У сучасному інформаційно-гуманітарному просторі триває гостра інформаційно-психологічна війна, яка охопила не тільки Україну, інші європейські країни, а – й цілий світ. Однією з глобалізаційних причин її засилля є повномасштабна геноцидна, терористична, руйнівна війна Російської Федерації проти України. Під брехливими гаслами «спеціальної військової операції» проти нацистів, фашистів, мазепинців, петлюрівців і бандерівців, які, мовляв, захопили в Києві українську владу, московські загарбники будь-що прагнуть знищити самостійну державу Україна, а українців – як етнос, народ, націю. Цій зловорожій меті передувала цілеспрямована маніпулятивна пропаганда про «російську місію вселюдського порятунку», яка нині набуває найвитонченіших відтінків, щоби психологічно найгостріше отруйне вістря встромити в серце і душу кожного українця, кожної людини.
Особлива небезпечність російської зловісної інформаційно-психологічної спрямованості полягає в тому, що вона спирається на постмодернізм, посттоталітаризм, постколоніалізм, постгуманізм, які породили постправду і постестетику. Богослов, доктор Мирослав Татарин з університету святого Єроніма (Канада) наголосив, що явище постправди відкрило інформаційне поле, на якому емоційно маніпулюють міфами. На такому інформаційно-психологічному полі населення вірить різним фейкам, себто вірить у неправду, представлену такими авторитетом як «Правда».
Постправду, тобто майстерно сконструйовану неправду потужно використовують російські ідеологи, політики, засоби масової комунікації, змішуючи грішне з праведним. «Правдиве і фейкове отримують однаковий статус – незалежної позиції, громадської думки. Усе має однакову вагу, значущість, – зазначає В. Караченцев. – Правда стає секонд-хендом». Україна – жертва кремлівської агресії – урівнюється з насильником, руйнівником – Російською Федерацією. Легіони московських ботів, фальшивих акаунтів олжу в одежі правди множать на технічні можливості ЗМК, соціальних мереж, пронизуючи не тільки українське суспільство, а також Європу, Америку і навіть Африку, показуючи Україну у викривленому світлі. За умов домінуючого поширення російської фейкової інформації, спрямованої проти українських національно-громадянських, державотворчих, морально-духовних цінностей, життєдайної ідентичності й демократичних засад розвитку цивілізованих країн світу, у якій емоції переважають над раціональною оцінкою фактів, подій, явищ, надзвичайно зростає функціонально-гуманістична місія журналістської правдочесності.
Щоби в Україні повсюдно запанувала дух правди, який живе у Шевченкових словах «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», то ідеологія, політика, діяльність ЗМК, соціальних мереж мають ґрунтуватися на українськоцентричних, націєтворчих засадах в органічній єдності з правдоцентричністю. Правдоцентричність і українськоцентричність, як єдиносущна місія журналістики, одухотворено забезпечують фундаментальні передумови, щоби, кажучи словами Івана Франка, Україна газдою, не слугою перед світом стала. Безперечно, нові теоретико-практичні напрацювання в галузі журналістики неможливі без ґрунтовного осмислення сутності спілкування з читачами, глядачами і слухачами на засадах морально-духовної доброчесності, візія якої черпає силу з колодязя національного, українськоцентричного духу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Світоглядне ядро правди
У «Словнику української мови» і «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» зазначено: «правда те, що відповідає дійсності; істина. Певна сукупність достовірних відомостей про що-небудь. Дійсний стан речей».
Кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка Андрій Баумейстер слушно зазначив, що слово «правда» пов’язане переважно з моральною і соціально-правовою сферами. У давньоукраїнській державі Русь «правда» була відповідником латинського Lех («закон»). Національна пам’ятка «Руська правда» Ярослава Мудрого – це збірка правових норм (законів) давнього руського=українського звичаєвого права, аналогічного правовим кодексам германських народів (Leges barbarorum). «Слово “істина” має ширше значення. Ідеться про те, що відповідає фактам, є “насправді” (тобто “дійсно”, “реально”). “Правда” більше відповідає латинським словам Lex та justitia (“закон”, “справедливість”, “праведність”), а “істина” – латинському veritas».
