“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
ВПЛИВ ВІЗИТУ ІВАНА ПАВЛА ІІ НА ПОЛІТИЧНУ СИТУАЦІЮ В УКРАЇНІ ТА ЗА ЇЇ МЕЖАМИ
Період становлення Української незалежної держави позначений пошуком цивілізаційних орієнтирів і легітимації власної суб’єктності у глобальному просторі. Серед подій, які найвідчутніше вплинули на цей процес у перше десятиліття незалежности, особливе місце посідає пастирський візит Папи Римського Івана Павла ІІ до України 23–27 червня 2001 року. Понтифік провів на українській землі лише п’ять днів, однак саме ці дні стали символічним вододілом, після якого змінилася як внутрішня атмосфера суспільства, так і зовнішньополітична оптика, через яку Україну сприймає світ. У контексті російсько-української війни, що триває з 2014 р., звернення до спадщини Івана Павла ІІ набуває особливої значущости: саме він першим серед глав найбільших світових інституцій публічно проголосив непорушність кордонів Української держави й окреслив українців як невід’ємну частину європейської цивілізаційної спільноти.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Двадцять п’ять років, що відділяють нас від тих подій, дають змогу провести системний аналіз їхніх наслідків, відокремити публіцистичну гіперболу від науково обґрунтованої оцінки. У вітчизняній історіографії, релігієзнавстві й політології поступово сформувався масив досліджень, який висвітлює різні аспекти візиту — від екуменічного й канонічно-правового до геополітичного й дипломатичного. Водночас комплексний міждисциплінарний аналіз, який поєднував би хронологію подій, аналіз промов понтифіка, реконструкцію міжнародного резонансу та оцінку довготривалих політичних наслідків, залишається актуальним завданням.
Зробимо спробу усунути цю прогалину.
КЛЮЧОВІ ПОСЛАННЯ ІВАНА ПАВЛА ІІ НА УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ
Кароль Войтила (1920–2005), обраний 16 жовтня 1978 р. 264-м Папою Римським, був першим за чотири з половиною століття понтифіком неіталійського походження, першим в історії Папою-слов’янином і єдиним понтифіком, що володів українською мовою. Уже на початку понтифікату він зобов’язався стати «голосом мовчазної Церкви», маючи на увазі ліквідовану на псевдособорі 1946 р. Українську Греко-Католицьку Церкву (УГКЦ). Його зв’язок з Україною мав глибоке особисте підґрунтя: як архієпископ Краківський він належав до близького кола кардинала Йосифа Сліпого, а 1984 р. під час поховального богослужіння поцілував руку покійного — жест виняткової пошани. Готуючись до візиту, вже немічний від хвороби Паркінсона Святіший Отець спеціально вчився читати по-українськи.
Візит відбувся у драматичний для України момент. Восени 2000 — навесні 2001 р. державою прокотилася хвиля акцій «Україна без Кучми» — реакція на «касетний скандал» і вбивство журналіста Георгія Гонгадзе. Президент України Леонід Кучма опинився у дипломатичній ізоляції, а його багатовекторна політика дедалі помітніше дрейфувала в бік Московії. На цьому тлі візит понтифіка набував для держави стратегічного іміджевого, легітимаційного і морального значення. Підготовка зіткнулася з потужним опором: Російська Православна Церква (РПЦ) офіційно просила Папу не приїздити, патріарх Алексій ІІ говорив про «зазіхання на історично православну територію», а 21 червня 2001 р. в Києві відбулася антипапська демонстрація за участю 7–10 тис. осіб. Попри тиск, 23 червня 2001 р. літак з понтифіком приземлився в Борисполі, започаткувавши п’ятиденне (23–27 червня) паломництво під гаслом: «Христос — дорога, правда і життя».
Під час візиту Іван Павло ІІ виголосив одинадцять проповідей і промов, які можна об’єднати в кілька змістових блоків.
