Василь Яременко. Публіцистика – чин героїчний (Український світ Бориса Грінченка)

617

А все-таки він герой! Бо він боровся весь час свого трудящого життя з найлютішими ворогами людини, в ім’я того ідеалу, який ніс в своїй душі, в ім’я тої любови до чоловіка, яку мають усі герої, коли стають до боротьби, хочби з самими богами.

М. Євшан

 

І. ПУБЛІЦИСТИКА БОРИСА ГРІНЧЕНКА

Публіцистика Бориса Грінченка – це підсумок його громадсько-політичної діяльності. Публіцистичні жанри – нариси, фейлетони, критичні статті, полемічні і дискусійні статті і навіть публіцистичні замітки – серцевина журналістики. Публіцистика у будь-якому періодичному виданні творить обличчя цього видання, декларує приналежність його до тієї чи іншої ідеології, творення ідеалу найкращим чином організованого суспільства. Всі ці завдання у публіцистиці Бориса Грінченка окреслені гранично чітко.

Комуністична ідеологія трактувала Бориса Грінченка як ідеолога буржуазного націоналізму, «співця петлюрівщини», культуртрегера, автора «теорії малих діл». Це «здобуток» радянської методології. В часи Грінченка націоналізм означав патріотизм, а не шовінізм. Космополітизм трактувався як інтернаціоналізм. З часом суть термінів змінилася до протилежної. Наш мислитель О. Потебня зауважив, що послідовний націоналізм (сиріч патріотизм – В. Я.) – це і є інтернаціоналізм», то, зрозуміло, що шовінізм не міг бути інтернаціоналізмом. Б. Грінченко українських патріотів називав українськими націоналами.

Історія Грінченкової публіцистики засвідчує, що він відстоював визначений Шевченком національний шлях розвитку України і в реалізації цього шляху бачив суть свого життя. Він, з певними застереженнями, схилявся до ідеології радикалізму і для реалізації програми національного розвитку і побудови національної держави (згадаймо тут «Самостійну Україну» М. Міхновського) створив Українську радикальну партію, згодом об’єднався із Демократичною партією Л. Жебуньова в Українську радикально-демократичну партію. Серед близько 20 партійних брошур кілька були написані самим Грінченком, а ще ним укладено (№ 7) збірник поетичної публіцистики, точніше – публіцистичної поезії, – «Червона квітка» (1905).

«Листи з Наддніпрянської України», «Галицькі вірші», «На беспросветном пути», «Зачем?», «Тяжким шляхом», «Було, є, буде», «Нова сем’я», «Нарід в неволі» – це класика української публіцистики неубутнього значення. Ці твори мають освоювати студенти історики, філологи, політологи, журналісти, які історію журналістики мають вивчати не як історію періодичних видань, а як історію української суспільно-політичної думки, відображеної на сторінках численних видань, в яких брав участь, був редактором першої щоденної загальноукраїнської газети «Громадська Думка», видавав власну «Нову Громаду», численні альманахи, декламатори, антології, календарі.

У 1892 році Борис Грінченко зробив остаточний ідеологічний і культурно-науковий вибір. Свідченням цьому є полеміка Грінченка із Драгомановим про шляхи розвитку України і роль Шевченка в націєтворенні («Листи з Наддніпрянської України»). Так склалося, що досі ніхто не написав проясень чи коментар до назви публіцистичної праці «Листи з Наддніпрянської України». Адже написані вони були на Луганщині в селі Олексіївці, яка таки далеченько від Наддніпрянщини. Із Олексіївки їх і посилав Б. Грінченко. У назві уже був закладений політичний зміст. Дотримайся офіційних вимог – і праця Грінченка могла мати назву «Листи з Малоросії» або «Листи з російської України». Прийменник «з» давав політичну вказівку, що «Листи» не з-під підросійської України чи Малоросії, чи врешті «з Луганщини», а від чиєї України з її природньою назвою, що могла б бути і офіційною назвою національної держави, яка заперечувала драгоманівську соціалістичну Україну. Здається, Драгоманов зрозумів П. Вартового і також слав відповіді не в Малоросію чи на російську (підросійську) Україну, а таки на Наддніпрянщину, яка мала стати центром відродження і побудови самостійної незалежної України. Це листи з майбутнього, з майбутньої України, а остаточну офіційну назву має уточнити історія. Пройшли через УНР, УРСР, щоб у 1991 році одержати назву держава Україна.