Володимир Мономах у «Поученні» (назву твору також пишуть «Повчання», «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», «Повчання дітям» та ін.) закликав: «Не наслідуй лиходіїв, без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою; діяти благочестиво, гнів подавляти; помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла Господа ради…». Володимир Мономах звертав увагу на основні риси характеру людини-християнина: правдивість, чесність, працьовитість, любов до ближнього. Григорій Сковорода писав, що правда – основа розвитку суспільства.
Дослідниця Л. О. Кострюкова з Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара наголосила, що специфічною особливістю правди є виразне світоглядне ядро, яке фокусує у собі весь її аксіологічний та етичний потенціал. Важливість цієї думки в контексті місії журналістики полягає в тому, що «правда – це не тільки достовірна інформація про що-небудь. Вона володіє властивістю соціальної організації досвіду як судження і вираження істинних цінностей… Правда передбачає не тільки знання про феномен цього світу, а вбирає в себе емоційно-чуттєве переживання стосовно потреб, інтересів, ідеалів, поглядів і мети».
Кандидат наук із соціальних комунікацій Олег Джолос, розглядаючи правду як головний засіб впливу на формування в українців національно-громадянських, світоглядно-патріотичних переконань і морально-духовних цінностей, підкреслив, що «правда не має залежати від інструментів, за допомогою яких журналіст створює контент. Бо журналістика – це про правду». Однак в інформаційно-гуманітарному просторі невгаває антиукраїнська маніпулятивна пропаганда «русского міра» з використанням таких понять як «правда» та «істина». Водночас кремлівські ідеологи і політики, засоби масової комунікації різноманітними способами і методами намагаються перед світом відбілити новітню тоталітарну ідеологію – рашизм, який увібрав у себе шовінізм, нацизм, фашизм, комунізм і расизм. «Рашизм – це практика варварства, яка хоче опустити цивілізований світ до дикості життєвих уявлень і цінностей московитів, заперечує права і свободи», – наголошують І. Заєць і В. Вовк.
Гібридна війна Російської Федерації проти України загострила комплексну проблему правди в журналістиці, яка мотивує поглиблено з’ясовувати природу сутнісних ознак, сенсів, функціональних особливостей правди. У цьому контексті особливу увагу привертаємо до актуального, ґрунтовного дослідження «Правда як соціальнокомунікаційна категорія журналістики» С. І. Петренко. Докторка філософії Світлана Петренко визначила і схарактеризувала базові соціальнокомунікаційні функції правди, обґрунтувала принцип правдоцентричності в системі цінностей особистості журналіста. «Правдоцентричність і егоцентричність є діаметрально протилежними і взаємовиключними. Егоцентричність споруджує і стверджує “свою правду”. Правдоцентричність як принцип забезпечує реалізацію природних властивостей – функцій правди та соціальної місії журналістики», – наголошує С. Петренко. Отже, питання правдоцентричності безпосередньо пов’язане з морально-духовними, національно-громадянськими, професійними цінностями особистості журналіста й правдою як визначальною цінністю, життєдайність якої ґрунтується на фундаментальних засадах українськоцентричності.
Російське терористичне свавілля
Досить часто стосовно оцінки певних обставин, ситуацій можна почути: «У кожного своя Правда, а Істина завжди одна». Тому, мовляв, немає підстав дошукуватися якоїсь особливої правди. Насправді, йдеться не про відсутність правди, а про різне ставлення, трактування людьми сутності тих самих фактів, подій і явищ, про суб’єктивний момент, який не сам собою існує, а ґрунтується на сукупності знань, світоглядній позиції, що обумовлює можливість відрізнити правду від брехні, «світло від темряви» (А. Шептицький), наблизитися до Істини.
«Істина існує незалежно від того, хто і що про неї думає. Істина не належить жодній людині, бо вона не суб’єктивна. Вона просто є. Вона поза часом. Істина божественна. Істина і Бог – слова синоніми»», – читаємо в соціальних мережах. Адже «споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог». У Слові присутній Дух Святий, який є життєтворчою енергією. Шлях до духовного оновлення людини пролягає крізь правдиве Слово. Тарас Шевченко вірив, що його Слово – «велике» і «святе», «тихе, добре, кротке» Слово, яке даровано йому Богом, відкриє істину незрячим і глухим для духовно-морального просвітлення, українського національного самоусвідомлення. Тоді
«Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..»