Перше — концепція трьох стовпів демократії, сформульована 23 червня у Маріїнському палаці перед політичною, культурною і науковою елітою. Понтифік наголосив, що тоталітарні режими ХХ ст. зруйнували три засади європейської цивілізації: визнання Божого авторитету як джерела моральних норм; повагу до гідности людини, створеної на Божий образ і подобу; обов’язок здійснювати владу як служіння, починаючи служінню найслабшим. За обставин олігархічних війн і вбивства Гонгадзе як виразне моральне послання владі прозвучала цитата з «Поучення» Володимира Мономаха: «Не дайте сильним погубити людину».
Друге — звернення до молоді на Сихові 26 червня. «Справжня свобода вимоглива, вимогливіша від неволі, і пов’язана з відповідальністю», — сказав Папа, вказавши на Декалог як «компас у бурхливому морі, що дає можливість тримати курс». Саме тут пролунали слова, що стали згодом крилатими: «Україна буде такою, якою ви її збудуєте», а також процитоване українською мовою Шевченкове «Нема на світі України, немає другого Дніпра» — як визнання культурної суверенности українського народу.
Третє — екуменічне послання у проповіді 25 червня на «Чайці»: заклик до здійснення слів Спасителя у Горниці «щоб усі були одно» (Iван 17:21-23), у якому Папа просив у православних прощення за минулі провини католиків і просив пробачити взаємні рани.
Четверте — і чи не найважливіше в історичній перспективі — вітання українцям «від Сімферополя й Одеси до Харкова, від Донецька до Львова», яке було фактично публічним визнанням недоторканности кордонів Української держави.
ПОЛІТИКО-ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР: УКРАЇНА, ПОЛЬЩА, МОСКОВІЯ І СВЯТИЙ ПРЕСТОЛ
Глобальне значення візиту полягало насамперед в утвердженні України як повноправного суб’єкта міжнародного права. Вселенський Архієрей – водночас духовний лідер понад мільярда католиків і голова Святого Престолу, суверенної юридичної особи міжнародного права зі статусом спостерігача при ООН, – особисто прибув до Києва на запрошення Президента незалежної держави, не через Москву, а оминаючи її. Аналітики Jamestown Foundation констатували, що візит «зміцнив позиції Кучми вдома й посилив імідж України на міжнародній арені після плівкового скандалу». Символічно, що паломництво відбулося напередодні 10-ї річниці проголошення відновленої незалежности.
Тоді, коли перспектива інтеграції до ЄС здавалася далекою, Папа публічно й однозначно ствердив європейську ідентичність України, окресливши Київ як «перехрестя між Західною і Східною Європою», покликаючись на філософа Григорія Сковороду й митрополита Петра Могилу. Згадка кордонів «від Сімферополя до Львова» виявилася в історичній перспективі окупації Криму 2014 р. і великої війни 2022-2026 років відстоюванням українського суверенітету.
Другим ключовим геополітичним наслідком стало прискорення українсько-польського примирення — болісного для обох народів через травматичну спадщину Волинської трагедії 1943 р., акції «Вісла» та взаємних поборювань. Папа-поляк виступив архітектором примирення: у Львові Блаженніший Любомир Гузар від імені УГКЦ публічно попросив прощення за провини українців перед сусідами, а понтифік прийняв це звернення – «одкровення сили християнського прощення». У 2005 році греко-католицькі єпископи України та римо-католицької Польщі з нагоди Акту взаємного прощення та примирення написали спільного листа, метою якого було – прагнення єдності народів через молитву та прощення. В ньому говорилося: «Здійснюючи акт взаємного прощення – в ім’я справедливості, милосердя та блага наших народів – ми хочемо взяти на себе спадщину святого отця Івана Павла ІІ – Папи миру та примирення. Ми робимо це в відчутті відповідальності за «виховання молодих поколінь в дусі примирення та побудову майбутнього без умов для історії» (Іоан Павло ІІ Послання на 60-ту річницю трагічних подій на Волині, Ватикан 7 липня 2003 року).
