Василь Яременко, професор. Борис Грінченко – редактор Кулішевого перекладу Біблії

1078

Означена проблема в українському літературознавстві ще не досліджувалася, і навіть не ставилася. На відміну від перекладачів – П. О. Куліша, І. С. Нечуя-Левицького, І. П. Пулюя – ті, хто доводив до видавничої кондиції текст перекладу, залишалися невідомі.

Готуючи до друку в «Киевской Старине» добірку листів П. О. Куліша, Грінченко в нотатці до публікації підкреслив: «Всі вони (листи Куліша. – В. Я.) про справи літературні, і читач знайде тут кілька звісток, може, ще невідомих йому про всякі літературні справи, – от, наприклад, про переклад Біблії. Де можна було підписаний (себто Б. Грінченко. – В. Я.) пододавав уваги й пояснення» (ІР НБУВ. Ф. І. № 32462). Грінченко однозначно цим ствердив, що він до Кулішевого перекладу Біблії поробив правки і дав до них пояснення чи проясень.

Уже цього могло б бути досить для постановки проблеми. Та листування Б. Грінченка відкриває ще одну з його національних заслуг. Куліш після пожежі, в якій згорів перший авторський первопис перекладу Біблії, спочатку «зрікся» з огляду «на свої старі літа» перекладати Біблію наново, вдруге. Проте він все ж горнувся до думки про новий переклад Біблії і почав переспівувати віршами окремі біблійні книги. Та після того як група чернігівців (серед них І. Л. Шраг, Б. Грінченко та інші) написала Кулішеві листа, прохаючи таки перекласти Біблію прозою, він одразу поновив роботу над перекладом і до останньої хвилини життя не залишав її, але завершити переклад не встиг.

Куліш розглядав Біблію не тільки як апологетичну книгу кількох християнських конфесій, а й як одне із джерел української літератури, як книгу розуму, божественної мудрості, що веде до загального вивчення, закликає всіх до участі в розумовій роботі, вказує шлях до відновлення в суспільстві моральності, забезпечує можливість повернення до життя омертвілу нерухомість науки. Поет ХІІ ст. Данило Заточник засвідчив розуміння, що слава співця і народу заховані в засвоєнні і розвитку біблійних і народнопоетичних знань («Псалтир і гуслі»):

 

Здіймися славо моя,

Здіймися у Псалтирі і в гуслях!

Прокинуся рано і висповідаюся тобі

І розкрию в притчах розмисли мої,

І завбачу серед народів славу мою,

Бо серце тямущого зміцнюється в тілі його

Красою і мудрістю… (Переклад мій. – В. Я.)

 

У російського письменника Володимира Солоухіна («Камешки на ладони») я вичитав цікаву думку, що люди, які ніколи не читали Біблії, а часом із атеїстичних переконань і неприхильного до неї ставлення, дуже часто вживають у повсякденній мові, у писаних працях, у публічних виступах десятки біблійних сентенцій, висловів. Ми вивчали в школі роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», але ніде не знайдемо в методичних посібниках, що це біблійний вислів. Сатирик Андрій Крижановський трансформував біблійну мудрість у політично-сатиричне твердження «Хіба ревуть воли, як гасла певні?». Біблійна сентенція ввійшла в нашу духовність, хоч нам джерело походження ніхто і ніколи не називав. А й справді:

 

Альфа і омега.

Наріжний камінь.

Корінь зла.

Хто не працює, той не їсть.

Довліє дневі злоба його.

Злоба дня.

 

Хліб насущний. (У Б. Олійника: «Без хліба духовного хліб насущний може стати поперек горла»).

