Василь Піддубняк. “Кого возвеличуєте, панове?..”

609

ІЗ ПРИВОДУ ТЕПЕРІШНЬОЇ ДИСКУСІЇ ДОВКОЛА ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ

 

Не із полум’яної синівської любови до генія Кобзаря, не з неї, повсюди гнаної, зачумлена компартійним вірусом тодішня українська влада започаткувала безрадісного 1961-го року Республіканську премію імені Т. Г. Шевченка.

Безрадісного, бо за тої весни, а саме 13 березня, у стольному граді Києві сталася Куренівська трагедія – страшна техногенна катастрофа, жертвами якої лише за офіційними даними стали 145 чоловіків, жінок та дітей.

«Трагедія, яка сталась в понеділок 13 березня 1961 року тут в Києві, як в дзеркалі відобразила всі негативні риси радянської системи. Пов’язані із нею документи свідомо приховувались владою від суспільства, тому що вони абсолютно точно для логічно мислячої людини показували, в чому система робила помилки і в чому хибність самої системи», – зазначив Українському радіо історик Олександр Боня.

Від роду лицемірна влада злочинно наслідки Куренівської трагедії, як і рівно чверть століття по тому Чорнобильської, приховувала. Будь-яка «зайва» інформація про катастрофу жорстко цензурувалася.

А що ж народ?

Справжні патріоти України не сиділи на «державних хлібах» чи парламентських подрах.

Істинні сини народу сповідували заклик провісника волі для знедоленого народу Тараса Шевченка: «Борітеся – поборете…»

Знали, на що йдуть і чим за цей подвижницький і небезпечний похід заплатять.

Тільки 21 січня 1961 року за грати кинуті Іван Кандиба, Степан Вірун, Василь Луцьків, Олександр Лібович та Левко Лук’яненко, пізніше – Іван Кіпиш та Йосип Боровницький…

У травні (у Шевченківські дні!) того ж року за звинуваченням у «зраді батьківщини» засуджений до розстрілу (72 доби провів у камері смертників) радянський дисидент, борець за незалежність України Левко Лук’яненко.

Правда, тодішня влада про людське око проявила притаманний їй «гуманізм» і вищу міру покарання замінила на 15 років таборів суворого режиму.

Ганебна політика влади лише посилювала прояви українського  національно-визвольного  руху, спрямованого  проти панівного в СРСР тоталітарного режиму.

Посполиті гнули спини на соціалізм, а творча інтелігенція у більшості своїй – на владу, точніше – перед нею.  А вона, влада, діяла так, як «дєдушка» Сталін заповідав: в одній руці влада тримала батога, в другій – пряника.

Проте режим у Москві, відтак і в Києві нюхом звіра все ж учував загрозу.

По країні гасали нишпорки. Повія Феміда монотонно зачитувала нові і нові вироки. Чаділи смердючими вихлопами «воронки». Гриміли засуви тюремних камер…

Гагарін шле привіт із космосу, Хрущов обіцяє, що у 1980 році настане комунізм, а у з’їздівських палацах «плавили мідь» оркестри, направо і наліво роздавалося те, що й нині щедрою «державною» рукою роздається – нагороди і звання.

Колгоспникам за цукристі і качанисту, металургам і шахтарям – за «силу в плавках і забоях», видатним (аякже!) митцям і письменникам – за «високоідейні й високохудожні твори й роботи в галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва й кінематографії».

Ось у таких космічно-безхлібних обставинах постановою Ради Міністрів УРСР № 646  20 травня 1961 року і засновується Республіканська (пізніше – Національна) премія імені Т. Г. Шевченка. Першими Диплом і Почесний знак лавреата 9 березня 1962 року отримали Павло Тичина, Олесь Гончар у галузі літератури й Платон Майборода в галузі музики.

Заслужено? Судити не берусь. Скажу лишень, що «Собор» Олесем Терентійовичем ще не був написаний, а Павло Григорович порадував у рік народження Шевченківської премії черговою поетичною збіркою з промовистою назвою: «Комунізму далі видні».

Пізніше Василь Стус дасть справедливу, на мій погляд, оцінку авторові «Пісні трактористки»: Як би там не було, Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші».

Це моральна оцінка не лише поетові, ранню творчість якого перечитую, а й тим, хто вручив деградованому генію Шевченківську (насправді, буду відвертим, авторитарну) премію.