Однак й нині опечалює те, що, «за визначенням Карла Густава Юнга, дух не позбувся демонізму, а людство, розвиваючи науку і технологію, наближає себе до небезпеки одержимості, – наголошує академік Микола Жулинський. – Архетип духа і досі продовжує служити і добру і злу, адже сучасна людина не відмовляється від співпраці із духом пітьми, що й засвідчує терористичне свавілля путінської Росії, в якій тотально зруйновано моральну автономію людини». Духом тьми і брехні, свавілля і деспотизму глибоко заражена вся історія існування Московії=Росії.
Нині надзвичайно важливо розкривати українській, російській, європейській та світовій людності джерела, коріння інформаційно-психологічної і військової агресії Російської Федерації проти України. Злодійство, цинізм, підступність, захланність, жорстокість, завойовництво, які прикривають так званим російським месіанізмом, притаманні риси усіх московських державних систем. Видатний французький історик Ален Безансон у книжці «Свята Русь» (переклад українською мовою Тараса Марусика) процитував свого краянина Мішле: «Росіянин – це брехня. Брехня – у громаді, фальшивій громаді. Брехня – в поміщику, священику і цареві […] брехлива з брехливих, найвища брехня, яка увінчує всі брехні».
Характеризуючи історичний шлях становлення царської московської =російської та комуністичної імперії СРСР, Ален Безансон справедливо підкреслив, що Ленін постійно покликався на якобінський епізод французької революції, на утопічний етап цієї історії, кривавий етап. Ленін любив кров і не бачив нічого красивішого, ніж «безжальні репресії». «Безжальними репресіями» був переповнений Радянський Союз, насамперед Українська РСР. Реанімувати імперію зла прагне Путін і його чорнокровна рать, застосовуючи ленінсько-сталінські та гітлерівські методи. Ален Безансон слушно наголосив, що ніхто не був покараний за злочини комунізму, в той час як було повішено стільки нацистів. В російській державі було щось зловісніше, щось спотвореніше, ніж за старого режиму Європи і навіть у її найдавніші часи. Під правдивими месіанськими гаслами і нині в Російській Федерації верховодять зловісність, підступність, жорстокість, спотвореність, здійснюється імперська загарбницька політика.
Конфлікт між правдами триває
Сотні років жорстокого панування Московії=Росії в Україні призвели до появи так званих «татарських людей». Саме ці люди, як писав філософ Олег Гринів, «перший і досі не спокутуваний наш гріх. Від них пішли усі відщепенці. Велика нація розкололася, а сусіди не забарилися використати наші чвари. Тільки Провидіння Боже врятувало нас од вічного поділу…». На жаль, в інформаційному просторі конфлікт між двома правдами (нав’язаною московською імперською «правдою», яку потужно пропагують нині) і природною, справжньою українською національною правдою) триває, загострюється, бо йдеться про долю України, мову, культуру, національну ідентичність, свободу гуманістичної життєдіяльності.
Для ґрунтовнішого осмислення сутності нинішньої боротьби між правдами, потрібно брати до уваги історичні факти, події, явища. Приміром, чия правда життєдайніша для України: правда охлократа Івана Брюховецького, який перший з українських гетьманів пішов на поклін до московського царя і, як описував Михайло Грушевський, «подав цареві прошеніє від себе і старшини, щоб цар перейняв на себе управу на Україні, збирав на себе всякі доходи, а для того вислав своїх воєвод на Україну і військо, а також щоб митрополита українцям прислано з Москви», та ще й для себе просив пожалувати йому двір у Москві, чин боярський, а також оженити його «на московской дєвке», – а чи правда аристократа Івана Виговського, українського патріота, який опираючись на козацьку старшину закладав передумови для утвердження незалежної Української держави, а 8 липня 1659 р. у Конотопській битві здобув блискучу перемогу над московською армією. Водночас Михайло Грушевський роздумував: чи була на користь Україні лицарська правда кошового Івана Сірка, який саме тоді, після переконливої Конотопської перемоги над одвічними ворогами-московитами, коли гетьман Виговський разом з татарами розпочав виганяти московських воєвод з українських міст, переповнений гріхом гордости й заздрости, Іван Сірко напав на Крим, змусивши татарів терміново покинути Виговського, що врешті-решт і спинило дальший похід козацького війська.
