Василь Яременко. Публіцистика – чин героїчний (Український світ Бориса Грінченка)

460

Закінчення. Початок — див. litgazeta.com.ua за 22.09.2021

 

  1. Бути самим собою

У листах і публіцистичних статтях Б. Грінченко ставить обов’язок перед громадянством «бути самим собою».

Від літописних джерел ідуть заклики і бажання «бути самим собою».

В одному з літописів княжих часів занотовано знакову подію 859 року – до Києва «прийшла вість, – повстали в’ятичі: не хочемо бути руськими. То були хозарськими, а тепер руськими? Хочемо бути вільними в’ятичами».

Себто хочемо бути самими собою. Через тисячу років чуємо поклик нашого першого любомудра Г. С. Сковороди: «Немец? – Немечествуй! Француз? – Французюй! Рус? – Русом будь!» Себто будь самим собою! Пізнай себе, хто ти, чиїх батьків син і самоідентифікуйся: перш за все, щоб бути самим собою, сотвори український світ в самому собі, а не себе в інших, поневолених, як це робить «русский мир». О. Теліга якось зауважила, що біда Росії не в тому, що вона багатомовна. Її біда в тому, що вона настирно прагне бути одномовною.

Тож бачимо, що з давніх-давен в поняття «бути самими собою» вкладалася думка про національну незалежність, про право народу, особи жити за своїми традиціями, звичаями, обрядами, за своїм моральним кодексом, за заповітами предків, а не за вказівками чиновників чужої держави-поневолювача. Все це у публіцистичних творах Б. Грінченка «На беспросветном пути», «Зачем?», «Нарід в неволі» висвітлено детально і аргументовано.

Чи є перегук між записом літописця про події 859-го року і покликами Г. С. Сковороди у XVIII-му столітті: «Пізнай себе!» «Рус? – русом будь!»? Його вимога – сотворити «Український світ» в собі. Через це російський царизм і комуністи робили все, щоб не дати українцю бути самими собою. Вимогу «бути самими собою» марксисти-ленінці нарекли націоналістичною теорією «виключності», «безбуржуазності», «єдиного потоку», «про дві культури в кожній національній культурі» і т. ин. Грінченко відстоював самобутність, а не виключність українського народу. Бути самим собою – це бути для всіх, цікавим і корисним для вселюдськості. Науковим словом виразно окреслив і утвердив всесвітньо відомий український вчений Потебня: «послідовний націоналізм – це і є інтернаціоналізм».

З огляду на специфіку української історії, жорстоке національне поневолення Григорій Сковорода окреслив парадигму «Українського світу» – «De Libertate!» і назвав Богдана Хмельницького батьком «вольності». Царські дяки царя Олексія вимагали від козацьких посланців говорити не «вольные подданные», а «верные подданные» царя, який тоді ж наказав «Срезать хохлы на козацких головах».

Дрібниця начебто, але «оселедці» чи «хохлы» насправді були дороговказами до самих себе. Історія не знає більшої трагедії, як втрату дороги до самого себе. Грінченко ще в дитинстві вимивав із себе все у шовіністичній батьківській заквасці антиукраїнство. Він знайшов дорогу до себе і сотворив український світ не тільки в собі і оточуючих, а сотворив Український світ у світовому визвольному і публіцистичному контексті.

  1. На позвах із «Русским миром»

Ідея Українського світу має передісторію і сягає часів Яна Благослава, Юрія Дрогобича, Себастяна Кленовича, Павла Русина і десятків, а згодом сотень латиномовних, грекомовних, полономовних, молдавомовних українців, що несли в близькі і далекі світи ідею самобутності, неповторності українського світу, його високої духовності і культури, воїнської доблесті. З часом виникли і політичні аспекти Українського світу.

Генетично ідея Українського світу іде з глибин історії, але теоретично і практично оформив її «перший розум наш» – геніальний український любомудр Г. С. Сковорода.

Парадигма українського світу, за Сковородою – de Libertate! (Свобода!)

Майже одночасно була оформлена парадигма «Русскава мира» в оді цариці Катерині ІІ авторства М. В. Ломоносова:

«Пусть мнимая других свобода угнетает – Нас рабство под твоей державой возвышает…»

Оце і є суть двох світів – Українського світу і «Русского мира». Ломоносову здавалось, що прагнення українців і інших народів до свободи ілюзорне («мнимое»), мовляв, воно буде царицею придушене (а «вторая доконала вдову сиротину»), через те прагнення свободи «угнетает», себто веде до посилення гніту. Прославити українську націю в світах – нездоланне прагнення українців усіх часів, як би вони не називалися. Вдамося до порівняння історичних прагнень українців і московитів до того, як цар Петро перейменував їх у росіян.

