Відчиняє двері кабінету Одеського державного видавництва „Маяк” студент-практикант факультету журналістики Львівського університету імені І.Франка, а назустріч йому середнього зросту засмаглий, з виразними добрими очима редактор відділу художньої літератури:
– Микола Суховецький! Ну як там місто Лева?..
Так ми і познайомилися. Ходили разом на обід, на море, бродили Одесою, побували в компанії поета Василя Сагайдака і прозаїка Михайла Циби, я побачив письменників Бориса Нечерду, Станіслава Стриженюка, Анатолія Колісниченка, Валентина Мороза та інших. До Миколи була повага головного редактора видавництва Віталія Колодія, завідувача відділу Віктора Нарушевича, редакторів Валерія Трохліба і Ждани Зінченко. У дружніх стосунках він перебував чи не з усіма. Приятелював з художнім редактором Олександром Карпушкіним і редактором суспільно-політичної літератури Юрієм Коноваловим. Ніколи не вивищувався, вмів слухати і навіть нестерпного балакуна, що мене дуже вразило. Микола пояснив, що треба вивчати людей.
Пізніше, знаючи вже багатьох одеських письменників, які оббивали наполегливо поріг „Маяка”, я дізнався, що директор видавництва, поет Анатолій Глущак, якого майже не було чути як керівника, Миколин земляк, з села Писарівки Волочиського району Хмельницької області, де Микола народився 15 січня 1947 року. Він шанобливо ставився до вже знаного молодого прозаїка, якого в своєму інтерв’ю відзначив метр Павло Загребельний, вітаючи зі вступом до Спілки письменників. Випускника філфаку Одеського університету зі школи привела дорога на видавничу роботу, яка йому спочатку сподобалась, а потім набила оскоми, бо надокучали автори, не залишалося енергії на власне творення і редактор раз у раз повторював, що ще день-два і піде на творчі хліби. Та щоб це зробити, потрібно було забезпечити родину житлом. То й мусів терпіти, тертися в тих житейських жорнах.
Про ці клопоти Микола вилив душу, приїхавши до Львова на курси підвищення кваліфікації літературних редакторів при поліграфічному інституті імені І.Федорова. Я, студент-старшокурсник, тоді ще не розумів цієї житлової проблеми. Мій ліричний, безтурботний настрій водив гостя древніми вулицями, припрошував до львівського пива „Золотий колос”, розсипав щедро блискотливі метафори. Та, мабуть, найбільшим здобутком для Миколи було знайомство з незабутнім новелістом Василем Левицьким, який просто-таки говорив новелами. Цей феномен шокував багатьох письменників, з якими я познайомив обдарованого новеліста, зокрема, і Суховецького, хто свої твори довго виношував, щоб добитися досконалості форми і змісту, і йому мало було куточка загальної кухні чи побутівки в гуртожитку для того, аби за годину-дві написати новелу і тут же її винести на загал кімнатних слухачів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Перша книга прози Миколи Суховецького „Три кілометри від станції” побачила світ у „Маяку” 1977 року багатотисячним тиражем. Друга – „Хоро” вийшла тут же 1981 року також чималеньким накладом. В ній, окрім однойменної повісті, вміщені десять оповідань. Таким же тиражем 1985 року видрукувана книга „З коханих рук”, в якій п’ятнадцять оповідань. 1989 року пощастило видати книгу прози „Кімната для ігор”. Далі почалася фінансова скрута. Так і „моцуються”, як каже письменник, романи, повісті й оповідання, чекаючи свого часу, тобто спонсорів. А що вдалось, то це здивувати колег-прозаїків і шанувальників несподіваними збірками поезій „Зустрічі нашої світло” (2001) та „Вірші для Христинки” (2005), видрукувані невеличкими накладами, в чому допомогли рідні діти.
Не легко пишеться уродженцеві Писарівки. Довго вишліфовував свою повість „Хоро”. Оригінальна назва тлумачиться як запальний болгарський танець („Мале коло – у великому, Минуле – в теперішньому, Танець вже не міг помістити всіх охочих пристати до нього. Але хіба ті, хто спостерігав за ним, – діти й дорослі, – не належали танцю?..”) Це враження вчителя мови і літератури, сина вчительки Суховецького, якого за розподілом по закінченні університету направили в буджацьке село на Одещині, де живуть болгари і молдавани. Автор перечитав усе на таку тему, навіть в кінотеатрах Одеси переглянув множину художніх стрічок. Вчитувався в тексти своїх навчителів Василя Стефаника і Григора Тютюнника, пізнавав таїну сили слова в реалістичному відображенні життя.
А поетична грань таланту Миколи Суховецького розцвіла в студентські літа. Свідок – його земляк, нині вінничанин, критик, поет Михайло Стрельбицький, на два роки молодший, також навчався на філологічному факультеті в Одесі, де працював, захистив кандидатську дисертацію, він частенько забігав до „Маяка” перед від’їздом до Вінниці, читав свої деякі вірші, висловлював враження про нові книги. Під час таких відвідин, пригадую, вривається вихором у видавництво схвильований поет-фронтовик Кирило Курашкевич, який пізніше виїхав до столиці, і скаржиться, сміючись, що редактори не дають жити, а шановні критики замовчують імена авторів, а могли б і підтримати когось. Гість так себе завів, що аж кинув капелюхом об підлогу і гримнув дверми. Критик охнув, а редактор заплющив очі. Ой і складні взаємини в літературі! Важко всім догодити. Я пізніше був свідком і конфлікту, коли Микола літературно відредагував текст, автор же знову відновив свою писанину. Це продовжувалось тривалий час. Були скарги у верхи. Були неприємні розмови і т.д. і т.п. Одного разу я побачив незадоволеного незабутнього Василя Сагайдака, якому змінили назву збірки поезій. А ще хтось надіслав заступнику директора видавництва, якого привітали з виданням книги прози, його ж книгу, щедро розмальовану правками та зауваженнями, мовляв, не думайте, що можете знущатися над бідними авторами, і вас не мине кара, будете знати як зазіхати на свободу слова!..
Я збирався працювати в „Маяку”, мріяв тут видати свою збірку поезій, однак доля розпорядилася інакше. Як, зрештою, і з Миколою, який змушений був згодом влаштуватися на роботу в редакцію газети „Думська площа”, що є додатком часопису міської газети „Одесский вестник”. Йому аж снилася омріяна творча воля, аби попрощатися з руйнівною газетною поденщиною, яку охарактеризував відомий літературознавець Михайло Слабошпицький: „ …газета – це невибагливий скоропис, безстильність, безликість. Саме з цього відразу ж легко впізнати прозаїків-газетярів”. Що не загрожує дивним чином Суховецькому, якщо вдатися до його поетичної форми, перепросивши прозу:
Дістану квітів паперових,
Краватку – кольорець базарний,
На святі любощів і крові
Смішний знайдуся, незугарний.
Побурлакую до знемоги.
А ти чекатимеш при іншім
Моєї праці, перемоги,
Про наші дні трагічних віршів.
У своєму неповторному художньому світі образів Микола Суховецький природний, правдивий, передає почуті монологи і діалоги з непричесаною мовою героїв, пише натуральні пейзажі України, бере з дійсності особливу фактографію, насичену метафорою, називає речі своїми іменами. Це «Мистецтво копати картоплю», роман «Розигри», «Зустрічі нашої світло» та інші, які ждуть появи на світ.
м.Коломия