“Українська літературна газета”, ч. 9 (353), вересень 2023
ХТО ТАКА СВУ – МАЛОВІДОМА, ПРИМАРНА ЧИ ЗОВСІМ НЕЗНАНА, І СКІЛЬКИ ЇХ ІСНУВАЛО НАСПРАВДІ?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Нерідко люди, події, явища, зринаючи з далекого минулого, стають раптом аж дуже співзвучними з нашим часом, промовляють так, наче вони ось тут, майже поруч. Навіть мало знані чи почуті з десятих уст з’являються в сучасне життя, змушуючи самотужки докопуватись до істини, шукати пояснень та відповідей на недомовлене, приховуване, замовчуване. Таким явищем впродовж багатьох десятиліть підрадянщини була СВУ, про яку подекуди лише таємниче перешіптувались, а Українська радянська енциклопедія в 10 томі, надрукованому 1983 року, безапеляційно твердила: це «контрреволюційна, українська буржуазно-націоналістична підпільна організація», що «ставила своєю метою повалення радянської влади і реставрацію на Україні капіталістичного ладу». Чи багатьом з тих, хто одважувався засумніватися в «енциклопедичних» твердженнях, вдавалося встановити істину? Та, мабуть таки, мало кому.
А тим часом СВУ – не що інше, як Спілка визволення України – неіснуюча організація, вигадана наприкінці 20-х років минулого століття в партійно-чекістських кабінетах майстрами фальсифікацій та фабрикування звинувачень за більшовицькими лекалами. Прагнучи розправитися з непокірним віце-президентом Всеукраїнської Академії наук, колишнім заступником голови Центральної Ради Сергієм Єфремовим, влада кілька років збирала компрометуючі матеріали, нацьковувала на академіка осіб з партійного керівництва, доручала слухняній пресі дискредитувати його в очах широких мас населення. Зумівши усунути відомого вченого від «усякої організаційної та адміністративної роботи в органах ВУАН», політбюро ЦК КП (б) У записало в своєму рішенні: «доручити ДПУ відновити справу Єфремова», що означало підготувати і провести над ним, а заодно і над його однодумцями, судовий процес. А щоб надати цій затії хоча б якусь легальну підставу, було придумано міф про існування контрреволюційної, підпільної організації під назвою «Спілка визволення України», про яку ніхто нічого не знав ні в Україні, ні за її межами і яка, природно, ніякою діяльністю не займалася.
Вигадувати назву виявилося зовсім просто: адже не так давно (з 1914 по 1918 роки) СВУ існувала реально. Тим більше, що в партійних і чекістських документах вона іменувалася «реакційною українською буржуазно-націоналістичною організацією», а Ленін викривав її членів як помічників німецького імперіалізму, котрі стояли «на точці зору національно-буржуазній».
Насправді ж йшлося про патріотичне політичне об’єднання, засноване у Львові українцями з наддніпрянських земель, які, опинившись на заході через репресії столипінської реакції, прагнули використати війну Австро-Угорщини й Німеччини проти Росії для здобуття державної незалежності України. Маючи своїх представників у багатьох європейських країнах, СВУ (Союз визволення України – такою була повна назва об’єднання) вів широку інформаційно-пропагандистську діяльність, гуртував навколо себе прихильників української самостійності. Помітним дипломатичним успіхом членів СВУ став резонансний виступ Туреччини із заявою про потребу визволення України й запевнення щодо допомоги їй у здобутті незалежності.
