“Українська літературна газета”, ч. 6 (362), червень 2024
ПЕРЕДМОВА ДО ПЕРШОЇ РУСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ АНТОЛОГІЇ ПОЕТИЧНИХ ТЕКСТІВ ХІ – ПОЧ. ХІІІ СТ.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Човни золотії
Із сивої-сивої Давнини причалюють,
Човни золотії.
(Павло Тичина. “Золотий гомін”)
Цього разу не «жертви сонцю» привезли предки до Києва, а дари всій Україні і решті слов’ян. Як ми переконалися, найдавнішу антологію, або, скоріше, хрестоматію (із грецької «учусь корисному») складають ці дари – це репертуар князівських учт. Це вже не первні чи архетипи нашої духовності, а книга духовності і мудрості, позачасових текстів, придатних для наступних віків і поколінь, в т. ч. і для нинішнього українського народу. Через що, як ми гадаємо, вони і не датовані.
Йдеться про відчитані в Іпатіївському списку «Повісті врем’яних літ» художньо-поетичні тексти тисячолітньої давності. Вчені називають їх недатованою частиною «Повісті врем’яних літ». З часом це стало критерієм поділу тексту найдавнішого літопису на недатовану частину, частину з неповним датуванням, коли зазначається тільки рік події (в літо), і заключну частину з повним (детальним) датуванням, коли подається не тільки рік події, а й місяць, число, день, а іноді й година або частина доби. Далі йтиметься про недатовану частину літопису. Недатована, бо вона позачасова, себто є придатною до вжитку на віки.
Історики трьом літописам княжої України (Початковий літопис – Повісті врем’яних літ, Київський літопис і Галицько-Волинський літопис) дали об’єднуючу назву – Літопис Руський. Оригінал до нас не дійшов. Після татаро-монгольського панування оригінали літописів були загрожені перетворитися на порохню. Із волі православних владик зробили з них копії. Таких списків ще М. І. Костомаров у своїх викладах назвав 13! Вони різної якості і повноти, деякі копії уже, очевидно, були зроблені не з оригіналу, а з копії. Головними вважаються Іпатіївський (від назви монастиря, де список було знайдено) і Лаврентіївський (від імені монаха Лаврентія, який цей список виготовив). І оригінал, і копії написано без розбивки на слова – «сплошняком», тому при розбивці на слова було допущено ряд помилок і втрат частин тексту, неправильного прочитання приєднання часток і прийменників. Уже в ХІХ ст. історик О. Вельтман зауважив, що легендарний пісняр Боян (таке ім’я існувало насправді) постав із механічного поєднання імені Ян і частки бо. Лаврентіївський список кінця XIV ст. (1375) і Іпатіївський (1425) мають відмінності, зокрема в Іпатіївському списку вся побутова лексика українська: жито, віник, сіни, гілля, риболов, невід, батіг etc.
У літературознавчій науці від 1990 року, коли в «Рад. письменнику» побачив світ мій переклад «Повісті врем’яних літ», входить в ужиток варіант «врем’яних літ».
Найточніший переклад назви Початкового літопису, а саме його недатованої частини, мав би бути: «Це повіди із предковічних (= біблійних) часів про походження Руської землі і її перших правителів».
Принаймні дотеперішні варіанти «минулих літ», «скороминущих літ», «давніх літ», «давноминущих літ» не лише неточні, а й хибні. Недатовані, бо вони позачасові, мають «наукове» опертя на найавторитетніше на той час джерело – Святе Письмо.
Працюючи в 1987–1989 рр. над перекладом «Повісті врем’яних літ» (вийшло видання у «Рад. письменнику» 1990 р.), я зауважив, що в т. зв. недатованій частині багато сполучника «і». Мене осінило переписати текст від «і» до «і». В результаті у перекладі постали десятки сторінок, на яких кожен рядок починався з «і». З нерівноскладових рядків зі мною заговорив далекий родич ближчих до нашого часу українських народних дум та історичних пісень. І я переконався, що це не що інше, як різножанровий репертуар князівських учт, на яких тодішні князівські поети й гудці (співаки, читці, виконавці) декламували для князів, бояр (мужів нарочитих) та їхніх чад і малої князівської дружини (охорони князя).
