“Українська літературна газета”, ч. 25-26 (343-344), 23 грудня 2022
ЩО ВІДКРИВАЮТЬ ЧИТАЧЕВІ ТА ЯКІ ПРИСУДИ ВИНОСЯТЬ ЗАПИСИ У ПИСЬМЕННИЦЬКИХ ЩОДЕННИКАХ
В усі часи творчий арсенал письменника був і залишається багатим на різножанрові можливості спілкування з читачем та активного й емоційного впливу на нього. А от для порозуміння й комунікування із самим з собою, здається, існує єдиний спосіб висловлювання своїх думок, переживань, оцінок життєвих подій – щоденникові записи. Хтось із авторів веде такі записи від випадку до випадку, комусь вони стають відрадою в найскладніші часи свого існування, а дехто залишається із довірливим другом-щоденником мало не впродовж усього свідомого життя.
Чим здебільшого характеризуються щоденникові записи, якими особливостями позначені, яку мають мету та що лежить в основі їхньої появи? Йдеться, насамперед, про датовані записи із щоденного життя, деталі творчої праці, особисті враження видатних постатей українського літературного процесу. Мета таких нотаток завжди полягала як у фіксації побаченого і почутого, так і у викладі власних роздумів про суспільно-політичні події, літературно-мистецькі та інші факти і явища, свідками яких письменнику доводилось бути та які ставали об’єктами його оцінок.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Характерною ознакою будь-якого письменницького щоденника є записи зробленого автором і викладеного ним у хронологічній послідовності. Саме такі щоденники містять немало цікавих фактів, важливих подробиць, що сприяють повнішому вивченню життя і творчої діяльності письменника, дають підстави вважати їх незаперечним історико-біографічним матеріалом.
Ведучи щоденник переважно для себе, його автор зовсім не розраховує на те, щоб написане обнародували, читали й аналізували, зазирали в усі шпарини особистого життя та ще й смакували подробиці. При цьому в записах не завжди витримується монологічна форма, на її місце нерідко приходить так звана внутрішньо діалогічна, що нагадує полеміку із самим собою, іноді з конкретною чи уявною особою, де звучать емоційні слова любові й ненависті, пристрасті і зневаги, а найчастіше відлунює голос зболеної душі.
Яскравим зразком таких записів став «Журнал» Тараса Шевченка, названий згодом щоденником. «Усе, що серце продиктує», так визначив поет зміст і спрямування своїх щоденних нотаток. Продиктовані серцем рядки, писані понад півтора століття тому, почали лягати на папір саме тоді, коли зболена багаторічним засланням душа очікувала документу про звільнення від задухи царської солдатчини. Це були місяці ще одного, зумисного катування поета знемогою, невідомістю дожидання. Саморобний зошит-альбом, що об’єднав дев’ять зшитків, відкриває глибину внутрішнього стану поета, правдиво, щиро й безпосередньо розповідає про його ставлення до навколишніх подій, являє світові особистість, змучену фізично, але духовно нескорену. Гіркий досвід принижень, наруги і безправ’я, як занотовує Шевченко, прийшов повз нього невидимкою: він залишився таким, яким і був десять років до того. З полегшенням і задоволенням згадує поет, що не здійснив свого наміру почати щоденні записи з перших днів перебування на засланні, бо вийшов би дуже сумний і дуже нудний зошит.
Різні люди були причетні до обнародування Шевченкових записів, що велися лише тринадцять місяців, тобто трохи більше року. Як подарунок на іменини, дісталися вони близькому і щирому другу поета Михайлові Лазоревському. Але за підготовку до друку тексту «Щоденника» вже після смерті Шевченка взялася інша близька поетові людина – художник Лев Жемчужников, який не тільки значно скоротив, а й попереписував цілі шматки записів, посилаючись на загрозу цензурних причіпок, а, насамперед, викреслив ті місця, де особливо різко виявлялися «обурення і зненависть, жовчні присуди і кпини». Хоча робив він це з добрих намірів, все ж помітно спотворив текст, вихолостивши з нього ціннісні підвалини.
