Василь Латанський. «З любові й добра» До 80-річчя з дня народження Данила Кононенка

592

Поети, як Данило Кононенко, не відходять у вічність – вони залишаються в нашій пам’яті, надовго світяться своїм талантом. «Провідною зорею українського Криму» назвав його Яр Славутич. Боляче, що ця осяйна зоря так рано, передчасно закотилася за обрій… Сім років тому, в перший день Старого Нового року, через два тижні після дня народження, на 74-му році життя він пішов у засвіти. А нині йому виповнилось би 80…

Ми запізналися і здружилися в сімдесятих роках уже вчорашнього століття на Кримській землі, яка стала для нас другою батьківщиною. Прижилися тут, бо так заманулося долі: він після армійської служби в таврійських степах став студентом-філологом Сімферопольського педінституту (тепер це університет), я за направленням учителював, навчаючи дітей української мови і літератури. Зблизились не тільки тому, що обидва із Шевченківського краю, а й через любов до художнього слова. Усі свої і поетичні, і збірки перекладів дарував мені із вельми сердечними автографами, рекомендував мене в члени спілки письменників. Аж ніяк не хизуюсь. Будучи відповідальним секретарем і головою Кримської організації НСПУ, багатьом таким, як я, давав перепустки якщо не в літературу, то бодай в письменницьку спілку. За його сприяння побачило світ чимало книг здібних молодих літераторів, зокрема Катерини Степчин, Віри Пальохи, Віктора Качули та інших.

Коріння творчості Данила Кононенка, цього самобутнього митця, витоки його світосприймання, ту духовну силу і енергію, що роздмухують зблиски полум’я на сторінках його книжок, треба шукати в славному козацькому краю – в селі з незвичним найменням – Ребедайлівка Кам’янського району на Черкащині, де з’явився на світ першого січня 1942 року в хліборобській родині, хоча як письменник і громадський діяч сформувався на благословенній землі Тавріди. Там, у знаменитій Кам’янці, зробив перші кроки в літературу. Ну хіба ж бо не диво, що сільський хлопчина зразу після десятирічки розпочав трудову біографію на посаді кореспондента в місцевій райгазеті! І хіба ж не диво, коли вже з сьомого класу публікував на її сторінках свої статті і вірші! В тих віршах було багато світлої простоти і водночас мислення художніми образами, як от в оцій мініатюрі:

 

Яблука на яблуні, мов рожеві зорі,

Вечори над Тясмином, мов меди прозорі.

Пахне  чорнобривцями,

травами чубатими,

Місяць білим лебедем проплива

над хатами.

 

Проби пера (знаю з його розповідей) наважився показати Василеві Симоненку, який на той час працював в обласній газеті «Молодь Черкащини». Василь підтримав здібного початківця, не раз друкував його вірші на сторінках «молодіжки». Тож в поезії «Василеві Симоненку» тепло любові дарує йому, своєму духовному братові:

Василь живий у пам’яті і слові,

У пісні-думі, виплаканій ним.

Він –  брат мені по духу і по крові,

Він – мій земляк, і я пишаюсь цим.

 

У храм літератури входив тихо і повільно, одначе твердо і впевнено. Перша поетична збірка тридцятилітнього Кононенка «Джерело» з’явилася в 1972 році. Назва книжки промовиста і, гадаю, не випадкова. Адже джерело – це символ животворних кровоносних судин рідної землі. Воно, джерело, – домінантний образ в його творчості: увібравши в себе значущий зміст, метафора джерела з синонімами – криниця, колиска, корінь, живець, початок, зародок – якраз і є пошуком шляхів до моральної істини і, звичайно ж, до духовних джерел народу. І в останніх його поезіях, опублікованих в «Кримській світлиці» 3 січня 2014 року, знову ж висвічується розгорнута метафора джерела.

Письмо, форма віршів Д. Кононенка традиційні в кращому розумінні цього вислову, буває, що й теми традиційні. Але ж культура вірша, образу ним виплекана на добрій класичній традиції, – не дарма з поетів йому найближчі, як видається, А. Малишко і особливо В. Сосюра. Як і у них, поезія Кононенка відзначається високою художньою точністю і смисловою свіжістю. Читаєш його лірику і завжди із знайомого дивиться на тебе незнайоме, оригінальне і індивідуальне. До того ж, знаємо, суть в тому, як та чи та тема висвітлюється в творі. Чимало, скажімо, написано про воєнне і повоєнне лихоліття, а Данило Кононенко по-своєму «обернув» цю тему в мініатюрі дивовижної сили «Останній день війни». Вона давно вже стала хрестоматійною:

 

Ой, не грала гармонь,

А плакала.