І нема нічого дивного у тому, що серед очільників Шевченківського комітету були такі одіозні постаті, як драматург-академік Олександр Корнійчук чи літературознавець Микола Шамота.

Так-так, той самий Шамота, котрий 1972-го року брав участь у погромі української інтелігенції, а у складі комісії ЦК КПУ підписав убивчий для відомого дисидента, знаного нині українського літературознавця, літературного критика, громадського діяча,  Героя України, академіка НАН України Івана Дзюби підписав

колективний висновок: «[…] підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».

Тож чи є дивним і несподіваним, що при таких діячах, як Шамота (а хіба ж він один?)  Шевченківська премія в 1964 році була присуджена, але, правда, не вручена радянському державному діячеві Микиті Хрущову?

Воістину: хто платить, той замовляє музику. І не важливо, хто очолює Шевченківський комітет – новітній Микола Шамота чи «державник» уповноважений ділити державні гроші повпред чинного владного «кварталу» Юрій Макаров.

Звідси і риторика у повпреда «зелена»: «З’являються люди, які в своєму житті видали кілька поетичних збірок, і після цього відразу подаються на Нобеля. Оскільки можливо вони не знають іноземних мов, то як можливий варіант подаються на Шевченківську премію. І з всієї поваги до їхніх амбіцій, це просто треба відрізати, відсіяти на першому етапі, щоби воно не заважало сприймати картину. Так що в цьому сенсі функції першого туру всього лише санітарні».

Шевченкові тут пощастило! За версією драгомана Юрія Макарова, автор «Кобзаря», котрий знав польську, але недосконало – французьку, міг би й «пролетіти».

Раз тут згадано «Нобеля», то дозволю собі доповнити можливого майбутнього дипломанта нової премії для перекладачів Drahoman Prize.

Недержавну міжнародну премію шведський хімік, винахідник, підприємець і благодійник Альфред Нобель заснував власним коштом. І в заповіті, спочатку в заповіті, складеному 14 березня 1893 року, зволив узяти ці кошти від своїх патентів на будівництво… крематоріїв у великих містах.

Одна із найпрестижніших міжнародних премій, Нобелівська щорічно присуджується за видатні наукові дослідження, революційні винаходи або значний внесок у культуру чи розвиток суспільства.

Значний внесок…

А хто цей внесок визначає?  – Король Карл XVI Густав, прем’єр-міністр Магдалена Андерссон?..

Лауреатів премії миру визначає Норвезький Нобелівський комітет, решту – Нобелівські комітети при Шведській королівській академії наук і Каролінському Інституті.

Право номінації мають члени Шведської академії та інших академій та інститутів аналогічного характеру. Це право також мають університетські професори літератури і філологічних наук, переможці попередніх номінацій, і президенти асоціацій відповідальних за літературну творчість в країні (Вікіпедія).

Слід зауважити, що Нобелівська премія вручалася не щороку, а шестеро від нагороди за весь час її існування від незалежних від них обставин відмовилися. «Родинних» лауреатів теж не завважено.

Може я помиляюся, але й державних премій «за видатні досягнення і за видатні заслуги» у цивілізованому світі взагалі нема. Недержавні – будь ласка! Диплом – тримай, а «грубі гроші» – не про нас…

То Сталін, а за «батьком народів» і «годувальником приспішників» Хрущов, Брежнєв та іже з ними знали, чим, як і за що повінчати з чинною владою «видатних», а за кордоном, у демократичних суспільствах, цей номер не проходить. Може й несправедливо, але це – так.

…Японський письменник і перекладач, твори котрого перекладені 50-ма мовами світу Харукі Муракамі щодо премій висловився так: «Не хотілося б повторюватися, але нащадкам залишаться у спадщину наші твори, а не премії. Навіть якщо людина пам’ятає, хто одержав премію Акутагави два роки тому чи хто одержав Нобелівську премію три роки тому – таких пам’ятливих дуже і дуже небагато. А ви самі тримаєте це в умі? Але якщо у письменника є хоч би одна справді чудова річ, що пройшла випробування часом, то вона назавжди залишиться у людській пам’яті».

Наостанок дозвольте процитувати Кобзареве: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово».

Шевченкове слово і через століття на сторожі. Без преміальних!

А ваше, панове?..

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!