Василь Яременко. «Дорогою вічності»

“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025

ПЕРЕДМОВА ДО ДРУГОГО ВИДАННЯ ПЕРЕКЛАДУ «ПОВІСТІ ВРЕМ’ЯНИХ ЛІТ»

Літописання, як будь-яке суспільно-політичне і культурне явище у житті народу, має свою передісторію, яка входить у контекст всієї історії явища. Передісторія літописання сягає вглиб далеких тисячоліть, коли первісна людина прагнула залишити пам’ять про себе у настінних малюнках і написах (див. працю А. Кифішина «Древнє святилище Кам’яна Могила. Досвід дешифрування протошумерського архіву XII–ІІІ тисячоріч до н. е.», К.,

2001). Навіть дерева пишуть історію свого життя, явища і події фіксують кільця стовбура, які, за спостереженням, відмінні одне від одного і прочитувати які ми ще не навчилися. З розвитком науки стають зрозуміліші для нас малюнки, подібно кіммерійському стрільцю-вершнику, або пекторалі скіфської цариці, на якій зафіксована вся історія життя скіфів-орачів. Фіксація фактів як особистого, так і суспільного життя, як бачимо, набувала великих масштабів, хоча вона характеризується тим, що не була звернена ні в минуле, ні в майбутнє. Оці явища літописного характеру доносять до нас історію, що той чи інший факт відбувся, але ніякої сили для наступного розвитку не виявляє, не приховує в собі творчої енергії, не є її джерелом. Що може означати малюнок нашого сучасника на корі молодого дерева на зразок «Ваня + Маня = любов»? Це також літописний запис, що доносить тільки факт низької культури нашого сучасника і жодної перспективи розвитку не має. Передісторія літописання закінчується тоді, коли до вжитку з’являється філологічний чинник – слово. Як сказано в перших рядках Євангелія від Іоанна: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» (переклад Івана Огієнка). Слово, як Боже начало, дало поштовх до створення історичної пам’яті з волі Божої, і ця Божа воля стає джерелом наступного розвитку історичної пам’яті, людської мудрості і духовності, свідомості і моралі. Можемо вважати, що біблійні книги Старого Заповіту, візантійські хроніки Георгія Амартола, Іоанна Малали і багатьох інших хроністів на час ХІ ст. н. е. стали джерелом і рушійною силою заглиблення у історію минулого і сильною енергією творення майбутнього (зокрема багато ілюстрована хроніка Георгія Амартола заклала основи ілюстрованого літописання і сприяла розвитку іконописного мистецтва на Русі).

Князівська Русь на час ХІ ст., засвоївши традиції літописання в житті православної Візантії, засвідчує не початки літописання, а високий рівень його розвитку. Історія починає розглядатися під двома кутами зору: історичної і художньої правди. Щоб зрозуміти суть і роль літописання, ми гаряче рекомендуємо до прочитання книгу братів Капранових «Мальована історія Незалежності України» (К., 2013). Вона підготує читача Початкового літопису до розуміння поліфункціонального значення і ролі літопису із його синкретизмом як книги художньої, історичної, етнографічної, як хрестоматійного збірника різних жанрів, сюжетів, категорій філософського, морально-етичного і історіософічного значення. Початковий літопис – явище ідеологічного і культурного життя, суспільно-політичної думки, що завжди спрямована на дорогу творчості і розвитку, а значить – вічності. У сьогоденній ідеологічній боротьбі Літопис – джерело утвердження історичної справедливості, визначає національну приналежність пам’ятки українському народу за трьома критеріями: 1) територіальний (літопис створений на руській, сиріч українській землі), 2) авторський (написаний представниками, що мають національне походження з середовища полян-русів-українців) і 3) змістовий («Повісті врем’яних літ» уже в ХІ ст. виясняли, як виникла українська земля, українська мова, український народ, і як складалася його історична доля як спільноти «каменярів», що прорубують дороги в різних напрямках, залишаючи на стежках праці «сповиті в цямрину віків криниці мудрості» (Г. Кириченко), з яких ми беремо життєтворчу силу в дорогу тисячоліть до вимріяних ідеалів). Це має знати не тільки спеціаліст-філолог чи історик, а кожний освічений громадянин сучасної держави Україна. Початковий літопис став многоцінною інвестицією у розвиток в наступні тисячоліття, а значить – у вічність.

