1
У моїй збірці «Двері луни» є присвята буковинцеві Володимирові Вознюку: «з дороги тривоги // відлуння прилетіли // (тамувати біль) //торкаються глибини струни // кроки із голосу скрипки // (по білому білим) // задивились думки на доріженьки //(дань Господня) //а дощі мерщій тишу у душі // небом переходять».
Я обіграв назви його поетичних книжок «Твої кроки», «Із голосу скрипки», «Дощі дорогу переходять», «По білому білим», «Протяте каміння», «Стрітення», до яких пізніше додались «Профіль маски, або 55 одкровень», «Відлуння твоїх кроків», і я, на щастя, не помилився у своїх передчуттях і образних вгадуваннях, творячи штрих до психологічно-художнього портрета майстра слова…
Автор відкриває дорогу до своєї ліричної магії: «Є профіль маски Нефертіті. І в тебе звичний профіль є. За профіль маски ти в одвіті, коли йде ствердження твоє. У масках всіх – не випадковість, залежність від надій і справ. І, слава Богу, ти ще совість, ще совість в маску не ховав».
Це наче нові нотки «я» і світу, який наблизився для поета з іншого континенту Північним морем, островом Амеланд, Амстердамом, тими нідерландськими окрушинами, які викликали порівняння й особливі медитації зі щоденниковим елементом: «Можна звалити усе, що розквітло у Нідерландах, та сам ти з проблем, бо в Роттердамі і рідно, і світло біг за вкраїнським своїм кораблем».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Та все ж Володимир Вознюк здається найглибшим в інтимній ліриці, де йому нема рівних. Його тонкі струни світанкового почуття переливаються з книжки в книжку цілющим вином замилування, захоплення, зачарування і світлого вогню кохання. Це наснажена любов’ю краса. Коли людська душа стає природою, і навпаки: «Смеркання тіні вечір зморять, здобуде ніч права на владу – і мов зелена хвиля моря, в очах твоїх заграє знада».
Вражає органічна органна музика рядка: «Запалити б свічу, бо чекання почув голос твій, голос віри. А в думках полечу понад сумнівом сірим». Мелодія продовжується одкровеннями, які хочеться читати, бо тут нема цинічного натуралізму: «Падінням нежданим каштани спиняють цілунків прибій, аби знов жагуче жаданим тобі нагадати: я – твій».
І знову щасливий шлях дзвінко-тихо переходить дощ, що відлунює «каблучків твоїх цокіт», а «коли ти не приходиш, приходить згадкою той літній дощ, освячений уявою про тебе». І навіть тоді, як стає сумно від того, що не можна затримати мить щастя, поет знаходить ліричну філософську субстанцію настрою минання і переходу в інший вимір двох половинок, створених одна для одної: «Твій нинішній вечір без мене. Такий, як вчорашній і позавчорашній. Схиляє знамена надія побачень. З морозу…» Автор осягає «блаженний обман», коли «Задля себе спинився, мов хлопчик. І до денця мовчання сягнув. І співав соловей, як горобчик, повертав мене в самотину». А в самотині «Твій погляд тихо сумом доріка, хоч вже його ніколи не зустріну. По крутіжах несе мене ріка і каяття скидає, наче піну».
Грішне яблуко, зірване Євою, і спокушає, і, водночас, драматизує магнетизмом двох сердець, що б’ються іноді аритмічно, бо, виявляється, на землі не існує цілковитої гармонії – тільки мить цвіте вибухом сполуки чоловічої та жіночої душ. «А те вино хмільне, а врода первозданна тепер мене ведуть крізь милий, дивний сон, де ти мені болиш, немов солодка рана, де ти мене береш навіки у полон».
«Зустріч змальована пензлем уяви». Ліричний герой не змінився під впливом суцільної агнозії суспільства, для нього визначальним сенсом є найбентежніші коливання любові, що найвірніші і наймедовіші на планеті Земля. Тому і невмируща пісня «Відлуння твоїх кроків», написана ліриком Володимиром Вознюком 1969 року на музику незабутнього Володимира Івасюка, з яким творчо дружили. А нова книга зі світлих одкровень на вершині літа, показуючи свій профіль, відкриває повен таємниць анфас.
2
Звідки я його знаю вже тисячу років – про це ми з Володимиром, який народився 1 січня 1950 року в с. Киселиці на Буковині, з’ясовували у великому інтерв’ю на сторінках журналу «Дзвін». Він розповідав про себе не те що скупо, а радше скромно, з почуттям міри, щоб не перейти межі дозволеного. Можливо, це результат виховання у родині священика, де повинна була домінувати стриманість.
