Василь Рябий. Сльоза і грім хрещатий

1094

Не пригадую щоб хтось з моїх знайомих поетів більше присвятив рядків образу матері, аніж земляк Михайло Пилатюк, який народився 2 лютого 1939 року в с. Трач Косівського району на Івано-Франківщині. Його ім’я запам’ятав ще в десятому класі, коли до рук потрапила збірочка «Гуцулові птиці» («Карпати», 1972) з коротким словом його односельця Романа Іваничука. Мене вразила розчуленість поета, світла печаль, м’якість слова, його чиста сльоза, з якою він прожив усе життя.

У другій і третій збірках «Жайвороночку мій…» («Молодь», 1989) та «Матерія і мати» (м. Березань, редакція газети «Березанські відомості», 1998) є низка творів про матір, це, зокрема, цикли «З маминих пісень», «Природа і мати», «Українська дума», в яких автор розповів у традиційному ключі ліричного щоденника про свої синівські почуття. Він наче висповідався перед дорогою у вічність, побачивши над садом дорогий образ у сяйливому НЛО:

 

Ми не згубились в кругоплині,

У часі владній течії.

Це ж я у неї син космічний,

не зникну, бо люблю її,

вона – вогонь мій, подих вічний.

 

Михайло Пилатюк не вдавався до жодних експериментів у творчості, він намагався сколихнути, розхвилювати кожного, хто хоч трохи вміє чути. З ним мене познайомив у липні 1990 року в редакції коломийської газети його друг дитинства підполковник міліції Василь Мельничук. Я почув, що Михайло, навчаючись у школі, сприймався однолітками як дивак, який може завмерти перед розкішною кроною дерева, задивитися в небо на летючі хмари, прислухатися до голосу криниці, зрозуміти про що співає пташина, як розкладає свої барви осінь, про що перешіптуються краплі дощу… Одні сміялися, інші не могли зрозуміти цю поетичну душу. І він уже страждав з перших кроків.

Ці негативи дисгармонії продовжилися. По-своєму вони проявилися під час навчання на факультеті романо-германської філології Чернівецького університету, під час праці в школі на Буковині, коли комусь стали підозрілі рядки про синє небо і золоту пшеницю. І тоді, коли переїхав на нове місце праці в село Садове Баришівського району на Київщині. Смерть матері, що вдарило по нервах. Душа наповнилась болем. А ще постійно відчував несприйняття його, західняка. Переконувався, що він тут чужак. Після смерті дружини повністю втратив спокій. Виривався з в’язниці чотирьох стін, щоб розвіяти пригніченість, розпач. Почастішали психічні розлади. Йому здавалось, що за ним стежать, мають намір розправитися за націоналістичні переконання. З того села з гарною назвою хотів перебратися якщо не до Трача, то до Коломиї, де знайшов споріднену душу – духовну сестру Надію, яка живе Поезією, повертає його з мороку настрою і думок до сонця Краси.

Про це все він мені сповідався у листах, які останнім часом відправляв з Києва, вимагаючи, щоб я писав йому тільки до запитання на головній пошті столиці, бо листи хтось у селі викрадає. Скаржився на здоров’я, не міг собі пробачити, що мешкає далеко від рідного дому. Переживав за невлаштованих дочку і сина, яких хотів бачити коло себе. Вийшов на мізерну пенсію і гризся тим, що неспроможний видати нову книжку віршів. Згодом повідомив, що пообіцяла допомогти спонсорськими коштами одна знана коломийська громадська діячка, з ким зустрівся випадково в головному офісі Всеукраїнського товариства «Просвіта». Про його мрію написала в ювілейній колонці «Літературної України» поетеса Любов Голота. Однак Пилатюк не дочекався виконання обіцянки. Вже готовий був сам оплатити видання, але заліз у великі борги за комунальні послуги і згідний був прийняти ту спонсорську підтримку, аби нею погасити кляту заборгованість…

 

Листок з горіха біля маминої хати

засушений – для мене збереже

її сльозу, і грім хрещатий,

і слово рідне, не чуже…

 

Поет помер 6 листопада 2004 року, так і не перебравшись до рідного краю, додому, щоб слухати спів небесного жайвора, шелест трав і шум дерев, «дзвіночків сизий дзвін понад купальською водою», чути рідний говір – «такий шовковий голос, що ним можна вголубить цілий світ – поранених, страждущих і самотніх», коли «соломинку сонця ластівка несе», а «пшеничний космос соломою пахне м’якою і тихою»…

Я йшов назустріч поетові, розраджував як міг і чим міг, щоб не піддавався депресії. Кілька разів пропонував місцевим газетам його добірки віршів, надсилав йому публікації. Звісно, він ще і ще бажав друкуватися, але, як завжди, не вистачало газетної площі на поетичні рядки. Присвятив мені вірша, віддячуючись за увагу на життєвому перехресті. І, мабуть, не випадковість, що наші вірші вміщені поруч 1980 року в журналі «Жовтень» (тепер «Дзвін»).

Михайло Пилатюк будить думку про катарсис, тобто стан очищення життя від грішних пристрастей, чим нехтують люди, забруднюючись в земних пороках. Шукаючи гармонії з цим світом, щоб захистити прописні істини, він згадав, що «так давно не був у лузі вдома», де «летіли джмелі, і цвіла конюшина – був лагідний день – на віки», вилив на папір ностальгію за стежкою, яка «світилась в дитинстві». Але оту невблаганну фатальність він зафіксував поетично давно, що «Немає слів, нема нічого, немов не стало мені рук, повітря свіжого, дороги – є тільки простір для розлук». Поет ще раніше метафорично перенісся в інший вимір, обрав, уявно злившись з природою, здається, ідеальне місце енергетичного існування душі: «В корінні трав живу – моя столиця… І час тече, в траву спадає глиця…»

Наче підсвідомо прощаючись з цим світом, за кілька місяців до подорожі у за межу, він виколисав два образки під заголовком «Поезії в прозі», видрукувані 22 липня 2004 року в «ЛУ». Перший «Дорога до матері», останній абзац: «Нарешті я вийшов з лісу, і мене знов зустрів простір. Он луг, а там, поза вербами, де гуси, наша хата. І мати із сестрою чекає мене. З дороги…» А другий образок «Сестрі» завершується так: «Добридень тобі, материнська хато, наш батьківський поріг! Мамо! Тату!.. Це – Ви? І ластівки літають, і квітне віночок з барвінку на голові у сестри, і сонце сміється в блакитній височіні неба, і пісня зринає… І не вмирає… Ніколи…»

 

“Українська літературна газета”, ч. 7 (299), 9.04.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!