“Українська літературна газета”, ч. 5 (373), травень 2025
Тут правда з кривди злускала облуду,
Щоб розказали нам з віків минулих, люди,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Історію насильств і батогів
(Василь Симоненко)
Катерина Мандрик-Куйбіда залишила по собі значний спадок літературних творів і збірку фольклорних записів. Її поезія найповніше представлена у книзі «Вставай, Україно, до бою!» і виданій у Івано-Франківську 2022 року, яка складається з 6-ти розділів.
В розділ ’’Дух мій гартувався серед гір’’ входять твори, написані в часи, коли їхня авторка формувалася і як особистість, і як поетка, і як воїн («Дух мій гартувався серед гір»). Вірші цього циклу відображають любов до рідного краю, символізують не лише природну красу, а й незламний дух, свободу й силу, які передаються від покоління до покоління, формуючи національний характер. Через образи природи поетеса підкреслює, що свобода є не лише соціальною чи політичною цінністю, а й природною сутністю. У віршах відчувається невимушена легкість у поєднанні ніжності та сили, що передає заклик до мужності перед викликом смерті. Кожен із віршів розкриває різнобічність емоційного стану ліричної героїні, яка прагне бути ніжною й ласкавою, як весняний промінь сонця, але водночас проявляти стійкість і гідність у важкі часи. Дуже виразною є тема часу, змін, і того, як природа допомагає розуміти внутрішні процеси людини.
Значну увагу приділено темам самопізнання і внутрішньої боротьби, що підкреслює її готовність змінюватися й приймати нові виклики. Загалом ці вірші справляють глибоке враження завдяки чутливості та здатності торкатися найглибших струн людської душі. Вони запрошують замислитися над власним життям і його сенсом через призму природи і особистих переживань. Протиставлення любові до природи і відчуття втрати чи самотності створює глибокий внутрішній конфлікт: жінка прагне знайти місце у світі, але змушена відстоювати свою гідність і свободу народу, боротися з ворогом, який хоче їх знищити.
Ця поезія не лише фіксує емоції людини– вона живе власним життям й надихає читача шукати красу навіть у найскладніші хвилини буття, стає закликом знайти ніжність всередині себе та залишатися мужніми в добу всіх викликів і життєвих негараздів.
Вірші, об’єднані назвою «До зброї, браття!», написані з 1944 по 1949 рік, – потужне свідчення патріотичного духу та боротьби українського народу за свободу і незалежність аж до періоду боротьби УПА і ОУН проти радянської влади після Другої світової війни. Вони відображають не лише воєнні події того часу, а й глибокі емоційні переживання ліричної героїні, сповненої відваги та рішучості. Вірші акцентують на стійкості, рішучості, мужності, готовності до самопожертви заради Батьківщини, вшануванні загиблих героїв, підкреслюють важливість боротьби за «волю народів» та «свободу людей», змальовують повстанців як уособлення сили, гідності та незламної волі.
Авторка звертається до співвітчизників із закликом піднятися на захист Батьківщини: «До змагу нумо знову, браття». Цей заклик стає лейтмотивом усіх творів добірки; він відображає спільне бажання знайти справедливість і здобути незалежність для України. Використання діалогічних форм підсилює почуття колективної відповідальності: «Ми всі – гартоване залізо»(« До змагу нумо знову, браття»). Таким чином створюється образ сильної когорти однодумців, готової протистояти ворогам. Словник авторки насичений емоційно забарвленими виразами: «пломеніють», «гнівом сповнимося», що підкреслює джерело сили, посилює їхню вагу й значущість у контексті історичних подій.
Символіка також займає важливе місце. Зображення запеклої битви («заспівали скоростріли») передає атмосферу безкомпромісної боротьби й високого духу борців за волю. Образи весни та інших природних явищ зіставляються із загрозами війни і стають символами оновлення й надії навіть у найтемніші часи.
Особливо значущі сакральні мотиви, зокрема, Богоматері як охоронниці українського народу: “Нас Богоматір береже” («Наші знамена»). Це не лише додає духовного виміру текстам, а й нагадує про важливість віри в перемогу над агресором.
Основна тема добірки – заклик до об’єднання в ім’я боротьби за рідну землю. Вже з перших рядків читачі відчувають емоційний заряд: поетеса звертається до українського народу з покликом діяти: “ До бою, браття! Всі до бою…”. Такі слова і образи єдності, як основи національної свідомості, не лише вияскравлюють патріотичний дух, а й підкреслюють важливість колективної сили у боротьбі з жорстоким ворогом. У віршах – також яскраве вираження теми гідності й гордості за Україну, де кожен рядок звучить як маніфест волі: «…нам знаменом править: ‘‘Воля Людині і народам всім’’», «Будь-хто із нас героєм стати щомиті кожної готов» («Наші знамена») Цей ритуал бойового гімну створює атмосферу готовності до дій і мобілізує енергію читачів.
