Василь Лизанчук. Чи будуємо українську національну державу?

488

Дискусії про феномен національної держави, її трансформацію в сучасній міжнародній системі в основному пов’язують з глобалізацією економік, культур, соціальних, правових, політичних, інформаційних процесів, що посилюються, характеризуються усвідомленням людьми світу як єдиного цілого. Науковці називають глобалізацію і новою ідеологією, і етапом розвитку людської цивілізації, і неминучою стадією історичної динаміки. Однак розвиток, формування і утвердження національної держави «Україна» пов’язані не з одним, а з двома найважливішими світовими процесами – глобалізацією та довготривалою гібридною війною Російської Федерації проти України.

Нинішня гібридна війна своїм корінням сягає в часи Орди, Московського царства, Російської імперії, СРСР. Її мета незмінна: зовнішня експансія, придушення свободи, знищення національної сутності завойованих народів і перетворення їх на ординців, манкуртів, які задля аморальних інтересів Московії навіть віддають своє життя. Завдяки потужній дезінформації російському суспільству постійно нав’язують ідею, що увесь світ хоче знищити Росію. На другому місці ворогом Росії після США московські маніпулятори називають Україну. Вважаю, що теперішня російська проблема не в одному Путіні, а в ординській психіці моксельців–московитів–росіян. І ця цивілізаційна проблема може бути розв’язана лише внаслідок глибокого трансформування Російської держави на демократичних, гуманістичних засадах. Для цього, на моє переконання, потрібно досить багато мирного часу.

Адже нині російське суспільство перебуває під потужним ідеологічно-психологічним ковпаком маніпулятивної пропаганди, яка спрямована на відновлення великої Російської імперії. Не тільки кремлівська влада, а й десятки мільйонів пересічних росіян розуміють, що без України (з її територією, ресурсами та людським потенціалом) будь-які спроби Росії відновити свій імперський статус є безперспективними. Тому вони розв’язали проти України гібридну війну, потужною складовою якої є інформаційно-психологічна війна, у якій домінують три ключових імперативи: 1) протидія інтеграційній політиці України в західному напрямку, оскільки її членство в НАТО та ЄС роблять саму ідею відродження російської (під машкарою євразійської) неоімперії нездійсненною; 2) викорінення всього українського в межах і поза межами Росії, оскільки лише знищення української ментальної ідентичності може стати передумовою створення та запорукою існування такої імперії; 3) створення і постійне підтримання в Україні стану керованого хаосу та провокування сепаратистських рухів, спрямованих на послаблення державних інституцій, розчленування країни та руйнацію її державної соборності.

Питання розбудови відродженої Української Держави, її захисту від зовнішньої московської агресії і внутрішньої проросійської п’ятої колони, функціонування засобів масової інформації в умовах гібридної війни Російської Федерації проти України у полі зору багатьох науковців, громадсько-політичних діячів, журналістів-практиків. «Національні держави – це не ті, в яких відсутні національні меншини, а ті, в яких одна етнічна нація є національною більшістю і сама держава утворюється в межах етнічних кордонів цієї нації, – наголосив В. Лісовий. – Це так звана «титульна нація: вона є серцевиною політичної нації (політичної спільноти, що включає всіх громадян держави, незалежно від етнічного походження) і ця нація дає мову міжетнічного спілкування («державну мову») і дає політичну символіку і основні державні традиції. І саме такі національні держави здатні забезпечити ефективно і громадянську консолідацію («єдність») і політичну стабільність. Більшість сучасних європейських держав є національними».

Видатний діяч національно-визвольного руху Італії Джузеппе Мацціні у маніфесті «Обов’язок перед країною» стверджував, що перед приєднанням до Націй, які складають Людство, ми повинні вже існувати як Нація, бо ніякого об’єднання не може бути, окрім як серед рівних: італійська еліта почула свого ідеолога і, наснажена філософією націоналізму, очолила народ – і він переміг. Італія – колонія, провінція європейських імперій, стала культурною державою, і не лише європейського континенту. «Ось чому і нам, українцям, для того, щоби здобути владу у своїй державі та здійснити у ній фундаментальні перетворення на засадах суверенітету, гуманізму та націократії, потрібно йти таким же шляхом – потрібно озброїтися філософією націоналізму та різко посилити український націоналістичний рух», – наголосив професор В. Монастирський. Він слушно зазначив, що немає нації без націоналізму, так само як немає націоналізму без нації, вони створюють єдине ціле – націю-націоналізм. Нація-націоналізм не є випадковим, штучним витвором тільки людського розуму – це категорія генетична, а тому універсальна, досконала та вічна. А це, своєю чергою, дає підстави говорити про генетичну теорію походження нації-націоналізму.