Ще перед цим один з керівників Союзу Мар’ян Меленевський разом з повноважними представниками, прибувши до Туреччини, провели кілька зустрічей з місцевими урядовцями, встановили контакти з військовими, поширили в турецькій пресі свої статті, інтерв’ю, матеріали про історію України, демонструючи її етнічні межі, розповіли про долю української нації та її прагнення до самостійності і створення власної держави. Ось як відгукнулася на візит делегації «Союзу визволення України» одна з впливових турецьких газет: «Делегати будуть без сумніву прийняті тут із симпатіями, бо інтереси українців тісно пов’язані з інтересами Туреччини. Українська держава, якої жадають для себе українці, відділила б Росію від побережжя Чорного моря. Утворення неросійської слов’янської держави звільнило б Туреччину від політики інтриг і забаганок російського царства, яке прагне до того, щоб запанувати над Константинополем і морськими протоками…»
Писалося це в листопаді 1914 року і тоді ж Меленевський зустрівся з міністром внутрішніх справ Туреччини Талаат-беєм, який уже ознайомився з відозвою СВУ до турецького народу і повністю її підтримав, визнаючи від імені уряду самостійно-державницькі інтереси українців. Офіційна заява, зроблена міністром, одразу стала важливим міжнародним документом, про який повідомили майже всі австрійські та європейські газети. Передало її повністю і Петербурзьке телеграфне агентство для багатьох російських видань.
Перебазувавшись згодом до Відня, СВУ вдалося розгорнути активну видавничу діяльність: випускати досить об’ємний журнал «Вісник Союзу визволення України» і кілька іншомовних тижневиків, а також надрукувати одинадцятьма європейськими мовами 50 книг та 30 брошур про Україну, її народ та її прагнення.
Тісна співпраця з німецькою й австро-угорською військовими владами допомогла здійсненню заходів СВУ щодо зосередження полонених українців з російської армії в окремих таборах. Таке відокремлення від інших було дозволено, і майже 50 тисяч наших земляків розташували в Німеччині, а 30 тисяч – в Австрії, що сприяло налагодженню культурно-освітньої та національно-виховної роботи серед вчорашніх солдатів, кинутих царським самодержавством у горнило світової війни. За фінансової підтримки австро-німецьких військових властей та допомоги галицької і буковинської інтелігенції в таборах запрацювали українські школи, бібліотеки, курси української історії й літератури, читальні, хори, оркестри. Керівники СВУ Олександр Скоропис-Йолтуховський, Володимир Дорошенко, Андрій Жук, Мар’ян Меленевський потурбувалися про те, щоб у таборах учорашні солдати могли об’єднуватися в національно свідомі громади, які ставили за мету згуртувати людей, вселити в них віру в завтрашній день, навчити боротися за свої права. Однією з таких була громада «Самостійна Україна» в містечку Раштат. Тут «Союз визволення України» розгорнув похідну друкарню і двічі на тиждень випускав чотиристорінковий часопис «Розсвіт». Як писалося пізніше в передовій статті цього видання, «те, чого неможливо було осягнути словом друкованим» і «тих людей, на котрих не могли вплинути ні курси, ні виклади», зуміли переконати прості і доступні публікації газети. Особливу увагу привертали матеріали, що стосувалися діяльності виборних таборових інститутів: так званого власного парламенту – генеральної ради, генеральної старшини, а також клубу полонених українців у Раштаті «Відродження».
«Розсвіт» з радістю повідомляв про революційні події в Україні, діяльність Центральної Ради в Києві, давав тлумачення заходам українського уряду, стежив за мирними переговорами в Бресті. Важливою публікацією стала відозва генеральної старшини табору «До українських офіцерів і вояків» із закликом стати полоненим українцям під прапор рідної України, записуватись у спеціальні підрозділи січовиків, які мають виїхати на допомогу Батьківщині.
