ХТО І ЧОМУ ІГНОРУЄ ЕДИЦІЙНО-ТЕКСТОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ ПУБЛІКАЦІЇ ЛИСТІВ КЛАСИКІВ
Невідкладною потребою спілкування в цивілізаційній історії здавна вважалася епістола. Лист або будь-яке письмове послання, назване цим звучним грецьким словом, завжди виконували функцію зв’язку, їхній же зміст стосувався багатьох сфер людської діяльності, маючи найрізноманітніший характер та особливості.
А свого часу (десь у вісімнадцятому – на початку дев’ятнадцятого століть) таку назву мав і відомий літературний жанр – послання у формі листа.
Письмове спілкування було покликане служити не лише побутовим інтересам людей, а й обміну духовними запитами, ціннісними орієнтирами в житті. Серед неосяжного моря різних послань, що дійшли до нас з минулих часів, зацікавлення викликають листи, написані видатними діячами української історії, культури, науки і, насамперед, письменниками. Адже саме зміст і долі їхніх епістол проливають світло не лише на умови, спонуки й наслідки появи тих чи інших власних творів, а й дають змогу дізнатися про життєвий досвід автора, його уподобання світоглядного й естетичного характеру, стосунки з іншими літераторами, науковцями, митцями.
Маючи в своїй основі кілька значеннєвих якостей, письмове послання, його форма й структура «шліфувалися» століттями. Можна пригадати, як тип відкритого, стилізованого листа, що виник і розвивався разом з полемічною літературою, згодом поступився місцем листу приватному, закритому, і ним вже в епоху бароко все частіше користувалися не тільки видатні діячі, а й ширші верстви українського населення. З історії відомо, що в цей період творча активність українських письменників була досить помітною, хоча з їхнім приватним, закритим листуванням ми не знайомі. Виняток становлять хіба що романтично-інтимні листи гетьмана-поета Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни, публічну появу яких можна вважати випадковістю. А прислужився цьому, як не дивно, підлий донос московському цареві на гетьмана, вчинений генеральним суддею. Листи й поезія гетьмана разом з іншими письмовими матеріалами на час розслідування кляузи стукача зберігалися в шафах слідчих і суддів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Згодом, коли цар не повірив доносу, їх повернули Мазепі із запевненнями, нібито жодних списувань з оригіналів не робилося. Та це був обман по-московськи: копію гетьманових листів все-таки зробили, її виявив в архівах і обнародував у наступному столітті один з придворних істориків. Навіть він, ставлячись з люттю й ненавистю до Мазепи за його перехід на бік шведів, був вражений тим, що листи гетьмана «дихали пристрастю вогненною», почуттями небаченої сили. І в тому була історична правда, а водночас і парадоксальна істина: приватні листи, писані тогочасною українською мовою, які мали слугувати звинувачувальним доказом у доносі, духовно й мистецьки возвеличили свого автора. Вони, як підкреслюють науковці, «чуттям налиті ущерть, повні експресії», оснащені «багатими засобами барокової поетики», є блискучим прикладом любовної лірики.
Інша доля, вже у вісімнадцятому столітті, спіткала епістолярну спадщину поета-філософа Григорія Сковороди, який, маючи багато друзів та знайомих, вів протягом життя досить інтенсивне листування. Однак до нас дійшла порівняно невелика кількість його письмових послань. Лише 125 листів різними шляхами потрапили до рук дослідників, а згодом потроху почали з’являтися друком у журналах, альманахах, окремих книгах. Як кому заманеться, так і подавали їх власники російських видань, московські критики й журналісти: скорочували, здогадливо дописували слова, вміщували якісь сумнівні і не досить обгрунтовані уривки.
Неуважність при вивченні та прочитанні оригіналів сковородинського епістолярію іноді підводила навіть дуже досвідчених дослідників і видавців. Таке трапилось, зокрема, з відомим істориком Дмитром Багалієм, який, готуючи до друку наприкінці дев’ятнадцятого століття першу публікацію усіх виявлених на той час листів Григорія Сковороди, припустився певних недоглядів, не звернув увагу на те, що серед автографів, зібраних в одному зошиті й адресованих конкретному автору, були ще й написані іншими особами, а також те, що оправлені вони без додержання хронологічного принципу. Неакуратність у поводженні з епістолярною спадщиною філософа-поета приводила і до значніших помилок, коли, наприклад, два різних листи об’єднувалися в один, деякі приписувалися іншим кореспондентам, а тексти окремих автографів розривалися на дві половини.
