Ім’я Ярослава Ясінського відоме хіба що уважному читачеві, який побачив його дві добірки віршів на сторінках журналу «Дзвін», повість та деякі публікації у журналах «Перевал», «Пектораль», «Німчич», в «Буковинському журналі». Він, уродженець с.Ліски під Коломиєю (1941), – автор поетичних збірок «Маленькі ужинки для донечки Яринки», «Синя злива», «Празькі квєтіни», «Квіткова кухня», «Коливо», книжки п’єс «До волі», художньої прози.
Однак чого більше в Ясінського – прози чи поезії? На це важко відповісти, бо творчий процес складна річ. Іноді, як він каже, хочеться висловитися дуже лаконічно, інколи – розгорнено. А у віршах є інтонації світлої розмови з тими, в кого дитинна душа, що відзначив у листі до автора академік Іван Дзюба, три збірки наповнюють вірші, читачами яких можуть бути і дорослі, хто не забув дитинство.
Мала шанс зробити трохи шуму видана своїм коштом (як і решта книжок) невеличка збірка «Празькі квєтіни» (1997). У ній порушена чи не вперше в новітній літературі заробітчанська тема. Книжку погортав Юрій Андрухович і в газеті «День» висловив подив, що пролетарська поезія не завершує свого існування. На жаль. Адже хтось бачив золоту Прагу очима гостя, а ліричний герой Ясінського – Прагу темну, з виснажливою працею українця, який прагне заробити для родини грошей на прожиття («Сто двадцять сходинок // до неба під стелю, // а долу – два відра // важкого борделю»).
Бордель – сміття по-чеськи. Автор хронікальним стилем говорить: «…задуху пив, // не «Гамбрінус», не «Будвар» – // пиво молоде // в затхлім пеклі // мурував хороми». Він впізнав козака Мамая, якого називають «Іваном з Руску», той «глушив заморське пиво». Заробітчанин усвідомлює свою участь: «Отак мету // сміття, мету//, а думаю високим штилем: // і де набратися // мені тієї сили, // щоб підмести // всю Прагу…» Заробітчанин почувається навіть не заробітчанином, а наймитом, та все ж таки розпрямляє спину: «Воле, воле, індіане…// брешеш, пане, // ми – таки народ…» А тут вже відвертий протест, оббілення рабського становища: «О Праго, Праго, упирице, // наймитів звабо молода, // красуне, вічна відданице, // коханням змучена, худа…»
Цю тему Ярослав Ясінський розвинув у своїй повісті «Кураї, або Варіації ошийника», перший варіант якої опублікований в журналі «Перевал», ч.4, 1999 рік, про що незабутній головний редактор Богдан Бойко висловився в івано-франківській обласній газеті «Галичина» за 16 березня 2000 року: «Ясінський не їздив у злату Прагу на екскурсію, а тяжко там працював фізично, щоб заробити на хліб насущний. Твір пройнятий поетичним пафосом, нашим фольклором, написаний у формі, якій трудно дати визначення. Хочеться вірити, що про «Кураї…» ще будуть багато говорити і писати…»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Висловив свої враження і старійшина літератури Олександр Сизоненко: «Ви – талановита людина, з своїм баченням світу, з дуже нелегкою долею, з гострим, ліричним і водночас іронічним ставленням до дійсності, до людей, до нашого неприкаяного життя. Ваша чесність убиває вам душу – Ви за всіх страждаєте! А за Україну, мені здається, – найдужче! Проза у вас краща за поезію».
Критик і літературознавець Євген Баран: «Уперше я познайомився з творчістю Я.Ясінського 1999 року, коли прочитав його повість «Кураї, або Варіації ошийника». Тоді ж я рекомендував цей твір відзначити обласною премією імені Василя Стефаника. Відзнаки Я.Ясінський не отримав, але повість справді була вражаючою. У формі щоденника прозаїк відтворив долю українського заробітчанина. Тільки сьогодні до цієї теми нарешті прикута увага літераторів… А 1999-го про це мовчали на всіх рівнях. Якби повість надрукували у київських журналах, то на неї звернули б увагу. А регіональний часопис «Перевал» зразка 1999 року просто «поглинав» будь-яку публікацію: вона нібито була, і в той же час ніякого резонансу бодай у літературних колах» («Буковинський журнал», ч.1, 2007).