Тематично спорідненим з «Розсвітом» був часопис полонених українців у Вецлярі – «Громадська думка», друкування якого також організував «Союз визволення України». Окрім подій та фактів, що стосувались життя табору, робітничих команд, культурно-просвітньої роботи, газета розповідала про діяльність членів СВУ, знайомила читачів з його програмними документами, сприяла поширенню друкованих матеріалів цієї організації. Досить показовими щодо роботи «Союзу визволення України» були опубліковані «Громадською думкою» витяги з київської газети «Нова Рада», в якій її редактор Андрій Ніковський писав: «Для нас тепер особливо важні ті практичні справи Союза, бо він повів їх дуже широко. З тих часописів, що до нас надходять з полону, видно, що Союз дбає про матеріальне становище наших полонених, що ведеться навчання грамоти на українській мові, отже, з полону до нас вернеться велика армія свідомих українців. І за це треба Союзові висловити повне признання…»
У таборах для полонених «Союз визволення України» зумів налагодити випуск ще й кількох інших українських газет, зокрема, «Вільне слово» в Зальцведелі, «Наш голос» у Йозефштаді, а також бойову «Розвагу» у Фрайштадті, яка з номера в номер писала про долю полонених, з належною гідністю, спокійно й розважливо, називаючи багато речей своїми іменами. В одній з таких публікацій наводяться красномовні факти ставлення Росії до своїх полонених (очевидно, це у крові й свідомості поколінь російських імперіалістів різних мастей). «Всі ми бачимо, пише газета в січні 1917 року, що полонені італійські, французькі, а також і англійські, одержують зі своїх держав великі підмоги, майже щотижня посилки з поживою. А в Росії уряд накладає кари на ті газети, які закликають людність складати жертви на полонених». Далі газета дослівно цитує заяви російських урядовців з цього приводу: «Про поліпшення життя полонених не можна дбати, бо це було би заохотою для солдатів здаватися в полон». Водночас вона виступає з жорстким осудом тих російських видань, які слідом за своїм урядом галасують проти будь-якої допомоги полоненим і наводять цитату з російського урядового часопису «Русский инвалид», який безпардонно закликає: «Не можна над організацією помочі полоненим вивішувати офіційну вивіску, істерично кликати до помочі полоненим…»
А як тільки стало відомо про створення в Києві Центральної Ради і проголошених нею Універсалів, стараннями представників СВУ у 1917 році з полонених українців було сформовано дві українські дивізії: в Німеччині – «Синьожупанників» під командуванням генерала Віктора Зелінського, в Австрії «Сірожупанників» (назви походять від кольору уніформи), які згодом влилися в лави Армії УНР.
З ініціативи Союзу також було здійснено низку важливих освітніх заходів за межами таборів: створено українське приватне шкільництво на Волині; його представники організували на Підляшші близько 100 народних шкіл, які відвідували 5500 дітей.
Згадано лише основне, найважливіше з того, на що спрямовувались зусилля СВУ впродовж важких, виснажливих чотирьох років Першої світової війни. Кожен крок цієї політичної організації мав яскраво виражений національний характер, був підпорядкований великій ідеї української державної незалежності. Ось чому з такою люттю, ненавистю, ворожнечею її сприймали споконвічні вороги – російські шовіністи, не давала вона спокою ні Леніну, ні його послідовникам-імперіалістам більшовицької закваски, називаючи організацію свідомих українських патріотів «реакційною», «буржуазно-націоналістичною».
Такого ж ярлика вони причепили великій групі українських інтелігентів з назвою «СВУ», організувавши показовий судовий процес над 45 особами весною 1930 року в приміщенні оперного театру в Харкові. Документи про вигадану «Спілку визволення України» із обвинувачувальними висновками попередньо у спеціальному листі було доставлено в Москву Сталіну й отримано від нього схвальні директиви. Цим давався хід інспірованому процесу, що тривав з 9 березня до 19 квітня. Безліч вигадок прозвучало під час судилища: ніби СВУ готувала широкі повстання, заколоти на замовлення сусідніх держав, була «створена за вказівками закордонного центру петлюрівщини», керувала організацією терору проти всесоюзних і українських радянських керівників. Підсудних звинувачували в найстрашнішому з більшовицької точки зору: начебто їхня організація (вигадана слідчими) ставила за мету визволення українського народу і заснування самостійної української держави, з проголошенням її демократичною і парламентською, з широкими правами громадян на приватну власність.
Прокурор, яким на процесі виступав високопоставлений партійний функціонер Панас Любченко, погрожував смертною карою тринадцятьом, притягнутим до відповідальності, однак вимагати її не став. Ця поміркованість насторожувала й дивувала багатьох: адже створений владою широкий розголос у пресі, мітингові пристрасті «трудових мас» з люттю закликали зовсім не до такого. А вирок і справді виявився несподіваним: лише четверо були засуджені до десятирічного терміну ув’язнення, щоправда, з суворою ізоляцією, інші ж дістали терміни менші (від 8 до 2 років), 10 особам оголошено умовні вироки, а ще п’ятеро помилувані за кілька місяців.
