Риторика в профільній школі: методичний посібник для вчителя”, “Ділове мовлення: типові помилки”, “Педагогічна енциклопедія Закарпаття” (у співавторстві) та ін.
Лідія Повх – лауреат літературних премій імені Зореслава, імені Федора Потушняка, “Благовіст”, імені Наталії Забіли.
Найбільше щастя для неї – мати можливість самореалізуватись. А найвища радість – пити із чаші творчості. І, звісно, прагне прийти до читача із новими творчими здобутками!
м. Іршава