Василь Рябий. Спалах рунгурської зірниці (Портрет зблизька: Павло Федюк)

273

«Старий, як жиєш? Що нового втнув», – отак починав розмову Павло Федюк, з яким я познайомився у Коломиї червневого дня 1991 року і він тут же про мою першу збірку віршів опублікував відгук «Час, як пісок» в обласній газеті «Світ молоді».

«Як уже, то вже» – він дотримувався такого креда. Писав дуже швидко, з-під пера вилітали птахами мережані розхристаним почерком листки паперу, які вже не перечитував. Не мав часу. Його банк ідей, одного з редакторів  коломийської газети «Агро», куди я прийшов на посаду відповідального секретаря, завжди був переповнений планами і перспективами. То він вирішив заснувати кооператив «Чорногора» і будувати для творчих людей в Карпатах великий будинок, то загорівся відкривати цілительський центр з санаторієм, розвивати туризм, а за виручені кошти розгорнути поліграфічний бізнес, видавати книги. Нарешті зібрався і виїхав до Львова, де був одружений, мав дітей.

Не міг жити просто так, плисти за течією. Жадав калейдоскопу подій, якихось змін, всіляких пригод. Любив їх, наче циган. Та й виглядом змахував на отого засмаглого мандрівника з особливим виразом очей, який народився 7 липня 1948 року в с.Рунгури неподалік від Коломиї, закінчив школу в Печеніжині, побув у ролі фрезерувальника заводу «Коломиясільмаш», рядового у війську, літпрацівника газети у Верховині, студента журфаку Львівського університету, звідки відрахували, як він пояснив, за належність до підпільної організації; пішки сходив Кіровську та Горьківську області Росії, трохи повчився на істфаці університету в Горькому…

Вважав, що письменник повинен помотатися дорогами на цьому світі, стерти собі п’яти, набратися вражень, тоді він краще пише. Таким прикладом був для Павла поет Тарас Мельничук, якому би він дав Нобелівську премію, якби міг, бо той перейшов через тюрми і написав сильну книгу «Князь роси», за яку отримав найвищу премію України.

Тарас був для Павла кумиром. Вони міцно потоваришували, ділилися шматком хліба, сокровенним. Якийсь час Тарас мешкав у його притулку нижче коломийської ратуші, де перевернули незліченну кількість чарок, іноді полум’яно полемізували на тему творчості, але ніколи не порушували конституцію дружби. Павло гордився тим, що саме Мельничук визнав у ньому справжнього письменника, хоча він і вступив до Спілки, мав посвідчення. Тішився, що Мельничук подарував йому свою сорочку, яку носив і по смерті свого навчителя і друга.

Про це він нагадав на моєму вечорі у Львівській організації письменників з легкої руки Левка Різника, коли працював Павло редактором газети «Літературний Львів», друкуючи земляків. Це був його творчий контакт. До речі, він, приїхавши до Коломиї, підтримав на засіданні своєю присутністю відновлене при редакції райгазети літоб’єднання «Коломийка», де поділився творчими планами, прочитав свої проби в жанрі пародії. У нього тепер був меланхолійний настрій, та коли почув пісенний дует акторів театру імені М.Заньковецької Біля і Муки (коломиянин  Роман Біль грав на гітарі), то натхненно наголосив, що Коломия йому дала те, чого вже не може дати Львів. І навіть жартома зауважив, що на вечорі лунали вірші й мелодії, навіть чули спів гостя про те, що бігав по світу коник рябенький, та ще для повного щастя не було танців, і азартно вдарив каблуками на експромтному застіллі в колі  працівників літературного цеху, щоб увиразнити смисл висловленої думки, мовляв, я солідарний з коломиянами, бо жив у Коломиї, чи просто хотів звернути на себе увагу, що він вільний птах, куди схоче, туди й полетить. А потім шепнув: «Старий, я скоро приїду. Чекай».

Павло Федюк завжди міг «сховатися» як не у Львові, то в Коломиї, у рідному селі, та все одно довго йому не сиділося ніде. Він наполегливо шукав самовираження. Писав на ходу вірші, бо вони мають бути викресаними іскрами, як він сказав, і показав цикл під умовною назвою «Юна бісиця вогонь їла». Спробував своє перо і в драматургії. Як на базарі, швидко поторгувався і домовився, що його п’єси-комедії «Позичений чоловік» за мотивами однойменного роману улюбленого письменника Євгена Гуцала, який благословив у літературу, і «Львівська прописка, або Дівка з хатою» оживуть на сцені. Я був активним глядачем першої в Коломиї у постановці Наталії Юркевич, навіть не помітив, що ролі виконують  непрофесійні актори.