Царизм силою, примусом творив «официальную», – сиріч російську «народность», а Кирило-Мефодіївці бажали загально­слов’янської єдності і рівності, без пана і холопа, без «единой и неделимой». Панська мова – це мова російська. Панською її вважали не тільки в ХІХ ст., а й в радянські часи.

Борис Грінченко сприяв поширенню української національної ідеї в світі через німецькомовні часописи «Rutenische Revue» і «Ukrainische Rundschau», чеський «Slovanský Přehled», французький «Κρνπταδια», польську «Krytyku», в яких друкувався при сприянні видавця Адольфа Черного, професора Їржі Полівки, дослідника української етнографії Франтішека Ржегоржа та ін., знайомив Європу з українськими проблемами. Коли Адольф Черни (1864–1952), чеський публіцист, заходився коло заснування загальнослов’янського журналу (1898) «Slovanský přehled», звернувся до І. Франка порекомендувати українських авторів до співпраці у журналі, – Франко порадив В. Щурата, О. Маковея, А. Кримського і Б. Грінченка .

Б. Д. Грінченко ще в юнацькому віці визначився у виборі шляху розвитку України, виступив проти драгоманівського соціалістичного шляху розвитку України. Драгоманов тимчасово переміг, але переміг швидше як європейська мода, що завжди досягала України уже у спотвореному вигляді. Із драгоманівських гуртків УСД Леся Українка, Іван Стешенко та ін. утворили УСДРП і провели її перший з’їзд, між іншим, раніше за РСДРП. Як гриби після дощу почали в Україні множитися соціалістичні партії – соціалісти-федералісти, соціалісти-революціонери, соціалісти-автономісти, соціалісти-державники і т. д. Грінченко створив партію, що уже в назві підкреслювала загальнонаціональний характер – Українська радикально-демократична партія. Сьогодні в Україні кожна т. зв. політична партія належить якомусь окремому політику.

Грінченко, як і Шевченко, набувають суті національного і соціального динаміту, який, образно кажучи, мав вибухати там і тоді, коли виникала загроженість національному шляху розвитку України.

 

  1. М. Євшан: «А все-таки він герой!..»

У 1910 році українські політкаторжани із сибірських каторжних тюрем через хребет байкальських гір прислали в Київ своє глибоке співчуття Україні, яка втратила свого великого сина. Це було найавторитетніше визнання.

У 1953 році я був у Забайкаллі і Хабаровську, куди радянська воєнщина посилала у наближені чужі землі «защищать интересы СССР вне пределов СССР», як було написано у довідці, виданій військкоматом.

У Хабаровську була зупинка і я мав час познайомитись з Хабаровськом і околицями. Заходжу у напіввідчинене станційне приміщення і чую українську мову, мову часів Грінченка, вслухався в розмову залізничників, потім пройшов вперед і привітався українською. Обидва, на мій подив, відповідали тільки російською, українську приховали для себе, а людині у формі радянського офіцера могли відповідати тільки російською. Бути самими собою вони відкрито уже не могли. Сьогодні зрозумів, що охоронна комуністична система у 1937 році добре попрацювала і на Зеленому клині, який на карті 1920-го року був зафарбований в лимонний колір із зазначенням кордонів української держави на Далекому Сході.

У 2020 році дещо прояснили мирні демонстрації у Хабаровську: у колоні демонстрантів бачу справжнього козарлюгу у білій майці з написом українською: «Рабів у рай не пропускають». На стіні Хабаровської антипутінської телестудії напис: «В колониях Московии что-то происходит!». Там же побачив і згадану карту.

Карта 1920 року, підтекстовки українською мовою, означено державні кордони Української республіки «Зелений клин». І пригадалося, коли видавав чотиритомник Андрія Ніковського, міністра закордонних справ 1922–1924 рр. на еміграції, геніального літературознавця і мовознавця, який вів переговори із японськими послами в країнах Європи про створення Далекосхідної УНР під егідою Японії. Для мене особисто прояснилося в 2020 р. багато речей із 1910–1920–1937–1953–2020 років. Повернуті на свої місця смисли реставрували боротьбу Б. Грінченка за створення Українського світу в світовому контексті і масштабі, хоча добре розумів, що впливати на світові події може тільки незалежна держава.

