Василь Рябий. Досвіток озоріння (Ярослав Дорошенко)

235

У вересні 1972 року учень музичного відділення Снятинського культосвітного училища зайшов з добіркою віршів у редакцію обласної газети «Прикарпатська правда». Його привели до працівника з добрим поглядом очей, який мовчки перечитав написане і сказав: «Щось та й надрукуємо». А 29 жовтня у літературній сторінці «Трембіта» початківець побачив вірша «Цимбаліст» з винесеним нагору прізвищем автора.

Ось так і познайомився з Ярославом Дорошенком. Відтоді слідкував за його публікаціями, осягав образне мислення в його збірках «Зоряниця», «Живучість», «Жага», «Весла часу», «Сонце у сльозині», «Дерев собори золоті». Представник традиційної манери віршування, з якої треба було видобувати іскри поезії, якимось чином, наскільки міг, обминав ідеологізми. Можливо, тому поет часто вживав знайому лексику, в якій ховав справжнє ставлення до навколишньої дійсності. Слово «звитяга» стає для нього не лише рятівним, але й означує дух, який не складає крил, манить до пізнання світу, щоб відділити грішне від праведного.

 

Мого життя тернистий промінець

Пробитись хоче у довічне й суще.

Збагнути душу дзвонкових криниць.

Спізнати правди чорний хліб насущний.

 

Тернистість його шляху невідворотна. Той «хліб» пізнавався як не легкий. Поет знав ціну волі, ціну життя, чим ніколи не хизувався. Молодим хлопцем входив 1948 року в організацію українських націоналістів, був засуджений за антирадянську діяльність на двадцять п’ять років. Відбував покарання на шахтах Воркути. У 1955 році звільнений в зв’язку з додатковим розслідуванням справи. 1992 року реабілітований… Стільки пережито, стільки втрачено часу, що згадувати страшно.

Тягнувся до науки, літератури, мистецтва. Вдалось поступити і закінчити історико-філологічний факультет Івано-Франківського педінституту. Працював у редакціях газет, у облуправлінні кінофікації, в обласному Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України. Очолював письменницьку організацію з 1990 до 2003 року. Був до останнього дня одним з редакторів редакції журналу «Перевал».

Утвердитись в ролі керівника Івано-Франківської письменницької організації було не з медом. Руйнувалась система Союзу. Появилась проблема з коштами. Письменницька праця почала втрачати престиж. Мусив вислуховувати і критику, і критиканство. Та мав неймовірне терпіння нести свого хреста. Не падав духом. Торував дорогу до чиновницьких кабінетів, щоб почули і забезпечили квартирою поета Юрія Андруховича, поліпшили житлове становище поетів Ольги Слоньовської та Неоніли Стефурак. Дорошенко йшов відважно до бюрократів, як лев на поєдинок. Завдяки настирливості, вболіванню за долю талановитих письменників добився того, що вони отримали свій кут, слава Богу, є де жити і творити.

Ярослав Юрійович вважав, що нема чого ждати небесної манни, треба йти до людей зі своїм словом. Тому я запросив на Коломийщину письменницький десант у складі Дорошенка, Мирослава Аронця, Василя Добрянського, Ярослава Ткачівського. Ми побували у багатьох трудових колективах. Нас охоче прийняв і директор відомого заводу «Коломиясільмаш» Михайло Руденький, який дав обласній організації грейферний навантажувач «Карпатець», тільки, правди ніде діти, письменники цим не скористалися, бо треба було його продати, щоб виручити спонсорські кошти.

Голова організації прикарпатських письменників також вбачав спільну місію співпрацювати з освітянами області. Приходив на їхні зібрання і закликав, аби вчителі запрошували поетів і прозаїків до навчальних закладів, молоде покоління повинно знати літературу рідного краю.