Емоційна палітра добірки надзвичайно багатогранна. Тут бачимо співпереживання за долями близьких людей, піднесення духу, мужності повстанців і їхню непохитну віру в перемогу: “Ми Україну обороним!” («Криваві ваші ідеали»). Кульмінація емоційної напруги проявляється в закликах, які не тільки мотивують діяти, а й формують усвідомлення особистісної відповідальності кожного за майбутнє України. Вдало переплітаючи тематику війни з особистими переживаннями тих, хто бореться за свою землю, поетеса формує комплексне розуміння значення свободи і передає не лише емоційний заряд, а й глибоке осмислення національної ідентичності та особистої відповідальності кожного українця за долю Батьківщини.
Вірш «Хто подає нам, друзі, знаки» залучає читача до осмислення теми колективної пам’яті та важливості спільної боротьби. Вірш «До бою!» й подальші мініатюри стосуються теми мужності та солідарності у боротьбі проти ворога. Вони наповнені патетикою героїзму та готовністю захищати рідну землю ціною власного життя. Використання символіки «заліза» в контексті людської спільноти означає силу духу та незламність нації навіть у найважчі моменти випробовувань. У таких образах викристалізовується концепція єднання народу: «Ми всі з заліза, а не з плоті-крові» – ця фраза формує відчуття спільної мети й непереможного духу, а особисті переживання під час війни змінюється прийняттям героїчного обов’язку. У вірші “Будь героєм!” авторка наголошує на емоційному зв’язку між матір’ю і сином та спільному підпорядкуванню обов’язку захищати Україну. Далі цей мотив повторюється як традиційна форма передачі цінностей через покоління.
Фінальні строфи добірки привносять ще один шар значення через концепцію оновлення людини і нації після руйнівної війни: «Благослови вогнем». Тут мова йде про очищення через біль; нова Україна постане з попелу руйнувань завдяки силі духу її народу: ‘‘В боях і тюрмах, крові і нарузі //Народжується нація велика’’ («Над вбитим воєм друзі не ридають»).
Вірші цього циклу занурюють читача у вир емоційних переживань часу визвольної боротьби українців середини XX століття – часу великих втрат, але й величезної мобілізації і героїзму, величних сподівань на майбутнє незалежне життя України і вражають своєю емоційною щирістю, здатністю передати настрій епохи, коли кожен рядок сприймається як заклик до дії. Ця поезія стає не тільки свідченням минулого, а й символом незгасної волі українського народу до свободи та гідності сьогодні і завжди.
Поряд з описом боротьби за фізичну свободу вірші також торкаються теми духовної стійкості. Часом з’являється мотивація до самопожертви заради спільного блага: ‘‘ Це для нас найбільше значить – //проливати кров гарячу //за народ свобідний свій!’’ («Нам нема коли вмирати»), ‘’За правду нашу кров свою гарячу / Віддать готові разом із життям’’ («Чи ви забули, що ми світ повинні»). Це передає усвідомлення того, що справжня свобода починається всередині кожного з нас.
Добірка засвідчує силу поетичного слова як інструменту протесту та мобілізації народу в тяжкі часи. Поезія тут виступає не лише як мистецтво. Вона стає зброєю у боротьбі за право на існування нації та її свободу. Наша відповідальність полягає у тому, щоб пам’ятати ці слова й цінувати їхній зміст, адже вони – частина нашого колективного досвіду, нашої історії.
Цікаво порівняти цю добірку віршів з творчістю інших авторів того періоду, зокрема з творчістю Олени Теліги, Євгена Маланюка, поетів-воїнів УПА та поетів, які прийшли в шістдесятих роках і продовжили боротьбу й творчі пошуки попередників, зокрема Василя Стуса і Ліни Костенко. Кожен із цих поетів звертався до теми боротьби за свободу й національну ідентичність, проте їхні підходи й стилі мали свої особливості.
Олені Телізі – одній із яскравих представників української поезії XX століття – притаманні глибоке почуття належності до рідної землі. У віршах цієї авторки, де образи жінок – символ сили й мужності, звучить заклик до чину, що відображає внутрішню боротьбу особистості і підкреслює важливість активної участі у ній кожного українця.
Там, де Катерина Мандрик-Куйбіда віддає перевагу закликам до об’єднання всіх сил народу («До бою, браття!»), Олена Теліга використовує інтимний тон для висловлення переживань окремої особистості. Її поезія має емоційне забарвлення і глибоко резонує зі станом жінки у скрутних обставинах, а використання метафор для передачі складних почуттів дає змогу створити образність, яка заполонює читача на емоційному рівні.
