Василь Микитась. «Одержимі». Агатангел Кримський і Леся Українка

958

У житті й творчості А. Кримського небуденну роль відіграли взаємини з Лесею Українкою. Це друга складна повість, але вже взаємин двох геніїв, двох українських перлин духовної культури, гордості і слави України.

Про глибоку щиру і товариську дружбу, побратимство на ниві української літератури, а може й більше, згадував 1941 р. сам А. Кримський: «Ми були близькими друзями протягом багатьох років, до останнього дня життя Лесі Українки. Вона довіряла мені свої твори раніше, ніж друкувати їх». Познайомилися вони на концерті знаменитого українського музики М. Лисенка в Літературно-артистичному товаристві в Києві, коли він ще був студентом колегії Павла Галагана. «Важко дихалося тоді і в Києві. Багато визначних українських діячів показали своє справжнє обличчя боягузливих українофілів. На цьому фоні зовсім по іншому виділялися тільки три сім’ї (я маю на думці тільки інтелігенцію). Це Лисенки, Старицькі і Косачі. В цих сім’ях українською мовою користувалися не тільки в літературному вжитку, а вона проймала все життя. Ці сім’ї вважали неприпустимим, щоб інтелігенція розмовляла іншою мовою, ніж народна… В сім’ї Косачів росла дочка Лариса Петрівна – майбутня письменниця Леся Українка». Це було 1887 чи 1888 року, коли обом було ледве по 17 років.

З того часу вона і запала в душу його, а, може, й більше. Автор літературного портрету «Агатангел Кримський» (1967) О. Бабишкін пише, що зустріч відбулася у 1896 році та наводить зізнання самого А. Кримського, який говорив, що він пристрасно закохався в дівчину – «багатообдаровану, високоталановиту українську письменницю; то була дівчина несказанної краси; вродливішої від неї я ніколи не зустрічав, але ж любов мою зневажено було”.

Людмила Старицька-Черняхівська свідчила, що тою дівчиною була Леся Українка, яка делікатно відхилила інтимні зізнання А. Кримського, в усякому випадку, не так, як це зробила М. Каменська в Бейруті. Вони на все життя лишилися друзями-побратимами, особливо після кончини М. Драгоманова.

У листі до Вс. Міллера 8 червня 1901 р. А. Кримський ділився своїми київськими враженнями, відвідинами деяких знайомих, у тому числі П. Житецького, який дорікав, що не відповідати на його листи, до того ж рекомендовані, не відноситься до «цивілізованих» норм. Натомість глибоку гостинність зустрів у родині Старицьких: «Вони мені повідомили, що Косачі ранком виїхали із Києва, а відносно панни Лесі (поетеси) вони повідомили також, що на Різдво вона, завдяки своєї надто доброї душі, захопилася одним “чахоточним” (С. Мержинським. – В. М.) і навіть поїхала з ним до Мінська. В Мінську він у кінці березня помер, і панна Леся, прибита лихом, поїхала в Карпати, де знаходиться тепер. Не встиг я це вислухати, раптом неждано входить панна Косач: вона, виявляється, не встигла виїхати ранком і ось зайшла ще раз попрощатися із Старицькими. Мене вітала вона дуже байдуже і процідила через зуби, що вдячна мені за присилку “Очерков татарской словесности” Ашмаріна. Я взяв адресу панни Лесі, щоб їй написати, і тут знову вияснилося, що на її січневого листа я їй не відповів і що не відповідати на листи – звичай сумнівної вартості. Крім цих двох неприємних для мене інцидентів, я для себе в Києві зустрів все добре і відрадне. Вийшло тільки деяке зніяковіння, коли пані Старицька оголосила, що не розуміє в моїм циклі “Нечестиве кохання” одного місця, а я оголосив, що і сам того місця не розумію і що всякий читач повинен його тлумачити по-своєму».

Внутрішній неспокій і таємні переживання довгий час хвилювали А. Кримського, і він через чотири роки писав Б. Грінченкові, що буде проїздом у Києві й на часинку загляне до нього і просив: «Чи не розвідаєте Ви про Косачів – у Києві Олена Пчілка і Леся Українка, чи ні. Особливо мені про п. Лесю се треба знати, бо випадало б її побачити особисто, а що часу в мене в Києві не буде, то треба дорожити кожною хвилиною, і отож Ви мені зробили б велику прислугу, коли б наперед розвідали, чи вона є, і таким способом дали б мені змогу не заїздити до них на квартиру марно, якщо їх у Києві нема». Яка це дипломатія – важко пояснити.