У такому вигляді Шевченків «Щоденник» вперше було надруковано в 1861-1862 роках літературно-науковим місячником «Основа», щойно заснованим у Петербурзі. Численні докори, що одразу ж посипались на адресу видавців журналу, стосувалися текстових втручань, самовільних купюр, переписувань окремих висловлювань. Попри зрозумілі причини та адекватні пояснення редакції, все ж це був початок наруги над унікальним авторським матеріалом. Адже наступні видання «Щоденника» повторювали зроблені раніше скорочення, а деякі вилучали ще й антипопівські місця. У повному науково-критичному обсязі Шевченковим записам судилося побачити світ лише через 67 років. Однак робота текстологів, літературознавців разом з видавцями над текстом не припинялася аж до наших днів. Підтвердження цьому – «Щоденник», вміщений у повному зібранні творів у дванадцяти томах («Наукова думка», 2003 р.), де за Шевченковим автографом уточнюється текст деяких місць, окремих речень, цифр, прізвищ та ініціалів, власних назв і скорочень, що розкриваються і доповнюються.
Публікацією Шевченкового «Щоденника» в академічному дванадцятитомнику можна вважати зразком дотримання всіх принципів наукової організації випуску щоденникових записів. Саме таким комплексом едиційно-текстологічної роботи визначається цінність і рівень випущених у світ письменницьких щоденників. Як правило, до комплексу входять не лише історико-літературні статті з аналізом щоденникових текстів, а й авторські та упорядницькі примітки, пояснення маловживаних та іншомовних слів, абревіатур, імен і прізвищ, розкриття псевдонімів, криптонімів, міфологічних назв і, звичайно ж, різноманітні описи, покажчики, списки, бібліографічні дані, виконані науковцями, які спеціалізуються на творчості конкретного автора.
Та найважливішою складовою частиною науково-довідкового апарату є, безумовно, коментарі, що покликані тлумачити, пояснювати не завжди зрозумілі місця у тексті, подавати відомості про час, місце й історію появи записів, різні їхні видання, зіставляти варіанти, а також інформувати про історичні події, осіб, власні імена, географічні назви… Тому читати коментарі, скажімо, до Шевченкового «Щоденника» так само цікаво й повчально, як і авторський текст. Про це свідчить той факт, що на 175 сторінок поетових записів академічне видання подає 103 сторінки науково обґрунтованих коментарів, пояснень, довідкових даних. Цілий енциклопедичний додаток!
Чи зважають на це видавці, які беруться за випуск того, що «диктується серцем» і є відлунням зболеної душі? По-різному з’являються письменницькі щоденники на столах видавничих редакторів: одні – після багаторічного зберігання у друзів чи знайомих, інші – викарабкавшись після арешту із кадебістських сховищ, а ще якісь – у результаті невпинних пошуків і копіткої праці наукової спільноти. Порівняно недавно в архівному фонді львівського «Літературно-наукового вісника» було виявлено «Щоденник невідомого автора 1883-1893 рр.». Після ретельного вивчення тексту науковці встановили: він належить перу Михайла Грушевського. Густо списаний дрібним почерком з обох боків аркуша, щоденник майбутнього видатного вченого і державного діяча розкриває його юнацькі мрії, роздуми, обмірковування подій, дає уявлення про захоплення науковою та літературною творчістю. Зокрема, тут можна зустріти ранні поетичні й прозові твори Грушевського, згадки про публікацію його оповідання у белетристичному збірнику «Степ», написання кількох інших оповідань, віршів, а ще казки, які він не одважився подати до друку.
Всебічно дослідивши віднайдені щоденникові записи, відомий учений-текстолог Леонід Зашкільняк підготував їх до видання в Інституті української археографії та джерелознавства. Ним було здійснено упорядкування, оснащення записів ґрунтовним переднім словом та післямовою, запропоновано оригінальну подачу власних коментарів – поруч з основним текстом. Читати такий давній щоденник з допомогою висококваліфікованого коментування досить легко й захоплююче.
Добре, якщо за підготовку коментарів чи навіть приміток береться фахівець, глибоко обізнаний не лише з текстом щоденника та творчістю його автора, а й з багатьма суспільно-історичними подіями, розуміється на діяльності конкретних осіб, їх стосунках в епоху створення письменницьких записів. Та не тільки належних знань потребує підготовка повноцінного коментаря. Часто важливим і вирішальним для нагромадження необхідного матеріалу, вивчення й перевірки джерел, уточнення дат, прізвищ, географічних назв є часовий фактор.