У художньо-документальній повісті «Окупація, або Правда про український Київ 1941–1942 рр.» Богдан Червак змоделював сцену, в якій Олег Ольжич, звертаючись до бойових побратимів, дає оцінку деструктивним процесам у національно-визвольному русі, коли українські патріоти з різним баченням тактики і стратегії поборювання ворога, нерідко ставали жертвами один одного, завдаючи цим непоправної шкоди всьому національному рухові. «Це є той Дух Руїни, дух степу, який побутує в психічному укладі нашого народу від княжої доби, почерез гетьманщину й визвольні змагання 1917–1921 років аж по сьогодення. Це той дух, який дав нам в історії Тетерю, Брюховецького, Сірка, Пушкаря, які бунтувалися проти власних гетьманів і змовлялись зі сусідами то з півночі, то з півдня, то з заходу, виступали з ними проти власного народу й гетьманів та видавали їх ворогам на палі або й самі їх убивали».
Українська історія, на жаль, багата прикладами жорстокого протистояння між правдами. Степан Андріїшин назвав дві найсуперечливіші правди: «правда націонал-соціаліста Володимира Винниченка і правда націоналіста Дмитра Донцова». Увесь хід історії XX ст. переконливо засвідчує, якою непомірно дорогою ціною заплатив український народ за московське комуністичне правління. Абсолютно протилежним є вчення, в основу якого закладено головні національні цінності, покликані відродити й утвердити незалежну самостійну Українську державу. Дмитро Донцов наголошував, що «…всі зусилля Нації, всі духовні і соціальні сфери життя повинні бути спрямовані на осягнення політичної незалежності, на утвердження національної Правди… Все, що відволікає від цього, повинно залізною волею нації відкидатися, знищуватися».
Безперечно, тільки воля нації, яка сповідує національну правду, є запорукою розв’язання соціально-економічних, освітньо-культурних, політико-ідеологічних проблем розвитку української України. Однак академіки І. К. Білодід і П. П. Толочко, сповідуючи московську правду, були ревними прихильниками російсько-української двомовності, що насправді означало – російської одномовності в Україні, яка мала призвести до остаточного знищення української мови – стрижневого нерва національної ідентичності. Вони, як зазначав Георгій Філіпчук, підтримували українофобів на кшталт мойсєєнкових, чародєєвих, алєксєєвих, лузанів і виступали проти «мовно занепокоєних» І. Дзюби, А. Погрібного, О. Пономаріва, С. Плачинди, П. Мовчана, В. Чорновола, діяльність яких ґрунтувалася на українськоцентричній правді.
«Геть Москву!» з усіх сфер українського життя
Найновіші соціологічні опитування і суспільна практика підтверджують, що престиж української мови і пісні зростає. Проте є досить велика кількість «какаяразніц», які ще не повернулись у лоно свого українськомовного роду. Їхнє зневажливе ставлення до української державної мови підживлюють такі «діячі», як депутат Верховної Ради України М. Бужанський. Він 14 квітня 2023 року безцеремонно, безпардонно верещав в радіоефірі «великім могучім», що «русскій язик – ето наш язик» і він, мовляв, має бути державним на рівні з українською мовою. Безперечно, для моксельців=московитів=росіян російська мова – це їхня мова. Для русів=русинів=українців родовою, рідною мовою є українська. Цей же Бужанський влаштував скандал на муніципальному телеканалі «Київ». Спекулюючи поняттям «свобода слова», відмовився розмовляти українською мовою. Вчинки М. Бужанського свідчать, що він є слугою не українського народу. То чому журналісти запрошують до спілкування по радіо і телебаченню пропагандиста зловорожого «русского міра», сповідувача російської імперської, аморальної правди?!
Тим часом за українську національну правдоцентричність як визначальний принцип формування української свідомості та ідентичності, громадянського і державницького переконання патріотів не лише цькують, а й вбивають. 19 липня 2024 р. чорна зловісна рука підступно і цілеспрямовано навічно зупинила праведне серце талановитої мовознавиці, доктора філологічних наук, професорки Національного університету «Львівська політехніка», політика, громадської діячки, депутата Верховної Ради України (2012–2014), публіцистки, блогерки, щедрої, мудрої, ніжної матері й бабусі Ірини Дмитрівни Фаріон. Десятки тисяч глядачів захоплено дивилися на парламентському телеканалі «Рада» культурологічну програму І. Фаріон «Велич особистості» (2013–2019), метою якої були правдива популяризація знакових постатей української історії, культури, політики. І. Д. Фаріон створила 160 передач. З метою висвітлення життя видатних українців заснувала і була автором телевізійного проєкту «Ген українців» (2019–2023) на Львівському телеканалі «НТА». Ірина Дмитрівна створила два авторські You-Tube-канали (Iryna Farion та Cтудія Фаріон), де вела проєкти «ПротиАнглізм», «ПолітОгляд» та «Курси з культури української мови». Вона авторка 7 монографій, навчального посібника, 3 монографій у співавторстві, понад 150 наукових статей та праць іншого характеру.
