Василь Лизанчук. Нам 1000 доларів – вам «наукова» публікація в Скопусі, або Як знищують українську національну гуманітаристику

830

Декілька днів тому почув таку розмову:

−Вітаю, друже. Давно не бачилися. Можна тебе поздоровити? Ти вже доцент?

−Не глузуй з мене. Де я візьму 1000 доларів, щоб заплатити за публікацію в Скопусі? А Міністерству освіти і науки потрібно зі всіма документами подати аж дві обов’язкових статті, опублікованих у виданнях, включених до наукометричних баз Scopus або Web of Science .

−Чому так чорно жартуєш?

−Це не жарт. Будь, ласка, читай:

«Проводиться набір рукописів для публікації в міжнародних журналах БД Scopus за наступними науковими напрямками: соціально-гуманітарні науки; економіка, менеджмент; інженерія; медицина, фармацевтика; екологія; агрономія; ветеринарія.

Залежно від спеціалізації журналу термін публікації становить від 3 до 10 місяців. Вартість складає 700-1000 доларів (розрахунок у гривнях за офіційним курсом НБУ). Максимальна кількість авторів – 5. Загальна сума публікації розподіляється між усіма співавторами.

До розгляду приймаються рукописи українською, російською або англійською мовами на електронну пошту submission@in-scope.ru (без пробілів).

Вартість публікації включає:

  • публікаційну плату в журнал;
  • підбір профільних видань;
  • оформлення рукопису згідно з міжнародними стандартами;
  • подачу рукопису на рецензування;
  • листування з представниками видавництв;
  • контроль фінального макету статті;
  • електронну версію статті;
  • контроль індексації в базі Scopus.

Ваші гарантії:

1) Поетапність оплати замовлення (можливість 30% передоплати).

2) Укладання офіційного Договору з фіксованими термінами публікації та наукометричною базою даних.

3) Подвійна перевірка індексації журналів: на етапі підбору видання та на етапі підготовки макету до публікації.

4) Гарантія індексації статті в базі даних Scopus за Договором.

Успішних Вам публікацій!

З повагою, Валерія

Менеджер компанії InScope».

– Це якась несполучна глупота!

– На жаль, це – нинішня гірка правда. Складається враження, що нашій державі не потрібні професійні, національно свідомі фахівці. Галузь української освіти і науки занепадає, бо кількість штучно створених перепон на шляху молодих українських науковців не зменшується. До низької зарплати ще додалася «скопусна» навала, яка боляче обрізає крила українознавчим студіям. Але дуже добре, що до цієї проблеми привернув серйозну увагу доктор філологічних наук, професор Микола Тимошик у статті «Українська гуманітарна наука під дамокловим мечем «Скопусу»» (перше і друге число газети «Слово Просвіти») та на сайті «Граніт Науки». Ця гостра, правдива публікація викликала бурхливе громадське схвалення.

– До речі, я прочитав у газеті «Україна молода» за 5 січня цього року статтю доктора фізико-математичних наук, професора Максима Стріхи «Наука в Зе-країні на другорядних ролях» та у «Слові Просвіти» за 28 січня – 3 лютого статтю наукового співробітника Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Дмитра Дроздовського «Скопус: науковий інтернаціоналізм чи колонізація?», які також стосуються проблеми, з якою ти зіштовхнувся. Ці вчені справедливо б’ють на сполох, щоби порятувати українську національну гуманітарну науку. Не буду переказувати весь зміст статей Максима Стріхи і Дмитра Дроздовського. Дуже правдивим є їхні твердження, що в результаті реформ останніх років у трагічному становищі опинилася українська гуманітаристика, хоч роль гуманітарних знань для України сьогодні як ніколи важлива.

…Читаю, перечитую актуальні статті Миколи Тимошика, Дмитра Дроздовського і чесні роздуми Максима Стріхи – заступника міністра освіти і науки України в 2008-2010 і 2014-2019 роках, – одного з активних «конструкторів» українських освітньо-наукових реформ. Добре, що зорієнтовано українську освіту й науку на європейський і світовий простір. Слушно наголошує М. Стріха, що світова спільнота гуманітаріїв природно глибше фрагментована за «національними квартирами» і їм надто складно, а то й неможливо «грати» за усталеними серед фізиків, хіміків чи біологів «наукометричними правилами». Це призвело до того, що досі сотні кандидатів наук і десятки докторів наук з гуманітарної сфери, в тому числі й журналістикознавства (соціальних комунікацій), не отримали дипломів доцента, професора…

Професор Микола Тимошик аргументовано, переконливо, логічно схарактеризував причини гальмування української гуманітарної науки (свідомо, підсвідомо чи цілеспрямовано на догоду зовнішнім ворогам – московським і не тільки). Привернув увагу до морального і аморального шляхів бути удостоєним публікації у журналах узаконеної Міністерством освіти і науки України так званої «скопусної» категорії.