Ділове, а потім товариське листування між ними, як мовилося, розпочалося з 1895 року, коли вона чи не вперше написала від себе і дядини Л. Драгоманової далекому «незнайомому дорогому товаришеві» з подякою за повний туги опублікований лист-співчуття з приводу кончини дядька М. Драгоманова, за намагання допомогти видати повне зібрання його творів і запевняла вірити в «найкращій повазі і прихильності».

Вельми прихильного листа написав А. Кримський, коли Леся Українка поїхала у Мінськ до смертельно хворого С. Мержинського, просив переслати йому фото. Лариса Петрівна дякувала за лист «повний такої прихильності, на яку я і не заслужила зовсім» і що він дуже «втрапив до серця». Згадуючи про те, як добре говорив А. Кримський про неї у товаристві Черняхівської на московській квартирі, а також надісланий співчутливий лист, Леся Українка дивувалася, чим вона здобула таку прихильність. «Невже Вам могли так припасти до серця мої вірші, коли Вам одкрите ціле море світової поезії, – адже в ньому всі мої друковані і недруковані думи і мрії мусять зникнути, мов крапля води дощової! Я, з моїм виключно безбарвним життям, з моєю отруєною душею, маю бути сонцем? Ідеалізуєте, дорогий товаришу!.. А врешті, коли моя муза справді дає Вам і другим людям, не тільки мені, якусь ілюзію світла, – нехай то буде навіть оптична облуда, – не мені нарікати на неї, се було б невдячно, бо все ж найясніше походило від неї, а коли те життя було все-таки темним, то вона з того не винна». Запитувала Леся чому він не «зібрався» приїхати до Києва із Москви – вона рада була б його бачити і взагалі [шкодує], що так рідко зустрічаються.

На закінчення вона знову дякувала за добре слово, сказане, як і раніше, так своєчасно. «Дивно мені і все ж мило думати, що й така життям зламана (або, краще, без життя змарнована) людина, як я, може комусь дати хвилину втіхи. Моїм невідомим прихильникам моє вітання, а Вам, дорогий товаришу, щире стискання руки». Причиною тому була не тільки поезія, а й, певне, щось інше, потаємне в душі і серці.

Листувалися вони спорадично, часом з великими перервами, і Леся Українка завше називала його «дорогим товаришем». Вони взаємно цікавилися появою нових творів, наприклад, Агатангел Юхимович 19 вересня 1900 р. просив В. Гнатюка прислати йому книжки і серед них «Думи і мрії» Лесі Українки; їхні твори іноді співставляють. У журналі «Руская мысль» (Москва, 1902, № 10) Л. Старицька-Черняхівська опублікувала статтю «Новинки украинской поэзии», яка знайомить читачів з творчістю двох «видатних українських поетів» – Лесі Українки та Агатангела Кримського: «Будучи майже рівні за талантом, вони сильно різняться за мотивами своєї поезії, за формою і способом висловлення почуття. Доповнюючи один одного, обидва поети складають одне гармонійне ціле». Авторка докладно розглядає як поезію Лесі Українки, так і А. Кримського, й І. Стешенка.

Це не могло не привернути уваги поетеси. В листі із Сан-Ремо до матері й сестри 19 березня 1902 р. вона просила передавати знайомим привіт у Петербурзі. «…В Москві спеціально Кримському мій привіт і всякі complimenti (не в російському, а в європейському значенні – complimentes les plus sincéres (найщиріші компліменти – В. М.), та, може, нарешті виясниться справа, чи він отримав мій лист з Сан-Ремо і ще раніше, з Буковини. Мені було б приємно, якби Кримський навідався до нас літом (я вже в іюні, найпізніше в середніх числах, вже напевне буду дома, отже в Зеленому Гаю (хутір на Полтавщині. – В. М.)). Вона справді тоді приїздила в родинне гніздо, але А. Кримський, здається, не мав можливості провідати. Натомість у вересні того ж року він разом із сім’єю Вс. Міллера перебував на Кавказі й тоді відвідав поетесу. В листі до сестри Ольги 13 вересня 1903 р. вона писала, що телеграмою викликала його із Сочі, де він гостював, і вони разом пливли пароходом від Сочі до Батума, потім на три дні заїхав у Тбілісі, щоб «побути зі мною». Вони разом оглядали місто, багато говорили, у тому числі про видання духовної спадщини М. Драгоманова – «хто зна, як буде, бо нема грошей, але ще будем якось міркувати».