Публікації листів Сковороди, написані латиною з багатьма вкрапленнями грецьких фраз та слів у російських перекладах, були далекі від досконалості. Чимало плутанини спостерігалося в датуванні письмових послань автора. Видавцями й дослідниками чомусь не бралися до уваги і не встановлювалися тексти на зворотних сторінках листів, написаних пізніше іншими почерками й іншими чорнилами. Це відбувалося тому, що нехтувались найважливіші засади едиційно-текстологічної практики.
Керуючись сучасними науковими принципами публікації епістолярних текстів, український вчений-текстолог Леонід Махновець виконав дуже великий обсяг роботи для виправлення деяких прорахунків видавців-попередників, подбав, щоб належним чином представити нащадкам приватне листування Сковороди. Зокрема, встановив справжнє авторство низки текстів, уточнив дати, визначив хронологію, місця написання та осіб, яким були адресовані листи. З’явився нарешті високоякісний, професійний переклад латино-грецьких автографів українською мовою, здійснений ще на початку сорокових років минулого століття, але чомусь так і не взятий до друку тогочасними радянськими видавцями.
Публікацію приватних листів письменників-класиків, як і видатних осіб інших суспільних сфер, згідно з принципами текстологічної роботи, здійснюють здебільшого вже по закінченню життєвого шляху автора. Цим повною мірою скористався журнал «Основа», якого видавав у Петербурзі Василь Білозерський: він найоперативніше, вже в перші місяці після смерті Тараса Шевченка, почав друкувати приватні листи поета. Російська цензура і тут показала свій звірячий оскал, безжально викреслюючи з Шевченкових письмових послань, вміщуваних журналом у 1861 та 1862 роках, все, що хотіла, а, насамперед, слова і фрази про волю, ставлення до властей, здурілого панства. Траплялися в «Основі» і власні прикрі помилки, невиправдані пропуски, причиною яких була поспішність та неуважність. Виявивши порушені цілісності листів, львівський літературно-науковий і політичний часопис «Правда» через тринадцять років після «Основи» зумів представити читачеві повноцінні тексти. І хоча про ці виправлення було добре відомо текстологам, які час від часу видавали зібрання Шевченкових творів, все ж відновлення за публікацією листів у галицькій «Правді» сталося лише в незалежній Україні: у шевченківському академічному дванадцятитомнику, випущеному київським видавництвом «Наукова думка».
Жодне з радянських багатотомних випусків творів Шевченка, ні двотомне енциклопедичне видання «Шевченківський словник» (1978 р.) навіть не згадували про існування в дев’ятнадцятому столітті львівської «Правди». Може тому, що переважна більшість засновників та співробітників часопису характеризувалася радянськими офіціозами, як письменники, історики, діячі буржуазно-націоналістичного напрямків. А може й через те, що російські більшовики спритно поцупили яскраву назву журналу для своєї партійної газети. Як би там не було, а збільшовизовані шовіністи, очевидно ж, не забули того, що журнал «Правда» відігравав провідну роль у боротьбі з «москвофільством» на галицьких землях, був активним у поширенні української національної свідомості, захисті й утвердженні української літературної мови, а коли російський царизм заборонив українські друки, часопис став потужною і непереборною всеукраїнською трибуною для рідного слова.
Немало у подібний спосіб начеплених ярликів радянськими текстологами зустрічаємо в коментарях до епістолярної спадщини Івана Франка. Подана у трьох книгах п’ятдесятитомного видання наприкінці 80-х років минулого століття, вона, за твердженнями упорядників, містила найповніше зібрання листів – 1036 із понад шести тисяч, відісланих Франком різним адресатам впродовж свого життя. Сотні друзів, однодумців, співробітників, з якими в різні роки листувався письменник, радянськими «коментаторами» характеризується по-різному: Омеляна Огоновського називають літературознавцем буржуазно-націоналістичного напрямку, Володимира Левицького (Василя Лукича) – діячем ліберально-буржуазного спрямування, редактора журналу «Правда» Володимира Барвінського – буржуазно-націоналістичним діячем, Федора Вовка – українським буржуазним етнографом, Михайла Драгоманова і Миколу Костомарова – ліберально-буржуазними істориками, а Пантелеймона Куліша – письменником та істориком, який «еволюціонував від поміщицько-буржуазного лібералізму до буржуазного націоналізму»… Патріотичні культурно-освітні, літературно-мистецькі організації, українські журнали, газети, видавництва, політичні об’єднання вже одним тільки означенням «буржуазні» та ще й «націоналістичні» підносилися тогочасному читачеві в коментарях до листів, як підозрілі, ворожі, негідні уваги.