Він не змінюється під дією часу. Зовнішньо молодший від своїх ровесників і внутрішньо завжди відкритий душею назустріч метафорі. І в своєму слові, і в житті такий же, наче сховав далеко свої афекти, крики душі, депресію. Хоча, буває, ота жива реакція на подразники мала би вибухнути вулканом, спопелити все те, що є антибожим, байдужим, зрадливим. І наповнюється безмежним терпінням. Як інтроверт. Хоча його вірші з довірливо розчиненими вікнами у світ, видно сонце радості, печаль сльози, все проглядається, мов на долоні. А очі поета замислені, вони не загубили світло пізнання. Продовжують помічати і думати. І поет не перестає диміти цигаркою. Зловживає курінням, але нічого не годен вдіяти. Так йому начебто краще, він є сам собою, його не покидає спокій. І пишеться коли хочеться.
Наскільки такий творчий «стандарт» спрацьовує позитивно, я мав змогу переконатися, коли Володимир читав свої вірші перед аудиторією. Його чули з першого слова, все розуміючи і приймаючи за свого, що не всім щастить. Це нічим не куповане довір’я, яке виникає між поетом і читачем чи слухачем, засвідчує талант автора, який вміє завоювати увагу, примножити шанувальників своєї творчості.
Володимира Вознюка не лякає проза дійсності, що оточує його як багатолітнього керівника музею Ольги Кобилянської, викладача Чернівецького університету імені Ю.Федьковича. Він, автор книг «Про Ольгу Кобилянську. Нові матерали. Знахідки», «До джерел культури Буковини», «Чернівецький літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської», мав багато шансів захистити дисертацію, стати доктором наук, але не використав їх. Міг би був сісти і в чиновницьке крісло начальника управління культури. Однак утримався від цієї спокуси. Бо просто був би втратив свою ідентичність, це би вже був інший, можливо, чужий Вознюк, якого б мало що дивувало або дивувало би награно, лукаво, а може, вже і ніяк. Скажімо, приїхав би Василь Герасим’юк до Чернівців, той інший би випив з ним чашку кави, поглянув би на годинника і заквапився б до справ. А так Володимир відкидає зайнятість, всілякі клопоти, не скупиться, наливає повен бак бензину і автом гонорово традиційно везе свого старого друга додому з однієї області в другу.
Тому і присвятив Василь вірша Володимирові, бо шанує поетів, яких не зманюють ні влада, ні гроші, ні слава, вони залишаються безкорисливими, не продають свій духовний світ. То чи може мати така людина заздрісників? Як не дивно, все одно заздрять. Ні, вже не культурним, поетичним чи літературознавчим успіхам, які відзначені преміями імені С.Воробкевича, імені Д.Загула, імені О.Кобилянської, імені П.Тичини, а також званням заслуженого працівника культури. А тому, що в Нідерланди до старшої дочки, до онуків їздить, світа білого бачить, авто сучасне придбав…
Наші поетичні світи близькі, я в цьому ще раз переконався, коли Володимир відгукнувся про мої «віршопростори», де комусь напружують нерв паліндроми як, мовляв, непоетична форма. І захистив мене тим, що визнав курйозний спосіб віршування, який пробиває собі дорогу до майбутніх поціновувачів дзеркального образовираження. Він внутрішним зором сягнув далі, аніж зациклені «критики», заперечуючи новаторський пошук, без чого не може жити поезія.
Традиціоналіст Володимир Вознюк живе у злагоді з Гармонією, хоча одного разу на новий рік, у день народження, мусив лягти на операційний стіл під скальпель. Для тієї ж Гармонії. Апендицит. Ліквідували зайву частину організму. Наче зробили редакторську правку. Після цього поет створив нові вірші. І я не втримуюсь від того, щоб не зацитувати вірша, який вважають шедевром:
Дощі дорогу переходять,
наївні зовсім і смішні –
не бачать зебри переходу,
ні вуличної метушні.
Перед авто ступають прямо,
ще й спотикаються між них.
Не вчила їх природа-мама
звичайних наших норм земних.
Але хіба комусь тим шкодять? –
Дитинно-мирна їхня рать.
Дощі дорогу переходять,
тоненькі
ніжки
дрі-бо-тять…
На фото: Володимир Вознюк
“Українська літературна газета”, ч. 4 (270), 28.02.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку», а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.