Такий прихований політичний зміст має назва «Листи з Наддніпрянської України».

По-друге, Борису Грінченку йшлося про вихід на європейський інформаційний простір, із одного боку доносити в Європу всі проблеми України і вписувати українські цінності в європейський контекст, а з другого боку збагачувати українську культуру загальнолюдськими надбаннями, світовими цінностями. «Почуваймо себе членами з усесвітньої людської сім’ї і візьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за свого життя людськість, візьмімо й зробімо його частиною нашої душі, будьмо рідні і Гомерові і Шекспірові, і Данте, але попереду над усе зоставаймося самими собою, будьмо українцями-русинами думкою, мовою, ділом». «Листи з Наддніпрянської України» – це публіцистична панорама національного відродження і розвитку України.

Роком раніше, у 1891 р., Б. Грінченко започаткував статтею «Галицькі вірші» гостру дискусію із Іваном Франком, фактично поставивши на новий рівень проблему соборності України під кутом зору єдиної для Галичини і Наддніпрянщини літературної мови, як норми, і її правопису.

І нарешті, 1891 року було утворено Братерство тарасівців. Серед його засновників були В. Боровик, І. Липа, М. Міхновський, до них приєдналися Б. Грінченко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, Є. Тимченко, М. Вороний, О. Черняхівський, В. Шемет. Ця акція була задумана і зреалізована Олександром Русовим, який під прикриттям статистичної експедиції на Полтавщину зібрав групу студентів Одеського, Київського, Харківського університетів, аби вони встановили між собою зв’язки і співпрацю і з цією метою перед початком статистичних робіт з’їхалися до Канева, на Чернечу гору, і на могилі Тараса Шевченка дали клятву працювати все життя задля національного відродження і розвитку України. Тарасівці вперше відмовилися від народницького «українофільства» і вперше стали називати себе «свідомими українцями». Центром Братерства тарасівців було обрано Харків, а після арештів і обшуків серед інтелігенції (був 1893 р. обшук і в Б. Грінченка, що змусило його залишити вчителювання в приватній школі X. Д. Алчевської на Луганщині і переїхати до Чернігова).

У 1891 році львівська «Зоря» друкувала повість Б. Грінченка «Сонячний промінь» і на першій сторінці (ч. 12) помістила його портрет, а тогочасний головний редактор «Зорі» Василь Лукич у супровідній (першій біографічній) статті до портрета 28-річного Бориса Грінченка уже відзначив його заслуги в українському письменстві і науці: «На ниву літературної діяльності виступив він з початком 1880-их років і зразу вже виявив талант неабиякий. Досі пробував своїх сил і в поезії, і в белетристиці, критиці і в популярних літературно-наукових розправах, – а всюди з успіхом дуже добрим…». Та шлях до того, як «Зоря» стала «числити його між своїх найщиріших помічників», був складним і трудним. Сам Борис Грінченко в автобіографії, написаній для «Історії літератури руської професора О. Огоновського, писав: «Скоро (р. 1881) дізнався я про Галичину, – побачив «Діло», а р.1883 і «Зорю», то зараз з усієї сили прихилився до галичан… Тим часом ніхто й не озвався, а праці часом клалося багато… Тільки д. Ів. Франко озвався р. 1886 до мене: од його дізнався я, що мої праці варті друку. За це повинен я йому дякувати». Тільки непохитна впевненість Бориса Грінченка у потребі спільної праці українців у Австро-Угорщині і в Росії не дала йому зневіритися у своїй мрії.

Робота задля України уже з початку 80-х років ХІХ ст. стала його програмою, життєвим credo, громадянським обов’язком, справою служіння народній просвіті, і творенню єдиної літератури для селян та інтелігенції.