Явище початкового «і» я відшукав у текстах староболгарських книжників, які однакові початкові голосні і, а, о називали «краєграніє», «краєстрочіє», «акростіхіда». У текстах Початкового літопису початкове «і» виконувало ще й іншу функцію – музичну. Це було для відбиття такту, який і нині музиканти часом відбивають притопуванням ноги.
Інше спостереження над текстами переконало, що ці тексти різних жанрів. Яких? Із студентських лекцій ми знаємо, що літописи також і літературна пам’ятка, синкретична, в якій знаходимо зародки різних жанрів, а доконечно сформованим є тільки жанр «Слова».
Прочитання «Повісті врем’яних літ» не московськими, а українськими очима дало змогу побачити в ній першу русько-українську антологію поетичних і прозових текстів репертуару князівських учт, післякнязівських з’їздів, релігійних богослужб на відзначення свят церковного календаря, спогади про князів і їхні переможні походи на половців та інші кочові племена, що дошкуляли Руській землі своїми розбійними нападами.
У цьому репертуарі засвідчено не зародкові, синкретичні ознаки різних жанрів, які треба відшукувати в пам’ятках попередніх віків, а вже класичні твори різних жанрів, добре унормовані і систематизовані: похвали, молитви, слова, повіди, помниці і билиці. Тільки на цьому ґрунті могли постати «Слово про Ігорів похід», моління Данила Заточника etc. Насамперед ця антологія-репертуар захоплює різними жанрами, цілком сформованими, а не в синкретичних рудиментах, як досі традиційно казали про них дослідники текстів ХІ–ХІІІ століть. Визнавався остаточно сформованим тільки жанр «Слова» (слово похвальне, слово героїчне, слово повчальне, морально-дидактичне, сатиричне, історичне etc.).
Наштовхнув мене на визначення жанрів антології спогад зі студентських часів середини 50-х рр. ХХ ст. Тоді на столичному кіноекрані промелькнув документальний фільм під назвою, як мені пригадується, – «Слов’янський детектив». Через кілька днів фільм із прокату було знято («подогревал националистические чувства украицев»), забрано до Москви, і про нього забули. А йшлося у фільмі про жителя Донбасу Ростовцева, який походив з роду князів Ростовських, ховаючись від більшовицьких репресій, утік із дідом на Донбас. Змінили прізвище на Ростовцевих, і так врятувалися. Про діда Ростовцев розповідав як про хранителя давніх традицій роду, згідно з якими кожен чоловік з Ростовських мав вивчити від старших і передати наступникам тридцять творів поетичної історії роду і народу. Жанри цих творів він визначив як повіди, помниці і билиці. Дід усіляко заохочував онука, схиляючи до вивчення напам’ять тих тридцяти джерел князівської духовності й аристократизму, історичної пам’яті й гордості за свою землю Руську, про воїнську честь і доблесть воїв, князівську славу і поміч Бога.
Дід помер, коли внук ще був малолітнім, а на час зустрічі з кінематографістами він пам’ятав в уривках 13 повід, помниць і билиць. Усі ці жанри і складають недатовану частину літопису, сиріч зміст князівських учт, їх репертуар.
Літописний репертуар князівських учт і колядки та щедрівки дружинників переконують, що в середині ХІ ст. українська (руська) ідентичність уже була сформована. Глибші корені (первні) її формування сягають, очевидно, трипільської культури і тривають до утворення української держави Русь, або Руської землі (історична назва України). Побутова лексика і діалоги князів у поетичних текстах подано українською мовою, богословські тексти – староболгарською чи, як її прийнято в науці називати, старослов’янською. Колядки і щедрівки, з якими «чада мужів нарочитих» (діти бояр) відзначали новорічні свята, засвідчують розквіт і побутування календарно-обрядових традицій. Якщо колядки наявні і в інших слов’янських племен, то щедрівки – суто український жанр, в інших слов’янських народностей відсутній, що, на нашу думку, засвідчує самобутність українського життя, його культурну і духовну окремішність. Хоч нація ще не була сформована, але національна ідея вже була: робота над злукою в єдину соборну Руську землю, Русь – не Київську, а скоріше Полянську Русь – від Новгорода до Сіверської, Чернігівської землі, від Закарпаття до Курська й інших порубіжних городів і градів (фортець). Корінь «кур» у словах Курськ, Куренівка, врешті курінь вказує на першу лінію оборони, захисток. Московські перекладачі твердження «добегал до кур Тмутаракані» перекладають «до первых петухов», тоді як українська версія – «добігав до стін Тмутаракані».