Водночас потрібно усвідомити, що ідеологія природнього націоналізму не має нічого спільного із вкрай реакційними ідеологіями – шовінізмом, фашизмом, нацизмом, більшовизмом. Правда, націоналізм у націй-поневолювачів перетворюється у шовінізм. Наприклад, націоналізм московської=російської нації, яка сторіччями є нацією-поневолювачем, постійно уражений великоросійським шовінізмом. Ураження російського шовінізму сягнуло вже рівня фашизму і нацизму, які тепер перетворилися у рашизм – найпідступнішу, найреакційнішу, найцинічнішу гібридну війну проти України, європейської та світової цивілізації.

Агресивний російський «культурний колоніалізм», який переріс у збройну агресію Росії проти України (уже сьомий рік триває війна), разом з глобалізацією і мультикультуралізмом несуть із собою небезпеку нівелювання української нації, знищення держави «Україна». Окрім протидії курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію, Російська Федерація через пресу, телебачення, радіо, соціальні мережі розширює гуманітарну, смислову агресію, здійснюючи її за допомогою агентури та «п’ятої колони» в інформаційно-психологічній, мовній, культурній, історичній та конфесійних царинах України. У такий спосіб Росія прагне зруйнувати українську цивілізацію і забезпечити «остаточне розв’язання українського питання» в контексті традиційних московських=російських імперських прагнень. Тобто, антиукраїнська інформаційно-психологічна інтервенція є зовнішньою і внутрішньою.

Різноманітний характер внутрішньої агресії найяскравіше виявляється у передачах телеканалів «НАШ», «ZIK», «112», «NewsOne», «Інтер», «Україна», «Україна-24», «1+1» та інших комерційних телевізійних і радіоканалах. У них розкошують українофоби, московські прислужники Бондаренко, Бойко, Вілкул, Ганна Герман, Добкін, Королевська, Лазарєв, Лукаш, Медведчук, Мураєв, Новінський, Рабінович, Червоненко, Шуфрич та інші, які, спекулюючи багатьма недоліками соціально-економічного життя, своїми брехливими виступами допомагають російським агресорам завадити утвердженню духовно-національної соборності України.

Під зовнішню агресивну мелодію московської балалайки танцюють також шовіністи у Польщі, Угорщині, Румунії, Чехії та деяких інших країнах; вони негативно ставляться до української цивілізації, перекручують історичну правду, доводять її до абсурду, не цураючись банальної фальсифікації, відвертої і прихованої маніпуляції, упереджених суджень, брехні, наклепів та інших методів гібридно-інформаційної війни проти України.

Яскравим прикладом імперського реваншизму Москви є інтерв’ю Путіна ТАСС, в якому господар Кремля не вперше повторив міф, який був створений ще за Катерини ІІ, що українці, росіяни, і білоруси «єдиний народ». Він стверджував, що до ХІІІ століття не було жодних відмінностей у мові тогочасних росіян та українців.

Напевно, не читав Путін великого історика Василя Ключевського, який «першим великоросіянином» вважав Андрія Боголюбського, ката й руйнівника Києва 1169 року. А де ж були «великороси» раніше цього часу? І хто доведе, що вони були взагалі? І хіба той же Ключевський не виводив генетичне коріння росіян із трьох джерел: фіно-угорські народи Залісся; потужний тюрко-монгольський вплив ХІІІ століття; асимільовані і перетворені слов’янські племена? (І. Сюндюков).