За незалежної України увага до «Листів з Наддніпрянської України» Бориса Грінченка і «Листів на Україну Наддніпрянську» Михайла Драгоманова значно посилилася. Здійснено кілька перевидань цих пам’яток гострої полеміки з національного питання і шляхів подальшого розвитку України, чи драгоманівського соціалізму, чи національного розвитку, окресленого Т. Шевченком.

У цьому головна суть публіцистики Бориса Грінченка.

Однією з перших робіт після 1991 року на цю тему була брошура відомого українського вченого в діаспорі академіка НАН України Аркадія Жуковського «Б. Грінченко – М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу», перевидана 1994 року в Києві з нагоди 100-річчя появи названих пам’яток. М. Драгоманова академік А. Жуковський атестує як «політичного мислителя, історика, публіциста», що є науковою правдою, а Грінченка називає відомим «письменником, фольклористом, педагогом, відомим, перш за все, завдяки його славнозвісному словникові української мови». Це твердження потребує уточнення, яке б пояснило кілька речей. Справа в тому, що на 1892 рік Б. Грінченко ще не мав слави ні фольклориста, ні автора «Словаря української мови», який, до речі, постане майже на 15 років пізніше. У 1892 році Грінченку було лише 29 років і був відомий як педагог і автор творів у «Зорі», саме тоді працював учителем на Луганщині у с. Олексіївці. Як письменник, автор поезій і повістей із життя української інтелігенції – «Сонячний промінь» і «На розпутті», Борис Грінченко був відомий під прибраним ім’ям Ів. Перекотиполе чи Василь Чайченко. Для публіцистичних листів він уже прибрав інше ім’я – П. Вартовий. Якщо Драгоманов як публіцист і полеміст уже відбувся і з авторитетом і славою трибуна закінчував свій шлях, а для більшості українських інтелектуалів був незаперечним авторитетом, то 29-річний Борис Грінченко тільки починав шлях борця за національну ідею – соборну, демократичну, вільну Україну без російського гніту і русифікації, за націоналізацію української школи, проти нищення культури, зокрема нищення мови як форми тієї культури, засобу її збереження і передачі наступним поколінням. Попереднього 1891 р. статтею у львівській «Правді» Грінченко публікує гостропубліцистичну статтю «Галицькі вірші». Ці дві статті і представили українській і слов’янській спільноті нового ерудованого, пристрасного публіциста Бориса Грінченка, який «на рівних» уже полемізував з М. Драгомановим і І. Франком. Ішла зміна поколінь української інтелектуальної еліти. Нуртувала проблема «батьків і дітей». М. Драгоманов навіть не знав, хто стоїть за псевдонімом П. Вартовий.

Утворення «Братерства тарасівців» 1891 р. було знаковою подією в ідеологічній боротьбі Бориса Грінченка. Ідеолог «Братерства тарасівців» І. Липа написав програму товариства «Рrofession de foi молодих українців» і опублікував 1893 року на сторінках львівської «Правди», де перед цим друкувалася стаття Б. Грінченка «Галицькі вірші», до обговорення якої включилися Іван Франко, Агатангел Кримський, Ілля Кокорудз, М. Школиченко, І. Верхратський та інші. Публіцистична активність Б. Грінченка визначалася програмою «Братерства тарасівців» і широкою зацікавленістю української громадськості.

«Наша інтелігенція була відірвана від народу, мало підготовлена до міцного єднання, щоб це закохання в естетичну вдачу народу (А. Ніковський розповідав слідчому, що його брат викрав собі дружину в сусідньому селі, «бо в неї хода ловка» – В. Я.) та його надзвичайно звеличену чистоту етики мало б спроможність дати якісь примітні практичні результати, корисні українському народові».