Антологія у перекладі з грецької означає «вибір квітів», образно кажучи «букет квітів». Букет, звичайно, випромінює різні запахи, вабить розмаїттям кольорів, викликає різні настрої й почуття, має різне життєве призначення, моральний і естетичний чинники, сиріч «вибір квітів» – антологія, як і вибір поезій, багатожанровий: інтимна, героїчна, громадянська, пейзажна, духовна поезія, морально дидактична etc. За останні 15 років Україна, не маючи жодного державного проекту, спромоглася на низку суб’єктивних авторських антологій національної поезії ХХ і перших десятиліть нового ХХІ століття: «Українське диво» В. Коломійця (у двох книгах), «Стріла» В. Базилевського, «Від Павла Тичини до Сергія Жадана» І. Малковича (тримаю в руках 10-те видання!), «Антологія молодої української поезії» М. Лаюка. У 2000 році Віктор Бойко і Леонід Ушкалов видали у Харкові тематично регіональну антологію «Слобожанська муза» (Антологія любовної лірики XVII–XX століть).
Ще раніше Василь Яременко, Валерій Шевчук і Віталій Маслюк започаткували низку тематичних антологій: «Аполлонова лютня» (Київська поезія двох століть), «Марсове поле» у двох книгах (давня героїчна поезія), «Пісні Купідона», «Чари кохання». Ці видання задекларували нову методологію вивчення давньої української літератури, яку розробили викладачі трьох провідних університетів України: Харківського – Ю. Ісіченко, Львівського – В. Маслюк, Київського – В. Яременко.
Оця «золотава злива» антологій зусиллями окремих ентузіастів утвердила в європейському естетичному світі національне обличчя українського слова або й історії народу – народу самобутнього, неповторного, державного народу.
Видаючи 10-томну «Історію України-Руси», М. Грушевський присвятив її українському народу з побажанням «показати себе таким же сильним у ділі, яким показав у слові». «У ділі» український народ показує себе нині у безоглядній жертовній боротьбі з російським хижацького роду фашизмом, розуміючи, що це наш вирішальний бій за свободу, незалежність, державність. Програти цю війну з рашизмом – це знову повернутися в рабство самодержавної шовіністичної системи.
Після шеститомної «Антології української поезії», укладеної у 1984–1986 рр., Україна майже півстоліття так і не змогла явити своє державне поетичне лице. Після проголошення незалежності справа створення поетичного обличчя нації перейшла до рук поодиноких ентузіастів. Державі в роки війни проти озвірілого російського фашизму здалося справою витратною чи й непотрібною. А даремно! Керівництво держави не усвідомило, що злочинне збайдужіння до поезії – це збайдужіння до духовності нації, її культури, яке веде до виродження, до смерті. То за що гинуть кращі сини народу? Окопна поезія і музика загрожують засиллям попси поетичного примітиву, тому високу заслугу мають Л. Ушкалов, В. Бойко (Слобожанська муза), В. Коломієць (Українське диво), В. Базилевський (Стріла), І. Малкович (Від Тичини до Жадана), М. Лаюк (Антологія молодої української поезії), а також цінні регіональні антології від Чернігова до Ужгорода.
Укладаючи цю антологію, усвідомлюємо потребу звільняти від попелу відгорілих епох, щоб відкрити для української спільноти приховані під тим попелом жарини національного духа, від яких як у певний день і час у Господньому храмі спалахує вогонь Воскресіння, віри, надії, любові, предковічної мудрості, що, як магма, залягає в глибинах нашої історії, а в доленосні події вибухає вулканом і лавою заливає значний простір – час і простір, сув’язь віків існує в нерозривній єдності. Хоч як би не намагалися зловорожі сили знищити той жар, – пам’ять історії, силу духа народу їм не вбити.
