“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024
Досліджуючи міжнаціональні відносини у Східній Європі, Ярослав Дашкевич наголосив, що «кожний експансивний і агресивний народ (держава, нація) – це дестабілізуючий фактор у політичному минулому і сучасному… Москва – біла і червона – мала в своєму розпорядженні великий асортимент засобів колоніального панування. Всі вони були перевірені – з кращими та гіршими (для гнобителя) наслідками. «Зросійщити!» – таким був наказ, проголошений царями і генсеками, їхніми підручними різних рангів та переданий до виконання всім «справжнім» російським патріотам».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
НОВІТНІ ОЗНАКИ РОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНЦІВ
У 60-х–70-х роках минулого століття в Радянському Союзі російщення набуло нових ознак. У пресі, по радіо і телебаченню, на різних зібраннях лунали заклики не лише «посилювати боротьбу з буржуазним націоналізмом», але й «поглиблювати» інтернаціональне виховання трудящих, «розкривати суть теорії про зближення і злиття націй». У теоретико-пропагандистських статтях автори паплюжили «націоналістичні пережитки минулого», підкреслювали «зростаючу роль російської мови», яка стала «другою рідною мовою» для неросіян.
Найшвидшими «стаханівськими темпами» здійснювалося «злиття націй і мов» в Україні. У 1958 р. в містах України в українських школах навчався тільки 21% дітей (в 1926 р. – 97%). Навіть в столиці Києві того ж 1958 р. тільки 22000 учнів було в українських школах і 61000 – в російських. Одиниці українських шкіл були в Дніпропетровську, Донецьку, Одесі, Харкові та інших великих містах. «Досить побувати у будь-якій «українській» школі в Києві, щоб пересвідчитися в тому, що поза викладанням усе внутрішнє життя ведеться в них російською мовою і навіть самі вчителі по-українському «соромляться» говорити, не кажучи вже про учнів, – підкреслював Іван Дзюба. – Але найгірше те, що «українські» школи – і це вже стосується і міських, і сільських шкіл – зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної приналежності та зв’язаних з цим обов’язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культури. Бо в більшості з них панує той самий дух вищості і «предпочтительности» російської культури та другорядності української як «довеска» до російської. Тож і не доводиться дивуватися з того, що випускники шкіл України в масі своїй – цілковиті невігласи щодо української культури».
ХХІІ з’їзд КПРС (1961 р.), який прийняв нову програму КПРС, наголошував, що найбільшим успіхом «мудрої ленінської національної політики КПРС» було те, що в «СРСР склалася нова історична спільність людей різних національностей, які мають спільні характерні риси, – радянський народ. Вони мають спільну соціалістичну Батьківщину – СРСР, спільну економічну базу – соціалістичне господарство, спільну соціально-класову структуру, спільний світогляд – марксизм-ленінізм, спільну мету – побудову комунізму, багато спільних рис у духовному обличчі, в психології».
Втілюючи в життя російсько-шовіністичну Програму КПРС з національного питання, пленум ЦК компартії України ухвалив 11 серпня 1962 р. постанову «Про завдання партійних організацій України по дальшому посиленню ідеологічної роботи в світлі рішень ХХІІ з’їзду КПРС», в якій вимагав, що «при проведенні ідеологічної роботи необхідно всіма засобами підкреслювати новий етап у розвитку національних відносин в СРСР, який характеризується дальшим зближенням націй і досягнення їхньої повної єдності. Партійні організації повинні рішуче виступати проти тенденцій до національної обмеженості і винятковості, проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків українського буржуазного націоналізму».
Проголосивши велику роль і важливість російської мови у будівництві «світлого майбутнього – комуністичного суспільства», дозволивши батькам вирішувати, яку мову вивчати дитині (російську чи українську), до якої школи ходити (української чи російської), ЦК КПРС і РМ СРСР створили всі передумови на користь російської мови, по суті узаконили поглиблення російшення. Фальсифікацію української історії і наклепи на «український націоналізм» московсько-більшовицькі колонізатори застосовували для того, щоби тримати в кайданах український народ, щоби він не зажадав своїх природних, законних національних прав, щоб не став вільним. Але ідея свободи й державності ніколи не згасала і не зникала в колективній пам’яті українців.
Національно свідомі українці дуже добре розуміли підступність партійної демагогії, злочинну сутність московської комуністичної політики щодо України. Вони відчували, бачили, що «під інтернаціональним плащиком ховається російський великодержавний шовінізм» (Зіновій Красівський).