Є підстави думати, що вони говорили й про особисті речі, особливо під час проводжання його на вокзалі, де Леся Українка пообіцяла першою написати йому листа. 15 грудня 1903 р. із Тбілісі вона запитувала: «Дорогий товаришу! Що Ви думаєте про мене? Чи не думаєте, що я просто з недбальства залишила свою обіцянку й замір написати до Вас “першою”. Ні, товаришу, як бачите, і не залишила, і не забула, а, вірте мені, думала і хотіла писати, але н е м о г л а. Я писала сими часами тільки тоді, коли мусила конечно, і тільки до тих, до кого абсолютно повинна була писати». Причин для того було чимало. По-перше, вона боялася чи не додав би її лист «Вам смутку замість розваги»; по-друге, раптова смерть 3 жовтня 1903 р. її любимого брата Михайла Косача (Михайло Обачний), що позбавило її моральної і фізичної змоги писати листи; по-третє, бракувало часу за дрібними клопотами «свого господарства», хоч і було прикро, що нічого не знала про Агатангела Юхимовича.

Разом з листом вона посилала адресату рукопис нових віршів й просила переглянути, чи немає у них чогось недоладного з погляду «побутово-історичного», зокрема про золоті прикраси на царських палатах, конкуренції фінікійських майстрів. «Хотіла б знати Вашу думку теж і про зміст сих віршів – либонь, він Вам не дуже сподобається, бо се ж ідеалізація такої великої “неволі” людської, як співчуття, і добровільної покути за “безвинну провину”.» Просила вона повідомити, чи немає в якутській мові слова «воля», про що й раніше запитувала, коли писала поему «Одно слово».

З приводу того слова, то А. Кримський листовно, а потім у київському журналі «Нова громада» (1906, № 7), як поліглот, роз’яснив наявність такого слова, бо ж немає у світі такої мови, в якій би не було слів «воля», «вільний», «визволяти». Герой поеми – чужинець-засланець, помирає з нудьги в засланні серед якутів, бо немає у них, поневолених царською Росією, ні волі, ні навіть такого слова – «Якби було хоч слово, може б я Ще й жив би з вами…» були останні його слова. Вчений стверджує, що одна з «найкращих наших поетів» помилилася, бо таке слово є і зветься воно по-якутськи «босхо», а визволяти – «босхоло», лише інфінітив у ньому відсутній, як і в багатьох семітських, новогрецькій, болгарській та інших мовах, що зазнали впливу давньої дакійської мови. Правда, заголовок статті був дещо не «милозвучний» для вуха: «Критико-філологічні ложки дьогтю в бочках меду», пізніша назва «Етнологічні й філологічні ложки дьогтю в бочках меду», хоч це більше стосувалося назви «Мала Русь» у статті українського історика й економіста Л. Падалки «Через віщо склалася і що означає назва Мала Русь» у журналі «Рідний край» (1906, № 17).

Ділилася Леся Українка з «дорогим товаришем» і своїми думками про грузинську і вірменську белетристику в «Кавказском вестнике» (у російських перекладах), співставляючи її з українською, та прийшла до гадки, досить оптимістичної про нашу літературу. Вона писала, що матеріальні умови обох кавказьких народів ліпші від наших, «а таки наша література, далебі, ліпша від їхніх, се, я думаю, я не з надміру патріотизму так уважаю. “Е, ще наша доля не загинула!” – думаю я собі не раз». Таке визнання досить симптоматичне, бо ж поетеса була ще й помітним літературним критиком, аналітиком цілих мистецьких процесів вітчизняної і зарубіжної культури й передусім окремо взятих творів та письменників.

Як би там не було, але дружба і товаришування зміцнилися й після того, коли Леся Українка одружилася з Климентом Квіткою. А. Кримський познайомився із ним на Кавказі, й вони зберігали товариські відносини. На прохання чи за спонуканням поетеси у березні-квітні 1905 р. він дарує їй свої книжечки, за що вона вельми вдячна і не погоджується з Л. Старицькою-Черняхівською, що вони ніби «для простих смертних» не цікаві. «Маю перед очима приклад: Кльоня (К. Квітка. – В. М.) зачитується “Мусульманством і його будучністю”, а він же зовсім «простий смертний» в орієнталістиці і з Кримським нічим не зв’язаний. “Мусульманство” се написано дуже цікаво і живо, і, мені здається, його варто й неспеціалістам читати, а “1001 ніч”, може, не всім цікава, та мені цікава, і думаю навіть, що корисна. Пояснити як слід психологію Кримського і навіщо він зробив ту недоладну примітку під передмовою до “Мусульманства” я не можу, бо не так близько його знаю, але думаю, що се він таки просто похвастався – він таки, скільки замітила, здорово любить хвастатись, а не завжди вміє се тонко робити.» Докладніше відомостей про це «хвастовство» вона не подає, та й навіщо.