Таке трапилося, зокрема, з щоденниками видатного літературознавця, академіка Сергія Єфремова. Зошити із записами вченого були захоплені енкаведистами після його арешту й звинувачення в справі організації «Спілки визволення України» і пролежали в архівах КДБ понад шість десятиліть. А як тільки замки з тих архівів було знято після проголошення державної незалежності України, фрагменти щоденникових записів почали з’являтися то на сторінках журналів, то в статтях наукових збірників. Така розпорошеність цілісного текстового матеріалу змусила групу істориків та видавців акціонерного товариства «Газета «Рада» взятися за термінову публікацію Єфремових «Щоденників».
Здається, саме фактор часу, який тяжів над упорядниками, не дав їм можливості оснастити видання належним чином, обмежившись історико-літературною статтею, надто лаконічними примітками та іменним покажчиком. Відсутність такої складової супроводу, як коментар до щоденникових записів, що створювався впродовж семи важливих років нашої історії (1923-1929), негативно впливає як на розуміння описуваних процесів, подій та фактів, так і на рівень та значення самого видання. Тут вкрай потрібні ґрунтовні тлумачення, детальні пояснення, уточнення й розшифрування прізвищ та ініціалів тисячі осіб, згадуваних у записах, до яких автор так чи інакше мав відношення, а також надання довідкового матеріалу про названі видавництва, редакції газет і журналів, літературні, державні й політичні структури з короткою характеристикою та оцінкою їхньої діяльності в роки більшовицької диктатури. Кваліфікований коментар міг би зарадити і при виявленні пошкоджених сторінок тексту та пропозицій щодо реставрації цих місць.
Щоденники Єфремова – це згустки душевного болю, глибоких переживань вченого-літературознавця за долю української літератури й науки, національної самобутності народу, тривоги за майбутнє України. Розпочавши записи у рік проголошення більшовиками так званої «українізації», Єфремов вже з перших сторінок виявляє своє негативне ставлення до цієї затії, називаючи її «паршивою, бо більше на словах, ніж на ділі». Недовіра і навіть знущальне висміювання цього процесу з’являється і в інших місцях «Щоденників». У нотатках мало не щодня звучить голос рішучого неприйняття Єфремовим сталінського режиму, намірів та дій більшовицької влади, а ще – розгортається полеміка з пристосуванцями, іноді – з учорашніми соратниками по боротьбі за самостійну українську державу.
Із щоденникових записів ученого постає складна історія діяльності Всеукраїнської Академії наук, його досить непростих стосунків з деякими колегами, зокрема, з Михайлом Грушевським, Федором Савченком, Данилом Заболотним… Займаючи одну з керівних посад у ВУАН, Єфремов опозиційно ставився до прагнення більшовицької влади повністю взяти під свій контроль всеукраїнську наукову установу й постійно нотував про це у своїх щоденниках.
Попри згадані едиційно-текстологічні недовершеності, публікація Єфремових «Щоденників» стала, безумовно, сенсацією, яка з 840 сторінок вбивчо стріляє по більшовицькому порядкуванню в Україні, розкриває суть наростання внутрішнього спротиву диктаторському режиму.
Такою ж сенсацією виявились ще одні письменницькі записи – «Щоденник» Аркадія Любченка, випущений двома роками пізніше Львівським відділенням Інституту української археографії та джерелознавства. Привезений в Україну діаспорним літературознавцем Юрієм Луцьким і надрукований невеликим накладом (одна тисяча примірників) Жовківською друкарнею отців Василіян, «Щоденник» одразу ж став раритетним виданням. Доля цих записів також має незвичайну історію, бо зболені рядки лягали на папір у час воєнного лихоліття: з листопада 1941-го по лютий 1945 року.