Майже 35 років тому мною було здійснено переклад першої частини Літопису Руського – «Повісті врем’яних літ», яка набула ролі і значення незглибимого джерела нашої історичної пам’яті і стала своєрідним «керівництвом до дії» після пережитих нацією трагічних подій і поразок, стала хранителем національного духу. Переклад здійснено за копією, що збереглася в архівах Іпатського монастиря і була зроблена з оригіналу у першій чверті XV століття в Києві. Цю копію науковці називають по-різному: і Іпатським списком, і Іпатським літописом, і твором Нестора Літописця. Свято-Троїцький Іпатський монастир заснований новгородськими словінами (васалами Києва) у місцевості, де річка Кострома, як торгова транспортна артерія новгородців, впадає у Волгу. Очевидно, список Іпатського літопису, як апологетична книга, і був привезений словінами разом із богослужебними і богословськими книгами в новозаснований Іпатський монастир. Це була звичайна практика наповнення новозакладених монастирів книгами, іконами і розмаїтим церковним начинням. Приблизно на 50 років раніше була зроблена монахом Лаврентієм копія для північно-східних княжих дворів Суздаля, Во­ло­ди­мира-на-Клязьмі, Ростова Великого. Тільки в цій копії і дійшла до нас повна назва нашого найдавнішого історичного джерела: «Се повѣсти временныхъ лѣтъ черноризца Федосьева манастыря Печерьскаго, откуду есть пошла Руская земля и хто в ней почалъ пѣрвѣе княжити и откуду Руская земля стала есть». Цю назву науковцями було перенесено і до назви Іпатського літопису. Іпатський список ще називають українським літописом, бо в ньому збереглося значно більше фактів історії Полянської землі і великокнязівського Києва. А в Лаврентіївському списку є фрагменти історії васальних від Києва городів, побудованих київськими князями. Через це називати Лаврентіївський список, на нашу думку, російським літописом і неправомірно, і хибно.