Насамкінець про те, що мало б бути першим – гадки і розмисли про духовні дари давніх предків. Працюючи над чотиритомною хрестоматією давньої української літератури «Слово многоцінне», я не переставав дивуватися мудрості наших поетів доби Бароко, тим більше, що інтерес до цієї мудрості й духовності підпирало твердження Лесі Українки:
Були й за гетьманів співці,
З них деякі вічнії співи зложили,
А як їх наймення і де їх могили,
Щоб скласти хоч пізні вінці.
У пошуках наймень і могил давніх співців наукова стезя повела мене до княжих часів, але й там, маючи уже певне число імен і знаних могил, я побачив не витоки, а вже сформовану ідентичність нашого народу, його духовність і мудрість. Бажаючи все-таки побачити витоки цієї духовності, дійшов аж до першої антології еллінського поета Мелеагра із Гадари, який ще за 90 років до Різдва Христового уклав антологію з 50 імен поетів, укладаючи в поняття антології (анфологіону) суть, яка українською мовою означає вибір квітів, букет квітів. Це був букет квітів ще з язичницьких часів, і на його запахи я знайшов критику уже в автора IV ст. Єфрема Сиріна. Ідеться про ідеал духовної людини. Спробу означити духовні якості її зустрічаємо в молитві Єфрема Сиріна:
Господи и Владыко живота моего, духъ праздности, уныния, любоначалия и празднословия не даждь ми.
Духъ же целомудрия, смиренномудрия, терпения и любве даруй ми, рабу Твоему.
Ей, Господи Царю, даруй ми зрети моя прегрешения и не осуждати брата моего, яко Благословенъ еси во веки вековъ. Аминь.
Можемо побачити в цій молитві, зверненій до Бога, шкалу християнських моральних цінностей і переступів (гріхів) – освячених церквою та осуджених нею.
Якості, що руйнують особистість: неробство («праздность»), зажура («уныние»), чинолюбство («любоначалие»), пустослів’я чи марнослів’я («празднословия»).
Цноти, які стверджують високоморальну особистість, – це відчуття власної гідності (цнотливості), мудрої покірності. Як бачимо, Єфрем Сирін просить у Бога не бездумної покірності (коли вдарять по правій щоці – підставляй ліву), а мудрої, сиріч, з огляду на обставини, пов’язаної з терпінням, зумовленим любов’ю.
Інші цноти – це божий дар бачити свої переступи-гріхи, помилки, відступ від принципів тощо. Це здатність до самоаналізу і аналізу взагалі. В які історичні епохи такі чесноти не були бажаними для мислячої, духовної людини?
Тут ціла програма чи декларація моральної досконалості. Вона захоплювала своєю глибинною змістовністю Шевченка і Тичину, Антонича і Свідзінського, Симоненка і Стуса. Програма ця в життєвій практиці великих українців не була релігійною догмою – вона весь час розширювалася і розвивалася, народжувала нові високоморальні риси, а носієм їх був народ.
Великі українці засвідчують, що джерелами їхньої свідомості і світогляду були твори письменників як досекулярної літератури, так і світської: «Та й списую Сковороду або «Три царіє со дари»» (Т. Шевченко). Василь Симоненко називав Григорія Сковороду своїм прадідом, а для Василя Стуса він був другом.
І все ж до творів православних, римо-католицьких і греко-католицьких українських письменників долучалися з мого покоління одиниці. Духовна поезія В. Ясинського, Д. Туптала, І. Максимовича і десятка інших знаменитих класиків, переважна більшість яких постає перед нами нині в єпископських і митрополичих мантіях, майже невідома сучасній молоді. Бракує талановитих популяризаторів цієї спадщини, здатних розвіяти попіл відгорілих емоцій, віджилих і зотлілих форм і відкрити якщо не вогонь, то жар, здатний зігріти а то й запалити душі сучасної молоді, дати надійні дороговкази для тих, хто стоїть перед вибором.
Наша культура від середини XI ст. творилася як багатоконфесійна. І було допущено велику помилку, що ми до національної скарбниці відбирали те, що творилося тільки православними і на основі кирилиці. І це при тому, що українську культуру, зокрема літературу, творили українці римо-католики (польською і латинською мовами), українці греко-католики (переважно національною мовою) і православні українці (переважно церковнослов’янською, грецькою та книжною українською мовами).
