ЯК І ЧОМУ БІЛЬШОВИКИ У РОКИ СВОГО ПАНУВАННЯ РОЗПРАВЛЯЛИСЯ З НАЦІОНАЛЬНИМИ НАДБАННЯМИ УКРАЇНЦІВ
“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ЗА ЩО ВБИВАЛИ СЛОВНИКАРІВ Й ЕНЦИКЛОПЕДИСТІВ
У роки українізації актуальними і необхідними в практичній діяльності стали книги словникового, довідкового, енциклопедичного характеру. Гостра потреба в цих виданнях відчувалася повсюди: в навчальних закладах і державних установах, на виробництві і в науковій діяльності, в міських бібліотеках і сільських хатах-читальнях. До випуску важливої книжкової продукції збільшеними накладами спонукали як заходи з ліквідації неписьменності, так і розвиток економіки, культури, освіти й науки.
За цю відповідальну й складну справу взялася Всеукраїнська академія наук, відділи якої зосередились на підготовці та випуску в світ термінологічних і двомовних словників. Спеціально створена термінологічна комісія, спланувавши вихід таких видань, змогла досить швидко запропонувати «Словник хімічної термінології» Олени Курило та «Словник геологічної термінології» Павла Тутковського. Світ побачили словники з української термінології та номенклатури: математичний Федора Калиновича та зоологічний Миколи Шарлеманя. Над виданням термінологічних словників активно працював Науково-дослідний інститут мовознавства, випустивши п’ять з них: гірничий, астрономічний, транспортний, фізичний, ботанічний. З’явилися друком порівняно невеликі російсько-українські медичні, юридичні, військові словники.
Популярними в той час стали двомовні «Словник російсько-український» (витримав три видання) та «Українсько-російський словник», «Правописний словник» і «Словник чужомовних слів» Овсія Ізюмова, випущені впродовж 1930-1932 років. Мовознавець-нормативіст і лексикограф Григорій Сабалдир у співавторстві з Миколою Грунським склали практичний порадник «Правила українського правопису», а також «Словник найнеобхідніших в діловодстві слів та виразів», «Правописний словник та правила правопису й розділових знаків».
Сергій Єфремов і Андрій Ніковський взялися за перевидання «Словаря української мови» Бориса Грінченка. Зважаючи на те, що український матеріал з літературними прикладами закінчувався в попередньому виданні на авторах, які творили до 1870 року, тому вирішено було доповнити словник свіжою літературно-мовною частиною. Редактори встигли зробити це у 1925-1928 роках лише від літери «А» до «Н», а здійснити повністю задумане не пощастило через арешт у справі СВУ. За обома видатними вченими потягнувся цілий шлейф звинувачень у «націоналістичних настановах», «жуванні пам’ятки», «некомпетентності редакторів». Така ж доля спіткала російсько-український словник за редакцією Агатангела Кримського та Сергія Єфремова, видання якого через репресії припинилося на літері «П».
З початком 1933 року практика підготовки українських термінологічних словників, їх випуск,
публікація і рекомендації щодо масового використання визнавалися «буржуазно-націоналістичним шкідництвом», а виготовлення цих видань заборонялося. Натомість влада запропонувала так звані термінологічні бюлетені (ботанічний, виробничий, математичний, медичний, фізичний), зрусифікована термінологія яких у подальшому стала основою для російсько-українських навчальних, термінологічних та двомовних словників.
Переслідування вчених-мовознавців, репресії проти видавців і воєнні лихоліття на двадцять років закрили шлях відродженню і творенню словникарської справи в підрадянській Україні.
Дещо іншу історію мав випуск енциклопедичних видань. Серйозної національної практики українських енциклопедичних розробок і публікацій у межах Російської імперії не було і бути не могло. Адже все підпорядковувалось московському диктату, в тому числі трактування українських реалій. Звідси й подача довідкової інформації, найважливіших знань з різних сфер життя та діяльності української нації (на переконання російських великодержавників такої навіть не існувало). Обмежена інформація з’являлася вряди-годи десь по закутках «Энциклопедического словаря» Селівановського, «Энциклопедического словаря» Гранатів або «Энциклопедического словаря» Брокгауза і Єфрона, де низка статей української тематики подавалася з позицій великодержавного шовінізму.