Дві публіцистичні праці Б. Грінченка «Нова сем’я» і «Було, є, буде» поширювалися в шістдесятих роках XX ст. у «самвидаві» шістдесятників. Сказане в них було суголосне заявам і боротьбі шістдесятників, їхнім ідеалам майбутньої України. «Рівности, братерства, волі, права кожному жити, як він хоче, – ось чого бажав і козак-запорожець, і хлібороб-селюк, і Семен Палій, і Юрко Немірич. Виборовий лад, народоправство, вільна просвіта, вільне слово людське – ось яким ладом хотіли наші предки досягти тих ідеалів». І далі продовжує Б. Грінченко: «Поставлений між трьома державами, що його роздирали, край наш знесилений упав у нерівній борні за ці ідеали […] і вони, сі ідеали, живуть і досі в душі у нашого народу. Обстаючи за людську волю, палкими словами протестуючи проти неволі, Шевченко тільки виявив з геніальною силою те, що носить у собі душа народна; він […] казав те, що наболіло в душі народній за довгі роки нещасливого історичного життя. І ми, духовні ученики Шевченкови […], дивлючись на всі народи, на всіх людей, як на своїх братів, – ми, разом із тим, згадуємо з лицарською гордістю, що ми сини українського народу, який боровся (і може бореться й досі) за ті ідеали, що їми живе або повинен жити ввесь світ».

Це все писав і виголосив Б. Грінченко в Чернігові у жовтні 1894 року, себто понад 125 років тому. Сказане було актуальним 125 років тому, не втратило своєї актуальності в 60-70-х рр. XX ст. і, на жаль, актуальне і сьогодні, в XXI ст. Публіцистичне слово Б. Грінченка піднесене до рівня художності – складова нашої духовності. «Згадаймо, – закликає Б. Грінченко, – чим ми були, за віщо боролись! Згадаймо, що ми, як і всі люде, маємо право жити своїм власним життям! Візьмімо цю думку собі в душу, в серце, зробімо її частиною нашого Я, і тоді ми станемо вільні духом. А вільні духом не бояться ніяких припин, ніяких перешкод, бо знають, що вони – вільні, що їх ідея – правда, і що та ідея не вмре, а подужає».

Це були пророчі слова. Хіба не про це сьогодні десятки разів повторює новоутворена УПЦ: «Ми переможемо, бо за нами правда, а де правда – там Бог. А Бог непереможний». Дай, Боже, цієї віри кожному українцю.

Уже 1883 року 20-річний учитель виступає із статтями про «мету народної школи» у Санкт-Петербурзькому педагогічному журналі «Русский начальный учитель» (№ 5, с. 296–299). «Народный учитель М-р-с» (так підписував свої статті в цьому журналі Б. Грінченко) фактично полемізує із редакцією журналу, яка зробила до його статті три полемічні примітки: 1) не маючи ніяких знань, селяни не можуть висловлюватися про придатність чи непридатність тих знань; 2) автор, мовляв, забув сказати, що розвиток без знання неможливий, буде уявним і носитиме характер заучування думок учителя; 3) Грінченко, мовляв, вважає помилковими думки, що при допомозі народної школи можна приготувати селянського хлопчика до практичного життя, як селянина, а редакція відстоює такі думки, як правильні («это справедливо»). Редакція нічого нового не побачила в статті, але привітала сам факт, що учителі на питаннях мети народної школи зупиняються. І все.

Грінченко заперечував приготування учня народної школи до селянського життя, як кінцеву мету народної школи. Він вважав, що народна школа має виховати розум дитини, наскільки це можливо для народної школи, розвинути його, зміцнити і зробити його здатним до подальшої діяльності – «именно в этой дальнейшей деятельности и лежит вся суть. Только работая над своим развитием самостоятельно, по выходе из школы, человек из народа и может принести себе пользу и приобрести необходимые знания». Виходячи із такого визначення мети народної школи, педагог, що ще не підписався своїм власним ім’ям, вважав, що ті знання, які дає народна школа, – це лише засіб для розвитку розумової сили учнів. Репертуар навчальних дисциплін, за Грінченком, має строго відповідати цій меті народної школи.

Через двадцять років, після відміни «стеснений малорусского печатного слова» ситуація поволі змінюється, а чи змінюються педагогічні погляди Грінченка на «мету народної школи»?