Виникає логічне запитання до очільників Міністерства освіти і науки України, Національного агенства із забезпечення якості вищої освіти, Національного комітету: чому б не створити в Україні декілька міжнародно визнаних наукових видань високого інтелектуально-професійного рівня з гуманітарної сфери (навіть вищого ґатунку, ніж «скопусівні»), щоби молоді науковці не привчалися аморальним шляхом, за великі гроші, значна частина яких осідає у російських фірмах-посередниках, отримувати потрібні МОН України «скопусні» статті для присудження звання доцента чи професора. Досить часто на актуальність змісту цих статей, їхню національну вартість для української суспільності не звертають увагу. Був би «скопусний» гриф. А яка наукова користь від купленої публікації, адже вона по суті є своєрідною «формою примусу»?

Безперечно, у сфері української освіти і науки потрібно поставити жорсткий, потужний заслін плагіату, компіляції, профанації, халтурі, неправді. Але, очищуючи, скидаючи цей ганебний бруд, смердючий непотріб у безодню, утверджуючи доброчесність, аж ніяк не можна ігнорувати українські національні інтереси, морально-духовні цінності. У світі поважають дбайливого, працьовитого, сильного господаря на своїй землі, щирого носія національних і загальнолюдських цінностей. Кожний із нас, усі разом маємо подбати, «щоб ґаздою, не слугою перед світом стати!» (Іван Франко). Нам потрібно і чужого научатись, й свого не цуратися (Тарас Шевченко). «Формалізація вимоги долучити до роботи спецрад і редколегій фахових журналів науковців, які мають публікації в журналах баз SKOPUS/ Web of Sciences (ця вимога стосується й тих, хто прагне здобути наукове звання доцента/професора), перетворює український науковий простір на чергову форму капіталізму, яка колонізує», – справедливо зазначає Д. Дроздовський.

В Україні є достатня кількість чесних, талановитих, принципово-доброзичливих докторів наук і професорів. Вони можуть бути членами редколегій наукових журналів, збірників, якість яких має відповідати європейському і світовому рівням, додам – «скопусного» штибу. У цих виданнях майбутні доценти і професори друкуватимуть статті українською, англійською та іншими мовами. У такий спосіб століттями упосліджена московськими колонізаторами українська мова (було наплоджено 480 різних циркулярів, указів, постанов, ухвал, розпоряджень тощо про заборону української мови і культури) входитиме у європейський і світовий науковий простір. Це – надто важливо й у контексті розбудови Української національної держави на кшталт європейських цивілізованих країн. Безперечно, наукові публікації будуть платними, але кошти осідатимуть в Україні для розвитку наукових видань, освіти, української мови і культури.

Нагально потрібно розв’язати ще одну надзвичайно важливу «скопусну» проблемну справу, яку породили «конструктори» новітніх реформ в українській освіті і науці. «Дякуючи» їм, наукові періодичні видання, які офіційно вважалися фаховими, не дотримавшись «скопусних» вимог, нав’язаних міністерськими реформаторами, втратили цей статус. Така доля спіткала «Вісник Львівського університету. Серія журналістика» і єдиний в Україні збірник наукових праць «Теле– та радіожурналістика», який виходив з 1997 року. До редколегії цього збірника входили доктори наук, професори, заслужені діячі науки і техніки, автори сотень наукових статей, відомих у ВНЗ підручників і навчальних посібників, член-кор НАН України, доктор германістики, професор з Німеччини. Редактором видання був автор цих рядків, який видав 30 монографій, підручників, навчальних посібників, брошур, довідників, опублікував сотні наукових і науково-публіцистичних статей. Щоби надалі видавати збірник наукових праць «Теле– та радіожурналістика», треба було оновити редколегію авторами «скопусних» статей. А де ж їх стільки набрати?!

Тому в Україні мають бути свої «скопусні» видання. Як наслідок, навіть створиться конкурс на право бути членом редколегії фахового видання, такого, наприклад, як «Теле– та радіожурналістика», в якому публікуватимуть свої наукові статті майбутні доктори філософії і доктори наук. А де ж нині наші аспіранти мають оприлюднювати результати своїх наукових досліджень?! Вони ж бо не діти Ахметових, Коломойських, Медведчуків, Пінчуків, Фірташів та інших глитаїв на українській гостинній землі, щоби заплатити по 1000 доларів за кожну публікацію. Міністерство освіти і науки також не має коштів, щоби давати аспірантам захмарну стипендію. Отже, вихід – моральний: видавати в Україні фахові гуманітарні видання, в яких аспіранти друкуватимуть свої статті українською та англійською мовами за помірну ціну.

Тим паче, що українське журналістикознавство найповніше відповідає сутності «національної квартири», змістове наповнення якої якнайменше цікавить західноєвропейських видавців, бо чимало з них перебувають у полоні російської маніпулятивної ідеології і політики, брехливої імперської пропаганди та вкраденої в України історії. Вони ще не усвідомили, що на Україну негативно і зловороже впливають дві потужні інформаційно-психологічні сили: глобалізація, яка не є ідеологічно нейтральним процесом, та багатолітня, довготривала російська гібридна агресія. У цих умовах до свободи слова і діяльності ЗМІ, стандартів журналістської професії треба ставитися не традиційно, трафаретно, а неординарно, конструктивно. Вони мають слугувати національним інтересам України. Тематика, зміст наукових досліджень у галузі соціальних комунікацій, гуманітаристики також мають охоплювати нинішні актуальні проблеми українського національного державотворення в умовах агресивної російської гібридної війни.