Упродовж наступних семи століть ідеал духовної людини розширювався, удосконалювався новими, значнішими якостями. Ці здобутки розвитку духовної людини вперше підсумував у XVIII ст. наш великий філософ Григорій Сковорода. Критерії визначення духовної людини прийняті були Сковородою, осмислені, оцінені і передані наступним поколінням українців. На його думку, духовна і мудра людина має характеризуватися такими якостями:
«Духовный же Человѣк есть свобод. В высоту, в глубину, в широту лѣтает безпредѣльно. Не мѣшают ему ни горы, ни рѣки, ни моря, ни пустыни. Проводит отдаленное, прозирает сокровенное, заглядает в преждебывшее, проникает в будущее, шествует по лицу окіана, входит дверем заключенным. Очи его голубины, орлія крила, еленья проворность, львиная дерзость, горличина вѣрность, пеларгова благодарность, агнцово незлобіе, быстрота соколья, журавляя бодрость…» (Д. Чижевський. Філософія Г. С. Скоровороди. Варшава, 1934. С. 106).
Людина з названими якостями, на думку філософа, завжди матиме сім ангелів-охоронців, сім духовних птиць: «Над главою его седмица Божіих птиц: дух вкуса, дух вѣры, дух надежды, дух милосердія, дух совѣта, дух прозрѣнія, дух чистосердечія. Глас его глас грома. Нечаянный, як молнія и как шумящій бурный дух…» (там же).
Ця поєднаність людського суспільного і божественного небесного має, за філософом, цінність семи коштовних біблійних каменів: «Тѣло его адамант, смарагд, сапфир, іаспис, арсис, кристалл и анаракс» (там же). Наші пращури створили непроминальні ідеали духовної людини і молили Бога за неї. Складали молитви, як духовну поезію, що плекала високу людську моральність, духовні якості.
У наступні віки ми спостерігаємо зрощення діянь насущних і духовних в одну цілісність, означену уже в наш час у поезіях поетів-шістдесятників. Борис Олійник стверджував, що «без хліба духовного хліб насущний може стати поперек горла». А поет Григорій Кириченко дав, як на мою думку, геніальне порівняння:
Морочивсь ти над ґрунтом
у колгоспі,
Як Нестор над літописом у Лаврі.
Можемо і ми порівняти Літописця з хліборобом. Нестор дбав про хліб духовний, без якого, за висловом іншого поета, «хліб насущний може стати поперек горла». Отож, витоки української духовності, як і хліборобської життєдайності, зливаються воєдино і йдуть у парі з предковічних часів, як документально засвідчено в Літописі Руському понад тисячу років тому. Через те і тужаться московитські розумові карлики вважати доньку українського (руського) Великого князя Ярослава Мудрого Анну, в одруженні французьку королеву, «російською княжною», себто народженою тоді, коли, ідучи за Степаном Руданським, московитський дід «ходив ще без штанів, а батька й не було».
Поет утверджує зрощеність хліба насущного і хліба духовного як вияв аристократичної досконалості людини, як джерело історичної пам’яті, як вказівник на джерела неперервності і непроминальності духовної і матеріальної праці людини. Для прикладу наведемо рядки з поезії «Балада про чотири ясени»:
В сіру хустку закутана,
тільки день лиш мине,
На кургані, край Удаю,
ти чекаєш мене.
На кургані, під сокором,
де співав Вересай,
Кличеш сина ти сокола
в його рідну Басань.
Не в поле за село на дорогу виходить виглядати сина мати полеглого героя, а на скіфський курган, на який приходив співати славетний кобзар Остап Вересай, а говорить про це вже поет-шістдесятник.
Ці розмисли, гадаю, свідчать про прийняття нащадками духовних надбань і заповітів наших пращурів.
Духовні надбання не є закостенілою якістю, вони в постійному розвитку і вдосконаленні ідеалу.
У наступному числі читайте Молитву Іларіона як “Отче наш” ХІ століття в перекладі Василя Яременка з церковнослов’янської мови.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.