21 вересня 1884 р. гласний від Нижньої Сироватки Василь Попов доповідав на черговому земському зібранні: «на днях от заведующего училищем учителя Гринченко получено заявление (прилагаю в копии) о том, что по закону в Нижне-Сыроватском образцовом училище положено два учителя при 120 учащихся, а так как их в прошлом году было 167 и в настоящем году он начал принимать новых, коих дойдет до 200 душ, поэтому необходимо обществу изыскать средства для третьего учителя или помощника, на что потребуется нового расхода от 200 до 350 руб.». Борис Грінченко, як бачимо, не просто вчителював, а розбудовував зразкове Нижньо-Сироватське училище, вимагав коштів на навчальні підручники і посібники, на утримання третього учителя, яким, очевидячки, мала стати дружина Б. Грінченка, адже 1884 року він одружується із Марією Миколаївною Гладиліною (в літературі стала відомою українською письменницею Марією Загірньою), дочкою богодухівського купця, яка познайомилася з Борисом на літніх Зміївських учительських курсах 1883 р. У цьому маємо штрих для характеристики Б. Грінченка і як педагогічного діяча, і як сім’янина.

Далі були статті «Зачем?» у «С.-Петербургских ведомостях» (Історію публікації статті див. у Примітках до кн. І «Педагогічної спадщини», с. 540–544) і розвідка «На беспросветном пути» в «Русском богатстве» (1905) за сприянням В. В. Лесевича і В. Г. Короленка. Нарешті, свої наукові амбіції засвідчив у «Большой энциклопедии» за ред. С. Южакова (біля трьохсот статей із етнографії, фольклористики, літературознавства, про українських етнографів і письменників). Інтелектуальна Росія знала Б. Грінченка, хай і заперечувала його домагання національної школи, українського театру. До речі, він був членом всеросійського об’єднання драматургів.

Одну із ділянок його роботи складає журналістська діяльність: Б. Грінченко – організатор і видавець низки альманахів, декламаторів, календарів «Просвіти», він редактор першої щоденної загальноукраїнської газети «Громадська думка», журналу «Нова громада», брав участь у десятках періодичних і не періодичних видань, як україномовних, так і російськомовних, як галицьких, так і наддніпрянських, що надавали свої шпальти для висвітлення українських проблем.

Організована публіцистична діяльність вимагала для публіциста політичної організації. І Грінченко завжди її мав. Вчителювання у приватній школі обрусительки X. Д. Алчевської вело до «Братерства тарасівців», програма якого «Рrofession de foi молодих українців» стала програмою громадської діяльності Б. Грінченка. З переїздом до Чернігова Борис і Марія Грінченки вступають у підпільну «Чернігівську громаду». Саме на зібраннях Чернігівської громади публіцист спочатку апробовував свої праці, що стали публіцистичною класикою: «Нарід в неволі», «Яка тепер народна школа на Україні», «Було, є, буде», «Нова сем’я» були спочатку прочитані на зібраннях Чернігівської громади.

З переїздом до Києва Б. Грінченко засновує Київське товариство «Просвіта», в якому обіймає посаду Голови і керівника видавничої комісії. Важко уявити об’єм роботи в цей час: робота над Словарем української мови, редагування першої щоденної української газети «Громадська думка», видання журналу «Нова громада» і створення педагогічної публіцистики в її блискучих зразках: «Народні вчителі і українська школа», «На беспросветном пути», «Тяжким шляхом», «Якої нам треба школи» etc. І, врешті, на останньому прузі життя Грінченко вдається до найвищої форми організації – створення політичної партії. Його «Українська радикальна партія» чи не єдина в Україні, що не взяла прикладки «соціалістична», тоді як більшість українських новостворюваних партій її мали: соціалісти-федералісти, соціалісти-автономісти, соціалісти-революціонери, соціалісти-державники, соціалісти-самостійники etс. Це був тимчасовий тріумф драгоманівської ідеї соціалістичного шляху розвитку для України. Грінченко гуртував прихильників шевченківської ідеї національного шляху розвитку, на який він безоглядно став. Спільника Грінченко знайшов в особі секретаря редакції газети «Полтавщина» Л. Жебуньова, який заснував «Українську демократичну партію» також без налички «соціалістична». Партії об’єдналися в «Українську радикально-демократичну партію». Зв’язки Грінченка і Жебуньова досить змістовні. Вони разом були в Петербурзі на з’їзді політичних партій нацменшин Росії, Жебуньов запрошував Грінченка очолити редакцію «Полтавщини», обидва мали план відновити «Нову громаду».