З аналізу копій видно, що над Початковим літописом працювала низка літописців, а не один Нестор. Історико-літературні факти засвідчують, що з часів князювання князя Ярослава почалося в Києві укладання і тексту «Руської правди», і Початкового літопису, і заснування в Софії Київській бібліотеки князя Ярослава, і зосередження в ній численних книжників того часу, які вели велику культурну працю, перекладаючи із староболгарських текстів різні тодішні наукові книги «Фізіологи», «Пчоли», «Ізборники», різні бестіарії, апокрифічні варіанти «Глибинної (Голубиної) книги», художні твори тогочасної світової літератури як «Повість про Варлаама та Йоасафа», героїчну «Повість про Акіра» etc. Сьогодні таких творів називають понад чотири десятки, а кількість книг у бібліотеці Софії Київської налічували біля тисячі назв. Недовірливий читач може запитати: хто і як встановив кількісний склад бібліотеки ХІ століття? Цей каталог бібліотеки вчені визначили за кількістю посилань у працях тогочасних книжників – майже на тисячу книг. Зрозуміло, що використані цитації книжники могли здобути лише з книг, які були наявні у Софіївській бібліотеці. На наше переконання, найвидатнішим організатором культурного, наукового і, зокрема, літературного життя був особистий духівник князя Ярослава з літописним ім’ям Ларіон (Ларивон), який після обрання його митрополитом у 1051 році став називатися митрополитом Київським і всієї Руської землі Іларіоном. Ще за часів Володимира Великого на Русі були відомі візантійські хроніки, особливо Георгія Амартола і Іоанна Малали, і потреба створення власного історичного джерела була нагальною потребою часу, як і вибір віри (релігії) князем Володимиром. Розбудову могутньої держави Русь чи Руської землі продовжив його син Ярослав, який на час смерті батька княжив у Новгороді. Розгромивши печенігів, що облягали Київ, Ярослав десятикратно розширив град Володимира, за зразком Візантійського храму Святої Софії почав будівництво Софії Київської, заклав Золоті ворота і обніс град оборонними валами. Київ став зразком, «матір’ю городів руських», сиріч українських, а не московських, яких ще в природі не існувало. За Ярослава почалося будівництво інших градів, що дало підстави прийшлим на руську землю варягам називати Руську землю Гардарікою, сиріч країною численних градів. За зразком Софії Київської було збудовано храм Софії у Новгороді і в Полоцьку. Духовний вплив Києва на всі руські землі і викликав до життя замовлення на створення історичного джерела, яким і став Літопис Руський, початкову роботу над яким розпочав і вів Ларіон, що після смерті князя Ярослава був звільнений візантійським ставлеником Єфремом і з’явився у Києво-Печерському монастирі під іменем Никона, прозваного за його літописну діяльність Великим Никоном. Літописання Никон Великий вів до 1088 року, себто до своєї смерті. Після 1088 року справу українського літописання перебрав Нестор Літописець і вів його до кінця свого життя в 1114 році. Тогочасний розвиток книжної справи зробив такий вклад, таку інвестицію, що її вистачило на вічність. Це джерело давало нам сили не тільки виживати у дуже несприятливих умовах, а й сили розвиватися, творити нові цінності, збирати фізичні і духовні сили для завершальної боротьби за свободу.

Приступаючи до укладання літопису, літописець мав великі труднощі із наявністю історичних документів, достовірних історичних джерел, і через те використовував легенди і перекази, що передавалися в усній традиції, а особливо цінними документами виявилися художні тексти Яня, що розповідали молоді про діяння їхніх предків, їхні героїчні походи, про перемогу над ворогами Руської землі і сучасне їм культурне і духовне життя. Уже в першій половині ХІ століття склався репертуар, який визначив за сучасним розумінням культурну програму князівських учт. Наше розуміння цього процесу викладено у передмові до реконструйованої нами Антології під назвою «Духовні дари давніх предків». Не заперечуючи поділу вченими Літопису Руського за критерієм датування (себто поділу літопису на недатовану частину, частину тексту з неповним датуванням і заключну частину з повним, досить детальним датуванням, іноді із засвідченням не тільки дня події, а часом із вказівкою на годину дня, коли та чи інша подія чи знамення відбувалися), вважаємо, що відсутність дат у недатованій частині є доказом, що це позачасові художні тексти, вжиті Ларіоном як історичні документи. Нові покоління приходили на зміну попереднім, відходили у небуття, а насправді залишалися жити в тодішніх піснях, співах, декламаціях, молитвах, похвалах, словах, билицях. За добутими уривчастими свідченнями ми стверджуємо, що ці тексти були інвестовані в духовне, культурне, наукове, літературне життя в наступні століття і тисячоліття.

За свою історію національна ідея, закладена ще Іларіоном, постійно розширювалася, поглиблювалася, часом видозмінювалася, мала історичні злети, а часом тривалі нищення, знецінювання ворогами народу нашого аж до тотального знищення, яке великодержавна Московщина здійснює і сьогодні, але історичну пам’ять неможливо цілком знищити, душу народу не можна ані ув’язнити в темниці, ані ізолювати в різноманітних російських гулагах, таборах «жен-изменников родины», таборах суворого режиму, засланням на десятки років «в места не столь отдаленные». Якого б нищення не зазнавали духовні цінності, що їх мала Русь уже в ХІ столітті, вони не переставали бути джерелом як збереження національної ідентичності, так і творенням нових духовних цінностей і підтвердженням їх як первнів нашої мудрості, духовності, пошуків джерел краси, естетичних і морально-етичних пошуків, вияву захмарних можливостей нашої мови, нашої інтонації (тобто голосу, за Шевченком:

«Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!»).

