На таку горду поставу глянеш – і зразу видно гуцула з села Красна Надвірнянського району на Прикарпатті. Познайомився з ним, як він вже мав за плечима педучилище й військо. Я тоді, 1980 року, навчався на п’ятому курсі факультету журналістики у Львові й за гостинним жестом мого друга-однокурсника Віталія Свириденка підпільно мешкав у кімнаті № 173 в гуртожитку на Майорівці, де оселилися молодшокурсники гуцул Василь Левицький та волиняк Василь Терещук.
Компанія літературна. Перший писав новели, а другий – вірші. Новели народжувалися за годину-дві на студентській кухні чи в побутівці, які тут же оприлюднювалися і автор вимогливо запитував: „Ну як?” А вірші появлялися з-під пера – і їм не бракувало критиків. Дискусії розпалювалися неймовірно гарячі, кожен хотів бути найкращим порадником.
Я дивився на двох Василів і не міг псувати їм настрою тим, що на нашому факультеті не люблять ні поетів, ні прозаїків, бо вважають їх вільнодумцями. Та в першого Василя також було непереборне бажання стати письменником. З моєї голови не впала корона – привів його до критика, літературознавця Миколи Ільницького, який тоді працював у редакції журналу „Жовтень” (тепер „Дзвін”), до прозаїка Євгена Куртяка – редактора видавництва „Каменяр”. Одного разу Левицький прийшов дуже щасливий: його новелу про дитинство прочитав Куртяк і зронив сльозу!
Василь отримував справжню наснагу, спілкуючись зі спорідненими душами. Кожного разу він щось помічав і розповідав цікаво про це, ділився враженнями від зустрічей. Окрім Куртяка, відкрив собі майстра слова Романа Іваничука, маючи того за навчителя, потоваришував з уважним до його таланту Михайлом Косівим, був під впливом Дмитра Герасимчука. А ще зростала в нього любов до творів Василя Стефаника і Григора Тютюнника. Обидва були дорогі, наче дві руки чи два крила.
Наполегливий, ба навіть упертий Василь Левицький, пізнаючи світ, хотів знати більше, чим його не годен був забезпечити факультет. Він висловив думку: радше було б поступити до літературного інституту, та, правда, далеко добиратися до тієї Москви, де не дуже, на його погляд, сприймають гуцулів. Джерело натхнення ж під боком.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я в цьому переконався, коли приїхала його мама. Вона швиденько розгорнулася, махом на столі розклала їжу і запросила геть чисто по-гуцульськи:
– Ану, хло’, Васи’, борше до стола. Чим хата богата. Поправлєйтиси!
Згодом його мама привезла з собою і тата Юрія, який не ховав думок, говорив що думав. Він дивно оглядав свою невістку і все повторював:
– Ваську, всьо буде як треба. Чув?
Обличчя Василевого тата заросло густою щетиною, він через болі в ногах вайлувато ходив у капчурах, нагадував міцного карпатського ведмедя, який щось до себе бурчав за звичкою, але до нас звертався поштиво, особливо пройнявся повагою до гостя з Одеси – поета і редактора видавництва „Маяк” Валерія Трохліба, котрого направили до Львова на курси підвищення кваліфікації. Можливо тому, що він носив інтелігентні окуляри і справляв враження професора. А коли той похвалив Василя, його тато встав з-за столу і низько поклонився за приємні слова.
Василь не соромився своїх батьків-селюхів, він був прихильником натуральності, природності тих реалій, носіями яких є прості люди. Це літературна школа його вчителів, духовно-біологічна сутність, істинний світ образів, яких не треба було вигадувати, потрібно було лише бачити, вивчати, чути, відчувати і малювати пером з краплинкою гумору.
Пригадую, мої два однокурсники і я ночували, постеливши на підлозі. А Василь до опівночі творив на кухні, рано усміхається:
– Я побачив портрет „Три богатирі на долівці”. Колоритна картина. Шкода, що не художник. Коли людина спить, у неї особливий вираз лиця, можна прочитати характер…
У Василя Левицького було величезне бажання підкорити слово, він прагнув ідеальності, зразу беручи бика за роги. Чимало йому і вдалось таким чином добитися. Прислухався до критики, але свою думку мав. Сюжетів у нього вистачало. Та оскільки магнітом тягнуло таки більше до новелістичного змісту, він мучився кульмінацією. Кликав мене курити, читав, спостерігав за моєю реакцією, ждав зауважень. Якось-то я підказав автору поворот в сюжеті, коли трудяга заробив у Сибіру десять тисяч, везе гроші додому, боїться, щоб їх не вкрали, та цей заробіток повинен не в матрац заховати, а за нього збудувати хату – символ храму, добра і краси. Василь згодився зі мною, та все одно цілу ніч не спав, обдумував так це чи ні. Виношував свій твір. Наступного дня переписав новелу.
Я вірив, що Василь буде письменником. Знаю, як свідок, майже всі твори з книги „Великий день”. Вже працюючи після закінчення університету в редакції місцевої газети „Червоний прапор”, зустрічав мешканця Львова на вулицях Коломиї. Він був сумний, заглиблений в себе, малослівний у розмові. Виявляється, на прожиття не вистачало грошей, а на плечах двоє дітей, крайньо зле, що нема свого кутка. Книгу видати не легко, щоб був такий гонорар, як, скажімо, в деяких історичних романістів. Гадаю, якби хтось з них поділився хлібом чи бодай допоміг випустити твори, то й не обірвалась би нитка таланту, що мав розкритись, доля була би веселіша Василева. Але не може бути того, чого нема. Загинув трагічно на заробітках в Миколаївщині, не дочекавшись своєї другої книги „Пізнє літо”(1989), а також третьої «Великий день. Пізнє літо» (2010), укладеній журналістом Іваном Гриджуком, в однойменній новелі якої є шокуючий вислів: „Може, на світ цей деколи і через сльозу подивитися не зле?..” І я, вражений, написав:
Пізнє літо колише
листочки на сивій вербі.
.І видивляє тишу
пекучого обрію біль.
А мама вже пташка в небі,
яке все тепліш і рідніш.
Тінь її біля тебе
у невблаганному сні.
Темний реквієм літа –
плеса зло золоте.
А недомовленим світом
терен скажено цвіте.
На фото: Василь Левицький
“Українська літературна газета”, ч. 8 (274), 24.04.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку», а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.