Ясінський відкривається, що його переслідували затяжні пошуки самовираження. В дитинстві мріяв стати музикантом, робив з дошки і телефонних дротів цимбали, а з шумелини – скрипку, та ця меломанія на якийсь час вивітрилася, бо пішов жебракувати, щоб порятувати від голоду хвору маму і себе; пастушив; довчився у вечірній та денній школах; закінчив музичну школу, курси хормейстерів за кошти колгоспу, які мав відробляти польовим; поступив до Івано-Франківського педінституту, перейшов на заочну форму навчання; працював метранпажем в обласній друкарні; два роки був учителем співів Лісківської школи; мріяв стати артистом, його запрошував у коломийський театр головний режисер відомий актор Василь Симчич, за конкурсом пройшов до обласного театру і побував на гастролях в Кубані; брав уроки вокалу в колишнього оперного співака Василя Москаленка, чоловіка відомої співачки Оксани Петрусенко; поступав у театральний інститут імені Карпенка-Карого; вчителював, був навіть директором вечірньої школи в сусідньому селі Коршів; став заочником Чернівецького університету, щоб поглиблено вивчати іноземну мову, чого не дав педінститут, через рік залишив цей заклад, зарахований на чотирирічні республіканські курси з вивчення англійської мови; не завадили і курси екскурсоводів; вийшов у сорок з гаком років на педагогічну пенсію з посади викладача мови та літератури СПТУ, де його учні називали поміж собою Англійцем.
Зауважив, що всюди хотів встигнути, але запізнювався. Навіть запізнився на службу у війську, куди не взяли через те, що виявився переростком. Пізньою, третьою дитиною, появилася в його сім’ї дочка Ярина, якій він присвятив першу збірку. Ця збірка і реанімувала після довгого мовчання Ярослава в літературній творчості, якою почав займатися наприкінці шістдесятих, а в сімдесятих місцева періодика друкувала його вірші та новели. Тоді він написав роман «Зерна на камені», та його повернули з журналу «Жовтень» через відомі причини. Єдине, що зігріло душу, – письменник Роман Іваничук відзначив мову твору. Подав рукопис прози у видавництво «Карпати» – також повернули, ще й у поспіху надіслали чужий редвисновок. Дав прочитати одному «метру» – нічого мудрого, крім цинізму, не почув. Спробував себе в жанрі драматургії. Дві п’єси якийсь час жили на сцені Коломийського драмтеатру, а третій не судилося прийти до глядача, хоч і починали над нею роботу. А весь тираж книжки п’єс «До волі» (1994) змушені були передруковувати через літеру «z», яка якимось чином вкралася в текст.
Запізнився і зі вступом до НСПУ. Кілька разів його одноголосно приймала обласна організація в письменницькі ряди за подані книги, а його доробок відкидали в столиці. Чи не парадокс. Ярослав здивований цим, бо важко зрозуміти чому ігнорують рішення організації, яка голосує, а відтак не може відстояти кандидатуру. Так і залишився визнаним письменником на обласному рівні.
Лісківський літератор переважно перебуває в несонячному настрої. Мало що його тішить. Хіба що гортання словника, милування своєю березою, гудіння печі, саджання горіхів, що на якусь мить заспокоює душу. Не може мати радісного світосприймання, бо розчарований багато в чому, коли процвітають грішники, які міняють Бога на мамону, вдень і вночі частує пекельним зіллям корчма, куди мають нещастя забігати нащадки козацького роду. Ой же і настраждався від тих наслідків, коли очамріла свідомість перетворюється в попіл, рідна кровинка в агонії на краю прірви божевілля («На білих конях син промчав // через порубані берези // і сонний ворон прокричав // і висіяв у небо леза»). Його спротиви, виклик свавіллю темних сил, осуд, сарказм, апокаліптичне відчуття вилились в поемі-інтервенції «У шантані», вміщеній в збірці «Коливо», на якій автор відмовився вказувати рік видання. Хіба що можна орієнтуватися з деяких дат в який час написані вірші. Темою руйнації душі пронизана і поетична книжка «Ордалія», до якої Ясінський безліч разів повертався, осмислюючи суперечливу дійсність.