Ірина Фаріон, ґрунтовно володіючи правдивими історичними і сучасними фактами, переконувала, просила, спонукала й часто заставляла українців не забувати ні за яких обставин тієї гіркої правди, закладеної москвинами в уста ката українського народу Петра I і про що писав Іван Огієнко в «Українській культурі» (1918): «Малоросію к рукам прібрать». Професор І. Д. Фаріон була безкомпромісною в оцінках і ставлені до українофобних київських «професорок» на кшталт зайцевих, кондратьєвих, більченкових чи завкафедрових шубіних з Одеської юракадемії (Миколаївський філіал), які публічно проголошували московську брехню, видаючи її за правду, називали Україну «онкохворою американською колонією», а українську державну мову «блювотною». Справедливу думку висловив академік Георгій Філіпчук: «Проте чомусь не в цих україножерних постатях очільники та всілякі зверхники вбачали небезпеку, не проти них спрямована заслужена покара за антиконституційність і неправдивість, а чомусь запанікували від надуманих українськоцентричних “загроз” Ірини Фаріон, влаштовуючи їй судові екзекуції, моральні й фізичні репресії за правду»… Вона перебувала в тому «передньому» ряду, де лунав заклик не просто «геть від Москви»», а «Геть Москву!» з усіх сфер національного життя.
Аналіз матеріалів засобів масової комунікації свідчить, що гасло «Геть Москву!» з усіх сфер українського життя надзвичайно актуальне. Уже 10 років триває російсько-українська війна, з них майже три роки – повномасштабна геноцидна, терористична, руйнівна війна проти України, а чимало українців і досі у полоні російської психічно отруйної маніпулятивної пропаганди, що призвело до гострого «зіткнення» в інформаційному просторі двох правд – російської та української – про Голодомор-геноцид в Україні. На боці великої московської брехні Станіслав Кульчицький, Антон Дробович, Людмила Гриневич, Лариса Якубова, які дотримуються московської маніпулятивної концепції про так званий «всесоюзний голод». Спущену з Москви цифру 3,5 мільйона втрат українців у 1932–1933 роках «обґрунтовував» у своїх публікаціях історик Станіслав Кульчицький і нині він рвійно захищає ці неправдиві, значно зменшені дані. Українську національну правду про Голодомор-геноцид, який спричинив жахливі смерті 10,5 мільйона українців, з них 4 млн дітей, захищають Володимир Сергійчук, Олеся Стасюк та їхні однодумці, позиція яких ґрунтується на скрупульозних сучасних наукових дослідженнях та правдивих судових експертизах.
П’ятнадцять українських неурядових організацій у «Зверненні до українців світу, урядів України та Канади» наголосили, що «українське суспільство глибоко занепокоєне діяльністю створеного 2013 р. на кошти канадського бізнесмена Джеймса К. Темертея Центру «Студії Голодомору» (HREC), під керівництвом Людмили Гриневич, який під прикриттям нібито досліджень Голодомору займається розмиванням історичної правди про злочин-геноцид українців, дискредитуючи новітні наукові дослідження Голодомору-геноциду. Антиукраїнську діяльність проводить голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович, який за роки свого керівництва займався переслідуванням науковців, які розкривали злочини Кремля проти українців. Нині навколо Музею Голодомору створена комерційна атмосфера «купівлі-продажу» національних інтересів України. Брудне замовлення на приховування чисельності жертв геноциду українців є черговим злочином, оскільки п’ята колона та агенти Кремля намагається нав’язати Українському народові, державі та світу велику брехню.
Українському суспільству добре зрозуміло, що йде боротьба за створення експозиції, яка повинна розкрити злочин геноциду українців, а не приховувати історичну правду, що є загрозою національній безпеці України, тобто антиукраїнські сили намагаються знищити історичну правду про злочини Кремля, вчинені у 1932–1933 роках проти українців, використовуючи брудні кошти. Не можна будувати державу на антиукраїнських засадах».