Це процес не років і десятиліть, це процес, що здійснюється у просторі і часі сторіч і тисячоліть.

Після ознайомлення з Антологією реконструйованого репертуару князівських учт, повід, помниць, билиць, похвал etc. зримим стає переконання, що історії української літератури, історії високих естетичних уподобань, ідеалів героїчного чину ще не вивчено. «Повість врем’яних літ» українськими очима досі ще не була прочитана, жодної величної пам’ятки, створеної на теренах Руської землі, у незалежній Україні ще не перевидано (Ізборник Святослава, Мстиславове Євангеліє, так званий Радивилівський літопис, багато ілюстрований в найближчі до зображуваних подій часи), як і візантійська хроніка Георгія Амартола. Те, що відкриває нам Антологія поезії ХІ–ХІІІ століть – незчисленні помниці, повіди, похвали, слова, молитви, колядки, щедрівки – це вже все було сформованим, а головне діючим.

Мінялися династії, культурно-історичні епохи, сиріч часові і просторові реальності, в яких народжувалися, розвивалися і здобували вершинних значень певні естетичні, художньо-літературні, суспільно-політичні, економічні, морально-дидактичні настанови, і, здобувши вершинних досягнень, занепадали, бо в їхніх пізніших проявах народжувалися уже нові ідеї, заявляли про себе нові творчі і політичні постаті і народжувалася нова рання культурно-історична епоха.

У XVIII столітті, здавалося б, представник демократичної інтелектуальної еліти М. В. Ломоносов прийшов до висновку і висловив неприйнятну для нас думку, що свобода гнобить, бо після кожного виступу народних мас чи окремих соціальних груп викликає посилені покарання і нові ще сильніші пригноблюючі заходи: «Пусть мнимая других свобода угнетает, нас рабство под твоей державой возвышает». Його звеличує рабство під самодержавною рукою Катерини ІІ. А наш національний філософ Григорій Сковорода волав до животіючої української спільноти: «Рус – русом будь!». Трохи пізніше Т. Шевченко кликав: «Борітеся – поборете…». Ішли роки, ситуація не змінювалася, і вже інший поет, учасник найактивнішого українського національного руху Пантелеймон Куліш, знаючи й розуміючи генезис геноциду українського народу, говорив: «Поки Рось зоветься Россю, Дніпро в море ллється, поти серце українське з панським (московським – В. Я.) не зживеться». А вже інший український поет Павло Тичина в роки Другої світової війни зухвало запевняв: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! – а сила знову розцвіла». Ледь завесніло в історичному житті України 60-х років ХХ століття, як з поезії Василя Симоненка, Ліни Костенко, Грицька Кириченка залунали нові гасла, що кликали до нової героїчної національно-визвольної боротьби. І от що дивно: в ХІ столітті вже були сформовані ті кличі до боротьби за свободу Руської землі, сиріч України, а не Московщини. Їх тяглість простежується впродовж тисячі років. Боротьба за особисту честь і славу видатних руських князів змінювалася покликами до свободи всієї Руської землі, її видатних полководців, гордість і незламне бажання зберегти свою національну ідентичність, сиріч відповідність національним традиціям, великій національній вірі, а ще далі – зберегти державний український суверенітет і незалежність.

Ренесансні заявки на Україні постали у високо розвинені культурно-історичні епохи бароко, романтизму, класицизму, реалізму, а з їх уламків народжується і дає нові якості і цінності творчість сучасного необароко, неоромантизму, неокласицизму, модернізму, постмодернізму, що найефективніше використовує інвестиції попередніх століть у нашу незнищенну художню творчість.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.