1905 р. виходять друком у Львові дві частини («Не порозуміються» і «Туапсе») повісті чи роману «Андрій Лаговський» А. Кримського, і він надсилає його Лесі Українці для прочитання та просить висловити про твір свою думку. 3 листопада з Києва вона пише Агатангелу Юхимовичу великого на кілька сторінок листа. Насамперед вона гумористично писала, що Людмила Старицька-Черняхівська, яка написала згадувану статтю, та й вона дорікали А. Кримському, що він, будучи проїздом у Києві, «зігнорував» їх і не зайшов «в хату плюнути», хоч від Б. Грінченка міг дізнатися про їхнє перебування там. Вибачилася і за непорозуміння із приводу якихось запросин, у яких «трохи винна» і сама. Не могла вона приїхати і до Москви на його запросини, кажучи, що Доля «має якусь невідому нам рацію не допускати нам бачитись». Повідомляла і про розмови [про] заснування у Києві «мужицько-пролетарської газети», в якій би вона взялася за «найчорнішу роботу» полишивши білу роботу чистої ідеології в двох «інтелігентних органах» непоетам. «Тим часом в поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільній богині про її “громадські обов’язки”, так обмарив її суворий багрянець червоних корогв і гомін бурхливий юрби. Я навіть не розумію, яка приємність сій citoyenne Muse (громадянці музі. – В. М.) воловодитись тепер з таким недолугим створінням, як я…» Таке зізнання важливе для розуміння її поглядів на ідейно-естетичний напрямок тогочасної літератури.

Повість-роман А. Кримського Леся Українка не «переглянула», як він просив, а прочитала від «дошки до дошки», хоч це й не завжди легко було, та висловила відверту правду і щодо позитивних, і щодо, на її думку, негативних сторін як професіонал, а не рядовий читач. «Я читач-літератор, а се порода “ненормальна”, позбавлена спасенної “безпосередності”, отруєна професіональною хоробою аналізу, і треба хіба надзвичайно гармонічного твору, щоб захопив такого читача і не дав ходу його тисячогранному аналізу.» Лариса Петрівна вважає, що до таких гармонійно-скомпонованих творів «Андрій Лаговський» не належить, про що збиралася викласти свої думки «сепаратно», зоставляючи право автора погоджуватися з ними, чи ні. Це був унікальний професійний і добросовісний аналіз твору, далеко не компліментарний, але про це пізніше.

Вдумливий критико-естетичний аналіз ідейно-художнього спрямування твору «товариша милого» не був призначений для друку. Це була ніби розмова tet-a-tet двох друзів. Леся Українка тоді писала драматичну поему «В катакомбах» й мала намір її присвятити «товаришу» А. Кримському, якщо вона припаде йому до душі. «Я занадто горіла, як її писала, і її ідея занадто мені близька, щоб я присвячувала її тому, хто буде для неї “ні гарячий, ні холодний”. Будьте її ворогом або другом і скажіть мені щ и р о, що і як Ви про неї думаєте (отак, як я про Ваш роман сказала). Я Вам її згодом пришлю, а Ви мені потім одішліть (так, як уже раз було), тільки дуже довго не тримайте, бо вона рветься у світ, хоч і не знаю я, чи судиться їй побачити його хутко». Поетеса не збиралася її «спиняти», якщо «попи не з’їдять», бо вона на релігійно-соціальну тему і «ще гірша» від «Одержимої». Спричинив до написання драматичної поеми А. Кримський своїм листом, у якому повідомляв про суперечку зі своїм старим учителем. «Тому мені здається, що моя поема рідна Вам, і я б хотіла зв’язати якось Ваше імення з нею. Але се, як Ви схочете і позволите».