У працях М. Грушевського, Л. Залізняка, Є. Калюжного, А. Нассонова, Г. Пашкевича, Г. Півторака, М. Приселкова, М. Тихомирова мовиться: коли процес формування українців і білорусів у другій половині ХІІ століття в цілому завершився, так звана російська народність тоді лише зароджувалася. Територія частини Росії в ІХ – першій половині ХІІ ст. була далекою і глухою провінцією Русі=Київської Русі, віддаленою від Наддніпрянщини величезним масивом боліт і непрохідних лісів, через що аж до ХV століття називали Заліссям (Залешанською землею). Той край споконвіку був малозаселеним місцевими фіно-угорськими племенами. В епоху давньоукраїнської держави Русь (існувала між Києвом, Черніговом та Переяславом Руським) туди поступово проникали й слов’яни. Масових переселень слов’ян із південних країв на Залісся ніколи не було, бо споконвічні хлібороби на родючих землях Наддніпрянщини не мали ні потреби, ні бажання залишати рідні домівки і йти в незнану напівдику глухомань. На Залісся йшли винятково чоловіки-одинаки – спочатку шукачі пригод і удачі в далеких краях, а також різні авантюристи, карні злочинці, що втікали від переслідування, також вояки, мисливці, купці, ченці, проповідники, інші церковні діячі, які прагнули поширювати християнство серед тамтешніх язичників тощо. Вони там одружувалися з місцевими жінками, приймали їхні звичаї та побутову культуру. Як наслідок, за кілька століть на Заліссі утворилася своєрідна етнічна народність, що була переважно ослов’яненими фінно-угорськими племенами. Вона й стала основою майбутньої російської народності, зазначає академік Г. Півторак.

 

Закінчення в наступному числі.

 

У Х ст. в межиріччі Оки та Волги виникло Ростово-Суздальське князівство. Його політичними центрами були спочатку Ростов, від початку ХІІ ст. – Суздаль, а з другої половини ХІІ ст. – Володимир-на-Клязьмі. На початку ХІІІ ст. Володимирсько-Суздальське князівство розпалося на низку удільних князівств: Ростовське, Ярославське, Переяславське, Московське та інші. У 1238 р. на Володимиро-Суздальщину напали половці і завоювали Залісся. Від середини ХІІІ ст. на Володимиро-Суздальській землі почало набирати вагомості князівство Московське і, за згоди та активної підтримки татаро-монгольських ханів, приєднували до себе сусідні землі.

Володимир Білінський у трьох томах науково-історичного дослідження «Країна Моксель або Московія» аргументовано розвіяв десятки міфів Російської імперії. Він також доказав: Москва не була заснована у 1147 р. Юрієм Долгоруким. Вперше поселення Москви було зафіксоване лише у 1272 році під час третього перепису населення у володіннях Золотої Орди. А вже тільки у 1277 році Московія з’явилася як князівство з дозволу золотоординського суверена, а не з волі київських князів. І була вона звичайнісіньким улусом, який залишався підвладним династії Чингізидів. Першим московським князем став молодший син Олександра Невського – Данило, котрий народився 1201 року. Ці факти підтверджують зокрема російські історики М. Карамзін, С. Соловйов та В. Ключевський. Сам Олександр Невський не був учасником битв, які йому приписують російські маніпулятори. Бо, по-перше, йому на той час виповнилося лише 12-14 років і він був малолітнім для таких справ, а по-друге, ще в 1238 р. Хан Батий забрав його в аманати, тобто в заручники, бо інакше батько Ярослав Всеволодович не отримав би великокнязівського престолу. Та й не «побоїща» то були, а звичайні сутички малочисленних бойових загонів окремих племен, що межували на цих територіях.

Московські князі уміло використовували владу татаро-монгольських ханів у своїх інтересах і досягали в цьому великих успіхів, хоча проводили відверту антизолотоординську політику. Але вміло їх приховували, присягалися ханам у вірності та відданості, всіляко їх задобрювали й за це здобували підтримку – ярлик на князювання, посади і щедрі подарунки. При цьому використовували різні методи: московські князі-васали охоче родичалися з татарськими вельможами, вважаючи за честь одружуватися з ханськими родичами або зі знатними дівицями з Орди. У стосунках з ординцями й зі своїми сусідами чинили відповідно до того, що для досягнення мети придатні будь-які засоби. У політиці вдавалися до брехні або напівправди, лицемірства, хитрощів, безпринципності, наклепів, інтриг, дворушності, хабарництва, підступів, шантажу, вигадок, підступності тощо. Постулат «мета виправдовує засоби» був звичайним і буденним принципом усіх наступних поколінь московських політиків аж до новітнього часу (Г. Півторак). Всі ці засоби у політиці використовує нині Путін і його кліка не лише стосовно України, а й у європейському і світовому контекстах. Ефект ілюзії правди переповнює московську та проросійську маніпулятивну пропаганду в Україні.