11 жовтня 2017 р. Івана Павла ІІ було проголошено покровителем «святої справи польсько-українського примирення». Примирення не тільки відображалося у мові, а і у співдії. Президент Кракова – Анджей Голась і голова ради Станіслав Ганзлік, президент Любліна – Анджей Прушковський, президент Замостя – Марек Ґжелачик, президенти Жешува – Мечислав Яновський і його наступник Анджей Шляхта ділилися з нами своїм досвідом, застерігали від помилок, допомагали навчати персонал. Співпрацювали ради, міські служби, підприємці, працівники культури і науки, міщани.
Підготовка візиту Папи нас зблизила, зробила друзями. Думаю, що цьому посприяло і ухвалення Львівською міською радою рішення про оголошення Папи почесним громадянином Львова. Я особисто, наприклад, здружився з професором Мечиславом Яновським – президентом Жешува, мудрим і інтелігентним чоловіком, з яким потім ми працювали разом у Раді Європи і товаришуємо досі. Закладений Папою моральний фундамент зберіг свою силу і під час Майданів, а особливо під час трагічних подій 2022–2026 рр., коли Польща стала найважливішим партнером України і притулком для мільйона українців.
Окремої уваги заслуговує малознаний епізод, що передував візитові й, гадаю, безпосередньо вплинув на рішення про нього. Я, як міський голова Львова, у 1996 р., очолюючи державну делегацію на святкуванні 400-річчя Берестейської унії у Ватикані, особисто запросив понтифіка до Львова. Папа відповів, що офіційне запрошення має надіслати глава держави. Президент України Кучма Л.Д. попервах вагався, остерігаючись реакції РПЦ і офіційної Москви, однак пообіцяв підписати запрошення, «якщо РПЦ не буде проти».
Саме тут визначальну роль відіграла культурна дипломатія Львова. У 1999 р., представляючи Конгрес місцевих і регіональних влад Європи на конференції у Петербурзі, я звернувся до губернатора міста Володимира Яковлєва з пропозицією спорудити пам’ятник Тарасові Шевченку роботи скульптора Лео Мола (Леоніда Молодожанина), з яким ми це обговорювали кілька разів. З відома Яковлєва В., але за його відсутности, я провів нараду з відповідальними керівниками міста Петербурга щодо розподілу обов’язків, порядку дій та термінів виконання робіт. Після повернення до Львова проінформував про це міську раду і вона виділила під продаж три земельні ділянки, аби профінансувати придбання граніту у Фінляндії, його транспортування і встановлення монумента. В кінці грудня 2000 р. пам’ятник було відкрито за участю Президентів України та Росії. Перед відльотом із Санкт-Петербурга президент Л. Кучма покликав мене й сказав: «Василю, готуйся до візиту Папи». Цей факт дає підстави припустити, що питання папського візиту було предметом консультацій двох президентів, а участь Львова у спорудженні пам’ятника Шевченкові у Петербурзі посприяла прийняттю позитивного рішення.
У довгій історичній перспективі лінія Івана Павла ІІ щодо України виявилася не лише особистою позицією, а й інституційною настановою Святого Престолу, хоча й з певними коливаннями. Його наступник Бенедикт XVI зберігав стриманість. Натомість Папа Франциск (2013–2025) у питанні московсько-української війни нерідко зазнавав критики в Україні за надмірну обережність формулювань і прагнення зберегти роль універсального посередника. Зі смертю Франциска і обранням 8 травня 2025 р. Папи Лева XIV (Роберта Превоста) — першого в історії понтифіка-американця — Святий Престол повернувся до виразнішої проукраїнської риторики. Уже в першому недільному благословенні Лев XIV заявив, що «несе в серці страждання улюбленого українського народу», і закликав докласти всіх зусиль для «справжнього, справедливого і тривкого миру», повторивши: «Ніколи більше війни!». У вересні 2025 р. він просив берегти «живу християнську надію» й молитися за мир, а 9 грудня 2025 р. у Кастель-Гандольфо особисто прийняв Президента України Володимира Зеленського, наголосивши на потребі продовження діалогу, поверненні викрадених дітей і гуманітарній допомозі. До теми справедливого і тривкого миру для України понтифік повертався і на Велику п’ятницю 2026 р. Так лінія, започаткована паломництвом 2001 р., знаходить продовження у позиції нинішнього Святого Престолу.
