Василь Латанський. Пам’ять хліборобського роду

321

Єві Пономаренко – 70

Коли зустрічаєшся з новим ім’ям в літературі, непересічним і багатообіцяючим, радієш своєму відкриттю: талант, ще один талант, іще один!.. Летиш на поклик цього імені, вишукуєш усюди і скрізь написане ним і про нього. І все невідпорно тримає тебе вже стільки часу, не вивітрюється з душі оте свято талановитого художнього слова.

Власне, так діялось зі мною тоді, як читав-перечитував цілу когорту поетичних збірок Єви Пономаренко – від першої з назвою «Вогонь життя» (1999 р.) до наступних, що з’являлися, як з рогу достатку: «Мозаїка життя» (2001), «Журавлиний спів» (2005), «Свої слова не стала сповивать» (2011), «Спів, що зринав у голубій блакиті» (2011), «Заграй, сопілочко!» (2017), «Калинова гілочка народу» (2017). А ще ж насолоджувався її поезіями в колективних збірниках та альманахах, що виходили в Криму, починаючи з 1998 року. Як учитель-україніст, я вивчав її творчість на уроках в 5-11 класах за темою «Література рідного краю». Тішився тим, як від книжки до книжки міцніла поетична майстерність цієї щирої кримської українки, і, зрештою, дійшла «свого зросту і сили» (П. Тичина). Тож не здивувався, коли 2006 року вона стала членом Національної спілки письменників України.

А початок життєвого і творчого шляху – в селі Андріївка на Житомирщині, в багатодітній родині, там, де вперше глянула на цей світ 20 січня 1950 року, де почала віршувати і друкуватись у місцевій періодиці. В її поезіях, пройнятих надзвичайною особистністю, віддзеркалюються всі всі етапи змужніння, твердого поступу по життю, по вінця наповненого нелегкою фізичною і розумовою працею, і нелегкою жіночою долею. Це і селянський труд «орати, сіять зерно, молотити», те, як «привчав нас батько сонечко вітати. // Молитися йому навчила мати», як «в Поліссі по картоплі навесні // Садили з братом соняхи ясні». І вже згодом:

 

На інженера вивчилась була,

Та і тепер селянка я душею.

І сад-город таки я завела

На цій землі, давно зріднившись з нею.

 

Упродовж багатьох років поетеса рятується пам’яттю хліборобського роду, шляхетнішого за будь-які королівські чи князівські роди:

 

Повертаюсь до тебе,

Ніби з вирію втомлена птаха.

На чужині так довго

Снились рідні квітучі поля.

Молодою сосною

Та ялицею ніжною пахне

Незабутня, як мати,

Ця поліська стражденна земля.

 

1964 року наша ювілярка приїхала в Крим до старших братів, що трудились тут в сухих степах, куди були завербовані. Як і її батьків у свій час на землі Алтаю, так тепер і братів нужда погнала на заробітки, бо, як і тоді, в болотистому Поліссі навіть хліба не було вдосталь в хатах селян. Уже маючи на руках трьох доньок, закінчила Український заочний політехнічний інститут у Харкові і 35 років на різних посадах пропрацювала на хімічному підприємстві «Титан» в місті Армянську:

 

Тут мої неспокійні літа

Під вітрами і сонцем прожиті.

Доля в мене була нелегка,

Та я маю продовження в світі:

Маю діток, що тут підросли,

Й місто їм підставляло долоні.

Тут діждусь я, навпевно, зими, –

Сивина ж покриває вже скроні…

 

Поезії Є. Пономаренко вражають своїм невгамовним темпераментом як ліричним, так і громадянським, невпинним биттям живої, незашореної думки, гарячим доторком до всього, про що б не писала, як ось, приміром, в цих рядках:

 

Осінь приходила з тихим плачем

Груші, що здавна росла на горбочку.

Падали сльози гнилички дощем,

Я ж їх збирала собі у сорочку…

Кличуть в дитинство мене ластівки,

Крик їх лікує занедбану душу.