Прикро, що в європейських національних державах є такі інтелектуальні сили, які не знають і, мабуть, не дуже хочуть знати правду про багатовіковий геноцид, етноцид і лінгвоцид українського народу. Деякі очільники національних держав не усвідомлюють, що українці мають таке ж природне право бути господарями на своїй землі, як німці – в Німеччині, норвежці – в Норвегії, поляки – у Польщі, росіяни – у Росії, румуни – у Румунії, угорці – в Угорщині, французи – у Франції, утверджувати в усіх клітинах державного організму українську мову, розвивати національну культуру, звичаї, традиції, мати єдину помісну Українську Православну Церкву. Доречно згадати, що французька декларація прав людини та громадянина, прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789 року, урочисто проголошувала: «Джерело будь-якого суверенітету належить нації. Жоден індивід або група людей не може здійснювати владу, яка не йде безпосередньо від цього джерела». Держава, що створилася на цьому принципі, є «абсолютно суверенна й однорідна з погляду культури і мови, тобто національна держава» (А. Валіцький).

Стосовно українців вороги різних мастей у минулому і тепер інтенсивно застосовують різні методи, форми і способи, щоби заперечити, принизити, притлумити, отруїти їхнє природне бажання і загальнолюдське право створити свою державу, здійснювати самобутній духовно-національний розвиток. Століттями колонізатори намагалися знищити українців: полонізували, мадяризували, румунізували і навіть чехізували. Але найглибшу рану, що нині кровоточить, спричинили московські агресори-асимілятори, які досі не змирилися з тим, що Україна виборола незалежність. Вони не перетворили свою руйнівну зброю у засоби доброчинного, гуманного ставлення до вічних сусідів-українців. Натомість під лукавими гаслами захисту російськомовного населення розв’язали нинішню війну, яка триває сьомий рік.

Російсько-українська війна – це війна морально-духовних, національно-громадянських, світоглядних, гуманістичних цінностей; це – війна цивілізацій. Її коріння у московсько-імперській ідеології і політиці щодо України Остаточна мета антиукраїнської політики Росії – тотальне знищення України, як нації, суверенної держави і геополітичної реальності. Професор Володимир Василенко наголосив, що за таких умов неприпустимим і неприйнятним є той факт, що Президент Володимир Зеленський у своїх публічних виступах уникає називати Росію державою агресором і продовжує обіцяти громадянам України «швидкий мир на Донбасі». Особи з його найближчого оточення, зокрема очільник офісу Президента Андрій Єрмак, постійно говорять про «конфлікт на сході України» та «врегулювання кризи на Донеччині та Луганщині». Колишній радник Секретаря РНБО С. Сивохо 10-го березня 2020 року, виступаючи на телеканалі «НАШ», сказав, що конфлікт в Україні є внутрішнім, а наступного дня спробував публічно презентувати «Національну платформу примирення і єдності на Донбасі». Це викликало обурення і протести учасників бойових дій, громадськості і відповідні депутатські запити. Така позиція Президента та членів його команди ігнорує російську загрозу, культивує в суспільстві пацифістські настрої, деморалізує Збройні Сили України та підриває нашу готовність і спроможність до спротиву агресивним зазіханням Росії. «Тому абсолютно неприйнятно говорити про «збройний конфлікт на сході України» за участю «повстанців», «бойовиків», «терористів», «сепаратистів», «ополченців» тощо. В реальному житті і відповідно до міжнародного права і законів України вони є підрозділами збройних сил держави агресора – Росії. Саме особовий склад цих підрозділів порушує режим припинення вогню на Донеччині і Луганщині та обстрілює позиції українських військ» (В. Василенко).

Отже, у відносинах між Україною і Росією триває міжнародний збройний конфлікт, в якому Росія є державою, яка першою розпочала і продовжує агресивну війну, а Україна є державою, яка зазнала агресивного нападу з боку Росії. Тому ніякого «внутрішнього громадянського конфлікту», «війни в Україні» або «збройного конфлікту на сході України» не існує. Є агресивна війна, яку Росія веде проти України в органічній єдності з інформаційно-психологічною інтервенцією, спрямованою на те, щоби в українців сформувати особливу форму російської свідомості. Цей морально-психологічний аспект українофобії − найстрашніший, найнебезпечніший, бо спрямований на розтління національної сутності, знищення української ментальності і заміну її російською. На наш погляд, особлива форма російської свідомості українців вбирає в себе малоросійство, манкуртство, хахлуйство, яничарство та інші аморальні якості.

Проти поглибленого формування і утвердження у свідомості кожного українця державницького мислення, національно-громадянської ідентичності, морально-духовних цінностей зовнішні і внутрішні агресори потужно використовують інтелектуальний антиукраїнізм насамперед для навіювання тези, що білоруси, росіяни, українці – це один народ – «россияне» і вони покликані творити «единое великое Российское государство». А бойки, гуцули, лемки, русини – це різні національності, які, мовляв, мають право без України розпоряджатися своєю долею.