На фотографії у попередній збірці босий, з закоченими штанками, худорлявий лісківець, з печаттю пережитого і скорботи в очах, несе на плечах вутлого мішка. Там його і усі пожитки, які настарав за все життя. Та найбільше його багатство – це родина, а також місцина – Циганський горб, де він може бути, жартома кажучи, циганським бароном будь-якої хвилини, але не звик до владного чину. З дитинства у нього туга за батьком, мама розповідала, що файно грав на скрипці. Ріс без тата, якого забрали під час війни на примусові роботи в Німеччину, звідки втікав, але спіймали і він безслідно пропав. З міста Ессен прийшла відповідь на запит, що Ясінського в концтаборі не було, був Ялінський («та не втопився злий упир // в замшілі вислизи невдачі // бо ангел скрипки не побачив // і букву з крижмою пропив»). Ярослав показав мені хату, де його, маленького жебрака, мало не загриз злий пес. Дітьми колись так не опікувалися, як тепер. Вдарився, порізався, простудився, кашляєш – виживай або вмирай.
Ми стоїмо біля напіврозваленої хати його тети. Ярослав розповідає, що тут, біля віконця на схід, все чекав якогось дива, яке, тета запевняла, має появитися, можливо, зі сходом сонця. Він спрагло ждав цього дива, виходив вночі надвір, коли наливалися соком черешні і таємничо блищали під місяцем крони дерев, мовби мала відкритися якась таїна. А хлопець все чогось ждав незвичайного. Не міг розпрощатися з дитинством. Його однолітки розвивалися швидше, пристосовувалися до обставин, почувалися дорослими, а він ще мовби тримався за мамину спідницю. Любив самотність, затишно почувався в країні трав, метеликів, джерелець, струмків і щебету пташок. А ще вслухався в творену вітром симфонію старого дубового гаю, якого згодом спиляла жорстока рука, не посадивши натомість молоденькі деревця («Амброзія цариною валом // ішла. Тікав полин і дороги // подорожниками захрясли…»)
Приземленість виявилась сильнішою. Мрійливість юнака перервав інстинкт виживання. Мамі було важко самій, вийшла заміж, в Ярослава народилася сестра. Зрозумів, що мусить відлучитися, подався на Одещину, пастушив. Пригадує, що відомою вулицею Одеси вів цапа, від запаху якого всі шарахалися. Хто може таким героїзмом похвалитися? Все ж пастух навернувся до духовного. Пробудився спадковий ген. Схотілося грати на якомусь музичному інструменті й співати. Можливо, це було оте диво, якого не міг дочекатися. Спрагло жадав науки. До речі, маючи добрий слух, швидко оволодів грою на гармошці та баяні, а в педінституті, закріпивши знання музичної грамоти, торкав струни гітари, домри і віолончелі, клавіші фортепіано. Ходив з музиками по весіллях, вечорницях, співав пісень, заробляв шматок хліба. З вершини літ він подумав: а може, це метафора мала прийти чи прилетіти у стані відчуття гармонії Всесвіту («У старій школі знову розмова // і під партою ховається дідова коза. // Та вийшла вовчиця на плідні лови – // і в морі втопилась маленька сльоза»).
Багато років мовчала поетична муза Ярослава Ясінського. Він просто жив поезією, а не шукав художньої інтерпретації. Збудував хату на Циганському горбі, коло старої восьмирічки, де вчився, а потім вчителював. А коли пробудилося слово і в доробку вже мав кілька збірок, ще й дві пісні, запросив у гості Габріеля Гарсіа Маркеса, портрет якого на видному місці в хаті, порадився з ним і зібрав усіх своїх друзів та приятелів на перший, менший, День поезії 29 травня 1999 року, а потім на другий, більший, 7 вересня 2002 року («На Циганськім горбі солов’ї // розсипали закохано трелі, //кучерявили в небі гаї – // херувимів пресвітлі оселі»). А далі це вже були фестивалі з участю письменників, співаків, шанувальників таланту незабутньої Квітки Цісик, родичі якої жили в селі.
Друге свято вдалося на славу, про нього розповіла газета «Літературна Україна». Під крислатими яблунями сяяв натхненням празниковий довжелезний стіл. Звучали вітання, вірші, мелодії на скрипці, пісні, розгорнулася фотовиставка краєвидів Уралу, привезена гостями з Москви, можна було досхочу наговоритися, бо що може бути краще від спілкування в казковому напівлісовому саду, в якому вжилися різні дерева, не заважаючи одне одному рости. І коли всі роз’їхалися, господар виявив згубу – івано-франківського видавця Ігоря Третяка, який, надихавшись свіжим повітрям, солодко заснув під копицею сіна. Він невдовзі й видрукував книжку «Коливо», відзначену разом з іншими збірками літературною премією імені Тараса Мельничука…
Бажав руху, активної участі у відродженні духовності. Поїхав на Городенківщину в кар’єр і купив величезний шмат каменю, який нагадує шпиль скелі, і закопав на куті подвір’я. Його обтесав, надавши художньої форми, скульптор Сергій Зінець і викарбував прізвища трьох просвітян Лісок: священика Івана Ісаїва, директора школи Онисима Кочія та вчителя Миколи Цісика. Всією душею бажав, щоб цей пам’ятник прикрасив село.