Як же слід розцінювати весь цей спектакль із влучною назвою «Опера СВУ, музика ДПУ», де комічність і трагічність об’єдналися між собою? Адже нікого з тих грізних більшовицьких суддів та прокурорів і навіть громадського обвинувача письменника Олексу Слісаренка не цікавили показання всього-навсього п’яти свідків (серед них був і письменник Микола Зеров). Зовсім не зважали вони і на реагування керівників української еміграції із запереченням вигадки, ніби Сергію Єфремову надсилалися з-за кордону якісь листи-інструкції. Діяли ці, так звані судді, за вовчим принципом: «Ти винен лиш тому, що захотів я їсти». Абсурдний обвинувальний вирок було написано давно в кабінетах партійно-радянських босів, які потирали руки, радіючи з того, що нарешті вдалося розправитися з непокірним Сергієм Єфремовим.
Жертвами сфабрикованої справи стали переважно люди, які були українськими патріотами, активними в українському національно-культурному відродженні, здійснюючи це не за завданням якоїсь організації, а за велінням совісті і власного переконання. Не випадково третину з підсудних становили співробітники Всеукраїнської академії наук, у тому числі група відомих професорів вищих шкіл, а також 3 письменники, 5 редакторів, 10 учителів, церковники, правники, студенти.
Під виглядом боротьби з «контрреволюціонерами» та прагненням надати «СВУ» статусу широкої організації було вигадано ще й існування в різних містах якихось філій, де начебто значилися понад чотириста осіб. Користуючись гучним процесом, що тривав майже півтора місяця, під час та після нього, за підрахунками зарубіжних авторів, більшовицька влада заарештувала, відправила на заслання, знищила не менше тридцяти тисяч національно свідомих українців.
Багатьох людей дивувало і навіть обурювало те, що Єфремов на судилищі раптом визнав існування Спілки визволення України і навіть взяв на себе вину за її начебто організацію. Ті із звинувачених на процесі, кому вдалося вціліти від репресій, а також свідки судилища одностайно твердили у своїх спогадах, літературних та наукових публікаціях: СВУ як організації не існувало, це була провокаційна вигадка ДПУ (Державного політичного управління – поліційно-карального органу держбезпеки), яке не тільки вело справу Спілки визволення України, а й згодом керувало масовими репресіями під час так званої колективізації, нищило діячів української культури, автокефальної церкви.
Що ж спонукало Єфремова визнавати те, чого насправді не було і що означало брати на себе неіснуючу вину? «Адже на суді не було ніяких речових доказів злочинів, навіть чомусь не фігурував щоденник Єфремова, на який часто покликалась звинувачувальна сторона» написав у своїх спогадах про харківський процес письменник Борис Антоненко-Давидович, котрий разом з Валеріяном Підмогильним отримав перепустку і мав змогу спостерігати за ходом судилища. Він згадує, як «громадський обвинувач», письменник Олекса Слісаренко, отримавши слово для промови, кидав вогнем-блискавицею на підсудних: «Собаки! Ми вірили вам, а ви он що робили!..» Мине зовсім небагато часу, як цей «собакознавець» сам опиниться в ролі засудженого, як, до речі, і судді, і прокурор того процесу, і зможе на власній шкурі відчути, що «неважко в глухих слідчих кабінетах зробити з письменника Епіка «вербувальника» до терористичної організації, змусити письменника Ялового давати фантастично-викривальні свідчення на інших…, довести до нестями професора-неокласика М.Зерова, що визнав за собою роль «організатора» терористичної групи серед письменників…»