Деструктивна енергія російських маніпуляторів
Безперечно, тільки правдивим, одухотвореним, високим українським Словом і відеозображенням можна відроджувати, розвивати національну пам’ять, українську мову і культуру, національну свідомість і гідність, ідентичність та незламність духу у боротьбі з російськими завойовниками-нащителями за свободу України, утверджувати демократичні цінності. Однак інформаційний простір переповнюють фейкові, брехливі наративи, які російські маніпулятори спрямовують не тільки на українців, а й на громадян близьких і далеких зарубіжних країн. Вони використовують найрізноманітніші методи впливу на духовно-психічний стан людини.
Нині по всій Європі, Америці, Азії і навіть Африці московські ідеологи-маніпулятори лицемірно тиражують вислів Путіна, у якому органічно переплелися постправда, брехня і популізм, що російські війська не вбивають свій слов’янський народ на своїй історичній території (мовляв, білоруси, росіяни і українці – один народ), а воюють з нацистами, фашистами, бандерівцями, новітніми мазепинцями і петлюрівцями, які внаслідок націоналістичного перевороту захопили владу по всій Україні, а тепер, мовляв, зневажають, принижують, переслідують росіян і російськомовних українців.
Російські пропагандисти-маніпулятори всебічно застосовують впливову емоційну форму для створення фейкових антиукраїнських наративів. Для цього користуються досвідом американських і європейських гонзожурналістів, матеріали яких насичені особистісними емоціями, почуттями, переживаннями. Якщо «читач чи глядач спостерігає за детальним і емоційним, радше гостро суб’єктивним розвитком подій, він ототожнює себе із журналістом, починає йому симпатизувати, співчувати і щиро вболівати за вирішення тієї чи іншої проблеми, про яку мовиться», – зазначає Роксоляна Білоус.
Яскравим прикладом емоційної зарядженості є розширена оповідь російського маніпулятора про те, що вихователька дитячого садочка «Сонечко» у Вінниці брутально вимивала милом рот хлопчика, бо він, мовляв, говорив по-російськи. Цей надзвичайно емоційний, але стовідсотково брехливий матеріал ґрунтовно розвінчали у програмі «Стоп-фейк» (Українське радіо, 12 серпня 2024 р.) українські журналісти Наталя Соколенко і Сергій Стуканов. Вони також під рубрикою «Фейк-контроль» професійно викрили облудність емоційно створеного російським постправдистом матеріалу про те, що, нібито, Світлана Чернишова з Дніпра у своїх блогах навчає дітей військової термінології і таким чином психологічно готує їх бути готовими вмирати за бандерівців.
Лицемірство новітнього Гітлера-Сталіна – рашиста Путіна та його очманілих поплічників безмежне. До речі, світ має знати, що Московія=Росія – це єдина на планеті країна, яка ще в роки середньовіччя двічі в чаду злоби та ненависті знищила під корінь перші паростки демократії в Європі, які існували ще до появи парламентського демократичного устрою в Англії, – це Новгородська Республіка (1478 р.) і Запорізька Січ (1775 р.). Вся історія загарбницького творення московсько-царської та московсько-комуністичної імперії – це водночас драматично-трагічна історія переплавлення ідентичностей (насамперед української) в одну – російсько-православну, російсько-імперську та російсько-євразійську (О. Пахльовська).
Концептуально об’єнуючий принцип
Нині Доля і Воля українців, самостійність Української Держави вирішується на полі бою найдостойнішими синами і дочками України. «Але війна проти Московії=Росії повинна вестися скрізь». Цю дуже важливу пропозицію академіка Георгія Філіпчука доповнюю: тотальну війну проти московитів=росіян – одвічних загарбників треба вести всіма доступними методами і способами, органічною складовою яких може бути стиль гонзожурналістів – правдива, гостра, дошкульна, емоційна інформація про новітніх російських варварів. Дослідниця гонзожурналістики Роксоляна Білоус справедливо зазначає, що, наприклад, «Яніна Соколова вміло оперує фактами, сатирою, гумором, іронією,метафорами; дотепно, а головне – аргументовано спростовує фейки, маніпуляції та російську ворожу дезінформацію».