РЕЛІГІЙНО-ЕКУМЕНІЧНИЙ ВИМІР: УТВЕРДЖЕННЯ УГКЦ І МІЖКОНФЕСІЙНИЙ ДІАЛОГ
Найважливішим внутрішньоцерковним наслідком візиту стала беатифікація 27 червня 2001 р. на Львівському іподромі 28 мучеників УГКЦ і — напередодні, 26 червня — 2 мучеників РКЦ. Традиційно беатифікації мучеників віри здійснювались майже виключно в Римі. Натомість Іван Павло ІІ свідомо обрав Львів — серце греко-католицького відродження — задля символічного повернення Церкви, ліквідованої радянським режимом на псевдособорі 1946 р. Серед піднесених на престоли слави: єпископ Микола Чарнецький із 24 сподвижниками-мучениками, єпископ Василь Величковський, отці Іван Зятик і Зиновій Ковалик, священномученик Омелян Ковч, а також Слуга Божа Йосафата Михайлина Гордашевська. У гомілії Папа, покликаючись на слова митрополита Йосифа Сліпого про землю Галичини, «вкриту горами трупів і річками крови», розгорнув концепт «екуменізму мучеників і свідків віри» як єдиний шлях справжнього християнського єднання у ХХІ ст. Сам факт публічної беатифікації новомучеників став, по суті, канонічним утвердженням відновленої церкви, хоча низка питань, зокрема невизнання блаженним митрополита Андрея Шептицького та ненадання УГКЦ статусу патріархату, лишилася відкритою, ймовірно, як компроміс задля збереження діалогу з Москвою.
Опір РПЦ і УПЦ Московського патріархату став одним із головних драматичних сюжетів візиту. Митрополит Володимир (Сабодан) демонстративно залишив Київ і не був представлений на зустрічі з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій. Натомість на ній були присутні Патріарх Київський Філарет та представники Української Автокефальної Православної Церкви. Поглиблення цього розколу мало й позитивний наслідок: посилення позицій Київського патріархату, який згодом, у 2018–2019 рр., став ядром Православної Церкви України. Сам Папа не звинувачував православних, а просив у них прощення. Проте чергова невдача спроби «братнього обійняття» з Алексієм ІІ лише зміцнила всіх у думці, що Москва не готова до екуменічного діалогу й використовує церковні питання як інструмент імперської політики.
Чи не найоригінальнішим богословським внеском понтифіка став концепт України як «лабораторії віри» і «лабораторії екуменізму», до якого Святіший Отець неодноразово повертався у виступах перед єпископатом двох обрядів, Всеукраїнською Радою Церков і молоддю. Лабораторія — це місце, де народжуються відкриття. На думку Папи, саме на історичному перехресті східної і західної християнських традицій можуть постати відповіді на виклики християнської цивілізації ХХІ ст. Після Революції Гідности 2013–2014 рр. і повномасштабного вторгнення 2022 р. цей образ постає особливо точним: Україна стала простором, де перевіряється життєздатність християнських цінностей перед новою тоталітарною загрозою, а УГКЦ разом із Православною Церквою України та іншими конфесіями засвідчує єдність у служінні народові й державі.
СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ РЕЗОНАНС І НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ
Кількість учасників літургій — понад 150 тис. на київській «Чайці» й 1,5 млн на Львівському іподромі 27 червня — зробила візит однією з наймасовіших публічних подій в історії незалежної України. Оцінка в 1,5 млн відповідала близько 3 % кількості тогочасного населення держави або 60 % кількості населення Львівської області. Феномен такої масовости пояснюють кілька чинників: фізична мобілізація паломників з усіх регіонів України та Польщі, духовна спрага посттоталітарного суспільства, що шукало втрачених моральних авторитетів, і особиста харизма понтифіка. Символічною стала деталь: 27 червня люди стояли під дощем, але навіть цього не помічали. Повернувшись до Риму, Папа згадав про це у молитві «Ангел Господній» — по суті, визнавши стійкість українського народу перед усім християнським світом.