Ой, ридала гармонь ридма…

Тихо зойкнула

Хвіртка, злякано:

– Мамо! Ма…

А в селі «перемога» чулося,

Бігли з поля худі жінки…

Мати в чорну печаль запнулася

На віки.

 

«Коли читаю цей вірш, – зізнавався критик Михайло Острик у рецензії «Простір шукань», – мені здається, ніби він був завжди… І хай хтось вже писав про гірку долю наших невтомних жінок-трудівниць, йому теж вдалося у вірші «Олена» проникливо, інтимно-зворушливо передати невимовну печаль і невідворотну самотність:

 

Ну куди ви, роки, мчите,

Як вітри у сади зелені?

Ой, пожити, пожити б ще

На цім світі старій Олені!

 

Біль отой не дає їй спать,

Пережитого рве сторінки.

І коса, і граблі, й сапа,

І гірких буряків загінки.»*

 

* Острик М. Простір шукань: рецензія на книгу Кононенка Д.А. «Джерело»// Літ. Україна – 1972, липень, с.6

 

Вагомий перекладацький доробок Д. Кононенка. Якби зібрати все, ним перекладене, то це була б солідна антологія в кількох томах. Переклади з російської літератури (О. Твардовський, В. Солоухін, М. Риленков,  М. Браун, Г. Петніков), з казахської (М. Шаханов), латиської (А. Алксне) , молдавської (Г. Вієру), адигейської (К. Жане), вірменської (В. Каренц). У колективному збірнику «Очима проліска» (К.: Дніпро, 1989) вміщені його добротні переклади з чуваської, угорської, білоруської літератур. Та особливу увагу виявляв до білоруських та кримськотатарських авторів. Маючи гарний лінгвістичний смак, майстерно і, звісно, без підрядника, бо ще в молодості до глибин вивчив братню білоруську мову, відтворював українською поезію і прозу. Окремими виданнями вийшли збірники: Богданович Максим «Волошка з вінка»: вибрані поезії (переклад з білоруської Д. Кононенка) – Сімферополь: Доля, 2013; «Розумний півник»: казки та оповідання білоруських письменників для дітей у перекладах Д. Кононенка. – Сімферополь: Доля, 2011 – с. 172. (Завважте: збірка видана за власний кошт перекладача, містить сотню творів для юних читачів).

Не втомлювався ознайомлювати своїх співвітчизників з кримськотатарською літературою і фольклором. В його активі тут аж сім перекладних видань, не рахуючи численних публікацій на сторінках рідних для нього «Кримської світлиці» і додатку до неї української дитячої газети «Джерельце». З тих семи видань назву лиш деякі: Умеров Нузет «Мій друг Руслан» (оповідання й казки для дітей – Сімферополь: Сонат, 2000), «Пять грон винограду» (кримськотатарські народні казки – Сімферополь: Доля, 2004), «Кримськотатарські народні казки та легенди» (доповнене двомовне видання – Київ, Етнос, 2007). Своїми перекладами поет не на словах, а на ділі будував мости духовного єднання народів.

Він був талановитий в усьому. Однаково філігранно писав поезії, переклади, публіцистику, літературно-критичні статті, есеї; упорядковував, редагував силу-силенну всіляких збірників, антологій і книг побратимів-письменників. Для прикладу, підготував і випустив двома виданнями (1988 і 2008 р.р., причому останнє – теж за власний кошт) «Люблю тебе, мій Криме»  – антологію віршів про Тавріду українських авторів, починаючи від Євгена Гребінки й закінчуючи наймолодшими сучасниками. Разом з кримськими композиторами створив близько 30 пісень, серед яких найбільш відомі «Земле моя кримська», «Дружині», «Село моє»…

Воістину: людина-«оркестр»! Невгамовний і діяльний, скрізь устигав. І це – аж ніяк не гіпербола. Один з організаторів і перший голова Товариства української мови ім. Тараса Шевченка в Криму; один з фундаторів єдиної на теренах півострова україномовної газети «Кримська світлиця», очолював у ній незмінно відділ літератури і мистецтва (кілька років і на громадських засадах); шеф-редактор дитячої газети «Джерельце»; член ради НСПУ – перелік його посад можна продовжити. Лишень додамо: з першого ж року проведення конкурсу з української мови імені Петра Яцика був головою журі третього етапу названого конкурсу в Криму.