Тому дещо парадоксальними є «Пропозиції до критеріїв віднесення інформації до такої, що розпалює ненависть, ворожнечу, жорстокість до окремих осіб чи груп осіб» Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, опубліковані 14 травня 2014 р. Згодом Нацрада видалила з сайту свої «Пропозиції…» не використовувати у ЗМК слова «орки», «русня», «чмоні» та інші, мовляв, некоректні вислови про військових Російської Федерації, щоби «зберегти людську гідність». У «Пропозиціях…» зазначено, що ненормативна лексика та образи на адресу окупантів у медіа «мають на меті демонізувати противника». Нацрада вважає, що агресивна лексика може «сприяти ескалації війни». Журналісти повинні уникати агресивних та неетичних висловлювань стосовно збройних сил Російської Федерації, представників окупаційної військової та/або політичної адміністрації (окупаційної влади) що «може призвести до загострення військових дій та створення додаткових напруг у суспільстві». Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення рекомендує «дотримуватися об’єктивності до всіх ворогуючих сторін».
На мою думку, у «Пропозиціях…» Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення не взято до уваги особливості безпрецедентної повномасштабної гібридної війни Російської Федерації проти України, які спонукають по-новому осмислювати морально-психологічні, професійно-етичні, політико-ідеологічні засади принципів і стандартів журналістської творчості. Стосовно дотримання принципів, функцій і стандартів функціонування ЗМК в Україні дуже важливо враховувати особливості історії України, яку впродовж століть колонізували, зросійщували, полонізували, мадяризували, румунізували і навіть чехізували; формували в українців свідомість бездержавності, меншовартості, ущербності, малоросійства, рабської покори.
У сучасних умовах повномасштабної російсько-української війни, конституційний обов’язок кожного громадянина стати на захист Батьківщини. З огляду на те, що український журналіст є громадянином України, то він, як особистість, покликаний принципово поєднувати професіоналізм, патріотизм, політичну далекоглядність на засадах українського правдоцентризму. Адже принцип довіри до журналістського слова і відеозображення є визначальним у створенні українськоцентричного життєдайного духовно-національного середовища.
У сучасних умовах концептуально об’єднуючим принципом функцій, стандартів журналістської творчості є «український націоцентризм», який визначає вибір оптимальних варіантів висвітлення української національно-визвольної боротьби з московськими загарбниками-нищителями та розв’язання проблем мирного національного державотворення. Отже, українські ЗМК покликані називати українських героїв – героями, подвиг захисників України – подвигом, російську агресію – агресією, російську брехню – брехнею, російських вбивць – вбивцями, російських ґвалтівників – ґвалтівниками, російських грабіжників – грабіжниками, московський злочин – злочином, сепаратистських зрадників – зрадниками, українських колаборантів – колаборантами… Такий професійний підхід забезпечується високим рівнем правдивих історичних, філософських, політологічних, мовно-культурних, журналістських знань.
Націоцентрична правда – головна психологічна зброя українців
Під час нинішньої повномасштабної війни Російської Федерації проти України загострилися дискусії про сутність Правди, її розуміння в історичному і сучасному контексті суспільно-політичних подій. Правда є своєрідним киснем засобів масової комунікації, без якої вони не можуть формувати глибоке усвідомлення, що нинішня 28-ма російсько-українська війна – це війна ідентичностей, війна цивілізацій, це – терористична війна московських мутантів з усіма верствами українського населення – від немовлят до людей статечного віку; це – національно-визвольна війна українського народу з одвічними ворогами за своє життя на Богом даній українській землі, це – війна за територіально і духовно соборну українську Україну, це – війна за самостійну, правову, соціальну, демократичну Українську Державу, це – війна за особисту, родинну, суспільну, державну Свободу, це – війна за європейські й світові демократичні, морально-духовні цінності.
Найоптимальніший спосіб розвивати власну здатність мислити самостійно, українськоцентрично – це всебічне поглиблення знань, щоби професійно розрізняти правду, постправду та істину, що є найкращою «протиотрутою» від будь-яких російських маніпуляцій фактами, історичною правдою та підступів інших ворогів України. Не тільки журналісти, а й політики, службовці всіх рівнів, депутати, науковці мають знати правдиву історію Росії та України, щоби не потрапляти у капкан зловісного «русского міра». Адже «моральний нейтралітет», «етична амбівалентність» є серйозною загрозою українській журналістиці (Мирослава Барчук).