В умовах створення стандартизованого, уніфікованого російськомовного інтернаціонального суспільства зблискували яскраві промені українського національного духу, які нагадували віщі слова: «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!». Жити для України закликав також Андрій Малишко на похороні Володимира Сосюри 11 січня 1965 року:
«Хай же смерть українського поета шикує нас в одні ряди, щоб ми не були безбатченками і людьми, не помнящими родства, щоб із наших сердець і наших думань виростали Шевченки і Франки…
Холодно тобі зараз, поете, і сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною у цей холодний зимовий день ми клянемося, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповів у своєму вірші «Любіть Україну»:
Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову,
І мову її солов’їну.
І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила твоє життя після написання цього вірша, зів’яне над могилою великого українського поета.
Пробач, що ми не покрили тебе славною козацькою китайкою по народному звичаю і не поклали на твоє серце червоної калини – ти ж так те любив. Та червона калина твоєї України червонітиме в твоєму серці і в твоєму слові. Комусь, може, набридли ці символи нашої вічної свободи і гіркоти, але для нас вони зацвітатимуть вічно – від молодих до старших, з покоління в покоління».
Захищаючи українську мову і культуру, мистецтво і національні традиції, українські патріоти досить часто апелювали до розуму й гуманності, законності й справедливості владних структур. У листі до Шелеста і Щербицького, якого Іван Дзюба передав їм із книгою «Інтернаціоналізм чи русифікація?» у грудні 1965 року, він писав:
«Звертаюся до Вас з листом у справі, яка схвилювала значну частину громадськості України. У справі політичних арештів, проведених у ряді міст України – Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку…
… Створилася зовсім ненормальна і недостойна обставина, яка ображає елементарне громадянське почуття і викликає цілком природне побоювання: чи сумісне це з нормами соціалістичної законності і чи ця законність можлива за таких обставин. Адже минає четвертий місяць, як арештовано кілька десятків людей. Люди ці – не якісь гендлярі, казнокради чи хулігани. Це – люди компетентні, авторитетні і шановані…».
Проаналізувавши у дослідженні «Інтернаціоналізм чи русифікація?» високу гуманну мету розвитку української національної духовності, до якої прагнуть мислячі українці, Іван Дзюба закінчив книгу полум’яним закликом до людськості, законності, прогресу: «Тоді Радянська Україна справді стане неповторною перлиною багатоликого соціалістичного світу, тоді вона справді дасть людству те, на що вона здатна.
Тоді не треба буде стежити за кожним українським словом, кожною українською душею, не треба буде витрачати колосальні суми й кошти на пильнування, «пресечения», «искоренения»…
І не доведеться запаковувати в кадебістські «ізолятори» людей, вся «вина» яких у тім, що вони люблять Україну синівською любов’ю і тривожаться її долею, людей, які мають право сказати про себе словами Шевченка:
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою».
ПІДҐРУНТЯ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ ОПОРУ
Однак цей палкий, гуманістичний заклик викликав лише роздратування, гнів, посилення репресій з боку московсько-комуністичного режиму, який з особливою настирливістю обгороджував Україну чорносотенними посадниками. Але найпідступнішим нищителям не вдавалося задушити й знищити український національний рух опору. Іскрою одухотворення шістдесятників, правозахисників був національний інстинкт, волелюбність, закодовані на генному рівні, як визначальна риса національного характеру, як віра в незнищенність української нації. Ідея свободи й державності ніколи не згасала і не зникала в колективній пам’яті українців. Органічною складовою, інтелектуальним підґрунтям національного руху опору був самвидав.
Найвідоміші автори самвидаву – В’ячеслав Чорновіл («Лихо з розуму»), Михайло Осадчий («Більмо»), Василь Стус («Місце в бою чи в розправі?»), Євген Сверстюк («На свято жінки», «Собор у риштованні»), Валентин Мороз («Серед снігів»), Михайло Брайчевський («Приєднання чи возз’єднання?»), Юрій Бадзьо («Право жити»), Іван Гель («Грані культури»). Молоді поети, збірки яких і з політичного погляду, і зважаючи на вимогу соцреалізму, не видавали радянські видавництва, не друкували журнали, реалізували свій творчий потенціал у самвидаві (Ігор та Ірина Калинці, Ліна Костенко, Микола Холодний, Григорій Чубай, Василь Стус). Український самвидав набирав потужної інтелектуально-просвітницької сили.
