“Українська літературна газета”, ч. 13 (331), 8 липня 2022
Що здобула і чим поплатилася видавнича справа в часи більшовицької політики українізації
Захоплення більшовиками влади на українських землях більш ніж століття тому супроводжувалось не лише військовими діями, а й жорстоким насиллям, повсюдними звірствами. Воно виявлялося як у масових вбивствах (муравйовські багатотисячні розстріли в Києві у 1918 році), погромах і грабежах, так і в розправах з національно свідомими видавцями, письменниками, журналістами, друкарями.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У ПІТЬМІ ЗАБОРОН ТА КОНФІСКАЦІЙ
Орієнтуючись на декрети, прийняті й опубліковані в Росії «Про друк» (1917 р.), «Про революційний трибунал друку» (1918 р.), «Про порядок реквізиції бібліотек, книжкових складів та книжок взагалі», більшовицька влада в українських місцевостях накладала заборону на так звані буржуазні твори не радянської тематики, в такий спосіб започатковуючи політичну цензуру випуску, поширення та використання друкованої продукції. З цією метою оперативно розроблялися і вводилися в дію спеціальні інструкції, детальні циркуляри, вказівки й положення, за якими мали цензуруватися, каратися, припиняти своє існування друковані видання. На період військового стану особливі функції виконувала Надзвичайна військова цензура, до повноважень якої входив не тільки нагляд за друком, а й заборона видань, реквізиція друкарень, ревізія книжкових фондів, бібліотек, все спрямовувалося насамперед проти націоналістичної, релігійної та монархічної літератури. Насильницькі дії радянської влади стосовно української видавничої, бібліотечної, наукової справи, що здійснювалися через реквізиції та конфіскації книг, переважно мали на меті їх знищення.
І це тоді, коли конфіскація в цивілізованих суспільствах передбачала лише безоплатне вилучення з обігу друкованих творів у власність держави, а реквізиція, хоча й означала примусове вилучення державою або військовою владою книжкової продукції у власника, однак з неодмінною виплатою її вартості.
Перші роки більшовицького режиму в Україні були позначені, з одного боку, вилученням і частковим знищенням цінних суспільно-політичних, наукових, художніх українських видань, з іншого, – поступовим закриттям відомих видавництв, різким обмеженням діяльності видавничих організацій, орієнтованих на випуск національної книжкової продукції. Дуже швидко зникли невеликі приватні видавничі осередки. Певний час ще існували потужніші на той період «Дзвін», «Друкар», «Криниця», «Час». Незабаром майже всі українські книгарні зазнали більшовицького розгрому, а матеріально-технічна база, зокрема, друкарське обладнання, транспортні засоби, шрифтові запаси, складські приміщення, що належали приватним особам та кооперативним підприємствам оголошувалися «народною власністю».
Націоналізовуючи книжкові магазини, влада прагнула прибрати до своїх рук і всю торгівлю друкованою продукцією, ліквідувати попередні запаси книг, брошур, календарів, наукових та літературно-мистецьких збірників. Все це цілком відповідало ідеям більшовизму, проголошеній диктатурі пролетаріату, де на першому місці стояло підпорядкування собі найважливіших сфер і, насамперед, видавничої справи. Новоутворені радянські установи, як у центрі, так і в провінції, відчували гостру потребу в друкованій продукції широкого вжитку, тому між ними навіть точилася боротьба за оволодіння видавничим майном. Скажімо, надбане віками друкарське обладнання Києво-Печерської лаври дуже захотілося мати в готовому вигляді і придатному для негайного використання щойно утвореному об’єднанню поліграфічних підприємств «Київдрук», що отримало статус державного, Академії Наук.
Більшовицька влада, хазяйнуючи на українських землях, керувалася проголошеним у Москві в січні 1918 року «Декретом про державне видавництво». Цей диктаторський документ найпершим завданням ставив обов’язковий випуск дешевих книг російських класиків, зневажав авторське право, оскільки давав підстави для переходу в державну монополію всього, що конфісковувалось, реквізовувалось, вилучалося. Про значення, яке надавали більшовики видавничій справі, свідчить той факт, що, зумівши в лютому 1918 року ввірватися в Київ і потіснити на короткий час Центральну Раду, вони одразу ж поспішили створити тут осередок під назвою «Видавництво робітничо-селянського уряду України», для чого захопили одну з приватних друкарень й оголосили про націоналізацію всього її майна.
Відлік формування згодом видавничої мережі партійно-радянського типу розпочинався з появи так званого Всеукрвидаву, що об’єднував видавничі підрозділи народних комісаріатів, Раднаргоспу, Академії наук, а також центральне партійне видавництво. Підпорядкованість конкретному органу, централізація, фінансова та матеріально-технічна залежність були основою цієї системи початкового періоду. Іншою ідеологічною підпорою радянізованої видавничої справи стали жорсткі органи контролю за друкованим словом. Окрім Всеукрвидаву, що був по суті продовженням більшовицького Відділу друку та пропаганди й отримав повноваження керувати усіма українськими видавничими справами (в тому числі розпоряджатися поліграфічними структурами, надавати дозволи на відкриття і закриття видавничих об’єктів, контролювати матеріально-технічне постачання), з’явився за копією московського ще й орган спеціального спрямування з охоронно-цензорськими повноваженнями.
Цим органом був Головліт СРСР, що почав функціонувати з 1922 року. За дещо дивним словосполученням, ховалося не що інше, як Головне управління в справах літератури і видавництв, що на сім десятиліть стало символом заборон та обмежень, перестрахувань і вихолощень критичних думок та самостійних мислень. Це за його приписами зривалися графіки виходу в світ газет і журналів, подрібнювались на січку неугодні режиму книги, брошури, збірники. У безпосередньому підпорядкуванні, а точніше складовою частиною московської структури, був Головліт УРСР, до функцій якого входив тотальний контроль за всіма без винятку друкованими творами та способами їх виготовлення.