 

Камінь спотикання

Сіль землі

Блудний син

Заблукала вівця

Нести свій хрест

Не хлібом єдиним

Соломонове рішення

Терновий вінок

Час жити і час помирати

Кинути камінь

Сучок в оці другого

Що є істина

Неплідна шовковиця

Скрижалі

Марнота марнот

Поцілунок Іуди

Тридцять серебряників

Хай промине мене чаша ця

Випити чашу до дна

Страшний суд

Гієна огненна

Содом і Гоморра

Манна небесна

Земля обітована

Закопати талант в землю

Вавилонське стовпотворіння

Каменя на камені не залишити

Вкласти пальці в рани

Знамення часу

Побудувати дім на піску

Жне, де не сіяв

Не метайте бісер перед свинями

Голос волаючого в пустелі

Книжники і фарисеї

Хто взяв меч, від меча і загине

Цап відбувайло

Ім’я їм легіон

За образом і подібністю

Кістка від кістки і тіло від тіла

У поті чола свого

Ієрихонська труба

Обтрусити пилюку зі своїх ніг

Колос на глиняних ногах

Відпочити від справ

Не сотвори собі кумира

Не дивлячись на лиця

Злиденні духом

Хома невіруючий

Берегти як зіницю ока

Потрапити (впасти) на добрий ґрунт

Притча в народах

Таємне стане явним

Ніхто не пророк у своїй Вітчизні

Легше верблюду пролізти в ушко голки

Посипати голову попелом

Ноїв ковчег

Всесвітній потоп

Сім пар чистих – сім – нечистих

Відрізнити овець від баранів

Від лукавого

Око за око і зуб за зуб

Нічтоже сумяшеся

Райські кущі

Вигнати із раю

Злий спокусник

Відділити полову від пшениці

На йоту

Святая святих

Скрегіт зубовний

Не від світу цього

Оливкова гілка

Хто посіє вітер, той пожне бурю

Заборонений плід

Кидати слова на вітер

Кесарю кесареве

Не убий (У Б. Лепкого: «Не убивай!»)

Не відають, що творять

Не судіть і не судимі будете

Вавилонська блудниця

Мерзота запустіння etc, ets, etc…

 

Мудрість біблійна полонить душу як окремого письменника, так і всю літературу будь-якої нації.

Отже, Б. Грінченко був серед тих, хто переконав П. Куліша робити новий переклад Біблії. Це по-перше.

Неперекладені частини взялися докінчити І. Нечуй-Левицький і вчений-фізик І. Пулюй.

Автографи зробленого Кулішем перекладу правонаступниця спадщини, його жінка Олександра Михайлівна Куліш-Білозерська (Ганна Барвінок), передала на вічне зберігання В. В. Тарновському, який мав їх опублікувати, але несподівана смерть не дала йому змоги втілити мрію в життя. Тож за справу видання українського перекладу Біблії взявся Іван Пулюй, дружній до сім’ї Куліша. 1903 р. у Берліні, майже 120 років тому, «Британське і Заграничне Біблійне товариство» видало «Сьвяте Письмо старого і нового завіту. Мовою русько-українською. Переклад П. О. Куліша, І. С. Левицького і Пулюя». Це по-друге.

Маємо знати, що виходу в світ перекладу Біблії передувала копітка робота з виготовлення копій Кулішевого перекладу, яку також взяв на себе Борис Грінченко. Він наймав людину, яка «за плату» знімала копію з автографу перекладу, а сам Грінченко для копіювання перекладу надавав власне помешкання, приносив із Земства і відносив у Земство частини перекладу, бо фактично, за умови з Ганною Барвінок, рукописи Куліша виносити із Земства не дозволялося. Він «керував справою і контролював роботу», оплачував її і запевнив І. Пулюя, що «всю працю зроблено дуже сумлінно» (лист Б. Грінченка до І. Пулюя від 12.Х.1901 р., коли Грінченко довідався, що Пулюй одержав всі копії з Кулішевого перекладу). Отже, Грінченко опікувався і копіюванням, і оплатою, і пересилкою копій видавцю і науковому редактору І. Пулюю. Це по-третє.

«Хочу ще сказати, – писав у цьому ж листі до Пулюя Борис Грінченко, – про одну справу, вельми важливу. В заголовку Біблії у Куліша стоїть, що се переклад «мовою староруською».