У мемуарно-документальному нарисі «Немов невгасимий вулкан» Михайло Косів згадує, що у «самвидаві нагромадилася величезна кількість найрізноманітнішого матеріалу: від звичайних повідомлень про переслідування, обшуки, арешти, звільнення з роботи тощо – до гострих публіцистичних творів, поезії й прози. Як це все не збирати докупи, не систематизувати, не видавати регулярно разом в одних палітурках? Ідея організувати таке видання напрошувалася сама собою, але для того, аби її реалізувати, потрібно було мати журналістський хист, організаторські здібності для збору розкиданого матеріалу (адже для цього треба було знайти людей, навчити їх працювати в умовах жорсткої конспірації), потрібно було мати величезну працездатність, та чи не найголовніше – мужність і безстрашність. Людина, яка брала на себе таке завдання, брала на себе й величезну відповідальність. Такою людиною був В’ячеслав Чорновіл».
В одному з інтерв’ю В’ячеслав Чорновіл розповів, що ідея створення часопису зародилася в нього в неволі. «Але коли я повернувся до Києва й поділився своїми намірами з найближчими друзями, чесно кажучи, не відчув одностайної підтримки. Багатьох письменників перестали видавати, декого виключили зі Спілки письменників, у суспільстві посилився моральний терор. Мовляв, за таких умов недоцільно займатися підпільною діяльністю, варто зосередитися на культурницькій ниві й чекати кращих часів, – згадував В’ячеслав Чорновіл. – Але я від свого задуму не відмовився. Видання, зміст якого складали б інформацію про переслідування, публіцистичні й літературні твори, документи, листи з проблем національно-визвольного руху в Україні, мною так заволоділо, що вже в грудні 1969 року перший номер, як кажуть, було зверстано, – підкреслював В’ячеслав Чорновіл. – Мало хто знав, хто його підготував, але ті, що знали, мене не видали». Тільки у відновленій самостійній Україні стало відомо, що цими однодумцями і творцями «Українського вісника» були: Атена Пашко, Людмила Шереметьєва, Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Микола Плахотнюк, Валентина Чорновіл, Зиновій Антонюк.
Професор Степан Кость, спираючись на повідомлення «Про український самвидав» (Український вісник, 1970, випуск І), схарактеризував етапи розвитку самвидаву: перший – літературний самвидав початку 60-х років – це, здебільшого, поезії, статті та спогади; другий – поява літературних статей, анонімної публіцистики впродовж 1963–1965 років; третій – друга половина 60-х років – період поширення статей з підписами, публіцистики і документів, автори яких не приховували свого авторства. «Друкованим засобом самвидаву були машинописні журнали. Український національний фронт видавав «Волю і Батьківщину» (1964–1967), «шістдесятники» видавали «Український вісник» (1970–1972). Це найвідоміші видання».
Публіцист Вахтанг Кіпіані, окресливши програму «Українського вісника», зазначив, що В’ячеслав Чорновіл створив, говорячи сучасною мовою, «брендовий» журнал. «П’ять номерів журналу вийшли у 1970–1971 рр. зусиллями В’ячеслава Чорновола і його побратимів. Шостий номер «Вісника» вийшов у 1972 р. стараннями друзів, нині парламентаріїв трьох скликань – Михайла Косіва і Ярослава Кендзьора (В’ячеслав Чорновіл уже був заарештований – В.Л.). Вони, порадившись із Атеною Пашко, дружиною В’ячеслава, спробували поводити слідчих за ніс. Ідея була проста. Якщо видавець і редактор – Чорновіл, то чому він, сидячи у СІЗО, повинен нести відповідальність за журнал, який продовжує виходити…
Автором передмови, у якій мовилося про погромні арешти 12 січня 1972 р. в Україні був М. Косів, а всю технічну роботу – друк, поширення, аж до передачі за кордон здійснював Я. Кендзьор. Були плани і далі видавати журнал, але Чорновіл зі слідчого ізолятора передав дружині записку, в якій була умовна фраза – «Теплих шкарпеток більше не передавай, вистачить тих, що є». Це означало, що слідство ось-ось нападе на слід видавців і нових репресій не уникнути», тому потрібно припинити видання «Вісника».