У 1906 році, коли на порядок денний знову постало «польське питання», редактор краківського часопису «Krytyka» звернувся до сорока восьми провідних діячів Європи, вчених, письменників з проханням відповісти на питання щодо автономного або незалежного існування польського народу в його етнографічних межах. Із українців на це питання відповідали М. Грушевський і Б. Грінченко, які були в товаристві Т. Масарика, Льва Толстого, Бернарда Шоу та інших європейських знаменитостей.

На оставлене питання Грінченко відповів:

«Я сам належу до народу, позбавленого прав нації і відчуваю всю болючу вагу такого становища. Уже через одно те (минаючи все инше) я завсігди і скрізь стаю на боці пригніченого народу. Хто ж має право сказати нації: умри, коли вона хоче жити і розвиватися як окрема нація? І хіба ж це не її власне діло, не її святе право вибрати собі таку форму життя, яку вона вважає для себе за найліпшу, – звичайно – без кривди якому иншому народові?

Ви питаєте мене який вплив на європейську і взагалі світову політику буде мати переміна сьогочасної російської Польщі в її етнографічних межах на автономну країну? Найкращий, коли Польща досягне автономії не сама тільки, але коли того ж добуде собі і кожна недержавна народність Росії в своїх етнографічних межах. Що ж до впливу переміни етнографічної польської території в незалежну демократичну республіку, то така переміна може наступити тільки вкупі з багатьма иншими перемінами і впливатиме тут уже ціла сума тих подій. І від того, які саме були б ці події, залежав би і той вплив на світову політику, який могла б мати самостійна Польща.

З великою шанобою, Борис Грінченко.

1906.V.7. З Київа»

Цей лист треба вважати першим в історії публікації листів і листування Бориса Грінченка.

По-друге, Європа поставила Б. Грінченка серед 50-ти найвідоміших і найвпливовіших людей континенту.

По-третє, Б. Грінченко чітко засвідчив власний погляд на автономію, не тільки на автономію Польщі в її етнографічних межах, а й на можливість світового впливу поневолених народів. Б. Грінченко розглядав автономію і Польщі, і України як перехідний період до державної самостійності і вирішальними в цьому будуть наступні історичні події: «І від того, які саме були б ці події, залежав би і той вплив на світову політику, який могла б мати самостійна Польща». Також Грінченко проглядав національне майбутнє обох народів і розбудову Українського світу, ширення ідеї Свободи були засобом розбудови національного шляху розвитку України.

Імперія «Русскава мира» сьогодні стискається як «шагренева шкура»: уже відпали від імперії зла «союзні республіки», тепер на окраїнах «в колониях Московии что-то происходит». Удмуртія, Хакасія, Татарстан, Башкортостан, Алтай живуть на відцентровій тязі і державницьких настроях, навіть у Челябінській телестудії, антипутінській звичайно, розмістили плакат: «Возродим УНР – бальзам украинцам!» Йдеться, звичайно, не про Українську народну республіку (УНР), а про Уральську народну республіку («В колониях Московии что-то происходит»). Звичайно, йде розпад «однієї шостої». Я пам’ятаю, ще перед Другою світовою на карті світу Африка була розфарбована трьома кольорами, а сьогодні карта Африки як українська плахта: її вкривають кольори десятків держав: імперії розпались. Російська ж імперія уже починає розпадатись і завдання незалежної суверенної України цей процес прискорити, бо тільки в результаті розпаду Росії можливе швидке повернення до України Криму, Донбасу, а далі Кубані, Ставрополля, Берестейщини, українських етнічних частин Курщини, Вороніжчини, Орловщини і т. д. Тільки тоді із хижих зубів «імперіалізма» випадуть і належні Японії Курильські острови, Південна Осетія, частина Грузії, Чечня, Донбас, Крим, Придністров’я і аж до Кенінгсберга. Відгризені шматки хіба продовжать агонію російської імперії і «русскаво мира». Отже все «вокруг мое» виявиться краденим, як і вкрадена в України назва «Русь».

