Василь Мисик: «Хочеться додому, до роботи, сняться книги і аркуші»

434

Василь Мисик любив підкреслювати, що його творчість як перекладача була орієнтована і на
захід  і на схід, в ній гармонійно
поєднувалось, здавалось, несумісне.

Проте особливе місце в його
серці належало Роберту Бернзу, поезія якого була співзвучна душі Василя Мисика.
Юнацьке захоплення щирими відвертими поезіями шотландського барда викликало
бажання перекласти їх українською, донести до українського читача образи творів
і переживання самого автора, а також зрозуміти, як жила і творила ця
людина.  Григорій Костюк пригадував, як
відповідально ставився ще зовсім молодий Василь до перекладів шотландського
барда і ділився з автором спогадів  своїми
думками: «перекласти  Бернса надзвичайно
трудно так, щоб він звучав, як в оригіналі… Щоб перекласти автентично, треба…
ввійти в плоть і дух поета, його народу, його доби. Треба знати не тільки його
поезії, але й історію, культуру, побут, характер його народу» (Костюк Г.
Зустрічі і прощання: Спогади / Г. Костюк Ч.2. – Edmonton; Toronto: CIUS, 1998.
– 609 c., С.326). Для перекладів Василь Мисик користувався найповнішим на той
час виданням творів Роберта Бернза, яке йому допоміг придбати в Канаді Іван Кулик,
а його стаття «Роберт Бернс» (Василь Мисик 
«Роберт Бернс»  Червоний шлях,
1931,4, 92-105) – це надзвичайно глибоке наукове дослідження як творчості, так
і попередніх перекладів великого шотландського поета. Видана наступного року
збірка поезій Роберта Бернза в перекладах Василя Мисика (Бернс Р. Пісні та
поеми / Роберт Бернс [Пер., вступна стаття і примітки В. Мисика]. – Харків;
Київ: Література і мистецтво, 1932. – 128 с.) була першим зібранням творів
барда українською мовою і свідчила про початок нового етапу сприйняття Роберта
Бернза в Україні. Як відомо, замість продовження літературної та
літературознавчої діяльності Василь Мисик опиняється на Соловках і наступний
період його активної участі в літературному процесі починається лише після 1956
року, коли його було офіційно реабілітовано.  

Наталія Гриців (Наталія Гриців.
Роль періодичних видань у популяризації перекладів Василя Мисика в Україні //
Іноземна філологія.- 2012. Вип.124, с.177 – 194) називає період від 1934 до
1955 р. періодом вимушеного мовчання поета і перекладача.

Такої ж думки дотримується
Анатолій Перерва: «По війні Василь Мисик довгий час живе під недремним оком
Системи (ще б пак — двічі «ворог народу»!), його не друкують. І лише згодом, за
підтримки Максима Рильського, в літературних часописах знову з’являються його,
як і в юності, світлі, наче перемиті смутком і криничною водою, поезії.
Виходять друком нові книги — «Вибране», «Борозни», «Верховіття», «Чорнотроп»,
«Біля криниці», «Берег», «Планета» ». (Анатолій Перерва http://europa-centre.com/14_06/512-duxovni-verxovini-vasilya-misika.html
).

В надзвичайно ґрунтовному і
цікавому дослідженні Лади Коломієць також є згадка, що всі повоєнні спроби
Василя Мисика «отримати дозвіл на друк перекладів (зокрема, з Роберта Бернса)
були марні. Лише після доповіді Микити Хрущова на XX з’їзді КПРС у лютому 1956
р. завдяки зусиллям М.Т. Рильського Василя Мисика було поновлено в
«літературних правах» ( Коломієць Л.В. Український художній переклад та
перекладачі 1920-30-х років: матеріали до курсу «Історія перекладу»: навчальний
посібник / П.В. Коломієць.- К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський
університет», 1013.- 559 с., с.476).

Відсутня інформація про
публікацію перекладів Василя Мисика протягом цього часу і в бібліографічному
покажчику ( Український письменник Василь Мисик (1907-1983): бібліографічний
покажчик / Уклад. Наталія Львівна Манова; Ред., вступ.ст. Р.В. Мельників. –
Харків: Видавництво ХДНБК, 2007. – 62 с. – (Повернені імена).