Катерина Мандрик-Куйбіда під час війни менше сфокусована на індивідуальних переживаннях. В її віршах бачимо заклики до дії загалу, переживання втрат у боротьбі з ворогом, як правило, закінчуються словами про нові бої. Поетеса частіше використовує ритмічну й урочисту мову, вдається до епічних образів героїзму і бойової готовності. Це викликає відчуття колективної сили та готовності обстоювати свободу Батьківщини.
Творчість Теліги переплітається з осмисленням ролі жінок під час війни (вірші: «Мужчинам», «Відповідь»), а в Катерини Мандрик-Куйбіди бачимо переважно чоловічий погляд на війну – бойовий дух і братерство. Порівнюючи їхню творчість, можна побачити два різні виміри патріотичних почуттів: один – це індивідуалістичний: переживання страждань і мужності через призму жіночого досвіду (Теліга), а другий – масове прагнення об’єднатися задля спільної мети (Мандрик-Куйбіда). Обидва аспекти доповнюють і одне одного, і багатогранну картину української літературної спадщини.
Українська поезія ХХ століття була не лише естетичним явищем, а й формою спротиву, духовного щита перед обличчям історичних катастроф. У цьому сенсі творчість Євгена Маланюка, учасника визвольних змагань, офіцера Армії УНР, поета-емігранта та Катерини Мандрик-Куйбіди, зв’язкової УПА, політкаторжанки, – дві вогняні траєкторії, що з різних боків освітлюють спільну тему: любов до України як жертовну боротьбу за її волю. Вони обоє оспівують Батьківщину, але Маланюк – литаврами в бою, що є реакцією на втрату держави та спробою віднайти нову форму української ідеї, а Мандрик-Куйбіда – молитвою до меча, яка дає сили на виживання й духовної боротьби,. Їхні голоси, такі різні за тоном, стилем і біографією, звучать суголосно в темах втрати, боротьби, пам’яті та нескореності.
Поезія Є. Маланюка – це форма політичної відповідальності й духовного лідерства. Його твори народжувалися в еміграції, але були спрямовані до України – як наказ, пророче слово, заклик. Поезія К. Мандрик-Куйбіда– це щоденник болю, віри, надії, написаний зсередини воєнної боротьби і репресованої дійсності. Для Маланюка, поета-державника Україна– ідея, меч, історія, трагедія й водночас місія. (Збірка «Земля й залізо», 1929). Вона не емоція, а концепція, що має бути створена як імперія духу. Для нього любов до Батьківщини – це насамперед обов’язок, форма волі і героїчна смерть як чин.
Мандрик-Куйбіда – без гучного риторичного пафосу, але з глибокою емоційною вкоріненістю у молитовний шепіт жінки, подає Україну як повноту Всесвіту, матір, надію, сенс її життя (‘’Стати у повстанські лави, браття’’; ‘’Будь героєм!’’):
Ти пісня й мовчання,
Ти радість і жаль,
І зіронька рання,
Господня скрижаль.
Ти заповідь Божа,
Терпіння і хрест,
І на перемогу
Вказуючий перст.
В бараці із нами,
В оцій глушині
Ти стала словами
Молитви мені.
Ти сонце в тумані,
Наснага в путі,
І слово останнє
В моєму житті:
У-КРА-Ї-НА!. (‘‘Ти пісня й мовчання’’)
Маланюк, перебуваючи в еміграції, сприймає її як розірвану пуповину між людиною і землею. У вірші «Під чужим небом» зі збірки ‘’Гербарій’’ 1926 р він передає стан відчуження: тугу за домом, якого нема, і пам’ять, що не рятує, а катує:
«Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх…» (Є. Маланюк, «Земна Мадонна» Вибране Братіслава, 1991 р., с.50).
К. Мандрик-Куйбіда – не вигнанка, а політв’язень. Її біль – не тільки метафізичний, а й фізичний, реальний: від побоїв, наруг, перебування за гратами в камері, за колючим дротом в суворих умовах тундри. Для неї слово – остання форма гідності, єдиний засіб спротиву, коли тіло закуте в кайдани. ЇЇ поетика – воскресіння!
Їхнє поетичне слово – це хроніка епох, в якій жоден рядок пульсує гідністю, сильним духом і правдою. Євген Маланюк і Катерина Мандрик-Куйбіда – два полюси єдиної духовної традиції, голоси двох Україн: одна – голос історії, тверезий і суворий в еміграції, друга – голос жінки, яку не зламали за ґратами. Один – будівничий ідеї, інша – зберігачка серця. Вони обоє – частина єдиної тканини національного слова, що не скорилося ані мечу, ані табору. Їхня поезія – це форма боротьби, яка не перестає бути людяною, це – Україна, написана в рядках, пережита в крові, воскресла в слові.