У записці до просторого листа-відгуку на повість-роман А. Кримського вона повідомила, що його велику монографію «История Сассанидов и завоевание Ирана арабами. С указаним главных моментов литературной истории християн-сириян и политической истории вассальных Ирану арабов с приложением главы о Парфенском царстве и Аршакидах» (1905) ще не читала, але дякує, як і за роман: «Ви знаєте, я люблю Ваші наукові твори, хоч я і кругла профантка в таких матеріях. Я люблю їх стиль і тон. Куди діваються Ваші нерви, як Ви пишете такі речі? Так, наче Ви античний, врівноважений тілом і духом еллін, як пишете їх. Такий колорит я тільки на Акрополі бачила». От вам і психологічна характеристика А. Кримського-людини! Далі повідомляє, що у Петербурзі пробувала виступити проти «москалів-централістів», але тамтешні газети «не дали ходу», тобто не надрукували публіцистичної статті, в якій вона виступила проти російських монархістів.

А. Кримський, перефразовуючи слова поетеси, «схотів» і «позволив» – поема вийшла з «Посвятою шановному побратимові А. Кримському» в журналі «Рідний край» (1906, № 19). З листа Лесі Українки 9 лютого 1906 р. можна зрозуміти, що обидва письменники невдовзі зустрічалися у Києві, запально полемізували на літературні теми і з приводу згадуваного листа-відгуку. Поетеса написала одразу листа, але знищила. «Все-таки й сей раз ми не зовсім не бачили одно одного – принаймні я Вас трошки бачила і трошки чула, і в відповідь на те почуте написала було ото цілого листа». Й той ніби повторив розмову з останньої зустрічі, дарма що не читав листа.

Насамперед вона заперечує слова А. Кримського ніби вона належить до його «критико-біографів», – таке «підозріння» її «боляче вражає», але не ображає. «А щоб Ви раз назавжди розуміли мою «критику» (я не зрікаюсь її й надалі, коли позволите), я Вам от що скажу: я вважаю всю Вашу белетристику (і поезію), крім двох-трьох дрібничок, наскрізь с у б ‘ є к т и в н о ю, але ні трішечки не автобіографічною, а було б навіть краще, якби вона була автобіографічною, бо тоді суб’єктивність була б натуральнішою». Це було лейтмотивом всіх її суджень, а критики виводили з творів цілу «автобіографію», й поетеса не могла не зважати на те, бо «сказано ж, дурням і Бог не противиться». Дивно, що автор скарав Лесю підозрінням, ніби вона «хорує» на «автобіографоманію» (гарний неологізм). «Пробі, товаришу! Я не заслужила на таку люту кару – скасуйте її! Та ні, справді, невже Ви увесь мій отой колосальний лист зрозуміли тільки як une grosse indisсrétion? (брутальну нескромність. – В. М.). Ні, аж не віриться, щоб межи нами могло бути таке непорозуміння». Його, звичайно, не було, хоч «критика» була і не «лестная». І нехай читач вибачає за рясне цитування – воно потрібне було для вияснення істини.

Що ж до поеми «В катакомбах», то Леся Українка рада була, що вона прийшлася до вподоби А. Кримському. «Мені було б смутно, якби Ви її не вподобали. А тепер ся річ буде Вашою, і мені се радісно, бо я так хотіла. Що ж до Вашої критики, то дозвольте мені трошки поборотися з Вами, і то об’єктивно…» Отже, обидва автори взаємно по-доброму полемізували, відстоювали свої думки. Так було між справжніми друзями-товаришами. Поетеса писала, що вона не має «претензії» рівнятися з науковим цензом А. Кримського, але драму писала не «з маху», глибоко вивчала матеріал для твору.

Роздуми Лесі Українки про фатальні наслідки найпервіснішої форми християнства ніскільки не уступають науковим твердженням А. Кримського та й любого вченого-історика чи філософа. Вона писала, що не приймає теорій Л. Толстого та інших, ніби тодішнє християнство є «аберацією (зміщення. – В. М.), хоробою сеї релігії». У найдавніших пам’ятках писемності, в «подіях апостольських» й зокрема у листах апостола Павла та в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди вона вбачала зерно рабського духу, вузькосердого політичного квієтизму, що так розбуявся в християнстві. І як приклад – вживання слова «раб» і антитези «пана і раба» у Євангелії як єдиної можливої форми відносин між людиною і божеством. Поетеса рішуче твердила: «Комунізм першого християнства – се фікція, його ніколи не було, або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще “комунізмом” добродійного багача, що кидав “крихти від свого стола” комуні “псів, що сидять під столом пана свого”. От і все!» Подібне вона говорила і про «анархізм» християнства невисокої проби, як про неосвіченість і невихованість політично безправної маси, яка уявляла утопію: «деспот і народ, і нікого більше межи ними». Недаремно месію анархізм назвав царем іудейським, а «сина людського» просто забули.