Проте, як не дивно, але така
публікація була! Зрозуміло, що не можна наказом відключити душу і мозок
мислячої творчої людини, але надрукувати переклад нещодавно репресованого
поета, якого не реабілітовано!? Хто міг наважитись на такий крок за тих часів?
Редакційна колегія «Літературної газети», друкованого органу Спілки радянських
письменників України, а саме: Л. Новиченко (відповідальний редактор),
І.Золотоверхий, М.Рильський, М.Ушаков, А.Шиян. 
Найвірогідніше, що найбільше причетним до публікації був Максим
Рильський, який був особисто знайомим з Василем Мисиком і листувався з ним як
до арешту, так і після.

Міг долучитись до цього і Павло
Тичина, який також постійно листувався з Василем Мисиком і всіляко підтримував
його. Головне, що переклади ще не реабілітованого поета з’явились на
шпальтах  республіканської газети!

Це можна вважати подарунком
вірних друзів до дня народження свого побратима, адже Василь Мисик народився 24
липня, а публікація з’явилась 1 серпня. Можна лише уявити душевний стан поета,
коли він читав ці друковані рядки, яким натхненням до подальшої творчості були
вони для нього! Зауважимо, що один з перекладів 
не був передруком тексту 1932 року, а свідчив про намагання ще більше
наблизитись до оригіналу, до його метрики і образності, що і спричинило значну
переробку перекладу:

 

Прощайте, висоти, і північ – прощай!

Вітчизно одваги, достойності край!

В які б не зайшов я міста і краї,

Любитиму завжди я гори свої.

 

Там, там моє серце, де сніг мерехтить,

Там, там моє серце за сарною мчить,

Слідами  оленів блукає в гаях,

Там серце лишив я, в захмарних краях!

 

Прощайте, верхівлі, убрані в сніги!

Прощайте, провалля й зелені луги!

Прощайте, діброви, шумлива стіна,

Прощай, водоспадів могутня луна!

 

Там, там моє серце, де сніг мерехтить,

Там, там моє серце за сарною мчить,

Слідами  оленів блукає в гаях,

Там серце лишив я, в захмарних краях!

 

Для порівняння подаємо текст 1932 року:

 

Прощайте, о, гори,

і північ – прощай!

Ви – місце одваги,

ви – гідності край!

В які б не забрів я

міста і краї,

любитиму завжди

я гори свої.

 

Лети,  моє серце,

у гори, у даль,

лети, моє серце,

до рік і проваль,

слідами оленів

біжи по стежках!

Там, там моє серце

в захмарних краях!

 

Прощайте, ви, гори,

повиті в сніги,

прощайте, провалля

й зелені луги!

прощайте, діброви,

узлісся й стежки,

прощайте, потоки

й кипучі струмки!

 

Лети,  моє серце,

у гори, у даль,

лети, моє серце,

до рік і проваль,

слідами оленів

біжи по стежках!

Там, там моє серце

в захмарних краях!

Цікаво, що перекладач не припиняє свою роботу над перекладом і
після цієї публікації, адже текст перекладу знову зазнає змін, і в 1990 році
надрукований у такому вигляді:

 

Прощайте, висоти, і північ – прощай!

Вітчизно одваги, достойності край!

В які б не зайшов я найдальші краї,

Любитиму завжди я гори свої.

 

Лети, моє серце, у гори, у даль,

Лети, моє серце, до рік і проваль,

Слідами біжи по стежках –

Там, там моє серце, в захмарних краях!

 

Прощайте, верхівлі, убрані в сніги,

Прощайте, обриви й зелені луги,

Прощай, непроглядна дібров гущина,

Прощай, водоспадів могутня луна!

 

Лети, моє серце, у гори, у даль,

Лети, моє серце, до рік і проваль,

Слідами біжи по стежках –

Там, там моє серце, в захмарних краях!

І. Мазуренко, старший  науковий співробітник музею «Літературне
Придніпров’я», так описує життя Василя Мисика після повернення з Соловків:
«Тільки 1940 р. поет повернувся на батьківщину, материнський хутір Миколаївка
на станції Демурино Дніпропетровської області. Негласна обструкція гнітила
поета. Він не мав права виїзду у великі міста, листувався з небагатьма особами, серед яких був вірний Тичина. «Дуже
вдячний за Ваш лист вересневий – він мене заохотив до роботи, — я ж тут поки що
зовсім одірваний од життя» (15 грудня 1940 р.) – відповідав Мисик Павлу Григоровичу.
Рідний степ повільно заліковував його фізичні й душевні рани. Поет «як оголений
нерв… реагує на голоси жайвора і півня, хрускіт гілки і плескіт води» (Василь
Хитрук). Але не друкують ані його поезій, ані перекладів. Неочікувано на початку 1941 р. у «Радянській Україні» з’явилася поема Мисика
«Хата», яку він надіслав М. Рильському як «звістку про себе». «Хата» стала
явищем у передвоєнній українській літературі.

