Василь Махно. No mail

895

ПРО ЄВГЕНА МАЛАНЮКА ЧЕРЕЗ П’ЯТДЕСЯТ РОКІВ

Несподіванка – лист з амбасади Чеської республіки у Вашинґтоні, написаний її співробітником Богданом Маланюком. З’ясувалося, що це правнук поета, а його батько, також Богдан, відповідно, внук поета, мешкає у Празі. «Мабуть, – припустив я, – у них така родинна традиція називати усіх хлопців Богданами». Ось так засвітилася Прага. Засвітилася й погасла. Переліт з Нью-Йорка довелося скасувати до кращих часів. Світом поширювалася пандемія – зачинялися кордони, тому ми з режисером фільму про Маланюка Олександром Фразе-Фразенком празький епізод відклали. Тогорічна зима у Бостоні була суворою. Температура раптово впала до мінус двадцять градусів за Цельсієм, що в приокеанічному місті з атлантичною вологою посилювало відчуття морозу й пронизливого холоду. Гайвеєм, уздовж снігів, ми мчали надвечір’ям до бостонського готелю, червоний значок якого світився кінцевою точкою на моєму телефоні. «Там, – думалося, – і тепло, і вечеря». З Олександром не бачилися рік, тому дорогою ділилися усілякими новинами. Були серед них дві – бостонська і львівська – й обидві важкі, наче камінь. У Масачусетському технологічному інституті колись на запросини українців-студентів виступав Євген Маланюк. Молодий гарвардський докторант Григорій Грабович, отримавши тоді від знайомої повідомлення про такий захід, також був на тому вечорі. Ну, от власне цей спомин і те приміщення ми їхали фільмувати. Готель, до якого дісталися поночі, виявився столітнім двоповерховим дерев’яним будинком, типово бостонським, зі скрипучими сходами, старою, з узорами, керамічною плиткою. У трьох великих кімнатах було зимно як у псярні – чавунні батареї, всередині яких шипіла вода, були ледь теплими. Чувак, що супроводжував нас і повідмикав ключами вхідні двері та до нашого номера, на моє нарікання на холод підтвердив, що давно не пригадує такої дзиндри. Протягом наступного дня доводилося грітися у найближчих кав’ярнях – спочатку в одній, снідаючи, а згодом в іншій під час обідньої перекуски. Фотографію, зроблену на подвір’ї нью-джерзійського шпиталю, на якій збилися до гурту в білих халатах працівники, я побачив з рук мого нью-йоркського Вергілія – Юджіна. Що це за шпиталь, не знаю – але українці, що прибули при кінці 1940-х до Америки, діставали там працю. Юджін тоді показав пальцем на чоловіка з сигаретою: «Впізнаєте?» «Маланюк?» – якось невпевнено відповів я. «А хто ж? – виправив мою невпевненість Юджін. – Постійно палив. Американка, що була нашою начальницею, завжди шукала його по усіх закапелках». «А чого?» «Та він, як тільки видасться вільна хвилина, зникав, аби запалити сиґарету». «Я, знаєте, був там ліфтером. От коли хворим розвозять ліки, харчі чи змінюють білизну, то ліфтом доставляють на поверхи». «А Маланюк?» «Його ліфтером не взяли – дуже та начальниця була на нього лиха за постійне куріння». Насправді розлогих біографій, які пишуться принаймні американськими літературознавцями про письменників, в Україні не існує. Немає справжніх біографій Тичини, Свідзинського чи Маланюка з усіма вивіреними датами, точними адресами замешкання, цитаціями листів, вибудовним контекстом часу і людських стосунків. Спроби, звичайно, є, але фраґментарні – а прогалини, як відомо, породжують здогади та міфологію. Я сидів у авті, час до часу вмикаючи мотор, щоби прогріти кабіну, тимчасово припаркувашись на бічній вулиці неподалік одного із корпусів MIT. Поки Фразе-Фразенко з професором Грабовичем ходив коридорами, видивляючись, щоби упізнати, в якій же саме авдиторії виступав Маланюк, до мене