Першим справді національним виданням енциклопедичного характеру міг би стати планований тритомник «Украинский народ в его прошлом и настоящем». З’явилося лише дві книги, випущені в Петрограді в роки Першої світової війни за загальною редакцією Михайла Грушевського. Розробивши цей видавничий проект, він написав огляд українознавчих студій та розділ з історії України, доручив підготувати основні матеріали відомим вченим Степану Рудницькому, Федору Вовку, Олексію Шахматову, залучив інших науковців з різних галузей знань. Здійснити в повному обсязі задумане не пощастило через події воєнного та суспільно-політичного характеру. Не стали реальністю й пізніші плани українських енциклопедистів.
А як тільки в Харкові – тодішній столиці республіки стало відомо про наміри галицьких видавців розпочати підготовку до випуску кількатомної «Української загальної енциклопедії», партійно-радянські органи вирішили не допустити такого випередження. Для того, щоб зберегти політичне обличчя, завдання підготовки і видання багатотомної Української радянської енциклопедії наприкінці 1927 р. було записано в документах Х з’їзду КП(б)У. Наступного року розпочалося створення спеціалізованого видавництва, поява якого давала змогу наукового осмислення історичного шляху й суспільно-політичного життя українського народу, створити універсальний довідник з усіх сфер науки, техніки, культури. Такий систематизований багатотомник знань про Україну міг би втілити великий обсяг об’єктивної інформації, цінних матеріалів, нагромаджений у наукових установах, різних архівах та бібліотечних фондах.
Двадцятитомник енциклопедії було розроблено ще на початку 30-х років. Готуючи тексти перших томів, видавництво паралельно випустило кілька важливих словників – тлумачних галузевих, двомовних, іншомовних, а також рекламно-інформаційних номерів «Бюлетеня УРЕ», що містили практичні матеріали для використання в системі освіти, виробництва, в управлінських органах.
Сформувалася творча працездатна структура з досвідченими й компетентними кадрами з питань природознавства, техніки, географії, економіки, історії, літератури, мови і мистецтва, технічних наук, права, національного питання, освіти й педагогіки, філософії, військових справ. Видавничі підрозділи очолювали переважно науковці, котрі вміли і знали як працювати з авторами, за якими принципами будувати словникову частину, що необхідно відбирати для ілюстративного ряду. Це були і добрі знавці енциклопедичної справи, і зразкові її організатори, зокрема такі як Степан Рудницький (очолював географічний відділ), Володимир Юринець (забезпечував редагування статей філософського, естетичного та літературно-мистецького спрямування), Юліан Бачинський (відповідав за історичні публікації, матеріали з національних питань).
До складання словникових реєстрів, підготовки й опрацювання статей для енциклопедії залучалися академіки Данило Заболотний, Олександр Богомолець, Павло Тутковський, Олександр Палладін, письменники Олекса Десняк, Іван Микитенко, Сергій Пилипенко, а також провідні науково-дослідні установи, творчі організації. Всю видавничу діяльність, починаючи з 1930 року, спрямовував головний редактор енциклопедії Микола Скрипник.
А тим часом зусиллями галицьких видавців побачив світ перший том «Української загальної енциклопедії» за редакцією професора Івана Раковського. Виконана переважно вченими Наукового товариства Шевченка, книга ця мала загальноукраїнський характер, подавала об’єктивну інформацію, була наповнена цінними матеріалами з різних куточків українських земель.
Працювати в нормальних умовах харківський редакційно-видавничий колектив енциклопедії, по суті, не мав змоги, оскільки над ним постійно тяжів суворий і прискіпливий партійний та цензурний контроль. Незважаючи на те, що у складі редакційної колегії завжди була велика кількість партійних наглядачів – колишніх і тогочасних більшовицьких функціонерів, у ЦК партії щоразу виникали претензії до роботи видавництва, піддавалися різкій критиці то одна, то інша статті з «контрреволюційними» оцінками, переліком «ворожих елементів», авторством «буржуазних націоналістів». Такі матеріали в кращому випадку змушували переробляти, а в гіршому – заборонялося публікувати. Автори, редактори, консультанти видавництва безпідставно звинувачувалися в «хибних тлумаченнях», «сумнівних політичних оцінках», «ідеологічних вивертах». Дуже характерним було «викручування» рук видавцям і цензорське невігластво з приводу публікації статті про видатного українського педагога Христину Алчевську. Спершу підготовлений текст повертали кілька разів на доопрацювання, потім вимагали все нових і нових рецензій (всього аж 9 разів), а зрештою наказали не публікувати про цю особу жодного рядка.