Доречно процитувати слова ортодоксального хасида Ашера-Йозефа Черкаського, який залишив Крим одразу після окупації російськими загарбниками, пішов на фронт добровольцем, став волонтером. В інтерв’ю газеті «День» він наголосив: «В Україні Росія прагне захопити не просто територію. В Україні їй потрібна історія Русі, щоби позиціонувати себе як давню державу». У 1721 р. Петро І украв давньоукраїнську назву Русь і назвав Московське царство «Российским государством». Але цього замало московським злодіям. Їм потрібна вся історія Русі – від 838 р. Адже новітні дослідники Львівського національного університету імені Івана Франка: доктор юридичних наук, професор Ігор Бойко і кандидат історичних наук, доцент Ольга Щодра у своїх статтях, які опубліковані у Віснику Наукового Товариства імені Шевченка (2017, число 58), залучивши зарубіжні джерела (арабські, візантійські та західноєвропейські), обґрунтували, що давньоукраїнська держава уже була відома на міжнародній арені 838 року. Роси, русини, українці – це історичні етноси одного народу, мовою якого є українська, відомі ще з VII століття. Видатні вчені Юрій Шевельов, Іван Огієнко обґрунтовано доказали, що не було однієї давньоруської мови, як це нав’язували й нав’язують маніпулятори загальноросійської єдності.

«Інтелектуальний антиукраїнізм», як складник гібридної війни Російської Федерації проти України, здійснюється також шляхом інформаційного імперіалізму. «Впродовж усіх часів завойовники насамперед ціляться в слово поневоленого народу, в його національну еліту як основного творця духовно-інтелектуального потенціалу, носія культурних традицій, – наголошував професор С. Й. Вовканич. – Вони хочуть переінакшити душу народу, без підкорення якої немає перемоги над ним. Їхній шовінізм і неоцинізм не знає меж». Тому в нинішніх дуже складних соціально-економічних умовах найважливішим завданням еліти – зберегти і зміцнювати стрижень української національної сутності, основою якої є мова.

Для українців, як для будь-якої іншої нації, мова – дім життєдайного буття, духовний, світоглядний, націєтворчий корінь. Теза, яку цілеспрямовано нав’язують, «какая разница, на каком языке говорить – был бы хороший человек», в сучасних умовах цинічно фальшива. Вона є формою нинішнього повзучого, так званого м’якого зросійщення, яке підступно висмоктує з українців національну сутність, культивує російську імперську свідомість, створює передумови нефункціональності української мови. За ігноруванням комунікативної функції мови приховано знищення інших, не менш важливих функцій: ідентифікаційної, експресивної, гносеологічної, мислетворчої, естетичної, культуроносної, номінативної тощо. Тобто, питання всебічного функціонування української мови в усіх державних і суспільних інституціях – це питання життя або смерті української нації.

Імперіалізм маніпулятивного російського слова, антиукраїнський асиміляційний контент, інформаційні фейки промосковських ЗМІ в Україні призводять до деградації багатьох сфер Держави – від політичної, соціально-економічної до освітньо-культурної. «На наших очах готується щось цілком альтернативне Революції Гідності, а саме – відбувається контрреволюція гідності», – наголосив академік НАН України Ярослав Яцків. Саме тому, не відкладаючи на завтра, покликані об’єднатися націоцентричні сили, креативні особистості, морально-духовні авторитети, щоби всенародно дати безкомпромісну відсіч всюдисущому «русскому миру», який отруює і поглинає українське життєве середовище.

З огляду на те, що мова є своєрідним синтезом усього національного, фокусом гомогенної ідентичності, визначальною ознакою національної держави, дзеркалом культурного розвитку, «мовне питання неминуче перестає бути тільки лінгвістичним питанням, чи, краще сказати, безпосередньо лінгвістичним, а стає також – і то часто насамперед питанням політичним…», – наголошував професор Ю. Шевельов. Жодне суспільство, на якому б рівні розвитку воно не було, не може існувати без мови. Це стосується всіх народів, усіх шарів і прошарків людності, адже «без національного виміру, без патріотичних почуттів людина не гідна свого імені, відмовляючись від частини своєї етнічної тотожності, вона неодмінно прирікає себе на деградацію» (О. Гнатюк). Саме цього (повної деградації українців) засобами маніпулятивної пропаганди, брутальної політики, військової агресії прагне добитися Московія=Росія.