Для мене свідчення розпаду Росії цілком очевидні. І це не дивує. Дивує інше: чому українські ЗМІ цих процесів у Росії фактично не висвітлюють? Здається, коли б не карантин через коронавірус, десятки телеканалів не мали б про що говорити. Новини різних телеканалів нагадують репортажі з моргів різних областей України. Діяльність антиукраїнських сил подають як демократію. Держава має захищати себе і демос від такої демократії п’ятиколонців – «чорної сотні» нашого часу.

Борис Грінченко Український світ ніс у далекі краї від З’єдинених Держав Америки і Канади до забайкальських каторжних копалень, заселених переважно українцями, борцями за Свободу, за право бути самими собою. У різних ГУЛАГах українська мова була «державною»…

Найвищий здобуток та підсумок і оцінка діяльності публіциста Бориса Грінченка – Будівничого Українського світу від «Канадійського фермера» і американської «Свободи» до «сибірських каторжних тюрем» через Європу і імперську Росію до українського Зеленого клину на Далекому Сході. Брехав «Русский мир», що «на Тихом океане свой закончили поход». У 2021 році світ почув російський «великий и могучий» мат над Капітолієм у Вашінгтоні.

Свого часу на російському телебаченні виступав відомий російський письменник Валентін Распутін. Із висоти правого берега Волги, здається від будиночка-музею Гончарова, віщав, «указуя перстом» на лівий берег: «Отсюда Ермак Тимофеевич начинал свій путь к народам Сибири и Средней Азии в поисках общей родины».

Знайшов? – У казахській народній поемі «Жермак» (читай: Єрмак) оспівується молодий батир, який пробрався в шатро Єрмака і в сутичці перерізав йому горлянку, а тіло кинув у стрімку течію Іртиша.

Гаряче рекомендую прочитати книгу Євгена Гуцала «Ментальність орди» (її треба включити до шкільних і вузівських програм). Вона публіцистично-документальна. Автор зібрав документальні матеріали про «наукові» експедиції царських військ «для утверждения русского влияния», «русского дела», для допомоги хівінцям у боротьбі проти «жорстокого» хана Хіви, який ну ніяк не бажав прийняти «русского влияния». І хоч російська «наукова експедиція» супроводжувалася 4 тисячами солдат, 2 тисячами яїцьких козаків із 18 гарматами, хівінці хитрощами розділили на частини, одну з яких полонили, іншу перебили, а «науковому керівнику» ломоносівської експедиції Бековичу-Черкасському перед ханським шатром відрубали голову.

29 серпня 1717 почалося «Русское дело», так тоді називався «Русский мир».

Тільки за третім разом 1873 р. (друга спроба була 1839 р.) Хіва була захоплена. Помираючий поет Фет промимрив останні слова: «Хиву взяли?» – і віддав Богу душу. Шовінізм уже наскрізь отруїв душу російського громадянства.

«Русский вопрос» і «русское дело»:

«нельзя уйти от самих себя» (віщав академік Ліхачов)

«умственность вредна для России», – признавався ще П. Чаадаєв.

У роки Визвольних Змагань (Грінченка вже і на світі не було), він оголошується «співцем петлюрівщини». Ім’я наших великих вождів переходить на ім’я народу. Так, ми мазепинці, петлюрівці, бандерівці. Всі, навіть ті, хто негативно сприймає великі імена.

У 1924-му і навіть у зловісному 1937-му було перевидано його «Словарь української мови». У роки «відлиг» і «гласності» з’являється інтерес до постаті Б. Д. Грінченка. У 1958 р. побачило світ репринтне перевидання «Словаря», а в 60-х рр. моїми і Чорновола стараннями у «самвидаві» поширювали публіцистичні статті Б. Грінченка «Було, є, буде» та «Нова сем’я».

Проблема розбудови Української радикальної партії, як і Українського світу Б. Грінченка, не досліджувалася, хоча А. Г. Погрібний ставив, як проблему, участь Б. Д. Грінченка в ідеологічній боротьбі кінця ХІХ – поч. ХХ ст., але, фактично, справа далі так і не пішла, хоча поодинокі статті вже почали з’являтися.

У 1905 р., як свідчить М. М. Грінченко разом із А. Верзиловим у спогадах «Чернігівська українська громада», переважна більшість членів Чернігівської громади, в якій Грінченко працював понад вісім років, влилася до складу Української радикальної партії, прийняла програму Української радикально-демократичної партії, створеної Б. Грінченком і Л. Жебуньовим.