Б. Грінченко, як історик мови, відкинув Кулішеву назву мови перекладу Біблії. Куліш назвав її староруською. В листі до І. П. Пулюя від 12.Х.1901 р., коли вже копії з Кулішевого перекладу Грінченко надіслав йому для видання, він порушив, на його думку, «вельми важну справу»: «В заголовку Біблії у Куліша стоїть, що се переклад мовою староруською. Лишенько наше! От уже другу сотню літ живемо новим літературним життям, а ще й досі не вміємо як самих себе назвати! Мову свою звемо … як тільки ми її не звали? Руською, рускою, русскою, малоруською, малороссійською, рутенською, русинською, українською, русько-українською, южно-руською, а тепер Куліш вигадав ще нове назвище: староруська мова! А хтось почне доводити, що се не старо, а ново-руська мова, а там може ще й середнє-руська, чи ще яка! Треба ж уже колись нам покинути сю плутанину та погодитися всім на одному назвищу! І таким назвищем мусить бути мова українська.

Таке назвище исторично справедливе, бо справді ми з давніх часів так звемося; воно добре й з практичного боку, бо тоді не буде задля чужинця потреби плутатися, знаходючи де там ново-, а де старо-руси, де велико-, а де мало-руси etc. З перекладом Біблії піде наша мова і в Европі так називатися, як на Біблії стоятиме. Коли зватиметься вона староруською, то хто нас знатиме, що ми українці, а не москалі?

Назвища «український, Україна» вживали задля нашої мови й краю всі наші письменники ХІХ в. з України російської; дедалі все дужче та дужче починають його вживати наші діячі і на Україні австр[ійській]. Чому ж не стояти йому й на Біблії?

Коли б же, – на жаль великий, – Ви на сю думку не пристали, то мені здається, що могли б Ви вжити хоч того терміну, якого вживає наша наукова інституція (Т[оварист]во и[мені] Ш[евченка]): мовою русько-українською. Саме цю, Грінченкову назву для Кулішевого перекладу взяв Іван Пулюй. Це по-четверте. – В. Я.).

Куліш сам не однаково називав нашу мову, через що ж ми братимем з його назвищ – назвище найгірше?!»

Як бачимо, редагування Б. Грінченка зафіксовано уже в назві мови перекладу, що він вважав «вельми важною справою». У його бажанні мати в назві мови «українська» проглядається акцент не тільки на культурному, духовному, мовному, а й на політичному значенні назви мови перекладу.

Грінченко послідовно виводив із термінологічного вжитку офіційні царські назви «Малоросія», «малоросійська», реалізуючи кпини, здається, М. І. Костомарова стосовно того, що поляки нашу мову називали малопольською, а москалі – малоросійською, бо, з одного боку, в ній мало польського, а з другого – мало російського, а насправді вона – українська.

Видання Біблії було подією непроминального значення.

Листування Б. Грінченка із Ганною Барвінок, І. С. Нечуй-Левицьким та І. П. Пулюєм відтворює складні перипетії з виготовлення копій рукопису перекладу та редагування Кулішевого перекладу, чого і в думках чи страшному сні не могла допустити Олександра Куліш. Видання перекладу Біблії було загрожене не тільки смертю Куліша і Тарновського, а насамперед Ганною Барвінок з її хворобливим ставленням до пам’яті своєї «неоцінної дружини» і бажанням створити серед української спільноти його культ.

Від початку листування Б. Грінченка із О. Куліш питання Біблії – в кожному листі.

Як укладач Каталогу Музею українських старожитностей В. В. Тарновського Борис Грінченко був добре обізнаний з архівом П. О. Куліша, який Ганна Барвінок передала на вічне збереження В. В. Тарновському. У музеї зберігався і авторський первопис перекладу Біблії. У листуванні Бориса Грінченка з Ганною Барвінок хронологічно простежується зацікавленість Грінченка якісною підготовкою перекладу до друку, пошуками альтернативного видавця перекладу Біблії і намагання переконати О. Куліш у тому, що йдеться про видання не спадщини Куліша, а джерела української культури, літератури, духовності. Грінченко підходить до видання Біблії як до загальнонаціональної справи, громадянського обов’язку української інтелігенції. Уже через кілька місяців після смерті Куліша (лист Грінченка від 3.VII.1897 р.) він переконує Ганну Барвінок у цьому: «Усе Ви добре написали, да тільки забули сказати доки доперекладав Пантелеймон Олександрович Біблію. Це дуже треба б знати. А як стала справа з Пулюєм та з Біблейським товариством?»