Оббивав Ярослав Дорошенко також чиновницькі пороги, щоб виходив журнал «Перевал», щоб була заснована обласна премія імені Василя Стефаника. Посприяв у виділенні коштів на видання єдиної в області літературної газети «Плин», яку підтримала Спілка письменників України, однак чомусь розпорядження голови облдержадміністрації не виконав тодішній мер Коломиї Довганюк…

Найбільше ми спілкувалися, коли Славко (так він просив до нього звертатися) приїжджав до Коломиї не як голова обласної організації письменників, а як поет. Ми ходили містом, я знайомив гостя з багатьма коломиянами, з місцевими літераторами. Він любив, коли всі збиралися редакції газети «Агро» на бульварі Лесі Українки, 11. Тут він зустрічав свого побратима Тараса Мельничука, якому привозив матеріальну допомогу з літфонду. Між ними була велика симпатія. Тарас називав його Гетьманом. Вони довго розмовляли, пригадували різні випадки.

Цікаві ситуації чи пригоди були завжди.

Одного разу ми вирішили об’єднати свої зусилля перед учнями СПТУ в Отинії. Знайомий водій райпрофради АПК Микола мав привезти поета з Івано-Франківська, де він чекав біля будинку влади і залишив черговому записку: «Водієві з Отинії. Чекав автомобіля на 14.30. О 15.00 пішов на роботу: вул. Шевченка, 95, тел. 2-30-06. Ярослав Дорошенко». А чому запізнився водій, бо спочатку поїхав до офісу письменників. Але коли зустрів Ярослава, то відразу його упізнав. «То видно, хто ви!» – усміхнувся, і поет аж засвітився, вчарований відкритістю душі.

Дорошенко наснажувався віталістичною енергією під час розмов і виступів. В одному інтерв’ю, знайомлячи зі своєю творчістю, він відкрився: «Пишу в два етапи. Спочатку – це згусток почуттів, зафіксований на папері. В застійний період душі повертаюся до вірша, як найсуворіший критик, шліфую, працюю над кожним словом надзвичайно прискіпливо, ніби сторонній. Безжально розстаюся з тим в поетичному полотні, що послаблює його палітру… А найулюбленіше моє творіння – майбутня омріяна поетична гармонія».

Його візитною карткою був вірш про мамині мальви, який він читав, налаштовуючи на свою, особливу, мінорну тональність. Він лунав і в оздоровчому таборі для дітей «Світанок» в Слободі Коломийського району, куди запросив гостя голова райпрофради АПК Федір Хільчук. Дзвенів потічок, тихо вечоріло, темніли смерекові гори, червоніло гранню вогнище. А ми слухали його ліричну сповідь, затамувавши подихи. Потім він заспівав народну пісню «Стоїть гора високая», і ми прилучились до піснеспіву. Та врешті схотілося щось втнути, аби мажор змінив мінор, і я заспівав народну арабську пісню, суголосну з нашою «Ти сказала в понеділок». Її навчився у ліванців, мешкаючи з ними у гуртожитку в Львові, коли був студентом факультету журналістики. Дорошенко в щирому захваті аж реготав, сказав, що українці не пропадуть, бо навіть чужі мови знають.

Ой і надихалися свіжим повітрям, ой і відпочили!..

Не сумніваюся, цей людяний, делікатний, щирий, терпеливий чоловік придивлявся до кожного, пізнаючи істинність вдачі. Він своєрідно визначав творчих людей зі спорідненою душею. В тому полі зору був і я. І тоді, коли Дорошенко подав до друку мого першого вірша, і тоді, коли читав мої не часті публікації, і тоді, коли вийшла моя перша збірка, і він сказав по обласному радіо, що я не увійшов, а «увірвався в літературу». Оце і всі дифірамби. Правда, зберігаю грамоту з його сонетом-експромтом, присвяченим моєму ювілею, яку він не довіз до Коломиї, бо зустрів на вокзалі нашого старого доброго приятеля Романа Стринадюка.

 

Бурлить, вирує бистрий «Плин»,

Молодший родич Прута.

Він і калина, і полин,

Душі жага розкута.

 

Сніги вершин, роса долин,

Степів одвічна рута.