Все це та немало іншого вбивалося у свідомість кількох поколінь довірливих українців. Коментарі «зеленого» багатотомника продовжують дурити голови мільйонам користувачів, бо ніхто ж не збирається вилучати його з бібліотечних фондів, а тим більше – з приватних книгозбірень. Вихід, здавалося, знайшовся, коли на відзначення 150-річчя від дня народження Івана Франка президентським указом передбачалося випустити стотомне зібрання творів письменника. Це дало б змогу не тільки кожному побачити, зрозуміти, до кінця переконатися в неповторності таланту і величі нашого генія, а й відсіяти наносне з радянської епохи, зокрема, переглянути минулі оцінки, весь інформаційний ряд щодо осіб, з якими він листувався. При цьому не слід забувати: наукового осучаснення потребують усі томи, що складаються з чотирьох серій (художні твори, літературно-критичні праці, наукові розвідки, епістолярна спадщина), в яких є передмови, вступні статті «Від редакційних колегій», коментарі, примітки. Адже загалом до п’ятдесятитомника за час користування ним виникло немало питань: як, наприклад, могли потрапити до видання тексти, Франком не створені, з якою метою упорядники скорочували цикли «Україна» і «Жидівські мелодії», чому не пояснено спалення письменникових листів, на підставі чого в низці листів зроблені купюри і ще багато-багато іншого…
Але ж де він, той рятівний, осучаснений стотомник? Минуло п’ятнадцять років з часу обнадійливого указу, а про появу нового видання Франкових творів не чути нічого. Думається, якби одразу після багатообіцяючого рядочка в указі планований видавничий проект розпочався хоча б трьома-чотирма щорічними томами, то нині більша половина роботи була б уже закінчена. Урядовці давно мали б забезпечити виконання згаданого указу, але щоразу відчепно розводять руками, бідкаються: «Це ж які гроші треба витратити! А де їх взяти?..»
Враження таке, начебто саме про них, впертих сучасних бюрократів, оті вогненні рядки Каменяра: «Лупайте ту скалу!..» Звідки брати кошти на випуск Франкових творів, міг би порадити один з колишніх народних депутатів, ревний захисник національної культури, який зумів пустити у світ майже шістдесятитомне (!) видання власної писанини, а лупанути скелю української фінансової бюрократії не взявся. А ще могли б по-справжньому поділитися унікальним досвідом науковці Волинського національного університету імені Лесі Українки, які підготували і в дуже стислі терміни випустили, а Інститут книги тут же закупив за бюджетні кошти осучаснене чотирнадцятитомне видання творів та праць Лесі Українки, куди ввійшли і чотири книги найповнішого листування письменниці. Три об’ємних книги її ж епістолярної спадщини ще раніше на замовлення Держтелерадіо України за Державною програмою «Українська книга» 2016 року надрукував київський видавничий дім «Комора» аж у харківському поліграфічному підприємстві «Юнісофт».
Кошти, виявляється, знайшлися і, по суті, витрачені були на… дублювання однакової книжкової продукції різними суб’єктами видавничої справи. Важко сказати, що за цим насправді стоїть, але неозброєним оком видно: не знає права, що робить ліва… Залучивши до видання групу науковців-філологів, очолюваних відомим професором Вірою Агєєвою, «Комора» у трьох книгах Лесиних текстів, за твердженням упорядника, вперше подала всі віднайдені епістолярні тексти, друкуючи їх без купюр, що робилися в попередніх публікаціях. Це добре з огляду на те, що востаннє епістолярій поетеси, далеко не повний і з різними втручаннями в авторський текст, з’являвся в радянський час понад сорок років тому. Однак нинішній об’ємний випуск листів класика української літератури потребував серйознішого підходу до оснащення науково-популярного видання супровідними матеріалами. В ньому недостатньо було вмістити лише коротке слово від упорядника та історико-літературну статтю.