У листі Б. Грінченка до Ганни Барвінок від 13.VI.1901 р. з Чернігова (лист підписав також І. Шраг, очевидно, як адвокат) говорить, що вони з дружиною (себто з Марією Загірньою. – В. Я.) спромоглися прочитати «копію Біблії з оригіналом». Зробити всю роботу завадила тривала хвороба, а тому досі (до 13.VI.1901 р. – В. Я.) зробили дуже трохи і мало не ввесь рукопис Біблії не звірений з первописом (автографом Кулішевого перекладу. – В. Я.). Це по-п’яте.

І нарешті шосте… Грінченко читав переклад і виписував помилки, описки, неточності і написав редакторський висновок «Друкувати ж Біблію з такого рукопису, як є, не можна, бо:

  1. В перекладі своєму П. О. Куліш становить часто поруч кілька синонімів (напр.: Він почув од його таке слово – мову – річ), щоб потім вибрати якийсь до друку. Тепер се доведеться робити тому, хто читатиме копію з первописом.
  2. Порядок книг у Куліша трохи не такий, як у звичайній синодальній Біблії (напр., книгу, поставлену в синодальному виданні яко одну, він ділить на кільки – відповідно до новіших дослідів науки. Треба, щоб хтось сей лад дав.
  3. Переписувач часто помиляється в літерах, псуючи зовсім слово. Є й більші, значніші помилки. Коли і коректор-українець, коректуючи по доброму рукописові, робить у друкованому помилки, то що ж буде, коли Біблію коректуватиме хтось не добре тямущий нашої мови (ми не знаємо хто буде коректором) та ще й робитиме по рукопису з помилками? Тоді в друкованому тексті будуть такі помилки, такі нісенітниці, що видання буде нікчемним…»

Це незаперечний редакторський висновок на Кулішів переклад. Грінченко радить Олександрі Михайлівні, як його зреалізувати. Він вважає, що рукопис перекладу треба «попереду уважно й знаючими руками (виділено Б. Грінченком. – В. Я.) виправити». Порада Грінченка «уважно й знаючими руками виправити» Кулішів переклад буквально здетонувала хворобливе обожнювання «своєї неоціненної дружини». Ганна Барвінок і в страшному сні не допускала, що можуть бути більш знаючі руки, ніж у Куліша, бо все написане ним є священне, табуйоване, і вона «не дозволяє ще комусь втручатися у написане Кулішем, а тим більше виправляти». Тож редаговану Грінченком копію другого Кулішевого перекладу Біблії Ганна Барвінок забирає «від чернігівців» (Грінченка і Шелухіна, на той час призначеного завідувачем Музею українських старожитностей В. В. Тарновського) і передає для читання «киянам», сиріч І. С. Нечую-Левицькому, який честолюбиво також вважав, що все ним написане не підлягає редагуванню.

І. Огієнко (митрополит Іларіон), у монографії про український переклад Біблії, на жаль, не міг користуватися тими матеріалами, які ми тільки тепер вводимо у науковий обіг, вивчаючи листування Б. Грінченка із причетними до підготовки і видання Кулішевого перекладу Біблії.

Отже, Б. Грінченко, як сам стверджує, поробив зауваження до окремих місць Кулішевого перекладу і дав пояснення своїм зауваженням. Ознайомившись фундаментально із перекладом 29 книг Старого Заповіту і відредагувавши перші 12 книг, Грінченко пише справжній редакторський висновок і 13 червня 1901 р. відсилає його Ганні Барвінок.

