Василь Рябий. Солов’ї на світанку (Портрет зблизька: Петро Осадчук)

89

У моєму епістолярному архіві найбільше листів та листівок від поета, перекладача, критика, публіциста Петра Осадчука, який народився 2 грудня 1937 року в с.Острівець сусіднього Городенківського району на Івано-Франківщині. З ним ми познайомилися 1981 року на залізничному вокзалі Коломиї, коли земляки його підвезли автом ,,Волга”. Я впізнав відомого письменника і привітався, і вже ми розмовляли, наче давно знаємося. А й справді мені про нього, випускника-філолога Одеського університету, розповіли над Чорним морем солов’ї, коли я практикувався у видавництві ,,Маяк” і знайшов його редвисновки, погортав ним редаговані книжки, а також його видані дві збірки, бо він тут працював певний час редактором.

– Надсилайте добірку віршів, – сказав, заходячи у вагон. – І потелефонуйте моїй дружині, що все гаразд, я в дорозі додому.

Я тоді мешкав біля самого вокзалу. Тут же до Києва подзвонив і вірші наступного дня в конверт спакував. А через тиждень листа отримав від Петра Ілліча, який підтримав автора дебютної публікації у львівському журналі ,,Жовтень” з передмовою поета Романа Кудлика. Повідомив, що його ввели в редколегію нового журналу ,,Київ”, сюди і подав мої творіння, які не були опубліковані з невідомих причин. Так само сталося і з добіркою для журналу ,,Дніпро”, майбутній редактор якого в закритій рецензії на рукопис моєї першої збірки у видавництві ,,Каменяр” розхвалив верлібра ,,Хлопчик і сонце”, а потім чомусь забракував його. І щоб погідніше стало, Осадчук запропонував мати справу зі столичним видавництвом ,,Молодь”, з яким він співпрацює.

Я засукав рукава. Невдовзі читав і перечитував його рецензію і мені почала снитися перша ,,ластівка”, яка, щоправда, не квапилась до мене прилетіти, навіть незважаючи на так звану в 1985 році республіканську нараду молодих авторів, книжки яких готуються до друку. На неї я потрапив завдяки моєму доброму покровителю, за що вдячний, бо побачив багатьох письменників зблизька, зняв рожеві окуляри. Там Петро Ілліч був одним із ведучих літературних семінарів, опублікував 28 березня 1985 р. в ,,Літературній Україні” огляд творчості учасників наради ,,Право на дебют”, де я вичитав про ,,напружений нерв сучасного світовідчуття”, що ,,часом не позбавлений нальоту літературного учнівства, та, як правило, позначений художнім пошуком, зігрітий живим диханням небайдужої до життя людини”, яку ,,треба підтримувати, яка буде розвиватись”.

Повірив у поетичні сили початківця. Незважаючи на те, що той початківець взявся вперше грати в більярд у Ірпінському Будинку творчості, не вмів тримати кия. Осадчук же першокласний гравець, кий в його руках нагадує спис, яким він, витягуючись наскільки можна зростом, віртуозно досягає через хаос більярдних композицій найдальші кулі-зірки, і коли б’є, розлітаються іскри відносного спокою і рух творить метафору. Коли ж гатив києм, щоб загнати в лузу білу кулю вкрай напружений початківець, більярдний вчитель жартома повторював:

– Хто і як грає в більярд, той так і пише вірші!

А через гору часу, згадуючи цей більярдний традиційно-модерний турнір, Петро Ілліч, вже знаючи пізнішу паліндромну творчість того початківця, знайшов нове вираження:

– Це були ваші перші, а тому і найкращі, паліндроми.

Чого-чого, а дотепності, гумору, іронії йому ніколи не бракувало. Навіть тоді, коли він сидів двічі поспіль (1990-1998) в ролі нардепа в залі українського парламенту. Ні в кого з письменників тут не було такої блискавичної реакції, як в одного з перших рухівців Осадчука, який воював римованим словом. Махом з-під пера вилітали епіграми, політична сатира про ,,веселе” наше життя-буття, про ,,героїв” нової доби, коли ,,У промінні призахідного сонця з висоти пташиного польоту купол Верховної Ради України скидається на літаючу тарілку”. Він готувався до кожного дня роботи, завжди мав що сказати. Зайшовши разом з поетами Михайлом Василенком та Василем Клічаком до його квартири в письменницькому будинку на вулиці Олеся Гончара, ми були вражені стосом акуратно складених з текстом стандартного розміру листків для виступу. Поруч стояли стоси опрацьованих книг з права та економіки, різна довідкова література. Він щодня ходив, наче на суд честі, брав усю чужу і загальну провину на себе, щоб очистити час від гріхів, всілякої облуди, сміття:

Я винен в тім, що світ не інший,

не розумніший, ніж він є,

і в тім, що лиходій найбільший

моє так любить, як своє.