Ідеологія Б. Грінченка чітко викладена в майже 20-ох політичних брошурах, чотири з яких написав сам Б. Грінченко. В його працях знаходимо спробу написати історію партійного будівництва в Україні.

Серед безлічі ідеологічних звинувачень Б. Грінченка у культуртрегерстві, каганцюванні, теорії «малих діл» найбезглуздішим було звинувачення в боротьбі з робітничим рухом. Це звинувачення спростовує виступ Б. Грінченка на першому зібранні Київського товариства «Просвіта». Грінченко чітко й однозначно зауважив, що просвітня діяльність серед народу має зазнати змін, оскільки на арену активної політичної боротьби виступає робітничий клас, просвітню роботу серед якого має вести і Київське товариство «Просвіта». Тож коли б ми знали про Грінченка все те, чого не знаємо, або чого нам не давали знати, то ми б мали іншого Бориса Грінченка і перед нами постала б справді священна вершина нашої науки, культури і, зокрема, публіцистики. У сучасних спробах знайти наукову оцінку зробленого Грінченком найближче сьогодні до істини наблизився професор Юрій Ковалів, котрий дав свою оцінку публіцистичної боротьби Б. Грінченка: народницький резистанс.

В одній із сучасних «Історій педагогіки» читаємо, що «Для того, щоб вивести український народ з безпросвітності і безкультур’я, необхідно, на думку Б. Грінченка, щоб українська інтелігенція повернулась обличчям до свого народу, заговорила з ним рідною мовою…». Обережно з категоричними твердженнями! В усій науковій спадщині Б. Грінченка ми не знайдемо твердження, що український народ жив у «безкультур’ї». Безпросвітність і безкультур’я не синоніми. Народ справді жив у безпросвітності (згадаймо «На беспросветном пути»), але мав високу культуру, навіть «духовний (переважно християнський) аристократизм». Чужий уряд намагався знищити національну культуру, зокрема її носія і форму – національну мову. Знищити мову – це означало знищити культуру, а значить і націю. Грінченко розумів це як ніхто інший і піднявся на безкомпромісну і безоглядну боротьбу проти русифікації, за націоналізацію (українізацію) школи, освіти, науки, себто взявся за рятування і відродження української культури і духовності, одночасно працюючи над їх збагаченням. У цьому була основна суть, ідеологічна спрямованість журналістсько-публіцистичної і видавничої діяльності Б. Грінченка.

На часі створити державну видавничу культурно-мистецьку програму і виконувати її як програму створення боєздатної національної армії, в якій слово, його сила – могутня зброя.

Націонал-комуністи за перші десять років після перевороту 1917 р. заснували низку українських видавництв – ДВУ, «Рух», «Книгоспілка», «Слово», «Сяйво», «Час», «ЛіМ» (Література і мистецтво) і т. д., і т. п. Лейтес і Яшек видали двотомну бібліографію надрукованого за 1917–1927 рр. Побачили світ кілька антологій – української і світової класики, в тому числі тритомна антологія української поезії із неповторними портретами українських письменників роботи Василя Кричевського. Виходили десятки серій – «Бібліотека класики», «Літературна бібліотека», «Народна бібліотека», «Бібліотека повісті», «Бібліотека оповідання» і т. д., і т. п.

Те, що було зроблено боротьбистами в 1917–1927 рр. плюс ще 5 років, бо вже 1932 р. Москва почала радикально нищити українську національну культуру, науку, освіту, фізично знищувати національну еліту, – врятувало нас від знищення тоталітарним сталінським режимом, брежнєвсько-сусловським самодержавством, путінсько-януковичівським бандитизмом – українська книжка і гасло М. Хвильового «Геть від Москви». А чи стали ми іншими за 30 років Незалежності? Сьогодні ми прагнемо реставрувати літературний процес XIX ст., подати таким, яким фактично бачив його «зблизька» Б. Грінченко і схарактеризував у статті «Малорусская литература», надрукованій в «Большой Энциклопедии» за ред. С. Южакова.

Ці екскурси в минуле засвідчують сьогоденну актуальність публіцистики Б. Грінченка.