Візит зробив українців більш упевненими в собі і продемонстрував, що народ потребує морального авторитета. Образ Папи різко контрастував з образом тогочасної політичної еліти, заплямованої «касетним скандалом» і вбивством журналіста. Маркуючи владу як ту, що має «служити народові, забезпечувати рівність у правах, не використовувати владу для особистих інтересів чи певних груп», а до бізнес-еліт звертаючись із закликом «дбати не про прибуток, а про людину», понтифік фактично дав українському суспільству ціннісний інструмент критики корумпованої влади.
Зв’язок візиту 2001 р. з Помаранчевою революцією 2004 р. і Революцією Гідности 2013–2014 рр. – одне з найдискутованіших питань вітчизняної політології. Окрім промов 2001 р., слід зважати на пряму підтримку Папою протестувальників 24 листопада 2004 р., коли вже важко хворий понтифік звернувся українською мовою: «…запевняю вас і весь народ України, що у ці дні в особливий спосіб молюся за вашу улюблену Батьківщину». Це одне з останніх його публічних послань (понтифік помер 2 квітня 2005 р.). Звичайно, причинно-наслідковий зв’язок не варто редукувати до прямої лінійної залежности, проте тезу про візит як «натхненник» можна обґрунтувати кількома каналами впливу: формування ціннісного словника (свобода, відповідальність, гідність, європейський вибір); ствердження ідеї громадянського суспільства як суб’єкта історії («Україна, яку ви збудуєте»); делегітимація образу влади як інструменту особистих інтересів — формула, що виявилася провідною на київських майданах 2004 і 2013–2014 рр. Українцям було важливо, що папа думає так само як і вони. Це співмислення давало силу і відвагу.
ОЦІНКИ ВІЗИТУ В НАУКОВІЙ ДУМЦІ ТА ПУБЛІЦИСТИЦІ
Візит широко висвітлювали провідні західні видання: The Washington Post, BBC, Le Figaro, La Repubblica, Catholic World Report, EWTN, National Catholic Register та інші. Особливо ґрунтовний аналіз зробив Аналітичний центр Jamestown Foundation у статті «Pope John Paul Visits Ukraine» (2 липня 2001 р.). Його основний висновок — Президент Кучма «продав» візит усередині держави і за кордоном як підтвердження власної політичної легітимности, і візит зміцнив його позиції після плівкового скандалу. Журнал Religion, State and Society визначив паломництво як «делікатну дипломатичну місію», а The Washington Post у статті «Legacy of Religious Struggle to Confront Pope in Ukraine» акцентувала на спадщині міжконфесійних протистоянь. Фотографії півторамільйонного натовпу на Львівському іподромі обійшли світові ЗМІ, ставши візуальним символом духовного потенціалу відродженої держави.
У Польщі, батьківщині понтифіка, візит до сусідньої України сприймався як завершення кола примирень, започаткованого в 1965 році історичним зверненням польських єпископів до німецьких «вибачаємо і просимо вибачення». Значну частину паломників на Львівському іподромі 27 червня становили вихідці з Польщі. У Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії й державах Балтії подію висвітлювали в контексті спільного посткомуністичного спадку та ролі понтифіка-слов’янина у поваленні комуністичних режимів. На пострадянському просторі позиція Білорусі була нейтрально-скептичною, віддзеркалюючи позицію Москви, тоді як держави Балтії виявили солідарність з Україною як державою, що демонструвала непокору московському тиску.