І журавлів тужливий клин,

Надій весна і скрута.

 

Та в плині – човен голубий,

А стерновий – Василь Рябий,–

Кипить потужна хвиля…

 

Сердечно зичим творчих сил,

З води джерельної, з роси,–

На сонячне р о з к р и л л я!

 

Намагався нікого не обсипати епітетами. Можливо тому, щоб автора не зіпсувала похвала. А може, йому щось і не сприймалося в творчості. Однак він мовчав. Те мовчання було і під час наших, вже рідших, зустрічей. Але коломияни відзначили його твори літературною премією імені Т.Мельничука і трохи розговорили. Невдовзі Всеукраїнська «Просвіта» нагородила його медаллю «Будівничий України». Отримав і спілчанську відзнаку. Лаконічно подякував за оцінку участі. Все більше був скупий на слова, вважаючи, що балаканина є великим лихом.

Якось-то, добряче набувшись, ми з колишнім політв’язнем Дмитром Гриньківим, якому вручив Дорошенко квиток члена НСПУ, увечері проводжали Ярослава Юрійовича на вокзал. Нікого нічого не розпитуючи, він мовчки зайшов у вагон, зручно вмостився, почав дрімати. А мені спало на думку перевірити, чи це справді поїзд на Івано-Франківськ. Виявилося, що на Козятин.

– Хлопці, та був би собі їхав та й фертик, – мовив наш веселий Гетьман. – А це на інший поїзд треба сідати!..

Коломия стала для нього ще ближчою, коли тут виріс загін майстрів пера. Я його зустрів за його проханням. Приїхав у друкарню імені Шухевича видавати книжку. Він був украй приємно здивований гостинністю директора, письменника Михайла Андрусяка, якого колись я привів у офіс письменницької організації, познайомив з ним. Директор, зрадівши нашому приходу, запросив на копчену рибу, шинку, чорний хліб і пиво.

– Ось би так кожна друкарня для авторів! – висловив захоплення сивочолий гість.

Пізніше Ярослав Дорошенко підписав мені художньо оформлену поетом Мирославом Аронцем збірку «Весла часу»: «Дорогому Василеві Рябому на добрий спомин про вечір у нашій Спілці, на щедре творче щастя і радість у житті! 30.09.1995. Автор». У передньому слові критик і літературознавець Тарас Салила зауважує: «Сонети Дорошенка приваблюють стабільністю ритмо-інтонаційних елементів синтаксису. Тут рядок продовжує рядок і логічно з нього випливає. Кращі вірші Дорошенка переконують, що ніколи не старіють традиційні художні можливості».

А поет і критик Петро Осадчук помічає, що «Дорошенко не просто віддзеркалює в слові, малює неповторну природу свого краю, він її осмислює, він її так незумисне природно вводить в річище поетичної думки, що вона ніби стає органічною часткою нашого життя, нашої свідомості, уособлює рідний край, рідну матір і кохану, всю Вітчизну» («Літературна Україна», 30.12.2004).

Скільки Ярослав Дорошенко прожив? Народився 16 жовтня 1931 року в с.Тязів поблизу Галича. Завершилася земна дорога поета 20 березня 2007 року. Його образ сяє на медалі, якою відзначено багатьох сонетистів, його серце б’ється у метафорі.

 

І я – розкутий! Світлий бунт душі

Розпрямив крила, їх не взять в кліщі,

І не злякать загрозою падіння.

 

Хоч у минулім – днів моїх полки,–

Та променіє досвітком палким

Твоїх надій високе озоріння.

 

м.Коломия

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 14 (280), 17.07.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Інформація від партнерів. Все більше людей користується Інтернетом щодня і з різними цілями. Почувши про щось цікаве, ми хочемо дізнатися про це більше і саме в Інтернеті. Як же вигідно об’єднати ці складові? Відповідь очевидна-потрібно створити сайт під ключ. Наша компанія (посилання) займається створенням сайтів в Дніпрі: робить це швидко, якісно і за адекватною ціною.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!