Щоби не потонути в улесливій, медоточивій олжі токсичного контексту, то розпізнаваймо аморальних носіїв «грязі Москви», очищаймося від маніпулятивної постправди, не впускаймо брехливу інформаційно-психологічну отруту до серця і розуму, відкидаймо її разом з носіями у безодню небуття, щоби не перетворитися у московських «подножок». Тому думаймо, аналізуймо, бо «запорука успішної держави – мислення» (Андрій Содомора) – правдоцентричне мислення на українськоцентричних засадах.
Особливість нинішнього інформаційно-гуманітарного простору полягає в тому, що він є своєрідним інтелектуальним полем гострої, безкомпромісної комунікативної боротьби української одухотвореної правдоцентричності з російською маніпулятивно-отруйною пропагандою за українську автентичність, самобутність, національну ідентичність, морально-духовні, демократичні цінності, за Перемогу над одвічними московськими ворогами.
Кремлівські політико-ідеологічні маніпулятори безпрецедентно переповнюють європейський і світовий інформаційно-гуманітарний простір брехливими постулатами, що, мовляв українці і росіяни – один народ, у якого одні й ті самі мова, віра, історія, територія. Новітній «історик» Путін опублікував статтю «Про історичну єдність росіян і українців». У цьому наскрізь імперсько-брехливому опусі та під час прямих ліній з російським народом Путін зухвало розкриває агресивну суть ідеології гібридної війни Росії проти України і зовнішньої політики Кремля. Цей трактат за наративами подібний до «Майн камф» Гітлера.
Ідеологи «русского міра» заповзято нав’язують засобами масової комунікації, соціальними мережами постмодерні постулати, що, мовляв українська держава – це штучне утворення, це помилка історії, тому її треба виправити: повернути Україну в лоно російської імперії. Для цього, за світоглядною парадигмою постмодернізму, яку московські рашисти переплели зі сталінською – комуністичною і гітлерівською – нацистською ідеологією і політикою людиновбивства, «все годиться, все прийнятно». Кремль та п’ята колона в Україні розуміють, що головною складовою ідеологічної боротьби та поневолення українського народу є знищення його правдивої історії, мови, освіти, культури.
Уже 10 років триває російсько-українська війна, з них – майже три роки повномасштабна геноцидна, терористична, руйнівна війна, а у багатьох українців досі не відбулася деокупація свідомості. Чимало з них не розрізняють понять «знати» і «розуміти»; будь-яку інформацію сприймають, тиражують її, хизуючись, що, мовляв, знаємо правду. Але в них відсутнє глибоке розуміння сутності інформації на засадах україноцентризму. Це стосується декотрих політиків, службовців, депутатів, журналістів, які з брехливого голосу російських маніпуляторів пропагують нейтральність. Мовляв, мова, пісня, спорт, культура поза межами політики і війни, добра і зла. Надзвичайно актуальними і нині є слова Івана Франка:
Не може при добрі той жить,
Хто хоче злу й добру служить.
Бо, хтівши догодить обом,
Він швидко стане зла рабом.
Щоби журналісти, політики, депутати, службовці, педагоги служили суспільству правдою, у них має бути сформоване переконання моральної і соціальної відповідальності, вони повинні володіти глибокими правдивими знаннями про минуле, сучасне, що є передумовою правдивого прогнозування майбутнього розвитку України.
Сповідуючи правдоцентричність, для українських націоналістів національні ознаки інших народів і їхні святині: мова, культура, церква, традиції, звичаї, територія, ідентичність – є об’єктом поваги і пошанування, а для шовініста, фашиста, нациста, рашиста і расиста – це те, що потрібно загарбати, викорінити і замінити своїм імперським. Саме такою є мета повномасштабної війни Російської Федерації проти України. Український націоналізм породжує патріотів, героїв, подвижників, волонтерів, жертводавців, а російський шовінізм, нацизм, фашизм, рашизм і расизм витворює загарбників, убивць, мародерів, грабіжників, гвалтівників, холуїв, рабів.
Для медійників, як і для всіх українців, російська геноцидна, терористична, руйнівна війна – це визначальний момент історичної Істини. Історична Правда – головна ідентична зброя національно свідомого українського політика, депутата, службовця, журналіста.
Василь Лизанчук,
доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка