ЧИМ ПОЗНАЧЕНЕ НЕДБАЛЬСТВО ДЕЯКИХ НАУКОВЦІВ У СТАВЛЕННІ ДО ВЛАСНИХ ТЕКСТІВ
Як дбайливий господар добропристойно облаштовує власну оселю, так само і будь-який автор, турбуючись про належний зміст і вигляд своєї книги, прагне, щоб все в ній було цікавим, правдивим і точним, не змушувало читача розчаровуватись, спотикатися об якісь недогляди, похибки чи (не дай Боже!) нісенітниці. Але, як свідчить видавнича практика, далеко не кожному з авторів властива ця добропристойність і відповідальність перед читачем.
Серед великого книжкового моря все частіше доводиться зустрічатися з неохайністю та недбалістю, непрофесійним підходом й елементарною безвідповідальністю при випуску друкованої продукції. Поступово у деяких видавництвах стає нормою одверте нехтування державними видавничими стандартами, порушення складу обов’язкових вихідних відомостей, навіть ігнорування Закону України «Про обов’язковий примірник документа», яким передбачено надсилання кожного друкованого видання важливим державним інституціям. Є серед тих структур і скарбниця українського друкованого слова і своєрідний науковий центр вітчизняного друку – Книжкова палата України, фонди продукції і бази даних якої перебувають під охороною держави та становлять її недоторканну власність. Однак щорічно приблизно третина випущеного суб’єктами видавничої справи України до її фондів не потрапляє.
А спробуймо, наприклад, дізнатися про наклад тієї чи іншої книги, як одразу виявиться, що мало не в кожній другій з них вихідні відомості цього показника не подають. Дехто уникає тиражної цифри, мабуть, з метою приховування прибутку, а комусь, якщо наклад мізерний, не хочеться, щоб його книга мала нікчемний вигляд порівняно з іншими, багатотиражними. Як би там не було, але можна твердити, що в обох випадках це робиться свідомо. Слід зауважити, що жодне перекладне видання (з англійської, французької, німецької та інших мов) не дозволяє собі подібного, пам’ятаючи про відповідальність перед договірними зобов’язаннями, пильністю літературних агенцій, які представляють права конкретного зарубіжного автора.
Є ще й інша, досить підступна й небезпечна категорія порушників українського законодавства, чинних нормативних актів, яка у гонитві за надприбутками безперешкодно наповнює наш книжковий ринок піратськими копіями видань, завезених різними шляхами з країни-агресора. Мало того, що така друкована продукція, отримана з мінімальними затратами, пропонується читачеві, по суті. за демпінговими цінами і становить загрозу конкурентоздатності вітчизняної книги, то вона ще й часто має ворожий, антиукраїнський характер, містить елементи російської пропаганди. Чи чув хтось про впійманих спритників, чи знаємо щось про покарання зловмисників?..
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У наші дні рівень української видавничої сфери часто принижується благодушністю і безвідповідальністю тих авторів та видавництв, які дозволяють собі випускати книги з грубими помилками, кричущим недбальством, недосконалим технічним виконанням. Нерідко таке трапляється з авторами серйозних досліджень, у послужному списку яких солідні наукові ступені, а їхні праці схвалені вченими радами поважних університетів, навіть рекомендовані до використання Міністерством освіти і науки України, прорецензовані кількома докторами профільних наук.
Серйозні претензії можна висловити до видавців і наукових упорядників книги Степана Руданського «Усі твори в одному томі» (видавництво «Перун»). Зневажливо відгукуючись у статті «Від видавця» про текстологічну роботу при підготовці до друку повного зібрання творів класиків, її автор чомусь вважає не обов’язковим знайомство масового читача з фактами життя і віхами творчого шляху поета, хоча саме тип однотомного видання і розрахований на широкі читацькі кола. І тут же, на сусідній сторінці, всупереч цьому твердженню науковець Григорій Латник у передмові «Український Рабле» через конкретні факти з життя та віхи творчого шляху подає читачеві важливу інформацію про поета. Водночас на неповних трьох сторінках він допускається кількох грубих помилок у біографічних даних: в одному випадку повідомляє, що поет в 1955 році успішно закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію (хоча насправді це було 1855 року), а в іншому твердить, що Руданський влітку 1951 року отримав дозвіл на друкування поетичної збірки (насправді ж це відбулося на сто років раніше – 1851 р.). До того ж автор вступної статті, науковець-текстолог, чомусь дуже непрофесійно визначає тип академічного видання, маючи на увазі випуск його у світ Академією наук, хоча цей термін за своєю суттю немає ніякого відношення до видавничих структур різних сучасних академій (педагогічної, медичної, музичної, військової, поліцейської і т.п.).
Багато перекручень та неточностей допустив інший науковець ‑ Ігор Довжук, випустивши книгу «Нариси історії культури України (до кінця ХХ століття)». Найбільше в ній дісталося літераторам: Андрія Головка автор називає Головакою, Павла Усенка – Устенком, Леся Мартовича – Марковичем, Євгена Сверстюка – Сверестюком, Клима Поліщука – Петром, а ще безапеляційно твердить, ніби під час другого ув’язнення в 1985 році Василь Стус став лауреатом Нобелівської премії.
Навіть у повні зібрання творів Тараса Шевченка та Івана Франка проникли прикрі недогляди, які дезорієнтують читачів, подають для них помилкову інформацію. У примітках до Шевченкового дванадцятитомника селище Митниця чомусь називається сучасним районним центром Київської області, хоча такого тут не було і немає, а від’їзд до Італії художника Василя Штернберга датується 1940 роком, але ж це відбулося на сто років раніше. Ще неприємнішим виявився факт вміщення в 26 томі Франкового п’ятдесятитомника рецензії з газети «Діло» під назвою «Довбуш» А.Стичинського», яка не належить письменнику. У першодруці цей текст був підписаний криптонімом «Мирон», яким частенько підписувався Іван Франко. За всіма ознаками, при укладанні тому науковці не зуміли заглибитися в текст, щоб за мовою і стилем визначити чужорідність, невластивість вживаних письменником окремих слів та фраз. Велет мислі і духу зовсім не потребує чужого: він створив стільки, що вже в роки незалежності довелося доповнювати п’ятдесят томів ще п’ятьма вагомими і неповторними.
Перевершила всіх за кількістю помилок, неточностей та перекручень львівська дослідниця історії видавничої справи Марія Люзняк, випустивши монографію «Українська науково-популярна книга в національній культурі кінця ХІХ-початку ХХ століття». Її 500-сторінкова книга рясніє перекрученнями прізвищ видатних постатей української та зарубіжної культури (українського публіциста і політичного діяча Миколу Міхновського називає Махновським, українського письменника і церковного діяча Захарія Копистенського – Копистянським, французького письменника Шарля Шатріана – Шатріним), похибками в ініціалах вчених (в Агатангела Кримського замість А.Ю. подає А.Н.), у цитуваннях класиків літератури (на стор.239 спотворює вислів Івана Франка про українську мову, самовільно вилучаючи з неї окремі слова, ігноруючи розділові знаки).
З кожною новою сторінкою цієї книги дезорієнтація читача набирає все більшого розмаху. Під пером Марії Люзняк Віленська губернія стала Віденською, Калузька – Калишською, а Ставропольська – Ставропігійською (стор.364). Авторка, як дослідник історії видавничої справи в Україні, мала б особливо уважно ставитись до послідовного відображення джерел, належного подання в них видавничих структур. Важко пояснити, чому вона серед використаних джерел в одному місці повідомляє про те, нібито працю Ярослава Грицака випущено у Києві у видавництві «Фоліо» (насправді ж це видавництво від дня свого заснування міститься у Харкові), в іншому – що книга згаданого історика побачила світ у київському видавництві «Генеза». Подібне ж ставлення авторки й до колеги по дослідницькій роботі Таїсії Ківшар та її праці «Український книжковий рух як історичне явище (1917-1923)»: на одній сторінці сказано, що книгу випустило видавництво «Обрії», на іншій – «Логос». Вкрай заплутується читач від повідомлення на стор.492 про вихід у 1983 році однієї з книг у київському видавництві «Наука», але ж тоді такого видавництва в столиці не існувало (йдеться, очевидно, про «Наукову думку»). Перекручено і назву журналу творення державницької ідеології українства «Літературно-наукового вістника», назву якого подано з викривленням: «Літературно-книжковий вістник».
Ще більше нісенітниць допустила авторка в датуванні подій, виході книг, житті та діяльності певних осіб. Так, за її даними, львівський педагог, історик, редактор і видавець Олександр Барвінський жив аж… 140 років (1847-1987). Помилку допущено у другій даті: треба було замість 1987 подати 1927. Безглуздий зміст має ще одне повідомлення – інформація про те, нібито 1837 року Михайлу Драгоманову надсилався лист про видавничі новини у Львові. Як же це за чотири роки до свого народження (1841 р.) наш видатний учений, публіцист і видавець міг отримувати важливі листи?
Те, що подієві та інші дати виявились надто вразливим місцем, своєрідною «ахіллесовою п’ятою» львівської дослідниці, свідчить і її твердження, нібито Благодійне товариство видання загальнокорисних і дешевих книг в 1930 році організовувало шевченківські вечори (стор.374). Насправді ж задовго до цієї дати Товариство вже припинило свою діяльність. На 90 років помиляється авторка, пишучи і про видавничі справи «Просвіти» на початку ХХ століття – вказано рік 1995 замість 1905 (стор.379). За даними Марії Люзняк, педагог Костянтин Лучаківський опублікував книгу «До історії видавництва українських шкільних книжок» у 1810 році, тобто за… 36 років до свого народження.
Немало у праці згаданої авторки орфографічних помилок, перекручень у назвах міст, сіл, книг, документів, що помітно впливає на загальний рівень наукового видання. Виникає питання: як могли обминути увагою кричуще недбальство аж троє відомих професорів із Львова й Києва та члени університетської вченої ради, за ухвалою якої друкувалася праця?
Не секретом є те, що нині у деяких видавництвах з метою економії відмовляються від послуг коректора і все частіше у вихідних відомостях нових книг доводиться зустрічати фразу: «Друкується в авторській редакції». Але ж це не про згадані тут видання: на останніх сторінках цих книг подаються не тільки прізвища редакторів, а й тих коректорів, які зобов’язані були помітити і допомогти авторам ліквідувати всі недогляди. Зробити це можна було навіть після отримання сигнального примірника, вклеївши в основний тираж перелік помічених помилок. Ця відома практика існує давно і нею користувалися й користується багато авторів.
Яскравий приклад таких підходів – ставлення до власного друкованого тексту видатного українського історика і державного діяча, академіка Михайла Грушевського. Випускаючи на початку минулого століття свою багатотомну «Історію України-Руси», він вважав за необхідне уважно вичитувати не тільки зверстаний текст у сторінках, а й сигнальний примірник кожного тому. А, помітивши в ньому похибки, тут же просив друкарів додати необхідну вклейку з характерними назвами «Зауважені похибки», «Помилки», «Кілька завважених похибок», «Поправки». Зокрема, випускаючи у світ впродовж 1907-1909 років шостий і сьомий томи своєї видатної праці в київській друкарні П.Барського, учений помітив понад 150 помилок і не полінувався зібрати їх докупи та вмістити на чотирьох сторінках у спеціальному додатку.
«Хто не помиляється в роботі!» ‑ можна, мабуть, почути виправдальні слова з уст не одного з тих, хто змушує читачів блукати лабіринтами власних огріхів і несусвітніх ляпсусів. А й справді: хто не помиляється! Тільки ж має бути якась межа тих промахів у науковців, а ще відповідальність за друковане слово, випущене у світ.
“Українська літературна газета”, ч. 11 (303), 4.06.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.