Конфлікт навколо перших томів майбутньої енциклопедії полягав у протистоянні двох визначальних принципів: науковці прагнули формувати змістове наповнення видання через основи національної самобутності українського народу, а тогочасна партійно-державна верхівка намагалася всіляко перешкоджати цьому, дотримуючись офіційного більшовицького курсу. У червні 1933 року політбюро ЦККП(б)У своєю категоричною постановою визнало діяльність УРЕ, очолюваної Миколою Скрипником, не чим іншим, як «ширмою для контрреволюційних елементів». Всю подальшу роботу з підготовки та випуску в світ енциклопедичного видання доручалося здійснювати цілком новому складу редакційної колегії , який згодом також був розгромлений і підданий репресіям. А наприкінці 1934 року видавництво ліквідували, над видатними вченими-енциклопедистами було здійснено більшовицьку екзекуцію: Степана Рудницького звинувачено як «відвертого пропагандиста фашизму в географії» і заслано на Соловки, Володимира Юринця – у «філософському ревізіонізмі» та «буржуазному націоналізмі» й відправлено на заслання, де він і загинув, Юліана Бачинського – у «ворожому ставленні до радянської влади» і заслано. По-звірячому розправилися з письменниками: Сергія Пилипенка знищили в концтаборах, Івана Микитенка розстріляли. Слідом за Сергієм Пилипенком, який очолював Науково-дослідний інститут літературознавства, під різними приводами було розстріляно п’ять професорів і наукових працівників, а ще майже 20 відомих літературознавців – заарештовано і заслано до концтаборів. В цей час каральна рука більшовизму припинила діяльність величезної кількості видатних українських осіб та ліквідувала 24 важливих інституції ( в тому числі всі літературні об’єднання й організації, а більшість відомих письменників, критиків й істориків літератури заарештовано й знищено в концентраційних таборах).
«ШКІДНИЦТВО», ОСВЯЧЕНЕ ЛЮБОВ’Ю
Енциклопедичні дані свідчать: у передвоєнний період (у 1940 році) в Україні видано 4836 назв книг і брошур загальним тиражем 51.370 тисяч примірників. Це вдвічі менше, ніж у 1931 році, з якого починалося згортання українізаційних процесів. А випуск україномовної книги зменшився втричі: з 6455 до 1895 назв. Такий різкий спад у книговиданні пояснювався здійсненням репресивної політики, численними заборонами і масовими розправами з національною інтелігенцією. Втрати у видавничій сфері, на відміну від попереднього десятиріччя, вже не турбували владу, не спонукали її до пошуку нових резервів, застосування реальних важелів впливу на ситуацію, що склалася. Більше того, влада стала організатором наступу на українську культуру та запровадження нових форм русифікації. Тому й випуск книжкової продукції все частіше здійснювався російською мовою, а книги з українознавства все більше набирали тенденційного антинаукового характеру в дусі великоросійського шовінізму.
Спершу спеціальною постановою ЦК КП (б)У вирішено було «визнати за російською мовою особливе значення», а згодом в Україну з Москви надійшла для виконання партійно-урядова постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей». Йшлося в ній про негайне та високоякісне забезпечення шкільними підручниками, іншими видами російськомовної книги, надрукувати які мали місцеві видавництва. З цього часу розпочався процес постійного зменшення випуску україномовної та збільшення російськомовної книги, який тривав кілька десятиріч, наклавши важкий відбиток на стан книговидання в Україні, розвиток національної літератури, науки, освіти.
Лютою ненавистю до всього українського, сталінськими пострілами в серце національного відродження був позначений наступ на створення художньої книги письменниками, який вівся з кількох центрів: цим займалися, окрім партійних та радянських органів, цензори в Головліті, провокатори і кати енкаведисти з наркомату внутрішніх справ і державного політичного управління. Літератори, автори видавництв змушені були створювати книжкову продукцію вторинної якості. Налякані слідчими у в’язничних ізоляторах, масовими розстрільними вироками, деякі з них писали пісні про «вождя всіх народів», возвеличували шляхи, якими партія веде, переписували під диктовку поеми й повісті, лакуючи дійсність, закриваючи очі на інквізиційні методи, що панували в країні.
Фонди державних архівів зберігають безліч трагічних історій авторів, видавців, науковців, їхні зізнання в гріхах, яких ніколи не вчиняли, покаянні листи зі слізними благаннями пощади. Серед таких документів характерним і дуже показовим є лист Костянтина Полонника, звільненого наприкінці 1934 року з роботи в газеті «Комуніст» за опубліковану два роки перед тим книгу «Сонце в крові». Видавці, редактори, які готували текст до друку, були заарештовані і звинувачені в націоналістичній та контрреволюційній діяльності, а книгу заборонили. Відповідні органи «докопалися» й до автора, незважаючи на його творчий доробок, написаний з партійних позицій, вірнопідданську службу в провідній більшовицькій газеті. Наказ про звільнення мав категоричний характер, наголошував на тому, що автор забороненої книги в минулому «був зв’язаний з рядом націоналістів і припустився ряду найгрубіших політичних помилок».