Аби стимулювати дитячу творчість як шеф-редактор «Джерельця», газети на восьми сторінках, у кольорі (для кожного номера всі матеріали готував сам на громадських засадах) організовує для дітей-читачів різні конкурси, як от: «Ми – діти твої, Україно!», «Мені тринадцятий минало» та інші. З кращих творів конкурсантів упорядкував і видав десять колективних збірників зі своїми передмовами. Колосальна чорнова робота! До речі, за його редакторства часопис «Джерельце», як і «Кримська світлиця», були цікавими і читабельними, їх передплачували не тільки по всій Україні, а й в країнах ближнього і дальнього зарубіжжя – в Польщі, Австралії, Канаді тощо.

«А коли ж пишете-творите?» – якось спитав Данила Андрійовича. – «Досвітки і світанки – мої, – пожартував, цитуючи Лесю Українку. – «Коли зоря ще не заграла», встаю тихенько, щоб не розбудити сімейство, заварюю чай на травах і «сідлаю» письмового стола. Після сніданку веду онуків Данилка і Надійку в школу, а тоді вже на роботу»…

Мене (та й не лише мене) вражала працелюбність, скромність і душевність цієї небуденної людини. Ніколи не скупився на сердечне слово, не хвалився ні своїми нагородами, ні посадами. Хоча його, невтомного трудівника на ниві культури, не оминули поважні відзнаки: лауреат премії імені Степана Руданського, лауреат премії імені Олекси Гірника, мав звання «Заслужений журналіст України» та «Заслужений діяч мистецтв Криму».

А життєпис Данила Кононенка триває і досі. Стараннями дбайливої дружини Ніни Миколаївни і доньки Ірини ще 2016 року книга «Цю землю я любив…» побачила світ. До книги увійшли спогади про Поета його друзів, знайомих, колег по перу як з Криму, так і з інших регіонів, поодинокі вірші, світлини з родинного і редакційного архівів та бібліографічна довідка. Вони ж через чотири роки видали ошатну, подарункового ґатунку книгу вибраних поезій «Життя моє, вклоняюсь я тобі…», презентацію якої влаштували в бібліотеці Сімферополя. Достойним пам’ятником є присвоєння одній з центральних вулиць міста Кам’янки імені Данила Кононенка, заснування Кам’янською міською радою та Черкаською обласною письменницькою організацією премії імені його імені за кращі зразки ліричної поезії в сучасній українській літературі. Лауреатами цієї премії вже стали Анатолій Кичинський (Херсон), Катерина Вербівська (Черкаси), Галина Литовченко (Крим), Наталія Горішна (Черкаси). Вдячні краяни також установили на фасадах Ребедайлівської та Кам’янської шкіл, де вчився Поет, меморіальні дошки. А колись започаткований ним всекримський конкурс «Ми – діти твої, Україно!», з 2016 року відроджений як всеукраїнський, і носить тепер ім’я Данила Кононенка. Ім’я Поета носить і дитяча літературна студія «Брость» при Кам’янському історико-культурному заповіднику, керує якою заступник директора заповідника з наукової роботи Таміла Чупак. Доречно зауважити: творчість Данила Кононенка заслуговує на розмову більш поважну й заглиблену.

Є у нього книга з характерною назвою «З любові й добра». У ній, як і у всій творчості сього пристрасного подвижника слова і справді пружно б’ють живодайні джерела цих людських почуттів. Освячений любов’ю до всього сущого на нашій грішній і прекрасній Землі, він і в житті робив добро, сповідуючи заповіт свого геніального земляка Тараса Шевченка: «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне»… І не мав «…й зерна неправди за собою»…

Тому-то навічно залишиться живим у пам’яті українців. Справжні Поети ніколи не стають минулим.

Василь Латанський, член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Олекси Гірника

 

“Українська літературна газета”, ч. 3 (321), 11.02.2022

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!