Все це та інше Леся Українка і намагалася відтворити в драматичній поемі, полишивши деталі, за що А. Кримський не ремствував у листі на авторку. Що ж до уявлення його, ніби типовий християнин давніх часів марив, що всі стануть колись с л у г а м и Христа, то це все одно, що р а б а м и. «Чи ж не проти сього повстає мій раб-прометеїст? Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи і т. п.». Так думав і єпископ – рупор думок авторки. Мабуть, А. Кримський мусив погодитися з такими пророчими твердженнями своєї товаришки, актуальними і в наші дні.

Початок ХХ століття (1900–1913 рр.) у товариських відносинах і дружбі обох геніїв був особливий. Вони, кажучи перифразою Лесі Українки, були одержимі творчою, науковою і громадсько-суспільною діяльністю. Справді, поетеса за цей період створює чи не найбільше поезій, публікує збірку віршів («Відгуки»), близько десятка поем і близько десятка поетичних драматичних творів, десятки літературно-критичних і публіцистичних статей, десятки перекладів з різних мов, пише прозові твори, бере участь у громадсько-корисній роботі. А. Кримський видає близько тридцяти наукових праць-монографій, навчальних підручників і посібників, постійно їх удосконалюючи і доповнюючи новими матеріалами (від 50 до 500 сторінок!), сотні статей в журналах і енциклопедіях, скільки ж перекладів переважно зі східних мов, два випуски збірки поезій «Пальмове віття» і друге видання «Із повісток і ескізів», завідує кафедрою в Лазаревськім інституті, читає там і в університеті лекції з орієнталістики, активно працює в Східній комісії Московського археографічного товариства. Здається меж у їх творчому подвизі немає!

1906 р. Б. Грінченко заснував у Києві культурно-освітянське товариство «Просвіта», сприяв організації її видавничої справи, влаштування літературних вечорів, спектаклів, читання популярних рефератів, збиранню коштів на загальнонаціональні потреби. За словами автора монографії А. Погрібного, однією з найулюбленіших справ Б. Грінченка було укомплектування «Просвітою» змістовної громадської бібліотеки – він не цурався переносити пакунки з книжками, розставляти їх на полицях, писати каталожні картки. Йому всіляко допомагали родина Косачів, М. Лисенко, інші культурні діячі.

Леся Українка не тільки була головою артистичної комісії київської «Просвіти», а й разом із сестрою Ольгою відповідала за бібліотеку товариства, організувала там читальню, збирала фонди, допомагала налагодити книговидавничу справу. У листі 1906 р. до А. Кримського, як і до багатьох інших письменників та культурних діячів, вона писала: «Наша мета – зробити нашу бібліотеку настільки багатою й розмаїтою, щоб українець, пробуваючи в Києві, не потребував ходити по чужих бібліотеках, а міг би знайти загоду в своїх літературних потребах у рідній інституції». Знаючи прихильність А. Кримського до «Просвіти», вона й просила «шановну особу» подарувати бібліотеці можливі його, так й інших авторів книжки українською, російською та іншими мовами. Зрозуміло, А. Кримський охоче відгукнувся на прохання поетеси, бо й сам часто звертався до різних осіб з проханням придбати потрібну літературу.

Висилав А. Кримський свої книжки і пізніше, скажімо, в Цулукідзе Кутаїської губернії 1911 року, за що Леся Українка сердечно дякувала. Разом із тим, вона радила у листі другові залишити на певний час кафедру арабістики задля збереження очей. Ділилися вони й іншими думками. На закид А. Кримського про суб’єктивність її літературних персонажів Йоганни та Оксани, то поетеса відповіла, що в Йоганни тільки й є «суб’єктивні нотки» хіба що в її відношенні до учителя: «Можете бути певні, що моя душа ніколи не жила в “домі Хусовім” (з поеми “Йоганна, жінка Хусова”. – В. М.), інакше вона б давно вмерла». Правда, дещо є суб’єктивного і в характері Оксани з драми «Бояриня». Не важко здогадатися, що рукописи названих творів авторка надсилала А. Кримському для перегляду. На закид про якісь «переломи» Леся Українка відписала: «Якщо добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстановку навколо мене (ну, і кості мої, як траплялось), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтва), скептична розумом, фанатична почуттями, до того ж давно засвоїла собі “трагічний світогляд”, а він такий добрий для гарту».