Радянські органи контролю за друком пройшли кілька етапів становлення, набуваючи тоталітарного досвіду в результаті численних трансформацій, пошуку різних шляхів свого існування та забезпечення життєздатності більшовицької системи. Скажімо, в Харкові, починаючи з кінця 1917 року, діяв Народний комісаріат у справах освіти, який мав беззастережні повноваження щодо випуску газет, журналів, книжкової продукції. Саме через цей Наркомос у практику українських видавництв вводився декрет російського більшовицького уряду «Про пресу», яким утверджувалася радянська цензура друкованого слова. Суть усіх більшовицьких документів, що стосувалися видавничої справи, постійно зводився до одного: «спрямовувати зусилля на важливі ділянки комуністичного будівництва» і «забезпечувати виховання людини в комуністичному дусі».
Як тільки московським військам у ході бойових дій у 1919-1920 роках вдавалося захоплювати й розширювати певні території, більшовики насамперед брали під свій контроль видавничі об’єкти, оголошуючи державну монополію на будь-яке друковане слово. Варто нагадати, що лише у 1918 році, за даними журналу «Книгар», на східно-українських землях діяло 103 українських книжкових видавництва, 36 з яких працювали в Києві. Досить активними були також катеринославські «Українська», «Стежка», «Українське видавництво», «Ранок», «Слово», харківські «Рух», «Союз», «Рідна думка», «Каменяр», одеські «Дніпро», «Селянська самоосвіта», «Народний стяг», вінницькі «Воля», «Село», полтавські «Боян», «Зірка», «Просвітянська книгозбірня». Низка видавництв і видавничих організацій працювали у провінційних містах – Могилеві-Подольському, Валках, Ромнах, Фастові, Сумах, Кам’янці-Подільському.
Система одержавлення значною мірою спрямовувалась на ліквідацію самостійних видавництв, що функціонували як у столиці, так і в губерніях. Наприкінці 1920 року припинили своє існування Волинський, Подільський, Чернігівський губвидави, значних реорганізаційних змін зазнали видавничі структури в інших місцевостях. Мережа видавничих осередків в Україні дуже швидко набирала радянського характеру. Приміром, на базі досить успішного «Дніпросоюзу» з добре налагодженим друкарським виробництвом, досвідченими видавцями українських підручників, художньої літератури, було засновано в Харкові Вукооспілку (Всеукраїнську спілку кооперативних організацій). До неї ввійшли книжкові видавництва, що створювались на кооперативних засадах, «Дзвін», «Криниця», «Рух», «Союз», «Час», «Жизнь». Щоправда, основні творчі сили більшості цих колективів опинилися в еміграції. Зокрема, потужне видавництво під назвою «Дніпросоюз» у 1919 – 1920 роках продовжувало свою діяльність у Відні, випустивши велику кількість книг з питань кооперативного руху, низку підручників, праці Михайла Грушевського «Ілюстрована історія України», «Культурно-національний рух на Україні XVI – XVII віків».
Більшовики активно вводили в обіг такі поняття, як реквізиція, експропріація, націоналізація, що у видавничій сфері стосувалося не стільки редакційних приміщень, скільки переважно поліграфічних виробництв, папероробних, шрифтоливарних підприємств. Зокрема, найдавніші паперові фабрики в Рогані, Малині, Славуті, Понінках, інших містах і містечках (їх нараховувалося майже два десятки) дуже швидко стали власністю радянської держави, а всі паперові запаси, що були на складах кооперативних, господарських підприємств та установ, реквізовувалися і передавалися видавничому бюро Наркомосу. Понад 100 приватних поліграфічних підприємств у Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Київській, Полтавській, Харківській губерніях без жодних умов оголошувались державною власністю. В той же час різко скоротилася кількість кваліфікованих спеціалістів видавничо-поліграфічної справи, помітно зросло безробіття в галузі, яка, позбавлена підприємницького інтересу, притлумлена утисками партійно-державного апарату, загнана в глухий кут політикою воєнного комунізму, по суті, опинилася в стані руїни.
Весною 1921 року більшовицька влада оголосила про перехід від воєнного комунізму до так званої нової економічної політики, за якої видавнича справа в УРСР набула певних змін. Особливістю цього періоду стало надання окремим видавництвам вимушених дозволів на випуск власної книжкової продукції за умови, що вона не буде йти врозріз з ідеологією режиму), формальне сприяння появі приватних структур у видавничій, поліграфічній та книготоргівельній сферах, повернення до понять рентабельності, кредитування. Було переглянуто основні функції Всеукрдержвидаву з передачею його до Наркомосу, а вже 1922 року Всеукрдержвидав реорганізувався в Державне видавництво України (ДВУ).
Допуск приватного капіталу та приватної ініціативи у видавничу сферу, як і дозвіл відкривати дрібні підприємства в промисловості та інших галузях, був вимушеною відповіддю більшовиків на численні виступи, збройні повстання, невдоволення багатьох верств українського населення станом цілковитої руїни економіки, чекістським терором проти селян, інтелігенції, церковників. Лібералізація у виробничій сфері органічно пов’язувалася з поступками владних органів у національному питанні, оскільки російський великодержавний шовінізм набрав небувалих масштабів, і тут мали відбутися зміни, які продемонстрували б лояльність влади, її готовність чимось відповісти на тиск і вимоги народних мас. Тому партійна верхівка в Україні змушена була оголосити українізацію.
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/