Тому вибухнув відвертий і прихований зловісний наступ на нашу Богом дану українську мову, на сутність національної ідентичності та соборності народу, спрямований проти суверенного права розбудовувати національну державу «Україна». Сваволець М. Бужанський під фальшивою маскою «слуги народу» та «борець» з «Опозиційної платформи – За життя» О. Волошин безпардонно зажадали, щоби у Верховній Раді України панувала російська мова як державна, а також функціонували мови інших національних меншин. Вони та інші слуги московської тьми розгорнули бурхливу аморальну діяльність проти гуманістичного, справедливого Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Мовляв, Закон забороняє міжособистісне спілкування російською мовою, не гарантує вивчення рідної мови дітям національних меншин. Насправді, це – суцільна аморальна маніпуляція, щоби не сказати – лукава брехня, якою переповнені телеканали «НАШ», «ZIK», «Україна-24» та інші, власниками яких є олігархи Ахметов, Коломойський, Пінчук, Фірташ та олігархічний кум Путіна – Медведчук.

В Україні створені всі умови для вивчення мов національних меншин, розвитку їхніх національних культур. Але «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх», – наголошено у Європейській хартії регіональних мов або мов меншин. Цю найголовнішу вимогу мовної Хартії повністю ігнорують промосковські «освічені» запроданці. «Інтелектуалам»-яничарам нагадую: з правдивої історії відомо, що уже було 480 агресивних антиукраїнських циркулярів, указів, постанов, рішень, розпоряджень щодо заборон і знищення української мови. Новітні блудники Бужанський, Волошин, Татаров, сучасні Валуєви, Богговути, Сталіни, Суслови, Щербицькі, Балашови, Балицькі, Бойки, Дубінські, Королевські, Медведчуки, Мураєви, Новінські, Рабіновичі, Червоненки, Шарії та інші на догоду кремлівським рашистам хочуть виплодити 481 злочинний антиукраїнський акт, спрямований на знищення української мови і культури – фундаментальної основи незалежної, демократичної, соціальної, соборної української України, щоби максимально допомогти російським агресорам запроторити Україну в отруйне московське ложе. Жадібність до збагачення вбила нюх, і блудники не відчувають, що путінсько-кремлівські срібняки на весь світ пахнуть невинною кров’ю українськомовних і російськомовних патріотів – захисників національної сутності України.

Видатний російський письменник Костянтин Паустовський щиросердно висловися так: «Справжня любов до своєї країни неможлива без любові до своєї мови. Людина, байдужа до своєї мови – ДИКУН. Вона шкідлива за своєю суттю, тому, що її байдужість до мови пояснюється повним збайдужінням до минулого, сьогодення і майбутнього свого народу». Отже, скільки у законодавчій, виконавчій і судовій владах та інших державних і громадських інституціях, за висловом Костянтина Паустовського, є дикунів? І що з ними робити?! Хто може відповісти? Може Ви, шановний пане Президенте України, хоч не маєте часу стратегічно мислити, але таки разом з головою Верховної Ради Дмитром Разумковим спонукаєте здійснити перепис блудників (К.Паустовський – дикунів!) і посприяєте, щоби вони вилікувалися і не продавали Україну російським загарбникам?! Чи може Ви мовчки схвалюєте їхні антиукраїнські, промосковські дії?!

В нинішніх умовах потужної інформаційної-психологічної і військової агресії Російської Федерації проти України, виходячи із суспільних інтересів захисту Держави, маємо по-новому осмислювати сутність принципів діяльності ЗМІ. Адже кремлівський агресор нахабно гальмує розвиток нашої державної самостійності, ширячи зловісний антиукраїнський асиміляційний наратив, інформаційні фейки, дезінформацію, підсилюючу проти України гібридну і гарячу війну. Тому, на наш погляд, визначальним принципом функціонування ЗМІ в Україні має бути – націоцентризм. Цей принцип об’єднує інші принципи діяльності мас-медіа, гарантує вибір оптимальних варіантів сприяння українському державотворенню. На засадах цього принципу маємо розглядати модель захисту і розбудови соборної України «в структурі стратегії захисту національного інформаційного простору, генерування «захисної плівки» духовно-інтелектуальних знань українців як імунітету, що допомагає усвідомити ідею розвитку своєї національної ідентичності в світовому багатокультурному контексті», − наголошував професор С. Й. Вовканич.