Після недовгого перепочинку —
Вітчизняна війна, полон, німецький концтабір та участь у запіллі, втеча і –
знову радянські табори… З табору № 266 звільнених в/полонених і репатрійованих
громадян СРСР Мисик писав до Тичини: «…Тепер все в минулому, але лишається
свідомість того, що, не зважаючи на крайню жорстокість умов і на щоденну
можливість потрапити живим у крематорій, зберіг душу чистою і зробив усе, що
міг. Хочеться додому, до роботи, сняться книги і аркуші. …Виїхати з розбитої
Німеччини не легко: для нас усе в другу чергу. І поворот додому трохи лякає: бо
дому немає…».

На початку 46-го року він
опинився у Миколаївці, де пробув до 49-го (потім переїхав до Харкова і
влаштувався бухгалтером на підшипниковий завод). З листів до Тичини дізнаємося,
що Мисик страшенно хотів повернутися до перекладацької праці: «Не хочеться
втрачати мовних знаннів: з англійської, французької, німецької, з якими я
обізнаний досить широко і, мабуть, в одній мірі. Хотілось би поповнити в
пам’яті те, що знав з перської мови, а потім оволодіти нею. Може б Ви могли
мене використати на якйсь посаді…» (І.
Мазуренко, ст. н. співробітник музею
«Літературне Придніпров’я». «Проросту листком… До 100-річчя від дня народження
поета Гуляйпілля Василя Мисика» http://museum.dp.ua/article0076.html)

Ось чому такою важливою для
Василя Мисика була ця публікація двох його перекладів «Прощайте, висоти» та
«Акцизники» поряд з перекладом Миколи Терещенка «Джон Ячне Зерно». Це давало
надію на повернення в літературу! Вдруге Максим Рильський друкує ще не
реабілітованого поета.

Далеко не кожен міг наважитись
на такий крок – коли ще в 1940 році Павло Тичина звернувся з клопотанням про
публікацію поезій Василя Мисика до Олександра Корнійчука, то почув пораду
Мисикові написати заяву про відновлення в Спілці письменників (лист Павла
Тичини до Василя Мисика від 3 квітня 1940 р.). 

За  часів, коли мистецьке життя визначалось
промовами партійних керівників, Максим Рильський, який очолював Спілку
радянських письменників України протягом 
1943 – 1946 рр., був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору й
етнографії АН УРСР (з 1942 р.), був віце-головою Всеслов’янського Комітету (з
1944 р.), депутатом Верховної Ради СРСР від Житомирщини (з 1946 р.),  міг знайти причину не друкувати ці переклади.
Адже щойно 24 – 26 червня 1946 р. в Києві відбулася республіканська нарада з
питань пропаганди, скликана ЦК КП(б)У. В ній взяли участь секретарі обкомів і
міськкомів КП(б)У з пропаганди, редактори республіканських і обласних газет,
керівники республіканських і обласних газет, керівники республіканських
установ, письменники, режисери, наукові та педагогічні працівники.

Але Максим Рильський скористався
своїм авторитетом для того, щоб ці поетичні рядки з’явились на шпальтах
«Літературної газети»! Незабаром ухвалюються постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали
«Звезда» і «Ленинград», «Про репертуар драматичних театрів і заходи до його
поліпшення» та «Про кінофільм «Большая жизнь» (серпень — вересень 1946 р.),
постанови ЦК КП(б)У «Про журнал сатири та гумору «Перець» (жовтень 1946 р.),
«Про журнал «Вітчизна» (жовтень 1946 р.), «Про репертуар драматичних і оперних
театрів УРСР і заходи до його поліпшення» (жовтень 1946 р.). А 14 листопада
відбулось засідання президії Спілки радянських письменників  України, і президія задовольнила прохання М.
Рильського про звільнення його від обов’язків голови Спілки. На цю посаду було
обрано О.Корнійчука…

Так, ми не вибираємо час,
коли  жити, але наші вчинки, наша позиція
– це наш вибір!

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!