11 лютого 1901 р. Ганна Барвінок пише Борису і Марії Грінченкам: «При всіх моїх горестях, на котрі повседневно багата душа моя (та може таємнича, як для кого), возрадувалась, як чу́тка до мене пролетіла, що Ви удвох, як ангели Божі, спаровані для піддержки української справи, держите у своїх руках Біблію – труд моєї святої дружини, котра два роки, не одриваючи своїх ясних очей, усе дивилась на її… Спасибі Вам, велике (100 з дванадцятьма нулями) раз спасибі, що не одреклись від такого труда… Я так вірую в Вашу щирість і вірність провірки, хоча не втерплю, хоч думкою, попрікнуть киян, – такий величний город, величний святістю і освіченими і заможними людьми (да неприхильними до діла), – не спромоглися обійтися без Вас, котрі і так сильно подавлені працями, що і часу бракує…» (ІР НБУВ. Ф. ІІІ. № 38069).

26 лютого 1901 р. Ганна Барвінок уже насторожено запитує Б. Грінченка: «Для якого друку першу книгу Мойсеєву Ви готуєте? Хто се буде її без грошей друкувати? Треба всю зараз друковати і мать фонд, а то трохи надрукують, випродадуть, а тоді за виручені гроші знов будуть друковати. Так не можна. Біблійське товариство зробить собі компіляцію і кінець праці моєї дружини…» Ця думка-вимога Олександри Михайлівни була правильна та суголосна думкам і розумінню значення видання Біблії українською мовою для національної розбудови України.

6 серпня 1901 р. Б. Грінченко у листі до І. С. Нечуя-Левицького просить переслати лист О. М. Кулішевій для прочитання. Справа стосувалася виготовлення копій з оригіналу Кулішевого перекладу Біблії та пересилання їх І. Пулюю до Відня, вона була зав’язана на постатях: І. Пулюй – Б. Грінченко – О. М. Кулішева – І. С. Нечуй-Левицький. Позиція Ганни Барвінок далеко не об’єктивна, дещо скандальна, і Грінченко делікатно пояснює роль Кулішевої у справі редагування ним Кулішевого перекладу: «1. Д-ка Кулішева сама (я цьому був свідок) забрала з Музею всі рукописи Кулішеви, які там були на схові, ще восени 1899 року…

  1. Рукопис Біблії пані Кулішева сама навіки подарувала в Музей Чернігівському земству (виділено Б. Грінченком. – В. Я.).
  2. «Ані Ви, ані пані Кулішева не схотіли, щоб текст Біблії редаговано в Чернігові…» – свідчення про те, що Грінченко читав Кулішів первопис перекладу Біблії і редагував його. Олександра Кулішева сліпо освячувала навіть граматичні помилки Кулішеві і не дозволила Грінченкові («чернігівцям») втручатися в текст і віддала переклад на прочитання І. Нечую-Левицькому («киянам»), який також егоїстично вважав, що його переклад поза редакторським втручанням. Як видно з листа, Б. Грінченко прочитав (відредагував) Кулішів переклад 12 біблійних книг. Далі переклад із чернігівців читав Шелухін (Шолуха́), на той час директор Музею Тарновського в Чернігові.

Невдовзі після смерті П. Куліша Грінченко захоплено стверджував: «Як багато добра по собі покинув наш щирий працьовник. Треба його якось до діла довести» (3 червня 1897 р.).

Загальнонаціональна значимість видання українського перекладу Біблії засвідчена Б. Грінченком багатократно: «Переклад Біблії – то велике діло і треба нам усім дбати, щоб його до пуття довести» (лист до Ганни Барвінок від 3.VII.1897 р.).

«Треба нам доброї П. О. біографії, бо його біографія – то частина історії нашого національного руху» (лист до Ганни Барвінок від 3.07.1897 р.).

12 жовтня 1901 р. Грінченко в листі до Пулюя висловлює задоволення і радість з приводу того, що всі копії рукописів Кулішевого перекладу Біблії уже одержані Пулюєм і перебувають під його остаточною редакцією.