Земляк з Рунгурів прозаїк Василь Стефак, якого я зустрів на центральній коломийській вулиці, сказав, що природа щедро обдарувала талантом Павла. В його творчому доробку книжки прози «Нічна зозуля» (1983), «Самотня зірниця» (1994), «Львівська прописка» (1990), «Гуцульська мадонна у весільній сорочці» (1997), документальна повість «Рунгурська трагедія», біографічна – «Мама постійно сушила сухарі». Федюк  підготував до друку роман «Двоє зайвих», повість-казку «Арган», збірку поетичних етюдів та поем «Серед гір і в садах». 1994 року його творчість Спілка письменників відзначила премією «Благовіст». Автор надіявся і на майбутній успіх, це видно з того, що на титульній сторінці книжки «Гуцульська мадонна…» зазначено «На здобуття державної премії». Такий стимул підштовхував до праці. Взявся колись за роман під умовною назвою «Депресія», а наснага до цього художнього дослідження людського духу пропала. Він подумав: звідки вона могла бути, якщо текст впливає на самого його творця – автора, може перетворити його в те, про що він пише.

Ми говорили про особливості психології творчості у моїй квартирі на кухні. Це був серйозний тон розмови, який Павло раптом змінив на іронічний, мовляв, все одно нам не знати того, чого заборонено знати. Він увійшов у роль свого героя з повісті «Львівська прописка» Міська Чокулядки, який багато чим схожий на свого «родича», мусить  смішити, вести гру зі світом, щоб не обвели навколо пальця. З усмішкою гість, переживаючи щоб не вдягнув чужі мешти, і поквапився кудись, де його, поглянув на годинника, вже дуже чекали.

Згодом ми несподівано зустрілися на факультеті журналістики  Львівського університету, який він нарешті закінчив, маючи більше знань і досвіду роботи, аніж тут отримав разом з дипломом. Павло награно траурним голосом повідомив, що Федюк помер, зате народився Чорногор, який відкриває нову сторінку в літературі й передає коломиянам великий привіт. І жодного слова ні про творчість, ні про своє життя-буття. Гра це була чи  правда, це тільки було відомо Павлові, який не втрачав нагоди зрушити з місця чийсь камінь, щоб потекла під нього вода. Чув, що їздив у Київ до Спілки, зацікавлював ідеєю спорудження в горах пансіонату для письменників. А потім махнув рукою і вирішив зайнятися фермерським бізнесом у селі. Уявив собі землі з урожаєм, полонини, пасіку, корови, коні, вівці – те ґаздівство, чим володів колись його дідо. Це була яскрава уява, яка так і не стала реалією.

У цього невгамовного рунгурця складний, часом суперечливий шлях. У десять років залишився без батька, який загинув. Його покликав світ, що  пускав тумана в очі, навчив метикувати, викручуватися з будь-якої ситуації, фантазувати, іноді вигадувати те, чого нема. Він хотів повної волі, за що мусив платити складними сімейними взаєминами, розчаруванням в дійсності, в людях. Шукав повного розуміння творчого і людського «я». Мріяв про вірних друзів. Не хотів падати на коліна перед спонсорами, щоб видати твори. Замикався в собі. Або виходив з себе.

Однієї ночі, йдучи вулицею Львова, на нього напали «підкурені» хлопці з того нового покоління, в яке вірив, що воно піде далі, не повторюватиме помилок. Врятувала реанімація, ледве оклигав. Але зло шукало собі знову жертви. Потрапив у сумнівну компанію, вирішив сказати нікому не потрібну правду…

На початку червня 2007 року на цвинтарі в Рунгурах невмируща гуцульська мадонна схилила в глибокій скорботі голову. Згадую Павлового вірша «Чара долі», опублікованого в альманасі «Вітрила-89»:

 

Я п’ю цикуту сліз,

Настояну на ртуті.

Вона вже не гірка,

Лишень солона трохи.

Я вип’ю до кінця,

Яка б не була чара.

І п’яний завалюсь

У рідну землю спати.

 

м. Коломия

 

На фото: Павло Федюк

 

“Українська літературна газета”, ч. 7 (273), 8.04.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!