Згадувала Леся Українка про якісь приватні розмови на пероні тбіліського вокзалу і думала, «навіщо ся щира людина так мучить себе самохіть», що заважало їм «тоді частіше та довше бачитись? Невже посміхи Ваших тодішніх приятелів над нашою приязню?» Ось на це вона ніскільки не зважала й дивилася на міщанські пересуди, як кажуть, звисока. І знову запрошувала в гості, може, в останній раз: «Тепер Ви мусите колись приїхати до мене, власне приїхати, а не прожогом заскочити, як то звичайно. Я думаю, Вам не буде у мене погано; правда, я не маю ні “жовтогарячих килимів”, ні “кубка з яшми”, щоб Вас пригостити, але ж зате коло мене немає “Хуси”, а єсть добрий та уважний друг (чоловік поетеси К. Квітка. – В. М.), що вміє шанувати і моїх приятелів, і мою приязнь». Це й був взірець справжньої великої дружби двох великих митців.

Через більше, ніж півроку, Леся Українка написала листа 6 червня 1912 р. із Кутаїсі, в якому скаржилася на «довжелезні паузи» у листуванні з А. Кримським, турбувалася, чи він не хворий, вибачалась може коли зайве написала і т. п. Головне ж – скаржилася на свою «необразованість» у рідній історії, просила в нього зарадити п е р ш о д ж е р е л а м и-літописами, бо їх «зовсім мало куштувала і через те не знаю їх с т и л ю, «п а х о щ і в» давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь». Вона говорить, коли б сама прочитала Волинський літопис чи Самовидця, то вичитала б там щось таке, чого їй бракує в сучасних істориків, «не виключаючи і Грушевського». Її драма «Бояриня» здалася тепер їй елементарною, «чорною та білою» й могла бути інакша, якби авторка була «більш образована», тобто ознайомлена з оригінальними першоджерелами, а не з інтерпретацією й часом фальсифікацією історіографів. Це тим паче, що їй роїлося в думці багато тем з українського історичного минулого – вона їх називає.

Як «дорогому товаришу» авторка повідомляє, що́ вона вже написала, зокрема «Лісову пісню», яку добре сприйняла публіка; скінчила драму «Камінний господар» про Дон Жуана «отого-таки самого, всесвітнього і світового», в темі якого є щось диявольське і містичне, що мучило письменників упродовж 300 літ. «Так чи інакше, але от уже і в нашій літературі є “Дон Жуан” власний, не перекладений, оригінальний тим, що його написала жінка (се, здається, вперше трапилось сій темі). Тільки про се ще ніхто з моїх знайомих не знає, крім Вас, і я прошу Вас нікому про се не казати, поки сей “Камінний господар” не вийде в друку. Нехай се буде “сюрприз” читачам і критикам». Так можна довірятися лише найліпшому і вірному другові. Водночас натякає і на свою хворобу, і що дуже вже «розписалася остатнього часу» з її станом здоров’я, хоча, «признаюсь Вам по правді, почуття упадку у мене нема». У зв’язку з тим, що бере «світові» теми, просить кілька історичних і побутових довідок з іспанської проблематики – «Ви, напевне, усе це знаєте, а я – “необразована”». І далі: «Зрештою, се й не дивно – я самоук, а Ви професор, і я впевнюю себе, що мені не сором… Дуже прошу – озвіться. Ваша товаришка Л. К.»

Опублікованих більше листів в епістолярії А. Кримського і Лесі Українки немає. Але й того досить, аби сказати, що це листування, як і особиста дружба, були світлою сторінкою у творчому житті обох діячів вітчизняної культури. До цього згадували хіба що листи Лесі Українки на літературні теми, а про часом бентежні листи А. Кримського до неї майже не згадували, або говорили про них поспіхом. Вони ж бо – частка не лише громадсько-літературного і наукового, а й особистого життя вченого і письменника, без чого пізнати його неординарність навряд чи можна.

 

1995 р.

 

 

(Закінчення в наступному числі).

 

“Українська літературна газета”, ч. 4 (296) — 5 (297), 25.02.2021 — 12.03.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!