На превеликий жаль, радість Бориса Грінченка була передчасною. Передавши Ганні Барвінок щойно виданий примірник Кулішевого перекладу Біблії та 100 крб. гонорару, Б Грінченко жодним словом ніде і ніколи не відгукнувся про видання 1903 року, так очікуване з усвідомленням його значення, хоч і сам поклав на цю справу безмір праці. Він був розчарований… Щось поправити вже було неможливо, а критикувати чи вступати в полеміку із Пулюєм не бажав. Славетний український фізик І. П. Пулюй, як мовний редактор Кулішевого перекладу Біблії і її співперекладач, засвідчив, дуже м’яко кажучи, свою цілковиту філологічну неспроможність і наукову та ідеологічну недалекоглядність. В угоді із Британським біблійним товариством було підкреслено, що Кулішів переклад Біблії буде надруковано «наддніпрянською» мовою. Коли ж Пулюй заполучив від Грінченка повний текст Кулішевого перекладу, він запросив на редакторську допомогу чернівецького священника Олексія Слюсарчука, який і сам перекладав окремі біблійні тексти місцевою галицькою говіркою, і вони спільно з Пулюєм замінили «кулішівку» на галицький правопис. В результаті у Кулішевому і Нечуєвому перекладі зарясніли мовні покручі: приходити ме, хитати муть ся, судити муть і всіляка інша «муть» як молю ся, вело ся (і т. д.); нічо, станесь, збутись ме, католицькі форми імен Ізак, Абель, Ребека, Лабан і багато інших.

Співперекладач І. С. Нечуй-Левицький і Олександра Куліш публічно засудили заміну Пулюєм і Слюсарчуком Кулішевого правопису на галицький. І це тоді, коли Грінченко, Житецький, Михальчук билися над створенням соборного правопису для застосування його в опрацюванні  чотиритомного Словаря української мови. І. С. Нечуй-Левицький відразу заявив: «Бачу, що видавець позміняв і в мене, і в Куліша форми мови по-галицьки».

Всебічну критику Пулюєвого втручання в мову перекладу дав пізніше проф. Іван Огієнко у дослідженні «Як Святе Письмо ставало українським» (книга у 2018 р. перевидана проф. М. С. Тимошиком (див у цьому виданні сторінки 91–102). Вердикт видатного мовознавця і автора нового перекладу Біблії (побачив світ 1962 р.) про нанесену шкоду Кулішевому і Левицького перекладу Біблії досить-таки категоричний: «Зміна правопису й мови, яку самовільно зробив Ів. Пулюй, виглядає дуже неповажною, бо власне вона вбила весь переклад» (с. 99 вказаної праці проф. Огієнка). Безперечно, цей факт треба вивчати у зв’язку із діяльністю М. Грушевського, який через три роки після виходу Пулюєвої редакції Кулішевого перекладу Біблії переніс до Києва видання «Літературно-наукового вісника» і запровадив у ньому галицький правопис. Галицьким правописом Грушевський видавав перші томи «Історії України-Русі» та праці у збірниках Наукового товариства у Києві. Гадаю, співпадання правописного підходу до названих видань у І. П. Пулюя і М. С. Грушевського не є випадковим. Це ще треба досліджувати.

О. Кулішева однозначно творила культ П. Куліша: «Він для всіх працював – одні хиляться, інші – одхиляються, се їх діло. А образ Куліша по моделі, да ще й не по [одній], – трудно вироблять, а я й не давала б собі права при життю, а по смерті считаю святотатством… і всяке його слово для мене єсть священне. І він ніколи не бажав, щоб після його смерті його виправляли. «Правда єсть пламенна» – він маски не надівав, як понімав, так і писав: він – независимой мислі. І всім бажав штудировать науку і свої думи викладати на папір» (19.ІІ.1902 р.).

Зрозуміло, завершенням культу Куліша Олександра Михайлівна справедливо вважала повне видання спадщини П. Куліша: «…Що маю своєї дружини написаного – все буду друкувати – довгом благородним считаю, а не ховатись такому діячу! Хай менші ховаються. Дорога широка літературна, усі помістяться. А то буде стояча умственна запліснявіла вода» (19.02.1902 р.).

«…По-моєму, усякий чоловік і в життю, і в научному ділі повинен бути самим собою, особливо передовий чоловік. А то буде стояча вода» (з листів Ганни Барвінок). Борис Грінченко, на відміну від геніального фізика І. П. Пулюя, мислив категоріями соборної України: єдиний правопис і єдина літературна мова.

 

“Українська літературна газета”, ч. 9 (301), 7.05.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!