Можемо стверджувати, що багатогранну свою діяльність він почав із публіцистики. Нею і закінчив своє коротке, сповнене роботи і боротьби життя.

Щоденна невидима для ока робота Б. Грінченка нагадує легенду про будівництво Лаврської дзвіниці. Згідно легенди все, що зводилось будівничими за день, вночі опускалось в землю, і тільки коли дзвіницю було увінчано хрестом, вона наступного ранку несподівано постала в усій своїй красі, величі і віковічній сутності. Вся важка щоденна робота Б. Грінченка всотувалася в народні глибини, щоб в один із днів 1917 року постати нацією, державним народом і возвістити світові про своє народження з ім’ям УНР, а 1991 р. – з ім’ям держави Україна.

У чому тільки не звинувачували Грінченка: що з хатньою робітницею Палажкою обідали разом за одним столом. Поліція хотіла підкупити Палажку, щоб шпигувати за Борисом Грінченком, але вона відмовилася і розповіла про це йому.

Б. Грінченко вів неспинну і безоглядну публіцистичну боротьбу на трьох фронтах проти російського поневолення, австро-угорського поневолення і проти власних «кізяків на дорогах історії», виквасків рідного болота, яких у нас ніколи не бракувало. Насамперед, проти російського самодержавства. Як представник «свідомого українства», Грінченко завдав російському царизму суттєвої поразки і переможною зброєю його було слово.

 

ІІ. УКРАЇНСЬКИЙ СВІТ БОРИСА ГРІНЧЕНКА І СЬОГОДЕННЯ

Публіцистика – багатожанрова система, що через специфічну структуру і специфіку об’єктів пізнання і їх відповідності формам суспільної свідомості обслуговує якусь ідеологію (комуністичну, соціалістичну, сіоністичну, націоналістичну, націонал-соціалістичну (фашизм), радикальну, консервативну, демократичну, ліберальну, патріотизм і інтернаціоналізм, сегрегацію і апартеїд).

Жодна ідеологія без публіцистики не існує, а отже без публіцистів.

Грінченко, будемо це повторювати багаторазово, виступив як ідеолог національного шляху розвитку України, природнього виховання і освіти (на національній історії, традиціях, звичаях, обрядовості), національної мови, освіти і просвіти, науки, культури, літератури.

Відомий український літературознавець М. Євшан у статті, опублікованій у львівській газеті «Діло» у день похорон Грінченка, аналізуючи характер і особливості творчості Б. Грінченка, захоплено підсумував: «А все-таки він герой. Бо він боровся весь час свого трудящого життя з найлютішими ворогами людини, в ім’я того ідеалу, який ніс в своїй душі, в ім’я тої любови до чоловіка, яку мають усі герої, коли стають до боротьби хоч би з самими богами…». Ці слова М. Євшана ми поставили епіграфом до нашої статті, бо в них вся суть Грінченка-публіциста.

Заслуги Б. Грінченка в українській публіцистиці кінця ХІХ – початку ХХ ст. М. Євшан окреслив як тихий героїзм. Дуже точна наукова оцінка, яка чомусь, як і стаття про Б. Грінченка, випала з наукового обігу грінченкознавців і залучається нами, здається вперше, до пошуків об’єктивної наукової оцінки публіцистичного доробку Б. Грінченка. Я повністю поділяю оцінку творчої діяльності Б. Грінченка як «тихий героїзм»: «Саме такий тихий героїзм Грінченка – його праця «каменяра». Се героїзм, що виходить з посвяти самого себе, з того, що людина зрікається всяких мрій і жиє тільки сповненням свого морального обов’язку супроти темних ближніх, роблення по більшій части т. зв. «собачої роботи». М. Євшан перефразовує тут Франка: «Я ж гавкаю раз-в-раз, щоби вона (Русь-Україна – В. Я.) не спала». Цю роботу в підросійській Україні безоглядно виконував Б. Грінченко.