Такий тип кількатомного видання епістолярію, згідно з едиційно-текстологічними принципами, передбачає значно більшу кількість супровідних матеріалів. Користувачеві тритомника важливо не тільки прочитати письмові послання Лесі Українки, а й отримати фаховий коментар до кожного листа із вказанням та описом джерела, за яким друкується текст. Практикам видавничої справи відомо, що коментар, як дуже вагомий чинник у будь-якій епістолярній публікації, неодмінно має бути текстологічним та реально-історичним. Важливу довідково-допоміжну роль у виданнях письменницьких листів відіграли б добре продумані, зроблені в необхідних місцях примітки. Редакційна колегія чи редакційний колектив, дбаючи про свій фаховий авторитет, завжди наповнюють епістолярне видання кількома необхідними покажчиками, серед яких алфавітні покажчики імен та назв, листів за адресатами, географічних назв, згадуваних у листах творів, іменні покажчики кореспондентів…
За всіма ознаками, організатори тритомника листів Лесі Українки пішли шляхом найменшого опору, явно ігноруючи правила, принципи і вимоги едиційно-текстологічної практики. Спостерігаємо в їхній роботі недопустиме змішування посторінкових приміток з коментарями, нагромадження приміток видавничих і авторських, цілковиту відсутність хоча б якихось покажчиків, інших важливих науково-супровідних матеріалів. Сплутування приміток з коментарями, об’єднання їх в одне ціле успадковане від видавців радянської епохи. У наші ж дні варто пам’ятати, що йдеться про два цілком самостійних види науково-довідкового апарату: перший характеризується порівняно короткими доповненнями до основного тексту, а другий – тлумаченнями, ширшими поясненнями незрозумілих місць, поданнями відомостей про час, історію написання тексту, різні його видання, детальним інформуванням про події, осіб, власні імена, географічні назви, що згадуються в текстовому матеріалі.
Про це «на зубок» знали студенти-випускники кафедри видавничої справи та редагування університету «Україна», де мною свого часу викладався предмет «Текстологічні проблеми редакторської роботи» і було створено для цієї мети спеціальний навчальний посібник «Видавнича справа і текстологія». На дуже конкретних прикладах збудовано великий розділ, що стосується саме редакторської роботи при публікації епістолярної спадщини класиків. Говориться про це лише для того, аби нагадати необізнаним: там зібрано майже усе – від визначення ціннісних характеристик листів класиків, особливостей та меж жанру епістолярію до детальних рекомендацій щодо збирання, вивчення листів класиків, підготовки їх до друку за виробленими принципами публікацій та оснащення такого випуску супровідними матеріалами.
Шлях найменшого опору, обраний видавцями тритомника, виявився і в традиційному випуску листів, тобто виконаному так, як у попередніх публікаціях. А можна було підійти до справи більш творчо й винахідливіше, запропонувавши читачеві ті ж три томи, але, скажімо, як «Листи до дядька» (Михайла Драгоманова), «Листи до «когось чорненького» (Ольги Кобилянської), «Листи до матері» (письменниці і журналістки Олени Пчілки) з цікавими коментарями, іншими важливими наповненнями.
Приклад творчого підходу до випуску епістолярної спадщини Михайла Коцюбинського показали видавництва «Ярославів Вал» та часопис «Критика», вирішивши зняти таємничу завісу з деяких письменницьких послань. Адже в листах разом з художніми творами в багатотомниках, що випускалися за радянської епохи «Науковою думкою», читачеві час від часу доводилося наштовхуватись на примітки з характерними фразами: «Окремі листи подаються з незначними скороченнями переважно інтимного характеру» (12-томник Лесі Українки), «Крапками у квадратних дужках позначені купюри в місцях інтимного характеру» (7-томник Михайла Коцюбинського). Таке не надто помітно в листах Лесі Українки, а от в епістолярії Михайла Коцюбинського це дуже впадає в око. Особливо дивують читача письмові послання, адресовані Олександрі Аплаксіній, де, як правило, і на початку, і в кінці листа стоять загадкові крапки. Тривалий час мало кому з читачів було щось відомо про цю жінку. Коментар у сьомому томі якось поспіхом і дуже завуальовано згадував, що вона – близька приятелька письменника. В іншому місці, серед великого переліку випущеного листування, наче навмисне заховано рядки: «Листи М.М. Коцюбинського до О.І. Аплаксіної». Київ: Вид-тво Академії наук УРСР, 1938, 342 с.