Спогад приносить на плесо ріки

І над стежиною схилену грушу.

 

Її вірші взнаються відразу – за багатьма безпомилковими, суто особистісними ознаками. Перш за все це внутрішня інтонація – стримана, мужня, нерідко самоіронічна – неповторна, як ДНК. І – жорстка, з різними градаціями гумору – від легкої іронії до їдкого сарказму, коли мова про парадокси сучасного життя:

 

Цурайся, мій синку,

Скоринок жебрачих,

Що згорда жбурнули

Нам через плече.

Не грайся, мій синку,

Зі злом нетерпляче,

Коли треба буде –

Удариш мечем.

 

Уже самі назви збірок з ключовими словами «вогонь», «спів», «калина» свідчать про намір поетеси заперечити нейтральність, яка не властива, між іншим, і самій природі поезії. Ця причетність до реалій сьогодення у неї виразно означена:

 

Я горда тим, що українка зроду.

І що б там не судилося мені,

Я, калинова гілочка народу,

Ніколи не схилюся у борні!

 

Майже всі твори в збірках оповиті серпанком людяності, поваги до трудової людини і тої краси, яка живе з ними у парі. Приваблюють у віршах тонка музичність натури і ліричного героя (і, отже, авторки), поетичність бачення і відчуття. Конкретність і точність, приміром, окремих пейзажних деталей позбавляє вірші розтягнутої описовості, натомість постає проникливий психологічний драматизм. Показовий щодо цього пейзажний малюнок-медитація «Полуниця», в основі якого справжня подія, коли в безсніжні зими в кримський степ приходили люті морози і від них гинули ягідні рослини. В одну з таких зим матуся-полуниця не тільки не змогла врятувати своїх діток, «що поруч підросли», а й сама «знесилена, замерзла уві сні». Кінцівка вірша, як контраст до попередніх строф, «заземлює» тему, – тривога за долю наших дітей, – і дає вражаючий ефект:

 

Отак і в мене: дочок напувала

Своїми соками, аж доки сили мала.

Синок – осіння крихітка. Нема

Вже сил міцних, тому і думка зріє:

Чи корінці пустить синок зуміє

До того, як приспить мене зима?..

 

У доробку Є. Пономаренко досить приваблива й інтимна лірика. У цій царині вона наполегливо прагне сказати своє слово. І це зрозуміло. Адже ліричні вірші про кохання мають тисячолітню генеологію. Тож я не повторитися? Приємно, що її поезіям на цю тему притаманні самобутність і щирість почуттів («Любиш – не любиш», «Далекому», «Єва», «Ти сказав мені…» та інші).

Якщо говорити про художні засоби в поезіях Пономаренко, то вони теж самобутні. Порівняння точні, метафори здебільшого небанальні і природні, як дихання; образам абсолютно чужий наліт штучності, чим грішать деякі віршувальники заради модних віянь. Прочитайте хоча б оці рядки: «зорі впадуть на чорнобривці»; «неспокійна хмара нависла наді мною, як примара»; «павутинкою мрій затягло мою осінь»; «вже й «вузликом» тугим кохання пов’язала»… Тут, як і в багатьох її віршах, образний ряд яскравий і виразний. Так свіжо може сказати тільки людина, яка вміє бачити і відчувати красу. Варто сказати і таке. Поезії ювілярки, як і саме наше сьогодення, різнопланове. В них і мінор, і драматичні нотки з роздумами про долю України і Криму (громадянсько-патріотична лірика чи не найбільш вагома в її доробку), і пейзажна, інтимна лірика, і, так би мовити, сатиричні картинки з персоналіями про те, як жилося і живеться в місті її молодості – Армянську. Одначе попри мінор і драматизм, ніби сонечко серед похмурих хмар, превалює світлий, мажорний настрій.

 

Крим

На фото: Члени Національної спілки письменників України в Криму (зліва направо): Віктор Стус, Єва Пономаренко, Галина Литовченко, Віктор Качула

 

“Українська літературна газета”, ч. 4 (270), 28.02.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку»,  а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!