Вірші поетів, які писали під час війни та в умовах боротьби за національну незалежність, мають особливе значення. Поети-воїни Української повстанської армії створили унікальний літературний пласт, який базується на темах боротьби, стійкості та відданості Батьківщині. Їхня творчість насичена образами боротьби і жертовності. Наприклад, рядки Марка Боєслава ‘‘До бою будь завжди готов’’, ‘‘ Карай, гнівна руко, карай’’ або Петра Гетьманця ‘‘…підняв я нині меч повстання // і йду тепер в жадобі кар ’’, ‘‘іду наче вісник повстань’’ відзначаються глибоким патріотизмом і закликами до активних дій в ім’я свободи. Метафори крові і смерті також широко використовуються у творах інших поетів УПА. Ці образи не лише підкреслюють трагізм ситуації й героїзм повстанців, а й служать символами відродження народу через страждання, адже символіка смерті завжди супроводжується вірою в перемогу: смерть не страшна, коли маєш велику мету.
Порівнюючи поезію Катерини Мандрик-Куйбіди з поезією інших повстанських поетів, помітимо, що її післявоєнні поезії(особливо в час відбування покарання в таборах ГУЛАГУ), передаючи віру в майбутні переможні бої, фокусуються також на переживаннях та емоціях людей щодо втрат і горя, акцентують на людській трагедії.
Поезія Василя Стуса відзначається глибоким філософським осмисленням страждань особистості в умовах тоталітаризму. У його творах присутні мотиви самотності, які поєднуються із закликами до непокори системі, часто звучить заклик до внутрішньої свободи навіть у найскрутніших обставинах:
Ярій, душе. Ярій, а не ридай!
У чорній стужі сонце України,
а ти шукай – червону тінь калини,
на чорних водах тінь її шукай.
і заклик до помсти:
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютості всенаученної нам
на всечас відпусти.
На відміну від героїчного пафосу добірки «До зброї, браття!», де акцент робиться на колективній боротьбі і патріотичному запалі народу, підкреслюється єдність і сила народу («Ми всі – гартоване залізо»), Стус більше наголошує на індивідуальному досвіді страждань і боротьби з несправедливістю, розкриває інтимний її вимір – внутрішню боротьбу людини.
Ліна Костенко також охоплює тематику війни та патріотизму у своїй творчості. Найяскравішим прикладом може бути історичний роман «Берестечко». Її поезії пронизані емоціями любові до рідної землі та закликами до мужності перед обличчям загроз. Стиль Ліни Костенко вирізняється лаконічністю та метафоричністю; вона часто використовує образи природи для передачі складних людських переживань. Наприклад, у вірші “Страшні слова, коли вони мовчать” можна побачити тонку гру слів і фраз. Це контрастує зі зрозумілістю й прямотою закликів Катерини Мандрик-Куйбіди у циклі “До зброї”. Хоча обидві авторки прагнуть донести думку про важливість боротьби за Україну – Ліна Костенко через призму особистих переживань окремого героя (іноді жіночого), а Катерина Мандрик-Куйбіда – через колективне усвідомлення сили народу.
Всі згадані автори об’єднані спільними цінностями – любов’ю до України, патріотизмом і прагненням до свободи, однак їхні вірші мають різні акценти, кожен із поетів робить це через свою призму досвіду й стилю вираження: чи то через індивідуальну трагедію людини (Стус), чи через чуттєву метафорику (Костенко), чи через героїчну оду жінці (Теліга), чи народну героїку (Мандрик-Куйбіда). Цей діалог поетичних голосів між поколіннями витворює багатогранне полотно української культурної пам’яті про війну й визвольну боротьбу, а різноманітний спектр тем і засобів їхнього вираження дає змогувести мову про багатогранність української літературної традиції як у часи між двома світовими війнами, так і в часи від Другої світової війни до відновлення української державності.
Цикл віршів “До зброї, браття!” може розглядатися як окремий документ епохи – він не просто фіксує тугу за минулими днями в колі родини чи друзів, а утверджує незламний дух спротиву українського народу, його прагнення до свободи й незалежності, безбоязнь ворога і війни за волю. Усі ці складові роблять цикл віршів актуальним особливо сьогодні у час чергової, як стверджують історики, 22-ї російсько-української війни: слова поетеси звучать як заклик до дії для кожного покоління українців обстоювати свої права і свободи незалежно від викликів часу чи обставин та служать натхненням для наших сучасників шукати сили у собі задля боротьби за волю, гідність і справедливість.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.