Що ж це виходить? Ще вісімдесят років тому було відомо багато листів Коцюбинського, які чверть століття трепетно берегла жінка, палко закохана в письменника, а радянське видавниче пуританство з якогось часу намагалося все це приховати, заретушувати великі людські почуття. Вже в наші дні ці листи Коцюбинського були названі сенсаційними і багатоінформативними, такими, що мають науково-біографічну та літературознавчу цінність. Водночас, за твердженням дослідників, письмові послання письменника до Аплаксіної у першодруку виявились… викраденими з усіх бібліотек. Тому саме науковці в один голос заявили про необхідність повноцінного випуску цього епістолярію, оскільки, опублікувавши в семитомнику (1975 р.) лише сорок фрагментів із 335 листів, видавці і текстологи, по суті, цілком спотворили його.
Вискочило, як Пилип з конопель, одне з донецьких видавництв, повторивши багато чого з цензурованого довоєнного, пошкодженого втручаннями листування. Але час вимагав зовсім іншого. Науковий випуск романтичного епістолярію здійснило видавництво «Часопис «Критика», де на рівні сучасних текстологічних принципів подано всі листи з ретельно вивіреним текстом, уточненим датуванням, широким, науково чітким історико-біографічним коментарем. Вперше з’явилося друком без будь-яких втручань все те, що з різних місць надсилав Коцюбинський своїй Беатріче: «Листи до Олександри Аплаксіної» оснащені великою кількістю супровідних матеріалів: коментарі вдало доповнюють детальні спогади самої адресатки, літературознавча стаття племінниці письменника Михайлини Коцюбинської, а також покажчики імен, географічних назв, перелік видавництв, періодичних та продовжуваних видань, назв творів Михайла Коцюбинського, список численних ілюстрацій, дуже цікаві нові матеріали до біографії письменника.
Так само ефектно і по-науковому точно задумано і здійснено випуск великої кількості листів до дружини «Я так поріднився з тобою» київським видавництвом «Ярославів Вал». У поданих без жодних купюр і зі знанням справи прокоментованих письмових посланнях Коцюбинського до Віри Устимівни через багато десятиліть, уже за нових умов, письменник повертається до читача унікальним особистісно-інтимним обличчям, відкриваючи свою бентежно-творчу душу, яка розкривається між почуттєвістю і відповідальністю. Не випадково дехто твердить, що його листи сприймаються як епістолярні новели, де проглядається не тільки сюжет, а й певна інтрига, відповідний настрій. А Михайлина Коцюбинська називає приватне листування письменника «епістолярною творчою лабораторією», рефлексії якої «пізнаються в образній тканині» його творів.
При цьому варто нагадати, що досить об’ємний епістолярій (приватне листування лише з двома особами) Михайла Коцюбинського випущено обома видавництвами – і «Часописом «Критика», і «Ярославовим Валом» без протягнутої руки до бюджетних коштів: все зроблене за сприяння і фінансової допомоги благодійних фондів, пожертвувань людей доброї волі та за рахунок власних видавничих ресурсів.
До правд і кривд, до повноцінного життя і хирлявого животіння письменницького епістолярію мали і мають стосунок конкретні люди. Одні з них знають справжню ціну і глибоко розуміють суспільне значення встановлення, охорони та публікації листів класиків української літератури, інші ж – світоглядно сліпі й заангажовані, не здатні усвідомити того, що епістолярій письменника повинен розглядатися як частина його літературно-художньої спадщини, бо саме в приватних листах він бачив можливість висловлювань без оглядок на цензуру, вільне творче спілкування, обмін думками, де не існує обмежень.
Як жаль, що нинішня письменницька плеяда – покоління епохи коротких есемесок, звичних писульок у вайберах та телеграм-каналах – не зможе залишити по собі належної епістолярної спадщини.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.