Важко визначити, чим саме керувався Єфремов, приймаючи таке дивне і водночас далекосяжно небезпечне рішення, яке, по суті, давало більшовицькій владі підстави для переслідування національно свідомих осіб, компрометування політики українізації, розгортання репресивних заходів проти будь-якого інакодумання. Можна лише висловлювати необ’єктивні здогади на кшталт того, що видатному вченому і політичному діячеві замість смертного обіцяно пом’якшувальний вирок або хотів, мовляв, уберегти від суворих покарань інших обвинувачуваних… Гадати можна по-різному. Найповніше пояснення, звичайно, міг би дати сам Єфремов, та йому не пощастило дочекатися звільнення з ув’язнення. Згідно з матеріалами 250-томної справи СВУ, він за три місяці до закінчення терміну покарання помер в одному з таборів ГУЛАГу. Не менш дивним чином поводили себе інші підсудні: добре знаючи, що ніякої організації під назвою «СВУ» в їхньому житті не було, визнавали і свою належність до проголошуваної на процесі, і якісь свої злочини, вигадані слідчими. Лише пізніше деякі з тих, котрі змогли вижити, заявляли, що слідчі по кілька разів змушували їх зізнатися у висунутих звинувачуваннях, а коли добитися згоди не вдавалося, показували підписані показання Єфремова, і ті, змучені допитами, здавалися: популярність вченого й авторитет політика робили свою справу…
Майже через шість десятиліть, 11 серпня 1989 року, Пленум Верховного Суду України (ще радянського), з’ясувавши всі основні етапи фабрикації справи «СВУ», визнав засуджених осіб, у тому числі й Сергія Єфремова, реабілітованими через відсутність складу злочину в їхніх діях.
Є не дуже багато відомостей про іншу «Спілку визволення України», що існувала і діяла реально: була заснована, як суспільно-політична організація 1952 року в Німеччині, а згодом перебазувалася до США. Мала вона свої відділення в різних країнах, а її провідними діячами були переважно українці з повоєнної наддніпрянської еміграції, які проголошували себе ідейними послідовниками «СВУ», засудженої сталіністами в Україні весною 1930 року. Їх одразу ж підтримали Закордонні частини Організації українських націоналістів. Націоналістична програма правоконсервативного напрямку привернула увагу і дала змогу приєднатися до СВУ Українській національній гвардії, очолюваній відомим громадським діячем і політиком Тарасом Бульбою-Боровцем, який пізніше навіть очолював її головну управу. А засновником організації і найпершим керівником був учений-медик та громадський діяч Василь Плющ.
Спілка визволення України активно співпрацювала з антикомуністичною організацією «Американці за визволення поневолених націй», беручи постійно участь в її з’їздах , масових акціях, у поширенні літератури, відозв на захист прав українського народу. Маючи власний друкований орган – журнал «Місія України», СВУ надавала слово борцям за волю рідного краю, залучала до видання відомих в еміграції журналістів, літераторів, науковців. Розбудовуючи свою організацію, Спілка створила кількаступеневу структуру: головну управу, президію світової ради, крайові управи та осередки. Серед її активних діячів були О.Калиник, В.Коваль, І.Марченко, Д.Ярко. Як прагнення ідейного єднання із символічною СВУ 20-х років, почесною головою обрали Наталю Павлушкову, родичку Сергія Єфремова: дуже вже імпонувало кожному з емігрантів її твердження в пресі (журналі «Нові дні», газеті «Канадійський фармер») про те, що «СВУ в Україні таки існувала, мала центр з 12-15 осіб, але без організаційно оформленої периферії…»
Бажане, на жаль, видавалося за дійсне…
Про визволення України з-під ярма московитського поневолювача мріяли, за її свободу і незалежність боролися мільйони – від часів Мазепи й Петлюри до днів Бандери і Чорновола. Вирішальна стадія цієї боротьби триває сьогодні, а переможний постріл у ній мають поставити мужні воїни Збройних Сил України. Адже нині навколо нас – зовсім інший світ. Якщо колись Європа так і не спромоглась почути голос турецького міністра закордонних справ, то тепер на заклик заокеанського президента Джо Байдена європейці не лише почули, а й згуртувалися, побачивши звіриний оскал монстра зі сходу, не жаліють ні коштів, ні зброї, щоб остаточно вирвати Україну з лапищ московитської потвори.
Василь ГУБАРЕЦЬ,
заслужений журналіст України
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.