Наприкінці 80-х років В’ячеслав Чорновіл уперше дуже обережно назвав прізвища декого з людей, які мали певний стосунок до його журналу. У зверненні «Від редакції. Заключні зауваги» (відновлений «Український вісник», 1987, вип. 7, серпень) зазначено: «Називати сьогодні імена співпрацівників передчасно. Можна назвати тільки декілька осіб, що допомагали виданню. Уже згадана участь в організаційно-технічній стороні видання Олена Антонів. Інформацію з Одеси постачала в основному Ніна Строката, їй же передавався для дальшого відтворення примірник готового видання. Інформацію з Києва підбирала, серед інших, Надія Світлична. Активно підтримав ідею журналу й допомагав у підготовці перших двох номерів Валентин Мороз. Серед тих, хто допомагав складати списки політв’язнів, був Юрій Шухевич. Василь Стус безпосередньої участі у виданні не брав, але ідею журналу схвалив відразу й при нагоді давав для нього різні дані. Авторські матеріали за деякими винятками (напр., В. Мороз), друкувались без узгодження з авторами. Цим дуже неповним переліком осіб, причетних до видання журналу «Український вісник» за весь період, що передує його відновленню, змушені поки що обмежитись».
Згодом В’ячеслав Чорновіл назвав творців «Українського вісника»: Атену Пашко, Людмилу Шереметьєву, Ярослава Кендзьора, Михайла Косіва, Миколу Плахотнюка. «Про тих, хто конкретно передавав журнали через Коцурову за кордон, дізнаємося з Архіву СБУ – на них указала Ганна Коцурова: Зиновій Антонюк, Валентина Чорновіл, Микола Плахотнюк, Ярослав Кендзьор.
…Микола Плахотнюк налагодив сітку збирання матеріалів від киян, активно допомагали йому в цьому Оксана Мешко й Валентина Драбата. Він також поширював журнал за межі Києва – у Закарпаття, Вінницьку обл., у Конотоп (через Олену Уманець (Терелю)). Самовіддано й безстрашно передруковувала видання на дачі Олена Яновська. Поширювали журнал у Києві й у фотокопіях, які робили кілька людей – серед них Григорій Веремійчик».
Кожний із шести випусків «Українського вісника», які побачили світ у січні, травні і жовтні 1970 р., у січні й травні 1971 р. і у березні 1972 року, починається програмною статтею «Завдання «Українського вісника»», у якій зазначено, що «необхідність такого позацензурного видання в Україні давно назріла. Є багато проблем, які викликають загальний інтерес і турбують широкі кола української громадськості, але зовсім не висвітлюються офіційною пресою. Якщо ж зрідка під тиском обставин преса і згадує ці проблеми, то вдається до свідомої фальсифікації.
«Вісник» міститиме без узагальнень інформацію про порушення свободи слова й інших демократичних свобод, гарантованих Конституцією, про судові та позасудові репресії на Україні, про порушення національної суверенності (факти шовінізму й українофобії), про спроби дезінформувати громадськість, про становище українських політв’язнів по тюрмах і таборах, про різні акції протесту тощо. «Вісник» даватиме огляд або повністю наводитиме публіцистичні статті, документи, художні твори та інші матеріали, які вже набули поширення у самвидаві.
«Український вісник» – видання в жодному разі не антирадянське й не антикомуністичне. За своїм змістом і завданням воно цілком легальне і конституційне. Критику окремих осіб, органів, установ, аж до найвищих включно, за допущені помилки у вирішенні внутрішньополітичних проблем, зокрема за порушення демократичних прав особи й нації, «Вісник» не розцінює як антирадянську дійсність, а вважає гарантованим принципами соціалістичної демократії і Конституцією правом і почесним обов’язком кожного повноцінного громадянина. Ненормальні умови випуску «Вісника» пояснюються лише тим, що у нас є частими порушення конституційних гарантій і незаконні переслідування громадськи активних людей.
Завдання «Вісника» – лише об’єктивна інформація про приховувані процеси і явища в українському громадському житті… «Український вісник» зможе функціонувати лише при активній підтримці громадськості, яка не тільки розповсюджуватиме його, а й не лишатиме без розголосу чи належної реакції жодного антидемократичного чи українофобського вчинку, жодного випадку незаконного переслідування людей за переконання…».
Головна мета «Українського вісника» – оголосити на весь світ про безправність українського народу в СРСР, про його боротьбу проти беззаконня, про окремих людей, які подали свій голос проти московського свавілля, розповісти про шістдесятництво, яке прийшло на зміну збройної боротьби Української Повстанської Армії, тяглість героїчної боротьби українців за самостійну державу.
Василь Лизанчук,
доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. Івана Франка
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.