Отже, інформаційний простір України повинен бути очищений від деструктиву і стати провідником національно-духовних, морально-громадянських орієнтирів. «Якщо очищення українського інформаційного простору терміново не зробити головним орієнтиром, суспільство не зможе протистояти загрозам світу і остаточно програє змагання за успішну цивілізаційну перспективу – наголошує публіцист Володимир Ференц. – Відчужений інформаційний простір не допустить поширення національних орієнтирів у суспільстві і фальшуватиме їх чи підмінятиме другорядними цілями». Так, до речі, працює в Україні московська система російщення українців коштом самих українців (платників податків) і за цілеспрямованого сприяння змосковлених українців, таких, наприклад, як О. Бондаренко, О. Лазарєв, які у ток-шоу «Ми всі УКРАЇНЦІ» (телеканал «ZIK») за сприяння ведучих Тетяни Терехової і Ростислава Сухачова безупину цькували національно свідомих українців за те, що вони захищали право функціонування української мови в усіх клітинах освітньої, наукової, культурної, інформаційної, політичної, суспільної та інших сфер розбудови національної держави «Україна». Водночас схвалювали, що повсюдно у США функціонує англійська мова, в Росії – російська, в Німеччині – німецька, у Франції – французька, Угорщині – угорська… Але щоби всі діти, молодь здобували освіту в Україні українською мовою, то – зась! Їхній маніпуляції щодо функціонування української мови в Україні не було меж. Цинізм, брехня переповнювали студію. Але ведучі Тетяна Терехова і Ростислав Сухачов на це не звертали уваги. Мабуть, задоволено «купалися» в антиукраїнськості.

В гібридній війні Російської Федерації проти України головною зброєю журналістів є Правда, що має стати альфою і омегою їхнього творчого життя. Тарас Шевченко вірив в особливу місію українського Слова, яке, народившись від Правди, вселиться в людські душі, освітить їх світлом Істини, національним духом, загальнолюдською любов’ю. У поетичній збірці «Мій ізмарагд» Іван Франко писав: «Не може при добрі той жить, // Хто хоче злу й добру служить, // Бо хтівши догодить обом, // Він швидко стане зла рабом». Ці слова безпосередньо стосуються не лише журналістської праці, а й діяльності політиків різних суспільних рівнів, депутатів усіх законодавчих органів, вчених, педагогів.

Свобода слова не повинна бути інструментом маніпуляції думки, свідомості. Свобода слова – це не вседозволеність, а усвідомлена необхідність. Свобода слова – це громадянська позиція, це – правда, це компетентний професіоналізм, які журналіст реалізує на засадах україноцентризму, тобто в напрямі людино-націоцентричних вартостей. Якщо в умовах російської війни проти України свобода слова антиукраїнського спрямування, то кому така свобода слова служить? Стверджую – не українським національним інтересам, не розбудові української національної держави, як це зроблено, наприклад в Ізраїлі, а зовнішнім і внутрішнім ворогам – відвертим і прихованим прислужникам імперської Росії. За законом, який ухвалив ізраїльський Кнесет, Ізраїль – це національна держава єврейського народу, яка поважає права всіх його жителів. Закон визначає Ізраїль як історичну батьківщину євреїв та їхній «національний дім», в якому вони реалізують своє право на національне, культурне, релігійне та історичне самовизначення. Державною мовою Ізраїлю, згідно із законом, є іврит.

Сповідуючи принцип націоцентризму, реалізовуючи публічно-політичне право на свободу думки, без яких не можуть продуктивно функціонувати ЗМІ, журналісти обов’язково повинні дотримуватися стандартів творчості – набору морально-етичних правил, − бути максимально точними, вичерпними, оперативними, компетентними, подавати правдиву інформацію. Однак журналіст, на моє переконання, не повинен бути індиферентним ретранслятором, а займати громадянську позицію. «Модна нинішня формула західної журналістики про «баланс думок і поглядів» у висвітленні тих чи інших подій – це справжня світоглядна порнографія, яку французький філософ Філіп де Лара афористично сформулював так: «П’ять хвилин для Гітлера, п’ять хвилин для єврея». Ось вам, мовляв, дві правди, обидві рівноцінні, а все інше нас не стосується…», − зазначив публіцист Сергій Грабовський. Наголошую, що такий підхід не має нічого спільного зі справді найкращими журналістськими методами творчої роботи, які мають на меті не тільки «баланс», а сучасну та історичну правдивість, об’єктивність, компетентність, високу професійність. Баланс між білим і чорним – це сірість, яка в нинішніх умовах російсько-української війни, глобалізаційних процесів є загрозою українській ідентичності, соборності, незалежності, утвердженню Української Національної Держави, яка створює усі умови для розвитку мов, культур національних меншин.

