Василь Рябий. Мить зорі (Портрет зблизька: Степан Сапеляк)

Його творчий шлях, стверджують літературознавці, це шлях тривог і творчого неспокою нескінченних, напружених пошуків, душевного сприйняття й піднесення, неспинного осягнення й витлумачення життя.

Тому майстер красного слова, лауреат Шевченківської премії Степан Сапеляк, уродженець Тернопілля (26.03.1952), мешканець Харкова і не обминув Коломиї, мандруючи світовими нескінченними дорогами.

– Хочу мати твою книжку вінків сонетів «ЖалоколаЖ». Чи не загубилася десь ще одна для мене? Пошукай, дуже прошу, – телефонував, наче ми були давно знайомі.

Домовилися зустрітися в редакції газети «Коломийський вісник». Ждали його з колишнім політв’язнем, літератором Дмитром Гриньківим, який кудись квапився, часто поглядав на годинника. Степан трохи запізнився. Та коли ввійшов у приміщення в похідній, трохи потертій, строкатій, улюбленій, на випуск чи нарозхрист, сорочці, щось мовби світле, дзвінке, багатоголосе прикотилося за ним в редакцію і зняло очікувальну напругу.

Балакали і попивали каву, як старі приятелі чи друзі, однодумці. Він знав усіх фігур і все в літературному процесі. Слухати його було дуже цікаво. Через годину гість встав і нагадав, що мусить йти до друкарні імені Шухевича. Книжку мою артистично поколисав у руках, пообіцяв відгукнутись і сховав до потертої, через плече, історичної, як наголосив, дорожньої сумки. Він усміхнувся на прощання у вус і легко покрокував вулицею Коновальця, маліючи в її далині.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Харків’янин, уродженець Тернопільщини, з особливою допитливістю пізнання міряв ногами провінційну Коломию, де мешкає його сестра біля ріки Прут. Було помітно за зовнішнім виглядом, що любить подорожувати пішки. Хотів відчути місцеве земне тяжіння, темпоритми, знакові риси коломийкового (чи вже й писанкового через музей писанки) міста, яке на дотик сприйняла душа, передчуваючи метафору нового світосприймання. І йому, Шевченківському лауреату, не треба було якихось дифірамбів, словесного возвеличення. Однак, виявилося, мріяв стати під крило обереги слова та імені Тараса Мельничука. Вважав це особливою честю. Адже свого часу, будучи політв’язнем (1973 року, виключений з Львівського держуніверситету і арештований на десятилітній термін неволі за антирадянську агітацію і пропаганду (вивісив синьо-жовті прапори, надіслав радянському уряду критичні листи) з метою повалення державного і суспільного ладу), познайомився з ним за ґратами в’язниці в Кучино Пермської області. Там Тарас був на висоті, його позиція була міцна, як і міцні духом поезії. Степан слухав поетичного ґуру, сприймав критику, вчився шукати неповторну образність.

– Це таки диво – ми у тюрмі говорили про поезію! – згадував поетичні уроки Мельничука, які не забуваються. – Це мені допомогло зійти на кілька сходинок вище опісля спроби видати збірку «День молодого сонця» у видавництві «Радянський письменник», рукопис її був кваліфікований як ідейно шкідливий. Мельничук мене навчив удосконалюватися, знаходити своє слово, щоб зайняти свою нішу в літературі.

І якби не та Мельничуківська поетична школа, якби не гіркий поворот долі, якби, зрештою, не в’язниця, Сапеляк би інакше звучав. І чи вийшли би в нього книжки у США, Канаді, Німеччині, Бельгії – «З гіркотою в камені», «Без шаблі і Вітчизни» (1989), за які прийнятий до Спілки письменників?

Він автор ще таких збірок: «Страсті по любові», «Журбопис». За книгу вибраних творів «Тривалий рваний зойк» отримав 1991 Національну премію імені Т.Шевченка. За збірку «Во ім’я Слова» – Мельничуківську. А ще він відзначений преміями імені Левка та Богдана Лепких, імені В.Свідзинського.

Пригадується зустріч зі Степаном у міській бібліотеці для дітей №2 імені Т.Мельничука. Гість був зворушений увагою, чув свої поезії у виконанні юних читачів, щастя переповнювало душу. Він зауважив, що вже давно не мав такого одухотворення, як тепер, в храмі книги, де витає дух великого поета, подарував бібліотеці свій тритомник, який вийшов накладом всього-на-всього сімдесят примірників. І коли йому керівник відділу культури міста Уляна Мандрусяк піднесла пишний букет квітів, освідчився у любові до міста над Прутом, назвав його колискою талантів.

– А таки у Коломиї народився жанр коломийки, а не десь, – наголосив. – Яке ще місто на світі може похвалитися літературним відкриттям, що походить від назви міста? Отож, бережіть місцеві таланти, адже вони засвідчують, примножують і продовжують культурну славу Коломиї!

Поет був на сьомому небі. Не міг натішитися приязню коломиян. Так бажав з ними задушевного спілкування, що не стримався і поділився враженнями про велич культури Коломиї на презентації листівок в музеї історії міста. Так само вибухнув букетом емоцій в майстерні художника Мирослава Ясінського, торкнувшись душею оригінальних мальовидл, від яких не міг відірвати очей, обіцяв, що посприяє влаштувати персональну виставку в Харкові. Виговорився. А 19 серпня 2011 року, на Спаса, в день міста, коли біля ратуші, в центрі міста, під час урочистостей, вручили диплом лауреата премії, скромно подякував за нагороду, був стриманий, неохочий до розмови, наче прожив учорашній день за наступний.

Цей диплом він, почесний громадянин Тернополя, віддав одному з тернопільських навчальних закладів, де відкрили його літературну світлицю, яка тепер вже стала музеєм. Бо його герой вранці І лютого 2012 року переступив поріг вічності.

Вражають деякі збіги чи щось інше, пророче, містичне, недоступне людській свідомості. Фатум. У двох був серцевий напад. Коли увечері 24 січня відійшов Дмитро Гриньків, Степан, почувши про його смерть, шокований звісткою, запитав:

– Хто ж на черзі?..

Перечитую Степанову книжку «Во ім’я Слова» з дарчим написом «Моєму другови Василеві Рябому з хлібиною Слова від автора 4.02.11» і не віриться, що її автора вже нема. Продовжує жити його неповторна поетична стихія:

Вечірній оксамит – зорі Твоєї мить.

Келішечки з вином і красні матіоли…

Як хочеться мовчать, коли свіча горить,

Як хочеться любить, як не любив ніколи…

м.Коломия

“Українська літературна газета”, ч. 1 (267), 17.01.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.