підійшов охоронець сусіднього будинку й попрохав від’їхати – на ніч вони перекривають шлаґбаумами цю ділянку, і я можу залишитися тут до ранку. Уже дорогою до Нью-Йорка Фразе-Фразенко сказав, що він не певен, чи точно у тій залі Маланюк читав свої вірші українським студентам. Знайшли якусь порожню з фортепіаном. «І що, там нікого не було?» – запитав я. «Зовсім нікого». «А чому там фортепіано?» «Не знаю. Може, для танцювального класу?» В усіх споминах про поета його сучасники згадують пристрасть до класичної музики і до творів Бетговена. Ця стихія музики, особливо у вірші «Час, Господи, на самоту й покору», застигає брилами й уламками прохань й сумнівів. Вірш, якому передує епіґраф з Райнера Марії Рільке, сприймається як упокорення життєвих пристрастей й усвідомлення миттєвого спалаху людського буття. Так, це вічні питання людства, і поезія намагається намацати цю геному, принаймні її ословити. І хоча Рільке у своєму вірші «Осінній день» говорить про осінь та останні плоди, прозірливий читач не може не зрозуміти, про що це і які підтексти тут прочитуються. Маланюк же, підхоплюючи осінню тугу Рільке природнього проминання, у своїх чотирьох десятирядкових строфах «Серпня» перетворює власне звертання до Абсолюту і Часу на увертюру життєвих підсумків. Відчуття й переживання самоти, самотності, одинокості та єдиності посилюється й наростає до тремтливого пізнання нищівного й всепоглинаючого Часу. Так-от, Прага була ще потрібна й тому, щоби сконструювати діалог австрійця з українцем у місті, в якому вони мешкали у різний час. Взагалі до цієї конструкції цілком пасуватимуть подорожі Рільке Україною, його українські теми та зацікавлення краями, що починалися на сході кордонів Австро-Угорщини. А Нью-Йорк з Бостоном потрібні були для фіксації пам’яті тих будинків та вулиць, у яких збережено голос і лунке шаркання поетових черевиків. «Строфами Рільке тут шумлять сади», – сказав Маланюк у вірші «Прага», внісши це ім’я до списку своїх. Ми поверталися до Нью-Йорка. Всього п’ять годин з Бостона до Нью-Йорка – а така разюча зміна погоди. Тепліше – й жодного натяку на сніг. Знайшлися й дві нью-йоркські адреси на Маланюкових конвертах до адресатів. Обидві – в дільниці Квінз. На поштовій скриньці приватного будинку виднівся напис: «No mail». Ось так нас зустрів Євген Маланюк. Це була його перша нью-йоркська адреса. Та скринька наче сказала нам: «Ви припізнилися принаймні на п’ятдесят років». Поруч підстригав кущі власник сусіднього будинку. Виднілася його бейсболка, що сиділа на рухливій маківці голови й нагадувала збите вітром пташине гніздо. Ми стояли перед будинком, вирішуючи, який же поверх займав поет. Вирішили, що другий. Але ні на першому, ні на другому тепер жодних ознак життя не було. Виглядало на запустіння. Хоча ні, на брудному паркеті в кімнаті першого поверху валялися причандалля для ремонту. Неподалік гримкотів сабвей та вряди-годи курсував перевізник швидкісної пошти FedEx. На сходах з цегляним підмурівком Фразе-Фразенко вирішив записати мене – кілька слів про ці нью-йоркські місця. З першого разу не вдалося. Довелося зробити кілька дублів. І кожен наступний був гірший за попередній. «Сконцентруйся, мен», – уривався йому терпець. «Гаразд, спробую». Я ніяк не міг пояснити, що кожного разу, коли починаю говорити, то відчуваю, наче хтось з другого поверху незримо слідкує за нами. Наслухає кожне слово, а ця табличка «No mail» – лише прикриття від небажаних відвідувачів.

 

zbruc.eu

 

“Українська літературна газета”, ч. 25 — 26 (291 — 292), 18.12.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!