Прикро, що працівники західних «скопусних» видань мало знають, а може й не дуже хочуть знати правду про багатовіковий геноцид, етноцид і лінгвоцид українців. Не усвідомлюють, що українці мають таке ж природнє право бути господарями на своїй землі, як німці – в Німеччині, норвежці – у Норвегії, поляки – у Польщі, росіяни – у Росії, румуни – у Румунії, угорці – в Угорщині, французи – у Франції, утверджувати у всіх клітинах державного і суспільного організму українську мову, розвивати національну культуру, звичаї, традиції, мати єдину помісну Українську Православну Церкву. Доречно нагадати, що французька декларація прав людини та громадянина, прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789 р. урочисто проголошувала: «Джерело будь-якого суверенітету належить нації. Жоден індивід або група людей не може здійснювати владу, яка не йде безпосередньо від цього джерела». Кожна держава, що утворилася на цьому принципі, є абсолютно суверенна, однорідна з погляду культури й мови, тобто національна. Такою має бути соборна Українська Держава.

Розвиток української освіти і науки має ґрунтуватися на українських націєцентричних засадах, сприяти формуванню українських національних, морально-духовних, загальнолюдських цінностей, стрижнем яких є українська мова. Якщо орієнтуватися лише на англомовні публікації за кордоном, то, повністю погоджуся з Миколою Тимошиком і Дмитром Дроздовським, буде знищуватися престиж української мови як наукової. Наратив, що українська мова не для науки, не для філософії, а для догляду за худобою, постійно нав’язують московські та проросійські ЗМІ в Україні.

Навчання, виховання, підготовка фахівців для усіх сфер української життєдіяльності є гуманітарно-інформаційною, просвітницько-духовною, науково-інтелектуальною місією. Скасування наказу №642 «Про організацію вивчення гуманітарних дисциплін за вільним вибором студента» від 9 липня 2009 р., який встановив перелік обов’язкових дисциплін гуманітарної підготовки у ВНЗ та їх обсяги, було великою помилкою реформаторів освіти і науки у 2015 році. У кожній країні, керівництво якої є гідним представником своєї нації, обов’язково всі вивчають історію свого народу, державну (офіційну) мову і літературу.

Російсько-українська війна, нинішня суспільно-політична ситуація дає підставу стверджувати, що однією із дуже важливих причин, яка також привела до розгортання кривавого сепаратизму, була відсутність цілеспрямованої гуманітарної та інформаційної політики, яка має ґрунтуватися на інтегральному україноцентризмі. Знання правдивої історії України, мови і культури, особливостей функціонування медіа – це етнічне морально-психологічне самосприйняття і самоусвідомлення себе серед інших, це – самовираження нації через освіту, науку. Можна навести тисячі прикладів, що безпам’ятні не залишають після себе нічого. Безпам’ятні є генетичною сировиною для інших культур, для інших держав. Національно безпам’ятні є потенційними зрадниками, запроданцями, найлютішими ворогами соборності України. Національно свідомі – це духовно світла Небесна Сотня, це мужні, незламні, герої-захисники України від російських загарбників.

В освіті й науці України має запанувати національно-гуманістична ідеологія і державотворча політика на засадах історичної і сучасної Правди. На жаль, замасковані і відверті вороги української України під гаслами про демократію, свободу слова, права людини намагаються будь-що вихолостити український національний дух з навчально-наукового, педагогічно-виховного, інформаційного процесу, а нав’язати нігілістичний, космополітичний, малоросійський.

Цей аспект суспільно-політичного, освітньо-наукового рівня, мабуть, недооцінюють очільники різних інституцій Української Держави, не усвідомлюють, що західний світ за всіх часів і режимів цікавило і нині цікавлять досягнення у сферах фізико-математичних, хімічних, медичних, технічних, біологічних наук, тому науковцям цих галузей не складає великих труднощів опублікуватися у «скопусних» виданнях.

Створення в Україні національної системи міжнародно визнаних журналів у галузі гуманітарних наук сприятиме відчиненню української «національної квартири» для громадян європейських країн. Це допоможе їм зрозуміти, відчути, що в умовах глобалізації та російської антиукраїнської інформаційно-психологічної війни найважливішим завданням сьогодні є захист і самозахист української ідентичності, а він потребує якісно нового розвитку національного смислово-сенсного, інформаційно-психологічного ресурсу, національної ідеології і гуманітарної концепції національної освіти і науки для того, щоби розвиток і зміцнення нації, осучаснення її духовно-моральних, науково-освітніх цінностей поставити на надійний інтелектуальний ґрунт, що сприятиме успішному доланню викликів часу, перемозі над зовнішнім і внутрішнім агресором, забезпечить гідне місце Україні у європейському і світовому співтоваристві.

 

Василь ЛИЗАНЧУК,

доктор філологічних наук,

завідувач кафедри радіомовлення і телебачення, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 6 (298), 26.03.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!