Скульптор зі своєї ініціативи безкоштовно працював, залишилося двічі прикласти до каменю долото, та його забрала у вічність вода. Трагедія. Ясінський, я згодом довідався, його порятував від нещастя, коли темного вечора («у цім краю не світять ліхтарів») проводжав на поїзд до Коломиї, той зірвався з берега стрімголов прямо на колючий кущ. Зупиняючи його, Ярослав зламав собі руку, але не зізнався в цьому скульптору, щоб не вибити з творчої колії і його поганий настрій не відбився в роботі над пам’ятником…
Навпроти вікна, в яке дивиться Ярослав Ясінський, шелестить листям сад, який заспокоює стривожену душу думками про людину і світ. Він не покидає гортати словник, щоб пробудити зі сну відтінки лексичної краси. Його поезії, зауважив критик, в які вміло вплетені латинські, гебрейські та інші іноземні слова, не надаються до легкого читання, вони нагадують діалоги античних філософів, несуть заряд недогматичної християнської розмови, притчевості, що десь ділася як власне поетична традиція, автор «Колива» відновлює її: «Хочу в омут // добра або в нетрі віри. // А може, знайду дерево життя // і випрошу у Світла яблуко // для дорогої людини…» Та що би не витворив, все одно ніде не дінеться від свого головного об’єкта уваги: «Клапаню неба обцарковану // клямками ночі // примірює Циганський горб», відчуває, що «народив Циганського горба // новий Сіон на яблуневім цвіті», де живуть «златиє гори», видобуті сусідом з гармошки-хромки, «квіткова кухня», все, що є світом його метафори.
Однієї осені покликав мене на Циганський горб тиснути з яблук сік. Посварив пса Цигана, щоб не гавкав на своїх. Багато ми натиснули того медового соку, якого поналивав у бутлі. Вино виграло, майже півроку булькало. І як не похвалити господаря? А він говорить, що в селі його не вважають газдою, бо для цього треба мати корову. Живе просто, не вибагливо. Зачерпнув рвучко відром води, наполовину впавши у загальну криницю без дашка під небом. Наварив картоплі у мундирах, поклав дрібку солі, щось там ще знайшов для гостя. Сіли на ослін, як на коня, тільки один навпроти одного, їмо. Небагатослівний Ярослав помовчав і каже: «Ади, скільки того треба, аби людині було добре… А тим все мало».
А ще крокували ми звивистими стежками овальних полів Лісків, де «На перегоні // весни і літа // ангел любові // посіяв квіти» (це вірш зі світлої збірки акварелей «Синя злива»). Ярослав стрімкий у ходьбі, не обженеш. Пропоную постояти, щоб роздивитися навколо. Показує обдерті, розвалені, здичавілі обійстя на царині, краю села: хтось помер, хтось виїхав за кордон гнути спину, хтось лишив рідну хату, комусь спотребилися гроші… Від цього таки не весело, хочеться плакати.
Розумію, чим мешканець Циганського горба хоче мотивувати свій часто невеселий настрій. Понад десять років його силами проводиться мистецький фестиваль імені Квітки Цісик. Його болить душа за все. Зізнався, що деколи у нього буває такий стан, що пішов би світ за очі, як оте перекотиполе, гнане вітром у степу. Іронізує:
І не вийшло з мене поета,
шкільний сад запустив, наче ліс,
на горищі старому бомбетль,
переточений шашелем кріс…
………………………………………..
А художник прославить портретом,
що у Римі прикупить синьйор.
Самогонки настарчу поетам,
а поеткам – церковний «Кагор».
Автор багатьох збірок, зокрема «Ордалія», «Івікові журавлі », «Логос» каже, що хотів би перетворитися в пташину, а то навіть в якесь гарне дерево, яке радує зір. Може, в горіх або все ж таки в ясен за суголоссям з прізвищем. Що ж, поет має на це повне право.
м. Коломия
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/