Лист звільненого і підозрюваного адресувався секретарю ЦККП(б)У та відповідальному редактору «Комуніста» Миколі Попову, де каяття пересипалося благальними словами: «Я сам викорінював і викорінюю свої помилки по книжці «Сонце в крові», про що свідчить подальша моя робота. І, очевидно, я буду ще багато працювати, адже мені всього 30 років, а наша соціалістична дійсність дає такий колосальний творчий заряд. Між тим – у мене сім’я. Між тим, незважаючи на мою високу кваліфікацію, жодна редакція не відважується приймати мене на роботу: адже формулювання звільнення таке, що й на сміливого редактора страх наганяє, не тільки на боягуза».
Іронія долі полягає в тому, що безжальна система переслідувань і знищень не лише пощадила Полонника, а й вивела його на посаду головного цензора -начальника Головліту УРСР у 1946-1959 роках. Життя ж «вірного ленінця» і «непогрішного марксиста» Попова закінчилося в сталінських катівнях ще 1938 року, як одного з керівників вигаданої німецько-фашистської організації України. Опублікувавши «Очерки истории РКП (б)», «Нарис історії КП(б)У», постійно виступаючи проти Скрипника, Хвильового, українізаційних процесів, він так і не зміг врятуватися від караючого меча своєї ж партії. Як не змогли цього зробити й інші душителі українського слова, національної видавничої справи Павло Постишев, Станіслав Косіор, Володимир Затонський, Михайло Кілерог (Горелік), Йона Якір і багато інших.
Боротьба з «розтлінним впливом буржуазної ідеології», проникненням «західних чужих соціалізмові теорій і течій» характеризувалася не лише масовим вилученням з бібліотек різних видів іноземної літератури, а й закриттям видавництв, які її випускали, різким скороченням планів випуску перекладних творів. Тільки книги поодиноких зарубіжних авторів могли з’являтися друком в Україні, а натомість дедалі більше місця у видавничих планах почала займати російська література. Із передбаченого і затвердженого планом тритомника хрестоматії світових літератур побачив світ лише один (з перекладами західноєвропейських письменників ХVІI-ХVІІI століть), але прізвища перекладачів, які на той час були репресовані, не вказувалися. Інша книга — «Антична література», що впорядковувалася Олександром Білецьким, також не подавала авторів перекладів, названих «ворогами народу» і «шкідниками». У ті часи видавці змушені були певну кількість перекладів у збірниках і окремих книгах публікувати анонімно або під чужими прізвищами.
Такий нищівний удар, завданий випуску перекладних книг у часи розстріляного відродження, ліг непоправною втратою на кілька наступних десятиріч. Адже було підкошено, з одного боку, національну традицію, яка вже склалася, а з іншого, знівельовано школу українського перекладу, відлучено цілу націю від естетичного спілкування з цивілізованим світом. До цього додалася ще одна суттєва втрата, що стосувалася видавничої практики: активно поширювався метод буквалістського перекладу, підміна творчого підходу ремісницьким, оскільки за переклади з російської брався будь-хто – від сільського вчителя до партійного чи радянського функціонера.
Ставлення партійно-радянської влади до книжкової продукції, випущеної або підготовленої до друку в 30-х роках Всеукраїнською академією наук, не випадково називають інквізиційними заходами. У нарисі історії «Українська академія наук», виданому в Мюнхені в 1955 році, Наталя Полонська-Василенко, як свідок тих страхітливих подій, пише: «Це був вияв нечуваного вандалізму, який перевершив вандалізм перших років революції… Нищення культурних цінностей проводилося ґрунтовно: знищено не лише те, що було в ліквідованих комісіях та музеях (йдеться про фонди та бібліотеки структур Академії, які ліквідовувались – Прим. автора), але здебільшого й те, що було вже надруковане, але ще з видавництва не вийшло». Книга містить додаток з далеко не повним переліком видань Академії наук, знищених у 30-х роках. Підготовлені співробітниками історико-філологічного та соціально-економічного відділів, ці праці, наукові записки, монографії, нариси стосувалися актуальних історико-суспільних, літературно-мистецьких, економічних , освітніх проблем.