Аркадій Любченко – письменник з літературного покоління 20-30-х років минулого століття, знаний як активний діяч спілки пролетарських письменників «Гарт», один з організаторів ВАПЛіте. В радянських енциклопедіях ВАПЛіте (Вільна академія пролетарської літератури) охрещена чітко: «організація з буржуазно-націоналістичними позиціями», а «погляди ваплітян в основному зводилися до протиставлення російської й української культур», «орієнтації на психологічну Європу» і вони навіть «виступали проти політики Комуністичної партії, намагаючись відірвати Радянську Україну від Радянської Росії». Дивом уцілівши в роки сталінських репресій, Любченко добре усвідомлював, що більшовики не забули і не пробачили йому ні підтримки Миколи Хвильового із закличним «Геть від Москви!», ні активного й безкомпромісного секретарювання у ВАПЛіте і, рано чи пізно, поквитаються за все. Тому з початком німецько-радянської війни він зумів уникнути евакуації до Уфи, здійснюваної під наглядом партійних босів письменницької Спілки. Покинувши ешелон, що прямував на схід, Любченко опинився у Харкові. Одразу після німецької окупації міста він починає вести щоденні записи про побачене, почуте й пережите: бомбардування, розстріли, поневіряння й особисті страждання.
Зі сторінок «Щоденника» постають сподівання Аркадія Любченка на відновлення української держави і біль швидкого розчарування діями німецьких властей, а згодом – невблаганна жорстокість життєвих буднів втікача на захід. За цих умов виявляється незламний характер письменника, його любов і ненависть, надія і віра у завтрашній день. З великими труднощами повернувшись з Харкова до Києва, письменник фіксує у щоденникових записах злидні й поневіряння місцевого населення, кривди, що чиняться окупантами, жалюгідний стан італійських та угорських солдатів, що відступають бульваром Шевченка зі східного фронту… Жорсткі присуди виносить Любченко відомим літераторам Олександру Корнійчуку й Олександру Копиленку, якомусь Когану зі Спілки, який під час евакуації провокаційно репетував: «Почему эвакуируют в первую очередь украинцев?..» Іншій односпілчанці адресує вкрай нелюб’язні рядки: «Скільки ти одна, Софіє Левітіна, завдала нам у свій час скрути і болю, коли була цензором в Головліті, скільки ти тому ж Хвильовому крові зіпсувала!..»
Діставшись Галичини, Любченко за підступним доносом був заарештований гестапо і кілька місяців зазнавав поневірянь та знущальних допитів у львівській в’язниці. У своїх щоденних записах він, незважаючи на особи, з неприязню пише про деяких галицьких інтелігентів, негативно відгукується про поведінку у побуті тих церковників, з якими довелося жити в чужих країнах. Ця відраза, внутрішній біль письменникової душі не стихали до самої смерті. Водночас по багатьох сторінках рясно розсипано теплих відгуків, незрівнянно високих характеристик на адресу письменників Євгена Маланюка, Уласа Самчука, Григорія Костюка, Святослава Гординського, захоплення людяністю, щирістю, духовним багатством митрополита Української автокефальної церкви Мстислава Скрипника.
Випускаючи у світ цей «Щоденник», видавці аж начебто радіють з того, що подають текст «без зайвих довжелезних передмов, післямов і коментарів». Справедливо ставлячись з недовірою до коментарів «совєтського виробу», допускаються власної суттєвої помилки, оскільки позбавляють нинішнього читача необхідних супровідних матеріалів нової якості. Адже пояснень потребують не лише події та факти мало не восьмидесятирічної давності, а й сотні осіб, установ, редакцій газет і журналів, багатьох місцевостей, згадуваних у щоденних записах. Як і при виданні «Щоденників» Сергія Єфремова, поспіх і тут виявився не кращим принципом публікації. Цьому міг би зарадити своїм вагомим професійним словом видавничий редактор. Тільки виявляється: тут і автор ідеї, і упорядник, і редактор – одна і та ж особа. А тим часом робота видавничого редактора й упорядника з підготовки до друку щоденникових записів автора полягає, насамперед, у поглибленому вивченні текстового матеріалу, внесення пропозицій щодо супровідних статей, обсягу коментарів, приміток, можливих додатків, наповнення покажчиків, використання ілюстративного досьє.