Очевидно, в наступні роки з’явиться нова книга «Публіцистичної спадщини» Б. Грінченка, бо не всі його псевдоніми, криптоніми, астроніми (***, ***) розкриті, не всі статті зібрані. І хоч нічого особливого вони не внесуть, але щось уточнять, щось розширять, дадуть нові знання. Цінність кожного Грінченкового слова вельми значима, бо кувалося воно в огні боротьби, а не в салонах царських клевретів.

Українська література ніде і ніколи салону не знала, і салонною, як російська, в будь-які часи не була. Це вже робило українську літературу антиподом російської і послідовно антиросійською. Українські письменники власні публіцистичні твори підписували іменами Вартовий (Борис Грінченко), Баштовий (Іван Нечуй-Левицький). Уже псевдоніми підкреслювали роль, яку брали на себе відомі діячі: бути на сторожі, бути вартовими, баштовими, себто бути охоронцями національних інтересів свого народу. Що берегли ці охоронці? Постало навіть твердження Нечуя-Левицького «Про непотрібність літератури російської для літератури української». Заскочений такою категоричністю і дещо хибним узагальненням, І. Франко опублікував статтю І. С. Нечуя-Левицького під титулом «Сьогочасне літературне прямування», що насправді не міняло суті, бо антиросійське прямування і спрямування було «сьогочасним» в усі часи, аж до поклику М. Хвильового «Геть від Москви! Дайош психологічну Європу!», і Симоненкового «Хай мовчать Америки й Росії…»

Генетика ця йде таки від Г. С. Сковороди, який закликав пізнати себе і бути самим собою, як окремій людині, так і кожному народові: «Немец? – Немечествуй! Француз? – Французюй! Рус? (історична назва українця після імені поляни – В. Я.) – Русом будь!». Це його заповіт кожному з нас і всьому нашому народу на віки.

Так закладався «Український світ», який і сьогодні в процесі творення! У Верховній Раді було проголошено Президентом України: «Нас у світі 65 мільйонів!». Себто 25 мільйонів українців живе і працює поза Україною – це мав би бути електорат «Українського світу» сьогодні, але ніхто над цим не працює. Для цього потрібна воля української влади, відповідних інституцій і університетів. Нас радує Шекспірівський центр у Запоріжжі, Інститут Гете в Києві – це англійський і німецький світ в Україні. А що зробив Київський національний університет чи Інститут літератури НАНУ (обидва носять ім’я Т. Шевченка) для утвердження національної ідентичності серед отих 25 мільйонів українців, що злим становищем України розсіяні по всьому світу?

Багато з них ще в Україні збилися із дороги до себе самих, а дехто втратив її назавжди. Чи зможе незалежна Україна тримати цю дорогу доглянутою, щоб вела вона і додому, і в Капітолій на поважні посади не через розбиті вікна під супровід балалаєчного «великого и могучего» московського мату? Можна розбудовувати й інші держави, але не безбатченками…

 

Борис Грінченко

ЗЕМЛЯКАМ

що збираються раз на рік

на Шевченкові роковини

співати гімн «Ще не вмерла Україна»

 

Ще не вмерла Україна,

Але може вмерти:

Ви самі її, ледачі,

Ведете до смерті!

 

Не хваліться, що жива ще

Наша воля й слава:

Зрада їх давно стоптала,

Продала, лукава!

 

Ваші предки торгували

Людськими правами,

Їх продавши, породили

Вас на світ рабами.

 

Не пишайтеся ж у співах

Ви козацьким родом:

Ви – раби, хоча й пани ви

Над своїм народом!

 

Україна вам не мати:

Є вам інша пані,

Зрадних прадідів нікчемних

Правнуки погані!

 

Тільки той достойний щастя,

Хто боровсь за його,

Ви ж давно покірні слуги

Ледарства гидкого.

 

Ви ж давно не люди – трупи,

Без життя і сили,

Ваше місце – кладовище,

Ями та могили.

 

Як живі покинуть мертвих,

Щоб з живими стати,

«Ще не вмерла Україна!»

Будемо співати.

 

Як живі покинуть мертвих, –

Прийде та година,

Що ділами, не словами,

Оживе Вкраїна!

(1898)

16.08.2020–12.02.2021

 

“Українська літературна газета”, ч. 19 (311), 23.09.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!