Медіасфера – це засіб народження і тиражування певних месиджів у суспільній свідомості. Якщо ЗМІ пропагують певні ідеї, то вони починають жити у свідомості людей. Та людина, якій надають шпальти газети, запрошують в телерадіоефір, повинна виражати позитивну суспільну думку навіть у критичних матеріалах, які мають бути конструктивними. Її думки можуть бути гострими, непопулярними, але ні в якому разі не антиукраїнськими, не протизаконними. Адже зараз йдеться не лише про безпеку, а про незалежність, територіальну цілісність України, то давати слово тим, хто розмиває громадянську, патріотичну свідомість, денаціоналізує українців, розриває Україну на частини (федералізація, особливий статус, зросійщення), − безвідповідально, аморально, злочинно.

Дотримуючись універсального націоцентристського принципу, засоби масової інформації покликані називати українських героїв – героями, подвиг захисників України – подвигом, сепаратистську зраду – зрадою, російську брехню – брехнею, маніпулятивну пропаганду – зловорожістю, московський злочин – злочином, російську агресію – агресією, промосковських головорізів – вбивцями, кремлівських блюдолизів – блюдолизами, російських найманців – аморальними запроданцями, московських прислужників – блудниками. Така лексика не є мовою ворожнечі, а історичною, моральною Правдою. Адже промосковські бойовики, сепаратисти, кремлівські найманці, зрадники України, вбивці мирного населення – це не повстанці, не ополченці проти загарбників України, а люті вороги незалежності, української соборності.

Зовнішні та внутрішні агресори всілякими способами і методами протидіють духовно-національному відродженню усіх українців: консолідації народу, його ідентифікації та інтеграції у європейський цивілізований світ. Безперечно, національна держава – це не панацея від усіх хвороб і не миттєве вирішення усіх проблем. Але кожний громадянин України незалежно від національності має усвідомити, що Українська національна держава – це єдиний шлях до справедливого і гідного життя суспільства, шлях до розвитку і утвердження української нації в умовах гібридної війни Росії та глобалізаційних процесів.

Тому дуже важливо не потонути у нинішньому потужному інформаційному потоці улесливої, популістської і медоточивої олжі, а вчитися глибоко розуміти сутність, мету кожної інформації, кожного виступу політиків, депутатів, вчених, кожного інтерв’ю, ток-шоу, тобто виважено, на українських національних засадах, мислити, думати, щоб знову не потрапити у московську неволю. Згадаймо імператив: “Думаю, отже, живу” (Декарт). Але цього замало. Невідкладно вчімося правильно думати, адже “правильно думати – це морально-етична норма” (Паскаль).

Для українців у теперішніх умовах російсько-української війни «правильне думання» – це українськоцентричне мислення, це – українськоцентрична позиція, це – українськоцентричні вчинки, активні моральні дії насамперед задля захисту, розвитку й утвердження української України в органічній єдності з дбайливістю і відповідальністю за стан розвитку громади, суспільства, за свою родину, особисте духовно-матеріальне, національно-громадянське самоствердження.

В Україні, на жаль, ще багато аморальних носіїв «грязі Москви». Розпізнаваймо їх, очищаймося від маніпулятивної грязі, не впускаймо цю отруту до серця і розуму, відкидаймо разом з носіями у безодню небуття, щоби не перетворитися на московських «подножок». Адже російські та промосковські ідеологи і політики, які заполонили теле- і радіоефір України, прагнуть духовно покалічити, підкорити українців, перетворити їх на блудників. Тому думаймо, аналізуймо, бо запорука розвитку успішної держави – аналітично-доброчесне мислення – українськоцентричне мислення на загальнолюдських морально-духовних засадах.

Всім своїм єством почуймо, зрозуміймо Тараса Шевченка: «Нема на світі України, // Немає другого Дніпра…», «В своїй хаті своя й правда, // І сила, і воля…», «І чужому научайтесь, // Й свого не цурайтесь». І нині Іван Франко просить кожного громадянина України сумлінно, творчо, відповідально, ефективно працювати задля розбудови, утвердження Української Національної Держави, «щоб ґаздою, не слугою перед світом стати».

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 2-3 (294 — 295), 29.01 – 12.02.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!