Реакція Московії була, попри стримане публічне мовчання офіційного Кремля, виразно негативною. Публічну критику очолила РПЦ. Проросійські політичні сили (Прогресивна соціалістична партія Наталії Вітренко, частина фракцій КПУ та «православні братства», скеровані з Москви) збурювали народ проти візиту, а частина ЗМІ подавали подію в термінах «прозелітизму», «уніатської експансії» і «розколу православ’я». Показовим був коментар одного російського видання, що Святослав Шевчук «загіпнотизував півтора мільйона людей і заставив їх кричати “Україна любить папу”». Така риторика згодом стала складником гібридної інформаційної війни проти України. У ретроспективі негативна реакція на візит 2001 р. вписувалася в логіку «руского світу» — концепту, що після 2014 р. і особливо 2022 р. перетворився на ідеологічне обґрунтування агресії. Тим разючішим у історичній перспективі є контраст між приїздом Папи у Київ і Львів як до європейських столиць – адміністративної та культурної, і нинішньою спробою Москви заперечити саму суб’єктність української нації.
ВИСНОВКИ
Проведений короткий аналіз впливу пастирського візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну 23–27 червня 2001 року дозволяє сформулювати такі основні висновки.
По-перше, у своїх одинадцяти промовах і гоміліях Іван Павло ІІ , перший в історії Папа-слов’янин і єдиний понтифік, що володів українською мовою, окреслив три фундаментальні засади правової демократії (визнання вищих моральних цінностей, повага до людської гідности, розуміння влади як служіння) і вперше серед глав найбільших світових інституцій публічно проголосив непорушність кордонів Української держави. Цей етичний фундамент став своєрідним «декларативним кодексом» українського громадянського суспільства на десятиліття наперед.
По-друге, у геополітичному вимірі візит став одним з найвагоміших чинників утвердження суб’єктности України на міжнародній арені, прискорив українсько-польське примирення, закріплене 2017 р. проголошенням Папи його покровителем. Як засвідчує досвід культурної дипломатії Львова, пов’язаний зі спорудженням пам’ятника Т.Г. Шевченкові у Санкт-Петербурзі 2000 р., візит був результатом тонкої взаємодії церковної, державної і місцевої ініціатив. Започаткована понтифіком лінія знайшла продовження у позиції Папи Лева XIV, який від травня 2025 р. послідовно обстоює «справедливий і тривкий мир» для України.
По-третє, у релігійному вимірі візит підняв престиж і ствердив канонічність Української Греко-Католицької Церкви: беатифікація 28 її мучеників не в Римі, а на батьківщині мучеництва стала актом світового значення, а сформульована Папою концепція «екуменізму мучеників» лишається орієнтиром міжхристиянського діалогу донині. Україну понтифік визнав «лабораторією екуменізму».
По-четверте, у соціокультурному вимірі візит став безпрецедентною за масштабом подією, що зміцнила національну самосвідомість і дала впевненість у собі. Тому обґрунтованою є теза українських аналітиків та ієрархів УГКЦ про нього як «натхненника (передвісника)» Помаранчевої революції і Революції Гідности, аксіологічний словник яких значною мірою сформував саме понтифік.
По-п’яте, вітчизняна та зарубіжна наукова думка й публіцистика сходяться на тому, що паломництво Івана Павла ІІ стало однією з тих небагатьох подій, які об’єктивно прискорили перебіг новітньої історії України, зміцнивши міжнародні, церковно-канонічні, ціннісні й символічні підвалини, на яких українська нація стояла протягом наступної чверті століття і, зокрема, під час найтяжчого випробування, повномасштабної московсько-української війни 2022–2026 рр. Слова, сказані 26 червня 2001 р. на Сихові, — «Україна буде такою, якою ви її збудуєте» — залишаються одними із найвагоміших слів, переданих українцям у ХХІ ст.
На завершення стверджу, що приклад, настанови Івана-Павла ІІ залишаються актуальними і сьогодні. Думаю, вони будуть актуальними для багатьох поколінь українців і поляків, які переосмислюватимуть, привласнюючи собі історію, та формуватимуть майбутнє своїх націй. Спільне майбутнє!
Василь Куйбіда,
доктор наук з державного управління, професор, Заслужений юрист України
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.