Серед відправлених для переробки на паперовій фабриці виявилися рукописи, прийняті до друку (мали виняткове наукове значення, були нагороджені золотими медалями академічних інституцій). Йдеться, зокрема, про рукопис «Грамот Магдебурзького права на Україні» професора Вячеслава Камінського, п’ять друкованих аркушів якого вже були виготовлені, а також про його монографію в галузі етнографії Правобережної України (знищена під час арешту автора в 1934 році). Загинули у рукописах і праці академіка Дмитра Багалія «Українська історіографія ХІХ-ХХ століть», «Історія Полудневої України», «Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті»…
Арешт хоча б одного з авторів колективних наукових збірників, записок, матеріалів експедицій, сформованих у книги і підготовлених до випуску чи навіть вже надрукованих, затримувалися, вилучалися і знищувались. Показовою в цьому відношенні є праці Комісії з вивчення історії західно-руського та українського права. Книги з цінними розвідками істориків Миколи Максимейка «Про Руську Правду», Іринарха Черкаського «Стародубівський вількер», Миколи Слабченка «Феодалізм на Україні» планувалися до виходу ще в 1929 році, однак це зупинив арешт у зв’язку з процесом Спілки визволення України. З партійних кабінетів пролунала вимога щодо заміни праці Слабченка статтею іншого автора, але такого ж розміру, і суворий наказ передрукувати протоколи, де згадується його прізвище. А як тільки заміну зробили статтею «Каптурові суди на Україні», стало відомо, що її автора, вченого-правника Петра Сосенка, також заарештовано. Тоді редколегії було доручено шукати нову, вже третю заміну. Поки тривали пошуки, книгу вилучили і знищили.
Вчинені, за висновками сталінських енкаведистів, «шкідництва» українськими науковцями, літераторами, видавцями, майже завжди були продиктовані об’єктивністю, освячені любов’ю і відданістю рідній нації.
Вістря боротьби з «ворогами народу», «шкідниками» та «буржуазними націоналістами» спрямовувалося ще проти однієї важливої наукової установи – Книжкової палати. Це пояснювалося й тим, що тут здійснювалася реєстрація всіх друків в Україні та поза її межами, велася наукова і видавнича робота. В її підпорядкуванні був Український науковий інститут книгознавства, який випускав квартальник «Бібліологічні вісті» та «Наукові записки». Результати досліджень співробітників Книжкової палати друкувалися в журналі «Книга» та «Літописі українського друку».
Так зване «обстеження» її фондів та перевірка практичної діяльності у 1933-1934 роках закінчилися звинуваченнями у «шкідництві» та звільненням з посади директора. Пізніше ці звинувачення були зафіксовані у наказі наркома освіти Володимира Затонського, де повідомлялося таке: «У роботі Книжкової палати мали місце націоналістичні та інші шкідницькі настанови і викривлення: предметний, рецензійний каталог, «Картковий репертуар» і система рубрик ідеологічно не витримані та в значній частині побудовані на націоналістичних настановленнях. По лінії анотації наукової літератури для видання «Индексация научной литературы СССР» до останнього часу надсилалися анотації творів контрреволюціонерів Річицького, Свізинського та ін. з характеристикою, як творів марксистсько-ленінських. Абсолютно ігнорувалися всі правила зберігання і користування літературою секретного фонду, яким тривалий час керував націоналіст Никифорук».
Вилучення з чинних фондів наукових і важливих історичних книг супроводжувалося насадженням нової структури Книжкової палати, так званого Кабінету громадянської війни. Згідно з положенням, розробленим спеціальною комісією під керівництвом Йони Якіра, цьому кабінетові доручалося скласти картотеки «книжкової, брошурної та журнальної літератури, як контрреволюційної емігрантської (українською мовою), так і літератури з історії Західної України часів 1917-1921 рр., а також журнальної літератури, видаваної українськими контрреволюціонерами чужоземними мовами»… При цьому підкреслювалася мета і завдання такої роботи: створення «більшовицької ленінсько-сталінської історії» громадянської війни та ведення активної боротьби з «проявами націоналістичної пропаганди»
Втрати видавничої справи в Україні з початком 30-х років аж до самого передвоєнного періоду були позначені, з одного боку, ліквідацією таких потужних колективів, як «Книгоспілка» (1931 р.), «Рух» (1933 р.), що не дало змоги завершити багатотомні випуски творів низки українських класиків, а з іншого, жорсткими тематичними обмеженнями, цензорськими перепонами на шляху виходу в світ текстів «небажаних авторів». Від цього постраждали всі галузі знань, читачі різних поколінь українців і, зрештою, цивілізаційний розвиток нації.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.