Сьогодні, з відкриттям численних невідомих публіцистичних праць Грінченка, дослідники почали говорити про Б. Грінченка «в європейському контексті». Але це уже вчорашній день грінченкознавства. Постає Грінченко у світовому контексті. Український світ Бориса Грінченка простирався від американської «Свободи» і «Канадійського фермера», де можливо й при світлі каганця українці Канади і США читали передруковану з «Санкт-Петербургских Вѣдомостей» динамітно-вибухову статтю «Зачем?», читали героїчну поему про національно-визвольну боротьбу кубинського народу «Матільда Аграманте», а в Якутії, де похідню́ (смолоскип) Українського світу тримав П. Грабовський, – полум’я свічі Б. Грінченка справді палахкотіло смолоскипом.

Марксистські критики, хоч і не могли замовчати визначальну публіцистичну роль Б. Д. Грінченка в ідеологічній боротьбі на зламі ХІХ–ХХ ст., все ж намагалися всіляко принизити зміст і практичні результати як культуртрегерство, широку програму народної просвіти як «каганцювання» (наче хтось в той час уже вмикав «лампочку Ілліча») і всупереч «теорії малих діл» вершив діла великі). С. Пилипенко, відомий голова письменницької організації «Плуг» і директор Інституту літератури ім. Шевченка ВУАН, для першої після перевороту 1917 р. «Литературной Энциклопедии» за ред. А. В. Луначарського (Видавництво комуністичної академії, 1930, т. 3, с. 20–22) написав статтю про Б. Грінченка, в якій визначив його суть як «идеолога особого вида национально-культурнического народнического движения – «просвітянства» (от слова «просвіта» – просвещение, образование». Лозунгом этого движения, возникшего в среде нарождающейся сельской буржуазии, было: «Ні, не в хвилях кривавих, як кажуть революціонери, треба обмивати наш край, щоб воскреснув він до нового життя, а в ясних погожих хвилях широкої української просвіти, тоді й революція зробиться без ніяких трудностей, але то буде революція нова, без крові і без пожарів – така революція, яка робиться щоранку, як ясне сяєво прогонить чорну темряву, і стає білий день…»

Це взято С. Пилипенком із ескізу В. Чайченка (Б. Грінченка) «Спроба», опублікованого 1892 р. у львівському народовському журналі «Правда».

1892 рік для Грінченка-публіциста був справді знаковим. Засновники Братерства тарасівців порвали з українофільством народників-українців, як явищем потворним, антиприродним (не росіянин чи поляк – українофіли, а українофіл – українець), – і започаткували свідоме українство. На 1892 рік Грінченко вже опублікував повісті «Соняшний промінь» і «На розпутті» з життя і пошуків української інтелігенції. Із цієї проблематики й уривок із повісті «На розпутті» – «Спроба».

Із народництвом і його теоретичними побудовами Тарасівці покінчили, а без народопросвітніх засобів не обходилася жодна ідеологія, жодна політична сила, не виключаючи й комуністичний режим. Народопросвітня робота обслуговує всі ідеології і не є самодостатньою ідеологією. Ідеологічне credo Б. Грінченка – національний шлях розвитку України і Тарасівці вже бачили «самостійну Україну» (М. Міхновський). Цього ж 1905 р., в якому Міхновський появив свою «Самостійну Україну», Грінченко ще в 1895 р. видав у Швейцарії різними мовами «Нарід у неволі» і заходився біля створення політичної «Української радикальної партії», до якої повністю влилася підпільна Чернігівська Громада і Українська демократична партія, заснована Л. Жебуньовим. Українська радикально-демократична партія видала близько 20-ти партійних брошур. Автори брошур (Б. Грінченко, С. Єфремов, Марія Загірня та інші) «просвіщали» народ, що таке партія, які програмові положення Української радикально-демократичної партії і т. ін.

Очевидно, мав підстави більшовицький літературознавець В. Коряк через десять років після смерті Б. Грінченка назвати його «співцем петлюрівщини», хоч насправді він був співцем свого уярмленого, поневоленого народу, його вченим і громадським діячем. Тут робила свою справу марксо-ленінська теорія класової боротьби і вчення «про дві культури в кожній національній культурі», перенесені на історію літератури, науки, культури.

А це і був розгул вульгарної соціології.

Василь ЯРЕМЕНКО,

професор, член НСПУ

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 17, 18 (309, 310), 27.08 — 10.09.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!