Перший рядок цієї ,,Декларації про державний суверенітет душі”, який є епіграфом, належить Леонідові Первомайському. Петро Осадчук його публіцистично розвиває в актуальному ключі, який завжди є для нього критичним виявом, що йде від бажання зробити світ кращим, починаючи не з ближнього, а з себе: ,,Я винен в тім, що світ продажний, а я не здатен на торги…” Тому і віриш його сповіді: ,,Україно, твоя незалежність, – неначе політ у безмежність… Україно, твоя незалежність так захована в обережність, що в твоїй дивовижній долі волі менше, аніж у неволі”.

Матеріалу для гостро соціальних творів вистачає. Він, як кажуть, валяється під ногами, нагнись і підніми.

Приїхав на звітно-виборні збори письменницької організації. Сидимо поруч. Виступає відомий автор, який завжди переходить межі культурного спілкування. Петро Ілліч не витримує такого тону і каже:

– Духовний пастир не може бути хамом!

Пригадую ювілей Петра Осадчука в Івано-Франківській філармонії, коли він був народним обранцем. Ой же і виросла жива черга з дарами до його персони! Хтось і щиро вітав, а хтось не так ішов до нього, як себе показати, помилуватися красномовністю. Один пан пішов на сцену з круглим буханцем під полою піджака, похизувався фамільярними випадами( ,,А пам’ятаєш, Петре?..”), щось натякаючи на те, що не дасть пропасти, бо хлібом ділиться. А коли ж настав час виборів, оті всі лукавці десь ділися і обрали собі іншого посланця до парламенту.

Куди ж діваються бажання

своєю ж волею придушені?..

Здолавши сором і вагання,

не ввечері й не ранком раннім,

загляньте серед ночі в душу мені!..

Життєвий досвід Петра Осадчука невід’ємний від літературного. Відомо, що поет пише одну велику книгу, яка складається з його понад тридцяти книжок у такій художній інтерпретації назв: революційний паспорт і вітряк на третьому перевалі, ясний світ біографії вірності, лінія життя – Раска – біль і любов – іспит на землі, зігрітій любов’ю, все співає і росте у взаємодії закону постійних величин, пряма мова, як сурми на світанні, збудить білу каравелу (во втором дыхании) в день відкритих дверей, і галера покаже театр перед мікрофоном, а літаюча тарілка – реєстр українського лайдацтва, і незрима стріла часу підтвердить паранормальні явища, чуття єдиної провини, чорні метаморфози, відкрите море душі, віддзеркалення безодні… Бо родинний спадок – поезія – це молодість душі.

Втаємниченим материком також є авторська антологія перекладів з п’ятнадцяти мов ,,Піднебесні паралелі”, публіцистичні та літературознавчі статті, есеї, рецензії. Всі ці жанри, з провідним поетичним, мають своє особливе співвідношення і взаємодіють. Його розмаїта творчість відзначена багатьма дипломами премій, навіть Нобельської, якою нагороджують на Рівненщині за гумор і сатиру.

Традиціоналістові Петрові Осадчуку пасують такі творчі діапазони – від ліричної струни до інвективного грому. Модерніст має від нього букет епіграм, одна з них – ,,Хто не читає Василя Рябого, той втрачає багато і много”. Перечитую листа, в якому розрадив автора, перефразувавши зауваження Володимира Лучука ,, А все ж таки, Василю, твої найкращі вірші – це твої діти” на відповідь: ,,А мої найкращі діти – це мої вірші”. Ось на листівці найкоротший у світі відгук на тридцять великих і малих вінків сонетів ,,ЖалоколаЖ”: ,,Дякую за книгу, написану в недоступному для мене стилі”. А ось знайомий почерк на збірці ,,Закон постійних величин”: ,,Поетові, який бачить світ в багатьох барвах з домінуючим сонячним кольором, – перемагать і жить!” Це написав Петро Ілліч наприкінці 1982 року в сільській лікарні Гвіздця, де лежала важкохвора його мама. Сюди я прийшов пішки за кілька годин з Острівця, куди прибув дизель-поїздом, розминувшись з Осадчуком.

Таке поєднання ліричної і гумористичної стихій рятує душу від вічної похмурості. Петро Осадчук, не відриваючись від землі, відкриває на ній, грішній та святій, істинну красу:

Розбудили мене солов’ї на світанку,

Перші промені очі мені освітили.

Троє слів я виспівую безперестанку:

– Мене солов’ї розбудили.

А 8 жовтня 2014 року поета раптово не стало. Залишилися солов’ї, які будять душу і думки світанковим співом.

А ще бережу короткого листа від Петра Ілліча: «Вітаю Вас, все ще юний друже Василю! Щиро дякую за надіслані ліричні мемуари про мою літературну персону. Мемуари, написані за життя людини, – це зворушливо до сліз. Пропоную Вашій увазі вісім рядків, які можуть Вам знадобитися під час написання другої частини біографічного дослідження:

Я прямо йшов і вертикально жив.

Долав круті підйоми самотужки.

Ніде й нікому персонально не служив,

Не опускавсь до ролі холуя і служки.

До слави я широким фронтом

Не йшов наївний, як дитя.

Життя моє було експромтом

Та й сам я був експромт життя».

м. Коломия

“Українська літературна газета”, чч. 25 — 26 (265 — 266)

Прокоментуєте?