За цим принципом мали б діяти й ініціатори діаспорного випуску «Щоденника» Володимира Винниченка, який вів його впродовж сорока років свого життя. Канадський інститут українських студій в Едмонтоні та Українська вільна академія наук у США доручили таку відповідальну справу відомому вченому-літературознавцю, професору Григорію Костюку. Тривалий час вивчаючи записники Винниченка (їх збереглося 41), дослідник прийшов до висновку, що «Щоденник» письменника має особливий характер, оскільки ввібрав у себе елементи всіх видів та форм викладу подібних текстів. З одного боку, тут «занотовано тисячі маловідомих, а то й невідомих фактів, подій з історії українського суспільно-політичного та культурного, легального й нелегального життя за перше півсторіччя ХХ в.» З іншого, записи дають багатющий матеріал для всебічного вивчення життя й творчості самого Винниченка, пізнання його людських рис, характеру, звичок, намірів, планів, ідей.
Називаючи цей щоденник невичерпним джерелом творчої лабораторії автора – письменника, художника, публіциста, упорядник відзначає важливість багатьох викладених деталей, «умов праці аж до точних вказівок, коли почав і коли скінчив працю, скільки годин щоденно витрачав на писання, на обдумування», адже, здається, жоден з українських письменників не залишив після себе таких яскравих подробиць. Досить тривале й детальне вивчення всіх збережених записників дало підстави упоряднику скласти орієнтовний план випуску «Щоденника», що мав становити щонайменше п’ять томів. При опрацюванні текстового матеріалу не порушувалась специфіка мови та стилістики письменника, навіть залишилися без жодних змін невластиві українській літературній мові синтаксичні форми та випадкові росіянізми, вживані автором через поспіх.
Так само, прагнучи якомога швидше випустити в світ ці записи, упорядник кожен з дев’яти розділів першого тому оснастив лише чотирма десятками приміток, частина з яких має дещо інший вигляд: подекуди нагадує коментар. За всіма ознаками, діаспорного дослідника і видавця не обминуло давнє, ще радянського винаходу, змішування понять і функцій двох складових науково-довідкового апарату, що помітно звужує можливості пізнання текстового матеріалу. Іншою текстологічною вадою випуску Винниченкового «Щоденника» є одверте нехтування необхідними повідомленнями щодо втручання в авторський текст. Скажімо, у вступній статті повідомляється, що всі записи, де була плутанина, упорядковано й подано хронологічно, але примітками таке упорядкування не відзначено. Ще в кількох місцях редакторського слова згадується про небажання відсилати читача до приміток, у тому числі щодо розшифрованих скорочень. А жаль, бо ж науковий підхід дозволяє діяти без застережень лише за умови виправлення очевидних описок, пропусків літер, окремих складів, заміни однієї літери іншою, неправильного вживання відмінків.
З точки зору наукової організації випуску можна вважати невдалим тритомник «Щоденників» Олеся Гончара (видавництво «Веселка»). Багатющий життєвий і творчий щоденниковий матеріал письменника взялася впорядковувати дружина. Вона (на відміну від дружини Володимира Винниченка, яка весь архів із щоденниковими записами свого чоловіка передала в повне розпорядження наукової установи – Української вільної академії наук США), як сама заявляє у вступному слові, «подекуди скоротила ті записи», в тому числі «ті, що стосуються суто сімейних проблем», «позначила криптонімами деякі прізвища» і «прибрала» авторські аж надто різкі оцінки людей». Іншими словами, здійснено цензуру, значне втручання в живу тканину тексту (нехай навіть людиною, дуже близькою до автора).
Можна лише уявити, скільки цінного матеріалу із глибин зболеної душі письменника залишилося неопублікованим. Зроблено це без жодного пояснення, повідомлення в примітках чи коментарях, які зовсім відсутні у виданні. Натомість подається маловтішна інформація для тих, хто захоче «відновити в майбутньому повний авторський текст», то, мовляв, така можливість є, оскільки «записники письменника збережені в домашньому архіві». А тим часом Гончар у щоденникових записах розвінчує партократичну машину, очолювану Щербицьким, маленьким коліщатком якої був сам, з осудом ставиться до діянь деяких керівників письменницької Спілки за їхню безхребетність і гнучкошийство, а, потрапивши в немилість до тогочасних вождів, демонструє свою гідність, показує приклад, як слід триматися, щоб не зламатись, не стати на коліна.
Зболена Гончарева душа, незважаючи ні на що, так само, як і його старших побратимів, гучно дає про себе знати з багатьох-багатьох сторінок «Щоденників».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/